Слідами сталкерів - до Чорнобиля

Слідами сталкерів - до Чорнобиля

Репортаж
Укрінформ
Чим надихається і як відбувається нелегальний туризм до забороненої зони ядерної катастрофи

Після катастрофи на ЧАЕС в квітні 1986 року величезна територія 30-кілометрової зони відчуження стала знелюднілою пусткою. 30 років потому Зона з небезпечної радіоактивної виразки на карті України стала “меккою” для туризму — законного і не дуже. А після шаленого успіху серіалу НВО “Чорнобиль” увага до Зони тільки зростатиме. А отже настав час “висвітлити” приховану сторону чорнобильського туризму. Укрінформ розповідає, звідки взялися і чим живуть сталкери — люди, які після нелегальних походів стали з Чорнобильською Зоною “на ти”.

Хто такий “сталкер” і як ним стати

Автобус прибуває на напіврозвалену зупинку в глухе поліське село. Кінцева. Група молодих людей — по одягу видно, що з міста, підходить до багажника і починають витягати великі туристичні рюкзаки з притороченими спальними мішками, карематами та міцним взуттям. Інші прибулі в село не звертають уваги, тільки з виду тутешній хлопець каже подрузі - “Дивись — сталкера!”.

Для жителів поліських сіл на кордонні зони відчуження потік людей, що правдою і неправдою пробираються через колючку, а потім далі, в Зону, до її таємниць та небезпек — буденність. Поки група з рюкзаками прямує дорогою, мила сільська жіночка виглядає з-за паркану. “Що, до Андрюші приїхали?”. “Ага”, - відповідають “туристи”. “В Зону йдете?”. “Та ні, так, на дачу”. Звичний ритуал, всі знають, чого ви сюди приїхали, але треба робити вигляд, що не знають.

Ті, кого поліські селяни безпомилково опізнали як “сталкерів” - учасники чи то руху, чи то цілої субкультури нелегального туризму до Чорнобильської Зони відчуження. Перед нічним виходом групи наш провідник Антон розповідає, звідки взялася їхня самоназва: “Перші люди почали ходити в зону ще в 90-ті, коли було більше радіації і все було ще дуже суворо. І вони називали себе сталкерами — як герої книги Стругацьких “Пікнік на узбіччі”. Ну а потім це все стало популярним після виходу української комп’ютерної гри “Сталкер” (сюжет якої розгортається на території Зони та перегукується з романом Стругацьких. — Ред.). З тих, перших, що в 90-ті ходити, я нікого не знаю. Зараз “ветеранами” вважаються ті, що почали ходити десь так в 2008-2009-му”.

Покинуте
Покинуте "зонівське" село

Стати сталкером відносно не складно. Головне, - особисті знайомства. Антон, наприклад, познайомився з “бувалим” сталкером на Майдані під час революції. “Він постійно казав, що як закінчиться Майдан, всіх нас поведе в Зону. В результаті, з усієї компанії пішов тільки я”. Якщо знайомство відкрив, далі приєднуєшся до групи нового товариша, яка йде в зону в такі-то дні таким-то маршрутом. А вже після першого походу можеш і на форумі писати, і чат, і звідти вже інформацію про нові походи діставати. І заодно дивитись відео- та фотозвіти інших, читати і слухати розповіді і байки.

Найкоротший шлях до Зони пролягає в обхід закону

Звісно, є абсолютно законні способи потрапити в Зону. Зокрема — офіційний тур. Але умови таких турів сталкерів не задовільняють від слова "зовсім". На черговому привалі в кущах біля дороги, на ретельно обміряному дозиметром місці, Олена, дівчина-сталкер, розповідає: “Вони (організатори турів. — Ред.) все монополізували, і луплять дуже великі гроші. З розрахунком на іноземців. І що там в тому турі — привезуть тебе на Дитятки, потім в “попсову” Прип’ять розмародерену вщент, пару годин і назад. А в зоні дуже багато цікавих місць. Хай би влада дозволила нашим проводити походи, за нормальні гроші, то й можна було б і законно ходити”.

Сталкери не вважають, що без дозволу пересікаючи кордон Чорнобильської Зони, чинять якийсь серйозний злочин. Зрештою, навіть якщо впіймають, то покарання — адмінпротокол та несуттєвий штраф. До того ж, на фоні того, скільки мародерства зазнала Зона, простий похід виглядає безневинним. Перше ж село, яке ми бачимо за кордоном зони є сумним видовищем. Жодного цілого вікна, майже ніде немає дверей, фірток, хати порожні — без меблів в речей, лише зі сміттям всередні. Після того, як наша група оглянула розграбоване село, Антон розповідає: “Місцеві люди самі обнесли близькі до кордону села. Сів на велик і привіз скло у вікна, кольоровий метал з покинутої машини, чи ще щось. Я їх не засуджую, бо тут глухі села, ні зарплат, ні робіт, за щось жити треба. А от те, скільки брухту, труб і кольорових металів вивозили за хабарі охороні Зони всякі “серйозні ділки”— то вже страшно.”

Постраждалий від радіації ліс поблизу Чорнобиля
Постраждалий від радіації ліс поблизу Чорнобиля

Пересікти кордон не важко — в “колючці”, натягнутій ще Совком 30 років, тому дірок більше, ніж самої колючки. Далі йдемо дорогою. Дивує те, що вона на диво мало заросла — лиш де-не-де пробивається деревце молоде. Молодій парослі в зоні тяжко — бо ліси нагадують ельфійські галявини з “Володаря Кілець”: високі дерева з кронами аж на верхівці стоять як колони, і підліску як такого немає — тихо, світло, спокійно.

Головна проблема для сталкерів, те, що Зона практично навпіл розділена річкою Уж. На лівому березі в Зону зайти легко, але там мало цікавого — переважно “розмародерені” села. А на правий - де Прип’ять, де “Дуга” - радіолокаційна станція загоризонтного спостереження з величезними антенами-”тарілками”, де зенітно-ракетна частина, - потрапити важко. Мостів через Уж тільки два — і ті під спостереженням — найбільше сталкерів ловлять саме там. Тож, холодно чи жарко, а на підході до річки сталкери роздягаються, речі з рюкзаками — в пластикові мішки, і де вбрід, де — вплав, переправляються. Нам було б легше переправлятися, якби не порослі на десятки метрів очеретом береги.

Сталкери на переправі через Уж
Сталкери на переправі через Уж

Якщо з сезоном походу не пощастило і довелось намокнути в холодній воді Ужа — не біда. Відігрітися є де. Майже в кожному покинутому селі Зони облаштовані “сталкерські хати”. В цілих будинках ремонтується піч, облаштовується колодязь з водою, ховається посуд та якісь запаси палива і харчів. Зазвичай, похід планують так, щоб ночувати саме в таких “хатах”, а взимку — це взагалі єдиний варіант. Правоохоронці стараються перешкоджати облаштуванню таких “хат” - навмисно вибивають вікна та ламають двері в будинках.

Сталкери — народ забобонний. Вочевидь, постійний ризик в поході до цього підштовхує. Якщо не вийшло пересікти кордон і зайти в Зону — вдруге в той самий день не йдуть. Після того, як ми дізнаємося, що колеги, з якими ми мали перестрітися, не прийдуть бо з першого разу не перейшли кордон, Антон пояснює: “Зона не пустила — значить так їй треба. Якщо далі ломитися, точно буде якась халепа”. Якщо хтось буде “попадатися” кілька разів — в групу “невезучого” старатимуться не брати, бо “його Зона не любить”.

Медовий місяць в Чорнобильській зоні — “самий смак” сталкерської романтики

Що ж такого привабливого в Чорнобильській Зоні знаходять сталкери, що готові переступати закон та наражатися на небезпеку “хапнути дозу” радіації, аби стоптати її стежки та дороги своїми ногами? Універсальної відповіді кореспонденту “Укрінформу” знайти не вдалося. Вочевидь: у кожного свої мотиви. Когось тягне оглянути недоторкані залишки радянської епохи, когось — гнітюча атмосфера катастрофи, що змусила тисячі людей залишити позаду свої домівки і фактично свої життя. Далеко не останню роль відіграє і те, що Зона Відчуження — заборонений об’єкт, а все заборонене — бажане. І вочевидь пересікаючи кордон і ховаючись від патрулів та оминаючи радіоактивні плями, дехто зі сталкерів отримує ті почуття та враження, які в сірій буденності не знайдеш. А хтось просто хоче втекти від цивілізації і людей — в спокій і тишу величезної незаселеної території. Олена ділиться: “Тут дуже тихо і спокійно. Йдеш по лісах і слухаєш тишу. Бо є місця, де навіть пташки не співають і комахи не гудять. І природа дуже багата. Ми постійно натикаємося то на лосів, то на зубрів, то на кабанів. Бувало, що і рись нявчала на нас за дверима — страху тоді набралися”. Антон додає: “В мене знайомі взагалі тут медовий місяць провели. Розписалися, приїхали сюди і місяць в сталкерській хаті вдвох собі сиділи”.

Сталкерська хата зустрічає опудалом від небажаних гостей
Сталкерська хата зустрічає опудалом від небажаних гостей

У Зоні дуже сильно відчувається, що люди десь дуже далеко. Ловиш себе на думці, що майже посередині Європи біліє пляма, де через зусилля цивілізації - цивілізації вже не залишилося. І якось не хочеться, щоб вона сюди поверталася. Бо місця Зони, куди люди майже не добираються виглядають набагато краще, ніж ближчі та доступніші.

За всіма розповідями про “принади Зони” в новачка в “сталкерській справі” постає очевидне і банальне питання — а як же ж радіація?! Правда в тому, що далеко не вся Зона небезпечно радіоактивна. Левову частку походу наш дозиметр не піднімався вище 20 мікрорентген за годину — цілком в межах природної норми. Звісно трапляються плями по 40, 100 мікрорентген за годину. Найбільший фон Антон бачив біля кладовища техніки ліквідаторів — 8 мілірентген. Для порівняння: щоб отримати дозу радіації, як під час звичайної флюрографії, нам би довелось ходити по тому кладовищу техніки більше 5 годин, а просто по Зоні з її «мікро» — декілька тисяч годин!

Кладовище радіоактивної техніки в Зоні
Кладовище радіоактивної техніки в Зоні

Якщо бути обережним, мати дозиметр і не лізти в плями — по Зоні можна ходити, як по центру Києва. Тільки треба берегтися кабанів, вовків і охоронців.

Чого в Зоні більше — привабливості для туризму чи пам’яті про катастрофу

Останніми роками увага до Чорнобильської Зони зростає. А після проривного виходу на екрани міні-серіалу НВО, який підкорив мільйони глядачів по всьому світу, сталкери очікують, що скоро їм може стати в Зоні тісно. І річ не в кількох конторах, що на організації офіційних турів гребуть гроші з багатих іноземців. Складається враження, що вже всі знають про “незаконний туризм”, і деякі підприємливі сталкери починають водити групи за гроші. “Ідейні” такого підходу не сприймають, адже попри регулярні походи розуміють цінність Зони. Антон пояснює: “Зараз вже йдуть розмови про те, щоб Зону відкрити, або взагалі, знову культивувати. Дійсно, радіація вже спала, і формально таке можна робити. Але я проти. По-перше, Зона — це заповідник, і всю цю природу, що без людей буяє — треба берегти. По-друге, тридцятикілометрова зона виступає як буфер — щоб не шастали в 10 кілометрову зону, де вже і радіація, і сама станція. Забери 30-кілометрову, і стопроцентняк почнуть обносити десятикілометровку”.

"Зона" в Зоні за в'язнями не сумує

З одного боку, привабливість Чорнобильської Зони для туризму — гарна можливість для отримання прибутку нашою державою. Але проблема в тому, що Зона і Чорнобиль — це не просто заборонений радянський об’єкт, по типу ракетних шахт, які можна і треба перетворювати на прибуткові об’єкти. Чорнобиль — це пам’ятник найбільшій в історії людства ядерній катастрофі. Катастрофі, місце якої в національній свідомості сучасних українців важко навіть оцінити. Але за цією оцінкою треба йти не в Зону, а в голови і душі українців.

Сталкерів, які постійно мають справу з наслідками Чорнобиля, характеризує дуже прагматичне відношення до Зони і до катастрофи. Яскравим прикладом слугує історія Олени: “26 квітня 86-року в цьому селі мало бути відкриття клубу і дискотека. Але трапилася аварія, і нічого не було. Клуб так і не відкрили, і його обнесли потім. І якось ми вирішили, що справу треба довести до кінця, і дискотеку все ж провести. З’їхалися сталкера, клуб прибрали, привезли техніку, імпровізовані меблі і провели дискотеку. Таку, що з усіх сіл з'їжджалися. Тепер 26 -го постійно так робимо, і це велика подія для місцевих людей”.

В такому місці й дискотеку не соромно провести
В такому місці й дискотеку не соромно провести

Єдина ідея, яка дійсно об’єднує сталкерів — це те, що правду не можна приховувати. Вони, люди обізнані з радіацією та захистом від неї, постійно розповідають, як в совку “тупили” і приховували правду від людей, що обернулося численними трагедіями. Їх увага постійно прикута до стану ядерних об’єктів в Україні, і через свої ресурси вони постійно поширюють правдиву інформацію про перемоги та проблеми України в галузі. Зрештою, одного разу наше суспільство вже виявилося неготовим до ядерної катастрофи. Завдяки ж таким людям, ми маємо джерело інформації окрім держави, яка може брехати в разі небезпеки, адже вже раз брехала. Українському суспільству скрізь потрібні очі та вуха. В Чорнобильській зоні такими очима є сталкери.

Григорій Нестеренко, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-