Не відбудова, а зміна моделі: якою має бути економіка України після війни

Дискусія про повоєнну економіку України досі часто обмежується відновленням – відбудувати інфраструктуру, повернути виробництво чи стабілізувати експорт. У цьому підході є логіка, але є і стратегічна пастка – він фактично передбачає повернення до тієї ж економічної моделі, яка існувала до війни.

Проблема в тому, що ця модель уже тоді була обмеженою.

Економіка, орієнтована переважно на експорт сировини та продукції з низькою доданою вартістю, дозволяла забезпечувати базову стабільність, але не створювала достатньої внутрішньої стійкості. Вона не формувала довгих виробничих ланцюгів, не давала достатньої кількості якісних робочих місць і підтримувала залежність країни від зовнішніх факторів.

Саме тому сьогодні коректніше говорити не про відбудову, а про зміну саме економічної моделі.

Професійною мовою це означає підвищення рівня економічної складності – тобто перехід до виробництва і експорту більш технологічно насиченої продукції з вищою доданою вартістю. Це один із ключових факторів довгострокового зростання і стійкості економіки.

Для України це означає відхід від вузької сировинної спеціалізації до ширшої структури виробництва – коли країна не залежить від кількох базових категорій товарів, а формує кластери виробництв, у яких різні галузі розвиваються паралельно, спираючись на спільну інженерну базу, кадри, інфраструктуру і технологічні рішення.

Важливо, що така реіндустріалізація має відбуватися у двох вимірах. З одного боку – через ускладнення вже існуючих виробництв і перехід до більш технологічної продукції на їх базі. З іншого – через створення нових виробничих платформ під ті технологічні напрями, які визначатимуть наступні десятиліття.

Йдеться, зокрема, про розвиток глибокої переробки в агросекторі, машинобудування, електротехніки, електроніки, хімічної промисловості, цифрових сервісів і оборонно-промислового комплексу.

У цьому контексті принципово важливо розширювати саму структуру експорту – переходити від кількох базових позицій до ширшого набору товарів і послуг. Чим більш різноманітна експортна корзина, тим вищою є економічна складність і стійкість економіки.

Це завдання виглядає очевидним на рівні концепції, але значно складніше реалізується на практиці. Одна з причин – фрагментованість державної політики у сфері експорту та інвестицій.

Формально Україна має необхідні інструменти підтримки. Але для бізнесу вони часто не складаються в єдину логіку дій. Найгостріше це відчуває малий і середній бізнес, який міг би стати драйвером розширення несировинного експорту, але фактично має обмежений доступ до фінансування, експортної інфраструктури та інструментів виходу на зовнішні ринки. Це одна з ключових структурних проблем, яка стримує підвищення економічної складності економіки країни.

У результаті виникає системна проблема – інструменти існують, але не працюють як цілісна екосистема.

Саме тому ключове завдання сьогодні – не створювати нові інституції, а зібрати існуючі механізми у єдину експортну екосистему. Бізнесу потрібен не набір опцій, а зрозумілий і послідовний маршрут – фінансування, страхування ризиків, підтримка виходу на ринки, технологічна адаптація продукту, юридичний супровід і доступ до інфраструктури.

Без цього розширення несировинного експорту залишатиметься точковим, а не системним.

Окремий акцент має бути на підтримці саме продукції з високою доданою вартістю. Держава має стимулювати не лише зростання обсягів експорту, а зміну його структури – через підтримку модернізації виробництв, часткову компенсацію капітальних інвестицій CAPEX у нове обладнання і технології, компенсацію витрат виходу на нові ринки, розвиток експортного кредитування, страхування ризиків і використання державних гарантій, а також інструментів фінансування іноземних покупців української продукції.

Водночас у випадку України це питання виходить далеко за межі економіки – йдеться про безпеку.

Повномасштабна війна показала, що залежність від імпорту критично важливих технологічних компонентів – від мікроелектроніки до елементів систем управління – створює прямі ризики для оборонно-промислового комплексу.

У сучасній війні технологічна база економіки безпосередньо визначає спроможність держави діяти – від виробництва озброєння до підтримки складних інфраструктурних систем.

Саме тому формування економіки з високою доданою вартістю забезпечить не лише зростання, а нашу технологічну незалежність.

Йдеться про здатність країни мінімізувати критичну залежність від імпорту в чутливих сегментах – зокрема в тих, що напряму впливають на оборонну спроможність – мікроелектроніка, компоненти систем управління, енергетичні рішення.

Це не означає повної локалізації виробництва. Але означає наявність власних компетенцій та інтеграцію в ті виробничі ланцюги, які зберігають стабільність навіть в умовах кризи.

У цьому контексті важливо враховувати процеси, які вже відбуваються в Європі.

ЄС фактично переходить до нової промислової політики, інвестуючи десятки мільярдів євро у стратегічні галузі – зокрема виробництво мікроелектроніки та напівпровідників, а також розвиток акумуляторної індустрії. Це створює для України вікно можливостей – інтегруватися в ці виробничі ланцюги не як постачальник сировини, а як виробник більш складної продукції, зокрема в сегментах матеріалів, компонентів і інженерних рішень.

Але така інтеграція не відбудеться автоматично. Вона потребує узгодженої державної політики, яка поєднує індустріальний розвиток, інвестиційні стимули, експортну підтримку і розвиток людського капіталу.

У підсумку ключове завдання полягає не в обсягах відновлення, а в якості економічної трансформації.

Після війни Україна опиниться в умовах жорсткої конкуренції – за інвестиції, за технології, за виробництва і за людей. І перевагу отримають ті країни, які зможуть швидко перейти до більш складної економічної структури.

Тому сьогоднішній вибір має стояти не між відбудовою і розвитком, а між відтворенням старої економічної моделі і переходом до принципово нової.

І саме цей вибір визначатиме не лише темпи зростання, а місце України в економіці Європи на наступні десятиліття.

Віталій Кім, начальник Миколаївської обласної військової адміністрації

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства