З архіву: репортаж з «чорнобильської» демонстрації та 267 загиблих українців з «Нахімова» (1986)

Ніколи ще від повоєнних часів цензура в радянських ЗМІ так нещадно не била по людях, як під час аварії на Чорнобильській АЕС. Незважаючи на проголошену Горбачовим «гласність», вся критично важлива для українців у ті дні інформація була втаємничена. Лише наприкінці першої декади травня журналістів допустили до учасників ліквідації аварії, але інтерв`ю з ними, репортажі вичитувалися і нещадно скорочувалися безпосередньо у відділі пропаганди і агітації ЦК КПУ, що його на той час очолював Леонід Кравчук. Дії, які тоді чинила КПРС, сьогодні ми б назвали інформаційною війною проти власного народу.

АВАРІЯ НА ЧАЕС

28 квітня 1986 року. Київ. РАТАУ поширило повідомлення Ради Міністрів СРСР про аварію на Чорнобильській АЕС: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживається заходів для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію».

Історична довідка. 26 квітня 1986 о 1 год. 23 хв. ночі на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний хімічний вибух, який спричинив руйнування частини реакторного блоку і машинного залу. Внаслідок вибуху виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Майже одразу на місце аварії приїхали пожежники. Вогонь гасили до 5 години ранку. Проте, у середині самого четвертого блоку його вдалося ліквідувати лише 10 травня, коли більша частина графіту згоріла. Після вибуху та пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише території сучасної України, Білорусі та Росії, а й території багатьох європейських країн – Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. За Міжнародною шкалою ядерних подій (INES) цю аварію класифікували за найвищим – сьомим рівнем небезпеки.

Від самого початку Москва та керівництво УРСР приховували факт аварії та наслідки екологічної катастрофи. Першою про підвищення рівня радіації повідомила Швеція. Стисле повідомлення про аварію на АЕС тодішній уряд уперше поширив 28 квітня, і лише 30 квітня РАТАУ передало друге, більш розгорнуте повідомлення союзного уряду. Йшлося вже про витік радіоактивних речовин, перші жертви, евакуацію жителів Прип`яті, сусідніх населених пунктів.

Злочином як республіканського, так і центрального керівництва стала першотравнева демонстрація у Києві, в якій брали участь діти.

«Тисячі киян вийшли 1 травня на головну магістраль міста-героя – Хрещатик. На трибунах – ветерани партії, учасники Великої Вітчизняної війни, передовики і новатори виробництва, діячі науки і культури. Тут же – члени Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів республіки, керівники міністерств і відомств, депутати Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, гості з інших міст країни.... 10 година ранку. Починається святкова демонстрація... У торжествах на  Хрещатику взяли участь понад 120 тисяч киян та гостей столиці. Першотравневі демонстрації і мітинги відбулися в Харкові, Донецьку, Львові та інших містах і селах республіки», – повідомлялося в репортажі з площі Жовтневої революції, опублікованому 2 травня у «Вечірньому Києві». Його підготували кореспонденти РАТАУ  В.Демиденко, М.Мельник, Є.Парійський, О.Петруня, В.Чамара.

Офіційне попередження про небезпеку радіоактивного опромінення було оприлюднене лише на 9-й день після катастрофи. До того засоби масової інформації переконували, що аварія на ЧАЕС не становить загрози для здоров'я населення.

За різними даними, протягом лише одного місяця після Чорнобильської катастрофи від отриманого опромінення загинуло від 30 до 200 пожежників і працівників АЕС. На початковому етапі зусиль з мінімізації наслідків величезного викиду радіоактивних речовин до робіт залучалися військовослужбовці строкової служби. Пізніше, влітку 1986 і далі, величезний обсяг робіт виконували залучені військові запасу та вільнонаймані працівники. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч осіб. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації й їхали назад. На зміну приїздили інші.

Загалом в Україні радіоактивно забрудненими стали 2293 населених пункти, у яких на кінець вісімдесятих років минулого сторіччя мешкало понад 2,6 млн осіб. У результаті цієї катастрофи з сільськогосподарського користування було виведено понад 5 млн га земель.

«АДМІРАЛ НАХІМОВ»

2 вересня. Чорне море. РАТАУ поширило повідомлення від Центрального Комітету КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР, що «31 серпня 1986 року вночі, поблизу Новоросійська в результаті зіткнення з вантажним судном зазнав аварії і затонув пасажирський пароплав «Адмірал Нахімов». Вжито заходів для врятування людей. Потерпілим надається необхідна допомога. Є людські жертви. Для розслідування причин аварії утворено урядову комісію на чолі з членом Політбюро ЦК КПРС, першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР тов. Алієвим Г.А.».

Довідково. У ніч з 31 серпня на 1 вересня 1986 року найбільший на Чорному морі пароплав «Адмірал Нахімов» (довжина 174,3 м, ширина 21,02 м, висота борту 11,81 м) вийшов із Новоросійська в Сочі. На його борту перебувало 1234 особи, з них – 888 пасажирів і 346 членів екіпажу. О 23 годині 12 хвилин на виході з Цемеської бухти він зіткнувся з суховантажем «Петр Васєв», який входив у порт. Удар «Васєва» прийшовся в правий борт «Адмірала Нахімова», в результаті чого утворилася пробоїна заввишки 10 м і довжиною більше 8 м. Через 7-8 хвилин після удару лайнер затонув, забравши на морське дно сотні пасажирів і членів екіпажу.

За час рятувальної операції з поверхні моря було піднято 836 чоловік, із них – 566 пасажирів (у т.ч. 5 дітей) і 270 членів екіпажу. За офіційними даними, в результаті катастрофи загинуло 423 людини (з них 23 дитини), в їх числі – 359 туристів і 64 члени екіпажу. Більша частина загиблих, на жаль, була громадянами України – це 216 пасажирів та 51 член екіпажу. Проте всіх загиблих підняти на поверхню не вдалося: роботи на затонулому лайнері були припинені після загибелі двох військових водолазів. Тому 65 людей, як і сам «Адмірал Нахімов», назавжди залишилися на глибині 47 метрів.

У квітні 1987 року відбувся суд над двома капітанами суден. Вадима Маркова (капітан «Адмірала Нахімова») і Віктора Ткаченка (капітан «Петра Васєва» ) визнали винними за статтею 85 КК РРФСР і засудили до 15 років позбавлення волі кожного. Однак через шість років, у листопаді 1992 року, коли Радянського Союзу вже не було, указами президентів Росії й України засуджених було помилувано і звільнено.

КИЇВСЬКЕ «ДИНАМО» – ЧЕМПІОН СРСР

9 грудня. КИЇВ. РАТАУ. «Динамівський клуб столиці України першим в історії вітчизняного футболу у дванадцятий раз зійшов на найвищу сходинку п'єдесталу пошани всесоюзних першостей».

Довідково: 7 грудня 1986 року київське «Динамо», обігравши своїх московських одноклубників, стало чемпіоном СРСР з футболу. Вирішальна зустріч відбулася на Республіканському стадіоні столиці України. Матч викликав величезний інтерес серед уболівальників. Заявок на квитки надійшло в кілька разів більше, ніж вміщували трибуни «стотисячника».

У футбольному сезоні 1985-1986 років у наших земляків була ще одна важлива подія. 30 грудня 1986 року за підсумками голосування, в якому брали участь спортивні журналісти з 26 країн членів УЄФА, форвард київського «Динамо» і збірної СРСР Ігор Бєланов був визнаний кращим футболістом Європи і йому вручено «Золотий м'яч» – приз тижневика «France Football». Євротрофей Бєланов успадкував від Мішеля Платіні, єдиного до того часу, кому вдавалося володіти призом три роки поспіль – з 1983 по 1985 рік.

Слід зазначити, що в історії вітчизняного футболу було всього троє володарів «Золотого м'яча» – це Олег Блохін, Ігор Бєланов і Андрій Шевченко.

Проте за підсумками того ж року Бєланов зайняв лише друге місце в традиційному опитуванні радянських спортивних журналістів, який проводився тижневиком «Футбол-Хокей». У боротьбі за титул «Футболіст року в СРСР» його випередив партнер по клубу і збірній Олександр Заваров.

Взагалі цей футбольний сезон для динамівців виявився безпрецедентним. Вони успішно виступили в розіграші Кубка володарів кубків, перемігши іспанський клуб «Атлетіко».

Це був другий із Кубків володарів кубків УЄФА київської команди – перший вони здобули у 1975 році. Також динамівці привезли додому два почесних призи з міжнародних турнірів у Голандії та Іспанії, гідно представили радянський футбол у складі збірної СРСР на чемпіонаті світу в Мексіці, успішно виступили в матчах кваліфікації чемпіонату Європи і стали найсильнішим клубом СРСР.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951,  1953,  1954,  1955-1956,  1957,  1958-1959,  1960,  1961,  1962-1963,  1964,  1965,  1966,  1967-1968,  1970,  1971,  1972,  1973-1975,  1976-1977,  1978,  1979-1980,  1981,  1982,  1983,  1984,  1985