Чим прислужиться Україні світовий досвід повоєнної відбудови
За оцінками Світового банку та вітчизняного Міністерства економіки, для повоєнного відновлення Україні знадобиться щонайменше $411 мільярдів. Пріоритетні напрями – відбудова критичної інфраструктури, житла та важливих соціальних і транспортних об’єктів. Але не варто забувати також про відновлення промисловості, потенціалу в агросекторі, ІТ-сфері та в інших галузях. Амбітне завдання – досягти за десять років показників ВВП у $500 мільярдів проти менше ніж $160 мільярдів (за попередніми оцінками) за підсумками 2022 року.
При створенні й доопрацюванні Плану відновлення України урядовці й експерти ретельно вивчали досвід повоєнної відбудови різних країн, намагаючись видозмінити кращі практики під нові завдання та виклики. Які з обраних шляхів будуть найбільш ефективними? Що можна та потрібно змінити? Вочевидь, у частині підходів та класичних управлінських рішень можуть прислужитися і старіші кейси, пов’язані з процесами повоєнної відбудови середини 1900-х. Однак, при визначенні пріоритетів та інструментів мусимо діяти по-новому, розраховувати на власні сили та рішення, а також на допомогу міжнародних партнерів.
ПРИКЛАДИ ВІДНОВЛЕННЯ СЕРЕДИНИ 20-ГО СТОЛІТТЯ
Ключовими для початку посткризової відбудови питаннями експерти називають оцінювання заподіяної бойовими діями, природними катаклізмами чи техногенними аваріями шкоди, з’ясування потреб (із визначенням пріоритетів) та деталізацію усього, що належить зробити. В масштабах країн ідеться про комплексні плани відновлення, а також про супроводження і контроль відповідних процесів (з чітким розподілом відповідальності між державними й галузевими структурами). Не в останню чергу – із визначенням можливих джерел фінансування та з терміновим внесенням законодавчих і нормативних змін. На рівні міст і регіонів – мова про затвердження генеральних планів та іншої супровідної документації.
У багатьох випадках такі роботи починали ще до завершення війни – як-от, приміром, на початку 1945 року у Варшаві. Україна також іде цим шляхом: попри продовження бойових дій і нестачу фінансового ресурсу, вже відновлено сотні зруйнованих ворогом об’єктів – передовсім, інфраструктурних та житлових. Утім, про комплексність рішень зі зрозумілих причин (великі території все ще підконтрольні ворогові, багато районів безпосередньо прилягають до лінії фронту) поки що не йдеться. Відбудова ведеться точково. Головне, забезпечити її системність після війни, не припускаючись помилок, яких удосталь було при повоєнному відновленні раніше. Десь місцева влада і її міжнародні партнери робили акцент на інфраструктурному відновленні, забуваючи про промисловий розвиток, десь навпаки – зосереджувалися винятково на промисловості, залишаючи громадян наодинці зі зруйнованим житлом, десь час від часу змінювали пріоритети, шукаючи, що спрацює найкраще. Та хоча в підсумку в більшості випадків ситуація поступово вирівнювалася, помилки вдавалося виправляти, дисбаланси – нівелювати (що дозволяє експертам називати різні кейси посткризового відновлення успішними), – втрачався час.
І якщо в середині відносно “повільного” 20 століття кілька втрачених років можна було швидко надолужити, то у 21-му зайві роки, проведені в пошуку, можуть поставити хрест на амбіціях України наздогнати за рівнем розвитку європейських сусідів. Тим більше, що кілька десятиліть ми, по-суті, втратили ще до великої війни.
Тому так важливо вивчати попередній світовий досвід і, з огляду на ймовірну відсутність фінансового ресурсу на все й одразу, пріоритезувати найважливіше та шукати золоту середину між різними напрямами відновлення (модернізації) країни.
ПЛАН МАРШАЛЛА ДЛЯ ПОВОЄННОЇ ЄВРОПИ
Класичним прикладом успішної післявоєнної відбудови, який нині постійно згадують у контексті підготовки до відновлення України, є план Маршалла для Європи, що втілювався у 1948-1952 роках. Тобто, не одразу після завершення війни. Отже, у цьому випадку кілька років було втрачено. Адже із 1944-го до 1947-го діяв інший американський план, авторства міністра фінансів в адміністрації Рузвельта Ганса Моргентау. Його мета – перетворення Німеччини на аграрну країну. Втім за президентства Трумена від такого підходу поступово вирішили відмовитися. Адже тодішню (та й теперішню) Європу складно було уявити без німецького промислового потенціалу. Натомість “аграрне приниження” німців загрожувало неабиякими проблемами у майбутньому. І, як довела історія, зміна підходу себе виправдала.
За планом, запропонованим держсекретарем США Джорджем Кетлеттом Маршаллом, понад 80% допомоги надавалися європейським країнам, що зазнали руйнувань під час війни, безоплатно, решта – як кредити. При цьому гроші не йшли безпосередньо до бюджетів держав-реципієнтів. Передбачалося лише їх цільове надання на придбання промислових товарів (зокрема, пального й обладнання) та продовольства. Контролювали використання грошей спеціальні фонди, якими керували представники США та самих європейських країн.
У центрі уваги було промислове відновлення. Загалом у межах плану Маршалла 17 країн Європи отримали допомоги на $13 мільярдів (це понад $115 мільярдів за нинішнім курсом). Завдяки такому підходу з 1948 до 1952 року промисловість регіону зросла на 35%, а рівень доходів населення до середини 70-х – на 20%.
Приблизно 12% наданих грошей пішло на відбудову Західної Німеччини. Окрім фінансової підтримки з-за океану, поміж причин успіху – доволі стрімкого відновлення зруйнованої війною німецької економіки – називають комплексні ліберальні реформи, які втілював повоєнний уряд ФРН. Мова, зокрема, про реформування земельних відносин та фінансової системи. Також у країні скасували державний контроль за цінами, швидко позбулися майже 90% регуляторних обмежень для бізнесу, запровадили податкові пільги, які стимулювали експорт.
І головне: левову частку фінансового ресурсу спрямовували на розвиток підприємництва, на утримання державного апарату майже нічого не витрачали. Плюс – послідовне формування запобіжників від монополізації (в тому числі, й державою) окремих галузей економіки. А такі ризики в металургії, авто- і машинобудуванні та в деяких інших сферах були.
Також у країні змістили акцент із промислової “гігантоманії” на технологізацію процесів. У Німеччині уп’ятеро збільшили фінансування прикладної науки. Усі вдосконалення й винаходи одразу ж втілювали на практиці. Як наслідок – у 1962 році промислове виробництво у ФРН зросло втричі порівняно з довоєнними часами.
МЕТОД “ПРОБ І ПОМИЛОК” У ПІВДЕННІЙ КОРЕЇ
В середині й наприкінці 1950-х, на перших етапах відновлення майже вщент зруйнованої війною цієї азійської країни, влада припустилася низки помилок, зокрема, неефективно використовувала кошти фінансової допомоги, яка надходила від США. Проте поступово підхід до управління й контролю змінився. Країна зробила ставку на майбутнє, інвестуючи у розвиток освіти й науки. І технологічний прорив, завдяки якому ми зараз цінуємо корейський досвід, став одним із наслідків такої політики. Саме кваліфіковані кадри були запорукою якісної відбудови.
Також у Південній Кореї спрацювали стимули для внутрішніх інвестицій. Багаті корейці охоче інвестували в національну промисловість, адже держава гарантувала збереження їхніх капіталів і надавала купу преференцій: держзамовлення, пільгові кредити, податкові послаблення.
А ще, як і у Європі, спрацював орієнтир на експорт – передовсім, продукції з високою доданою вартістю. Цього багато експертів очікують і від України. Частка сировинного експорту, хоч яким би перспективним та малозатратним (ми ж і європейська житниця, й олійниця, і рудник) він нам видавався, має скорочуватися. А прибутки від експортної діяльності, за прикладом тієї ж Республіки Корея, варто спрямовувати не на проїдання, а на придбання і втілення у себе нових технологій.
Проте аналітики нагадують, що корейці не завжди діяли у ринковий спосіб. Країна на кшталт срср формувала п’ятирічні плани (хоча і з іншими пріоритетами), вдалася до націоналізації банків, спускала згори завдання для великого бізнесу. Частково у середині минулого століття це спрацювало. У 21-му, кажуть експерти, це навпаки – загальмує модернізацію.
У середині 1960-х, завдяки курсу на індустріалізацію, економіка Південної Кореї зростала в середньому на 7,8% рік до року. При цьому багато галузей – зокрема, і металургію – там створювали з нуля.
А основою економічного піднесення Південної Кореї наприкінці 1980-х років стало стимулювання внутрішнього попиту та стрімкий розвиток національного ринку. Обсяг торгівлі товарами всередині країни зріс із $480 мільйонів у 1962 році до майже $128 мільярдів у 1990-му. Навіть з урахуванням інфляції – цифри вражають. Зростання попиту на автомобілі та інші дорогі товари пов’язане з перманентним підвищенням платоспроможності населення. Чи хочемо ми такого ж ефекту для українців? Відповідь зрозуміла.
Важливим для України досвідом може стати й подолання корупції державного апарату, яка в Кореї була ще тією... Періодично корупційні скандали на найвищому рівні у цій країні виникали й пізніше, навіть у 21 столітті. Але явище вже не було системним, швидше йшлося про винятки, аніж про правило. Рівень толерантності суспільства до корупційних проявів значно змінився.
ВІДНОСНО НОВІ КЕЙСИ ПІСЛЯВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ
Як відомо, конфлікти 1990-х завдали значних збитків (людських і матеріальних) шістьом країнам Західних Балкан – Боснії і Герцеговині, Косовому, Чорногорії, Македонії, Хорватії й Сербії. Під час воєн у регіоні використовувалася сучасна зброя. Рівень руйнувань був шаленим, подекуди цілком співставним із тим, що після 24 лютого 2022-го «руській мір» “подарував” нашій країні.
БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА: ЗАГАЛЬНИЙ “ПЛЮС” ВІДБУДОВИ Й УПРАВЛІНСЬКІ МІНУСИ
Після підписання за міжнародного сприяння мирної угоди, чим завершилося більш ніж трирічне протистояння (1992-1995), учасниками якого були Сербія й Чорногорія, Боснія і Герцеговина, а також Хорватія, з’ясувалося: саме БіГ зазнала найбільших збитків. Прямі втрати країни оцінювали у $50-70 мільярдів, що у 15-20 разів перевищувало її тодішній ВВП. До того ж, було втрачено майже 2,5% населення (100 тисяч убитими).
Для відновлення балканських країн міжнародні партнери – передовсім Європейський Союз – розробили кілька спеціальних програм. У межах однієї з них – PHARE – для Боснії і Герцеговини започаткували окрему підпрограму, що передбачала постачання матеріалів та обладнання для 10 ключових секторів її національної економіки. Окремі програми втілювалися у сфері сільського господарства й підтримки життєдіяльності сіл та при відбудові інфраструктури й поверненні біженців.
У 1996-1999 роках БіГ, поміж іншого, отримала $5 млрд (це майже в 1,5 разу більше, ніж тодішній річний ВВП країни) безповоротної допомоги від Світового банку та ЄБРР. Загалом у перші роки післявоєнного відновлення обсяги міжнародної допомоги розвитку перевищували 20% національного ВВП. У розрахунку на одного жителя країни, сума міжнародної підтримки в різні роки коливалася від $140 до $279. Такі вкладення допомогли швидко відновити базову інфраструктуру.
Паралельно країна втілювала внутрішні реформи. Це і реструктуризація фінансового сектору, й місцевий розвиток та розбудова інститутів, включаючи державне управління. Також важливими для майбутнього країни стали відносно успішні програми повернення біженців і тимчасово переміщених осіб, що допомогло бодай частково відновити людський потенціал. Погодьтеся, проблема повернення додому біженців від війни і трудових мігрантів буде однією з найактуальніших, та, видається, найбільш складних для повоєнної України...
Аналітики кажуть і про те, що Україні може прислужитися досвід управління й реструктуризації БіГ зовнішнього боргу. Зважена й послідовна політика у цій сфері та, звісно ж, списання позикодавцями частини кредитів, дозволили знизити рівень держборгу з 66% ВВП у 1999 році до 35% у 2004-му. У цілому програму післявоєнної реконструкції БіГ визнали успішною. Реальний ВВП країни збільшився на 22,9% у 1997 році, на 13,8% у 1998, на 10,8% у 1999 і на 4,4% у 2000 році.
Але показовим та корисним для України може бути не лише позитивний, а й негативний досвід БіГ: маємо вчитися на чужих помилках. Експерти кажуть, що на початку втілення відбудовних проєктів балканська країна не мала повноцінної стратегії розвитку економіки. Також давалися взнаки відсутність єдиного центру координації для програм реконструкції, дублювання зусиль та слабка координація між різними донорами. А ще кажуть про низький управлінський потенціал органів влади самої Боснії і Герцеговини. Як наслідок, на відміну від повоєнної західної Європи чи Південної Кореї, де думали на десятиліття вперед, частина проєктів у БіГ були точковими, втілювалися під впливом тимчасових інтересів, а не стратегічних пріоритетів та візій, що в підсумку обмежило можливий мультиплікаційний ефект для розвитку національної економіки.
Поміж помилок називають, зокрема, недооцінку ролі промисловості в економічному відродженні країни, незастосування інструментів відновлення та реструктуризації промислових підприємств, поганий бізнес-клімат і слабку динаміку внутрішніх інвестицій. Через це в країні довгий час зберігався високий рівень безробіття, а сектор малого й середнього бізнесу розвивався украй повільно.
Багато в чому через відсутність відповідних реформ країна “підсіла на голку” міжнародної допомоги. Припускатися такої помилки Україні за жодних обставин не можна. Та цього нам, певно, донори й не дадуть. Бо, зважаючи на різницю в масштабах країн та в чисельності населення, а також з огляду на нинішні кризові явища у світовій економіці, відповідного ресурсу наші міжнародні партнери не мають: якщо у випадку з БіГ ішлося про кілька мільярдів доларів щорічної допомоги, то при збереженні такої ж пропорції у співвідношенні зовнішніх і внутрішніх надходжень – для потреб України щороку нам доведеться надавати десятки, а то й сотні мільярдів. Тому по війні країна має акцентувати увагу не на прямій допомозі “в бюджет”, а на вигідних інвестиціях – і, передовсім, з боку приватного бізнесу. Завдання держави – стимулювати такі капіталовкладення, а не ходити по світу з простягненою рукою.
ХОРВАТІЯ: ПОРЯТУНОК ПОТЕРПІЛОГО НАСЕЛЕННЯ – СПРАВА РУК САМИХ ПОТЕРПІЛИХ
Під час збройних конфліктів кінця минулого століття на Балканах було окуповано приблизно 20% хорватських територій. Цивільна інфраструктура і житловий сектор були суттєво пошкоджені (за оцінками, повністю зруйновано понад 10% всієї житлової нерухомості країни). Загалом через війну зруйновано майже 30% хорватської економіки. Утім, завдяки успішному втіленню програм післявоєнного відновлення, Хорватія виконала умови для вступу до ЄС й у 2013 році приєдналася до Євроспільноти.
Для відбудови територій, які потерпіли від війни, Хорватія виділила $3,4 мільярда бюджетних асигнувань у період з 1991 по 2004 рік. Регіони, які опинилися в тилу і зазнали менших втрат, активно включалися в економічну діяльність. Утім, за висновками аналітиків, цей процес міг бути іще успішнішим, якби країна від початку мала комплексний план відновлення. Бо, особливо у перші повоєнні роки, вона діяла, здебільшого, інтуїтивно, точково реагуючи на виявлені проблеми.
Гроші на відбудову Хорватія збирала у формі податків з населення, яке не постраждало від війни. Поміж основних джерел фінансування відбудови житлових і господарських об’єктів також були кошти самих потерпілих фізичних і юридичних осіб. З одного боку, це дозволило зменшити бюджетні витрати, але через відсутність чіткої процедури відшкодування витрат – приватний сектор, переважно, робив ремонти власним коштом, так і не отримавши компенсації. Хоча за законом пошкоджені війною житлові будинки мали відбудовуватися коштом бюджету, на практиці закон виконувався лише частково. Приблизно $2,4 мільярда витратили на реконструкцію понад 126 тисяч будинків з 1992 по 2003 рік, майже $100 мільйонів пішло на ремонт 342 пошкоджених шкіл. У період з 2004 по 2006 рік уряд реконструював трохи більше 4 тисяч будинків. Однак навіть через десять років після війни понад три тисячі заявок на реконструкцію не були задоволені. Багато приватних власників під різними приводами отримували відмови у компенсаціях, чиновники ж при цьому часто занижували вартість втраченого людьми. Тому багатьом хорватам при відновленні житла доводилося покладатися лише на власні сили.
Але з точки зору відновлення національної економіки, відбудову Хорватії називають успішною. Передовсім, завдяки втіленим реформам і неординарним рішенням. Економічне зростання у 2000-х роках стимулювалося кредитним бумом (по війні країна приватизувала банки), капітальними інвестиціями, особливо в будівництво доріг, відновленням туризму, суднобудування та заохоченню споживчих витрат.
Важливою статтею хорватського експорту, яку, до того ж, не зачепила війна, була робота суднобудівної галузі. Її активно накачували кредитами і приватними інвестиціями. І це спрацювало. Приміром, у 2000 році Хорватія отримала від експорту товарів суднобудування $7 мільярдів. Активно кредитувалися й інші галузі: сировинний, паливно-енергетичний, будівельний комплекси, виробництво товарів народного споживання, діяли програми стимулювання зайнятості населення. Таким чином, у 2003 році країна відновила ВВП до рівня 1990 року. Кризу було подолано.
Помітний внесок у післявоєнну відбудову Хорватії зробила німецька неурядова організація Arbeiter-Samariter-Bund Deutschland. Вона втілювала в країні проєкти, що фінансувалися Європейським Союзом, на суму $68 мільйонів, реконструювавши понад 3000 зруйнованих будинків, а також чимало об’єктів громадської, соціальної й економічної інфраструктури.
У перші роки відбудови Хорватію критикували за збереження надмірної зарегульованості та за відсутність дієвих заходів у боротьбі з корупцією. Утім поступово ситуацію вдалося виправити – не в останню чергу, завдяки наданню країні статусу кандидата в ЄС. Сподіватимемося, такий статус, отриманий у червні минулого року, стане й стимулом для повоєнної модернізації України.
ЧУЖОМУ НАВЧАТИСЯ І ПРОПОНУВАТИ СВОЄ: ЯК КРАЩЕ СКОРИСТАТИСЯ ДОСВІДОМ ВІДНОВЛЕННЯ
Окрім безпрецедентних для збройних конфліктів останніх десятиліть руйнувань, заподіяних російським агресором, особливість повоєнного відновлення України – і в тому, що його варто розглядати як складову магістрального плану інтеграції до ЄС. Відповідно, частину ресурсу, який нам вдасться акумулювати завдяки власним зусиллям та допомозі від міжнародних партнерів, доведеться витрачати на супутні інституційні реформи, дії та заходи, результати яких тут і зараз не можна виміряти у мільярдах гривень чи у відсотках зростання ВВП. Тому, на думку багатьох аналітиків, аби досягнути амбітної мети щодо не менш як семивідсоткового щорічного збільшення обсягів національного валового продукту упродовж найближчого десятиліття й доведення до 2032-2033 року його показника до $500 мільярдів, варто буде неабияк постаратися, запропонувавши додаткові підходи та рішення, про які навіть не думали при попередніх успішних спробах відбудови країн після воєнних конфліктів.
“Порівняльний аналіз ВВП різних країн на основі даних МВФ демонструє, що номінальний доларовий внутрішніх валовий продукт Боснії і Герцеговини зріс у понад 3 рази протягом 1996-2005 років, у Хорватії впродовж 1994-2003 років – удвічі. Цікавим є приклад Іраку, номінальний ВВП якого впродовж 2003-2012 років зріс у 13,8 разу. Однак цей досвід є унікальним у багатьох аспектах, зокрема й у тому, що країна значно виграла від буму цін на нафту на початку 2000-х. Таким чином, прогноз нашого уряду щодо зростання номінального ВВП України у 5 разів у доларовому еквіваленті до 2032 року є надоптимістичним”, – вважає доктор економічних наук, директорка з наукової роботи Growford Institute Тетяна Богдан.
Хоча забезпечити реальні річні темпи зростання у понад 7%, за висновками економістки, таки можна – за умови лише незначного збільшення руйнувань на останніх етапах війни й успішних структурних реформ та дій уряду на тлі регулярних надходжень іноземної допомоги. Приміром, середньорічні темпи зростання в Боснії і Герцеговині становили 7,9% протягом 1997-2006 років, у Хорватії – 4,5% протягом 1994-2003-го, а в Іраку – 17,5% упродовж 2003-2012 років.
І якщо домогтися таких темпів зростання, як в Іраку, навряд чи вдасться – з огляду на відсутність фактору власної нафти, то боснійських показників досягти можна, навіть з урахуванням різниці в масштабах наших країн та їхніх економік. Але тільки при правильному визначенні пріоритетів – зокрема, в розвитку секторів з високою доданою вартістю.
“Візьмімо для прикладу сільське господарство та чорну металургію, які (в Україні) розглядають як сектори економіки з доданою вартістю, що мають право на широкий набір привілеїв. Вибір пріоритетних галузей у межах цих програм має застарілий характер і, скоріш за все, спирається на поточні бізнес-інтереси”, – зауважує Тетяна Богдан. Натомість варто зосередитись на розвитку сучасних технологічних галузей, як і має бути у 21-му столітті.
При цьому не треба забувати й про те, що і після війни значну частину фінансового ресурсу Україна змушена буде витрачати на сектор безпеки та оборони. Приміром, у Боснії і Герцеговині загальні виплати в межах Офіційної допомоги розвитку з 1996 по 2004 рік становили приблизно $6,8 мільярда, а обсяги міжнародної підтримки на забезпечення та зміцнення системи оборони й безпеки перевищували $18 мільярдів. Також на сектор національної оборони, включаючи навчання і технічне оновлення органів безпеки, було спрямовано 45% із понад $60 мільярдів американської допомоги, наданої на розвиток Іраку!
На думку експертів, потребують доопрацювання й конкретизації із чітким визначенням джерел фінансування та відповідальних за окремі напрями – і проєкти підтримки українських підприємств. Аби не повторити помилок тих же балканських країн, де через фактор семи няньок відбудова й повоєнна модернізація не були системними. І, звісно ж, Україна має братися до масштабного відновлення одразу ж після війни, не зволікаючи та не втрачаючи часу, як це було після Другої світової в Європі, до затвердження плану Маршалла. Потрібно також ще до завершення війни напрацювати законодавче і нормативне підґрунтя для структурних економічних та інституційних змін – з тією ж метою: зберегти дорогоцінний час.
“Всеохопна дерегуляція, лібералізація трудового законодавства, зменшення податкового навантаження, створення умов для надходження інвестицій, розвиток людського капіталу, створення умов для чесної конкуренції, розвитку приватизації, модернізація – це те, на що повинна орієнтуватись наша країна у післявоєнній відбудові. Власне, про це свідчить успішний досвід інших країн. Тоді як підвищення податків чи ще більше втручання держави в економіку – лише “відкотять” усе назад і зроблять Україну непривабливою як для людського капіталу, так і для інвестицій”, – наголошує народна депутатка Галина Васильченко.
До початку масштабних будівельних робіт нас чекає ще один важливий виклик – розмінування й розчищення завалів, розбирання будівельного сміття, оцінювання масштабів руйнувань. І тут також можуть бути помилки. Як про один із найбільш негативних досвідів, аналітики кажуть про відновлення Бейрута. Як у частині організації, так і за наслідками проведених робіт. Приміром, при розчищенні завалів ліванці не подбали навіть про належну утилізацію будівельного сміття, не кажучи вже про його переробку і повторне використання, чого за сучасного розвитку технологій допускати однозначно не варто. Як наслідок – довкола міста та на окремих ділянках морського узбережжя в його межах і досі можна зустріти сміттєві “терикони”. Також при відновленні Бейрута ніхто не цікавився думкою його жителів і не оцінював їхніх реальних потреб. До того ж, архітектурних конкурсів не проводили, контракти на будівництво та реконструкцію віддавали “своїм”. Місто відбудовували “латками”, його райони строкаті, суттєво відрізняються один від одного, жодного відчуття “єдиного цілого”. І це – одна з причин конфронтацій між мешканцями різних частин Бейрута.
Поміж допущених у минулому помилок називають і характерне для середини минулого століття, але аж ніяк не прийнятне зараз, в епоху концепції “місто в місті”, намагання “спеціалізувати” райони на спальні, ділові чи території для розваг. Окрема тема – нестача зелених зон, пішохідної та велосипедної інфраструктури. Це те, що у Європі довелося виправляти уже за кілька десятків років після повоєнної відбудови. Україна має шанс не припуститися таких помилок вже на етапі відновлення.
Головне, про що кажуть експерти: після повоєнної відбудови Україна має стати іншою, новою й модернізованою (модерною) країною. Передовсім, має змінитися економічне життя. Намагання відновлення економіки на кшталт того, як було до війни, змусить нас іще десятиліттями варитися в аграрно-сировинному котлі, посилюючи відставання від сучасних технологічних економік “цивілізованих” країн.
Владислав Обух, Київ
