З архіву: кінець тичинової боротьби зі своїм талантом та «відхилення» Гончара (1967-1968)

З архіву: кінець тичинової боротьби зі своїм талантом та «відхилення» Гончара (1967-1968)

Укрінформу 100
1909
Ukrinform
Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»

Життя у Радянській Україні, якщо оцінювати по щоденних новинах, було безхмарним. Видатні письменники й поети оспівували комуністичну партію та її вождів, архітектори будували хмарочоси з зірками на шпилях, країни Східної Європи, де переміг соціалізм, були глибоко вдячні Радянському Союзу. Якщо й були якісь викривлення «генеральної лінії партії», то незначні, якщо й з`являлися невдоволені комуністичним щастям, то їх швидко повертали на шлях істинний. А те, що робилося все це багнетами півмільйонної армії, про це радянському народові, а надто – українському знати не треба було.

ПОМЕР ПАВЛО ТИЧИНА

16 вересня 1967 року. Київ. РАТАУ. «Після тяжкої тривалої хвороби помер Павло Григорович Тичина. Перестало битися натхненне серце співця радянського народу, комуніста, одного з засновників української радянської літератури, палкого патріота, невтомного трудівника, великого митця».

Довідково: Павла Тичину «проводжали в останню путь» з усіма почестями. Труну з тілом виставили в клубі Ради Міністрів УРСР, влаштували траурний мітинг. Олесь Гончар, Микола Бажан та Борис Патон виступили з промовами. Поховали поета, як і годиться, на Байковому цвинтарі.

Фото з книги «Павло Тичина». Із фондів Укрінформу
Фото з книги «Павло Тичина». Із фондів Укрінформу

Творчий шлях Тичини – одного з найбільш знаних українських поетів XX століття – припав на складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві.

Натомість справжньою класикою української лірики стала рання творчість поета – це поезії, написані в 1907-1923 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Кримський цикл».

У 1923 році у Тичини виходить нова збірка поезії «Вітер з України», що засвідчила – її автор остаточно став радянським поетом. Саме після виходу тієї збірки інший поет – Євген Маланюк написав вірш «На межі двох епох...», де були такі слова: «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась».

Влітку 1938 року Павло Тичина занотував у себе в щоденнику: «Після твоєї смерті, все твоє написане уміститься на 50 сторінок». Так воно й сталося. Але ті сторінки – найвищого гатунку.

Усе життя Тичина маскувався, щоб у ньому – не доведи Господи! – не побачили того, «хто мислить у куточку». І не побачили: добре замаскувався. Настільки добре, що відрізнити справжнього митця від канонізованого образу партійного віршувальника стало майже неможливо.

На початку 1970-х Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», в якій Стус дає таку характеристику творчості Тичини: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

«СОБОР» ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

1 червня 1968 року. Київ. РАТАУ. «31 травня член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК  КП України товариш П.Ю. Шелест зустрівся з керівництвом Спілки письменників України та партійного комітету... Під час зустрічі відбувся широкий обмін думками про шляхи дальшого розвитку української радянської літератури... Велику увагу було приділено поліпшенню роботи партійної організації письменників Києва, яка повинна постійно допомагати літераторам в оволодінні марксистсько-ленінською теорією, принципами соціалістичного реалізму, турбуватися про зміцнення зв'язків письменників з народом, рішуче виступати проти аполітизму і безідейності, що зокрема проявляється останнім часом у творах деяких членів Спілки, давати їм належну партійну оцінку».

Довідково: якщо читати поміж рядків, то під «деякими членами Спілки» чітко проглядається Олесь Гончар. Адже саме тоді його роман «Собор» наробив чималого галасу.

Роман був надрукований у січневому номері часопису Спілки письменників України журналі «Вітчизна». Спочатку, навіть, отримав схвальні відгуки. Згодом його передрукували у «Радянському письменнику» і «Дніпрі», готувався переклад російською.

Олесь Гончар. Фото: Укрінформ
Олесь Гончар. Фото: Укрінформ

Як зазначають дослідники, офіційно цькування роману розпочалося після березневого пленуму компартії України, який якраз розглядав питання «поліпшення партійної інформації». Майже одразу в пресі почалася кампанія проти «Собору»: друкувались критичні статті, відгуки «анонімних читачів», які рішуче засуджували роман, організовували збори трудящих із критикою твору. Згодом з'явилася «розгромна» стаття тодішнього директора Інституту літератури Миколи Шамоти, де він описував роман, як «відхилення у літературі від партійної лінії».

Треба зазначити, що на той час Олесь Гончар, як писало РАТАУ, – «один з найулюбленіших сучасних письменників нашого народу». Окрім того, голова Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР, лауреат усіх можливих премій. Однак, як виявилося, і для Гончара індульгенцій не існувало.

Були й ті, хто став на захист «Собору». Так, у «Літературній газеті» Микола Бажан опублікував статтю «У повній силі росту», в якій назвав роман великим успіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором. Це ще більше привернуло увагу до опальної книги: читачі надсилали Олесю Гончару листи підтримки. Тоді влада вдалася до замовчування, і твір був офіційно заборонений, вилучений з бібліотек та книгарень.

Лише через 20 років, у 1987-у, «Собор» знову опублікували.

МОРСЬКИЙ ВОКЗАЛ В ОДЕСІ

9 липня. Одеса. РАТАУ. «Минулої неділі Одеса мала змогу почути зведений «хор» усіх суден, які стояли біля місцевих причалів. Так моряки сповістили земляків про відкриття нового морського вокзалу».

Довідково: одеський морський вокзал відкрили 7 липня 1968 року. Нині ця будівля – візитівка Одеси. Однак мало хто знає, що вокзал міг бути зовсім іншим, якби побудували його, як планували, на 10 років раніше.

Морський вокзал в Одесі. Фото: Укрінформ
Морський вокзал в Одесі. Фото: Укрінформ

Багато років морського вокзалу в звичному розумінні в Одесі не було. Всі пасажирські судна швартувалися до Військового молу. Там же знаходилася і непоказна двоповерхова будівля, яка виконувала функцію морвокзалу. На початку 1950-х років набула популярності Кримсько-Кавказька круїзна лінія, отже у портових містах Чорного моря почали будуватися морські вокзали.

Один із перших проектів морвокзалу в Одесі на Новому молу з'явився у 1952 році. Це була будівля в так званому стилі «сталінського ампіру». Проте, будівництво так і не почали. Час спливав, архітектурна «мода» змінювалася. Вже за часів Хрущова проект дуже сильно змінився. Будівлю перемістили з краю Нового молу в його головну частину, а зовні вона тепер нагадувала пасажирський лайнер, зроблений зі скла і залізобетону.

Після завершення будівництва Новий мол почав одночасно приймати і пасажирські, й вантажні судна. Крім морського вокзалу, одночасно з ним побудували вхідний павільйон з вулиці Приморської, а лінію старого фунікулера, яка проходила вздовж Потьомкінських сходів, замінили на ескалатор. Над залізничними коліями станції Одеса-порт побудували міст-віадук.

У такому вигляді одеський морський вокзал простояв до початку 1990-х. У 1994 році його реконструювали, при цьому більшу частину первинних інтер'єрів замінили на більш сучасне оздоблення. Замість складів на підземному рівні влаштували концертно-виставковий зал, розширили внутрішні приміщення морвокзалу і влаштували яхт-клуб. У 2001 році біля морвокзалу на Новому молу звели готель.

ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

22 серпня. Київ. РАТАУ. «Український народ, як і всі радянські люди гаряче схвалює рішення Радянського уряду і урядів союзних країн – Народної Республіки Болгарії, Угорської Народної Республіки, Німецької Демократичної Республіки, Польської народної Республіки, які, виходячи з принципів нерозривної дружби та співробітництва і відповідно до існуючих договірних зобов'язань, вирішили подати братнім народам Чехословаччини необхідну допомогу в боротьбі з контрреволюційними силами, що вступили в зговір з ворожими соціалізмові зовнішніми силами».

Довідково: 21 серпня 1968 року військові підрозділи ЗС СРСР та війська Варшавського договору (до 500 тисяч чоловік і 5 тис. танків і БТР) вторглися в Чехословаччину (ЧССР). В окупації не брала участі тільки Румунія. Найбільший контингент військ був від СРСР. Таким чином була придушена «Празька весна» – нетривкий період політичної лібералізації та реформ, одне з важливих явищ суспільно-політичного життя Європи 2-ї половини ХХ століття.

На вулицях Праги, серпень 1968 року. Фото: radiosvoboda.org
На вулицях Праги, серпень 1968 року. Фото: radiosvoboda.org

Курс на реформи, побудову «соціалізму з людським обличчям» був взятий Чехословаччиною у січні 1968 року, коли першим секретарем ЦК КПЧ було обрано Александра Дубчека. Реформаторські настрої всередині чехословацьких комуністів занепокоїли СРСР – як відомо, тоталітарні режими дуже чутливі до таких речей і хворобливо реагують навіть на натяк будь-яких змін – радянська пропаганда одразу ж назвала події в Чехословаччині «загрозою для соціалістичної системи», «контрреволюцією» та «спробою відновити буржуазний лад».

Система включила на повну потужність усі наявні засоби для недопущення потрапляння зерен демократії на територію СРСР, зокрема і в Україну. Ідеологічна та психологічна обробка населення відбувалася по всіх фронтах. До первинних партійних організацій надсилалися закриті листи ЦК КПРС, проводилися закриті та відкриті засідання партійних зборів, активів, організовувалися масові мітинги в трудових колективах, ще більше посилилася цензура та активізувалися спецслужби.

Але, попри радянську пропаганду, «закручування гайок» та всю глухоту залізної завіси, якою намагалися відгородити від світу власних громадян партійні бонзи, об'єктивна інформація про події в Чехословаччині 1968 року різними каналами потрапляла в Україну і люди робили власні висновки – до того ж, зовсім не на користь ЦК КПРС.

Ідеї «Празької весни» неабияким чином вплинули на зародження, вже на новому витку історії, антиавторитарних ідей, що втілилися на практиці в 1980-х роках та призвели, зрештою, до зміни суспільного ладу в країнах Східної Європи, а потім і в СРСР.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951,  1953,  1954,  1955-1956,  1957,  1958-1959,  1960 1961,  1962-1963,  1964,  1965,  1966


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-