З архіву: голодомор, кінець українізації й нетерпляче чекання пролетарів (1933-1934)

З архіву: голодомор, кінець українізації й нетерпляче чекання пролетарів (1933-1934)

Укрінформу 100
2468
Ukrinform
Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»

Чим довше існує більшовицький режим, тим гострішою є класова боротьба – казав колись Сталін, і, очевидно, ці його слова неодноразово повторювалися в повідомленнях РАТАУ 30-х років. Але й за рядками про «розквіт радянської України в сім`ї народів» теж криється і боротьба, й трагедія.

«Куркульський саботаж хлібозаготівель»

4 січня 1933 року. Харків. РАТАУ. «Перебіг хлібозаготівель свідчить, що й далі більшість районів України недозволено затягують застосування постанов партії й уряду до злісних зривачів хлібозаготівель. І далі більшість районів виявляють опортуністичну бездіяльність, цим прямо потураючи куркульському саботажеві хлібозаготівель». 

Того ж дня РАТАУ оприлюднило статтю Григорія Петровського «Ударно вивершити хлібозаготівлі», в якій наголошувалось, що «класовий ворог – куркуль і підкуркульник зробили все, щоб зірвати хлібозаготівлі».

Виїзд червоної валки з хлібом, колгосп «Хвиля пролетарської революції» на Харківщині, 1932 рік. Фото: Укрінформ
Виїзд червоної валки з хлібом, колгосп «Хвиля пролетарської революції» на Харківщині, 1932 рік. Фото: Укрінформ

Довідково: Політика колективізації в Україні, яка проходила на початку 1930-х років, зазнала краху. Разом із тим, хлібозаготівельна кампанія 1931 року спричинила в Україні голод. До весни 1932 року голодною смертю померло понад 100 тис. українців. Ця ситуація ще більш загострила антикомуністичні настрої в суспільстві. Селяни масово виходили з колгоспів та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Україною котяться протести. Цей селянський рух опору показав владі що, попри увесь тиск і терор, українське село не змирилося.

Колгоспники під час здачі хліба, смт. Чубарівка, Дніпропетровська область, 1932 рік. Фото: avr.org.ua
Колгоспники під час здачі хліба, смт. Чубарівка, Дніпропетровська область, 1932 рік. Фото: avr.org.ua

Для збереження колгоспів і майна в руках держави 7 серпня 1932 року Кремль ухвалив постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», яка в народі отримала назву «закон про п'ять колосків». Цією постановою розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» – позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Озброєний комсомолець охороняє комору зі збіжжям сільгоспартілі імені Г.Петровського, село Вільшани, Харківська область, 1933 рік. Фото: avr.org.ua
Озброєний комсомолець охороняє комору зі збіжжям сільгоспартілі імені Г.Петровського, село Вільшани, Харківська область, 1933 рік. Фото: avr.org.ua

18 листопада 1932 року вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель», яка передбачала покарання за невиконання планів заготівлі зерна – сільські господарства каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Згодом перелік компенсаційних харчів було розширено картоплею і салом, наприкінці року – продуктами тривалого зберігання. Окрім того, видана того ж дня постанова «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» дозволяла відбирати у селян хліб за статтею «контрреволюційні злочини».

Вже через кілька днів, 26 листопада, вийшов наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі». Таким чином, штучно створений голод став добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією.

Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні запаси продовольства. У грудні 1932 року в 82 районах України була заборонена торгівля продуктами, також припинилися поставки промислових товарів. На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом України селян було позбавлено останніх надій на порятунок.

Конфіскація усіх виявлених продовольчих запасів призвела до масового голоду зими 1932-1933 років. Залишившись без хліба, голодуючі селянські сім'ї вживали у їжу різні сурогати: кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації, товчену кору і листя дерев.

Другий пік голоду стався у квітні-червні 1933 року. Це був апогей Голодомору. У ті місяці в Україні щохвилини помирало 24 людини, щогодини – 1440, щодоби – 34 560. За короткий проміжок часу Москва вбила, за різними оцінками, близько 4,5 мільйона українців.

Ця карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, на знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин української нації. Українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва.

«Шкідники» на мовному фронті

29 квітня 1933 року. Харків. РАТАУ. «...Стан на мовному фронті України потребує негайних заходів. Українські націоналістичні буржуазні елементи на цій дільниці провели шкідницьку роботу. Вони ширили буржуазні націоналістичні теорії й намагалися спрямувати процес розвитку української мови на буржуазно-націоналістичні шляхи...»

Праці Миколи Скрипника. Фото: Укрінформ
Праці Миколи Скрипника. Фото: Укрінформ

Довідково: саме з такими або подібними текстами навесні й улітку 1933 року виходило багато заміток. Політика українізації, що проводилася останні 10 років, сходила нанівець. Все почалося із цькування колишнього наркома освіти УСРР Миколи Скрипника.

Саме його партія назвала відповідальним у потуранні націонал-ухильництву. 22 лютого 1933 року політбюро ЦК КП(б)У призначило нового наркома освіти Володимира Затонського, а його першим заступником став відомий борець з націонал-ухильництвом Андрій Хвиля.

Влада звинуватила Скрипника у створенні перепон між російською і українською культурами, орієнтації розвитку української мови на буржуазну Польщу, підтримку націоналістичних організацій та угруповань – таких, як ВАПЛІТЕ та «Березіль», примусовій українізації національних меншин. Навіть вигадали термін – «скрипниківщина». Зрештою, не витримавши тиску, у липні 1933 року Скрипник сам пішов із життя.

Насправді ж справа була не в Скрипнику. Москві потрібен був привід, аби почати масштабні чистки в системі Наркомату освіти та, відповідно, у науці та культурі, якими він опікувався.

Згодом 1-й секретар Харківського обласного комітету КП(б)У Павло Постишев доповідав, що з системи Наркомосу було вигнано 2 тис. осіб націоналістичного елементу.

Представник харківського райкому компартії дає в клубі залізничників консультацію з питань підготовки до чищення партії, г. Харьков, 1933 рік. Фото: avr.org.ua
Представник харківського райкому компартії дає в клубі залізничників консультацію з питань підготовки до чищення партії, г. Харьков, 1933 рік. Фото: avr.org.ua

Загалом протягом 1933 року в обласних управліннях освіти за політичними мотивами змінили 100% керівництва, у районних – до 90%. Всі вони зазнали різних форм репресій. Зі шкіл «як класово ворожі елементи» були звільнені 4 тис. вчителів. Згортання українізації супроводжувалося розширенням мережі російських шкіл і класів. Із 29 директорів педагогічних вузів роботу втратили 18, а також 201 викладач.

Ухвалення нового Українського правопису 1933 року стало підставою для чистки серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Тотальної чистки зазнав Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії».

Отже, проект «коренізація», що розпочався у 1923 році й начебто передбачав перетворення СРСР на державу рівних національностей, виявився мильною бульбашкою. Вже через 10 років імперія почала відроджуватись. «Місцевий націоналізм» було названо головною небезпекою, а це означало кінець українізації й початок утисків української культури. Паралельно підкреслювалась провідна роль Росії в СРСР, що згодом почав асоціюватися виключно з російською нацією.

Київ – столиця України

22 червня 1934 року. Київ. РАТАУ. «Пролетарі Києва нетерпляче чекають на приїзд Центрального Комітету партії та уряду. Про це говорять скрізь: у цехах, на вулицях, у будинках... 24 червня оголошено в Києві загально-вихідним днем для всіх підприємств та установ».

 Хрещатик (тоді вулиця Воровського), 1930-ті роки. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua
Хрещатик (тоді вулиця Воровського), 1930-ті роки. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua

Довідково: ось так, бравурно, сповіщало наше агентство про перенесення столиці України до Києва.

Як відомо, після захоплення України більшовиками та встановлення радянської влади, певний час столицею республіки де-факто був Харків. Саме де-факто, адже офіційного проголошення Харкова столицею радянської України так і не сталося, лише в Конституції УСРР 1929 року місто отримало цей статус.

Однак, вже наприкінці 1920-х років серед владних кіл, а потім і в пресі обговорювалося питання про перенесення столиці з Харкова в інше місто, зокрема, у Київ.

18 січня 1934 року на пленумі ЦК КП(б)У другий секретар ЦК КП(б) України і одночасно перший секретар Харківського обкому Павло Постишев повідомив, що ЦК ВКП(б) й «особисто товариш Сталін» пропонують перенести столицю з Харкова до Києва.

Через кілька днів це рішення було затверджене офіційно: спочатку ХІІ з'їздом КП(б)У і того ж дня – постановою президії ВУЦВК. Остаточно новий статус Києва у січні 1935 року затвердив ХІІІ Всеукраїнський з'їзд рад, внісши відповідні зміни у 82 ст. Конституції: «Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки є місто Київ».

Керівники КП(б)У і уряду України на Привокзальній площі в Києві під час зустрічі з жителями міста в день переїзду з Харкова. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua
Керівники КП(б)У і уряду України на Привокзальній площі в Києві під час зустрічі з жителями міста в день переїзду з Харкова. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua

Отже, Київ знову став столицею, але вже радянської України. Тодішня влада пояснювала: столицю перенесли з економічних міркувань, аби уряд був ближчим до сільськогосподарських районів Правобережжя. Так комуністи намагалися приховати наслідки організованого ними ж штучного голоду, від якого суттєво постраждала Слобожанщина.

Однак є й інша версія. На початку 1920-х років, аби заручитися підтримкою населення та зміцнити свою владу в Україні, більшовики запровадили політику українізації. До органів влади залучали українців, сприяли розвиткові української мови та культури. Через 10 років, на початку 1930-х, у Харкові сформувалася проукраїнська політична еліта. І тут Москва зіграла на випередження: українізацію згорнули, столицю перенесли до Києва, а на харківську владну верхівку чекали сталінські репресії.

Переїздили  до нової столиці поспіхом: спочатку переїзд запланували на осінь, а згодом перенесли на початок літа. У Харкові урядовцям влаштували гучні проводи, не менш гучно їх зустрічали у Києві: з військовим парадом та урочистим пленумом.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-19231924-19251926-1927, 1928-1929, 1930- 1932.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>