Як земляки генерала Залужного дали відсіч росіянам

На початку повномасштабної війни російські військові окупували 9 сіл Народицької громади на півночі Житомирщини, туди вороги зайшли з території Чорнобильської зони. У перші місяці росіяни безжально обстрілювали область з різної зброї, а її жителі потерпали, що війська агресора зможуть у будь-який момент просунутися територією Житомирщини.

На щастя, цього не трапилося завдяки Збройним силам і звичайним людям у різних куточках області, які всіляко допомагали українській армії. Укрінформ зібрав історії героїв із Житомирщини, які з перших днів великої війни чинили спротив ворогу. Серед них є й розповіді про тих, хто загинув від рук росіян, свідомо допомагаючи ЗСУ.

Мала батьківщина Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, який родом зі Звягеля на Житомирщині, не підвела свого земляка-генерала і продемонструвала мужність, стійкість та героїзм. Як це було, читайте у викладі Укрінформу.

МАЛИНСЬКА ГРОМАДА. ВРЯТУВАЛИ ОЗБРОЄННЯ ДЛЯ ЗСУ ТА ЕВАКУЮВАЛИ БАНКНОТНУ ФАБРИКУ

Бойові дії на території Малинської громади не точилися, її оминула окупація, але вона – одна із найбільш постраждалих в області від обстрілів російської армії. Ворогу там давали відсіч, вивозячи зі складів озброєння для українських військових, які мстилися тією зброєю росіянам за Малин та всі інші міста і села.

До вивезення озброєння долучалися водії ТОВ «Юнігран». Перший раз на склад із ними поїхав заступник генерального директора товариства Сергій Сафранчук.

«Все почалося спонтанно. До генерального директора звернулися люди з проханням надати три автомобілі, а куди їхати і що робити – ніхто не знав до останнього. Треба, то треба. Ми сідаємо в ці автомобілі й їдемо на склад. Все було нормально доти, поки не прилетіли літаки. Ми нічого покинути не могли, бо треба було завантажити озброєння. Орки тоді скинули бомбу чи ракету, думаючи, що розбомбили склад, але насправді вибух стався біля адмінбудівлі, яка залишилася без вікон», – згадує Сафранчук.

Він каже, що вибух був дуже сильним, бо стався за 50-100 метрів від місця, де вони вантажили зброю.

«Ми завантажили ці машинки і відправили їх, куди треба. У тому, що ми тоді зробили, немає нічого особливого, хоча ми трішки похвилювалися. Головне, що ЗСУ знадобилося те, що ми вивозили, і думаю, ще й дуже добре знадобилося», – додає чоловік.

Водії «Юніграну» двічі вивозили озброєння зі складів. Перший раз це робили Володимир Потихач, Дмитро Прокопенко, Андрій Черненко, а другий – Сергій Пархоменко. Потихач і Прокопенко нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня, а Пархоменко – медаллю «За сприяння Збройним Силам».

Окрім того, з Малина евакуювали фабрику банкнотного паперу, що є виробничим підрозділом Національного банку. Звідти у безпечне місце вивезли устаткування, завдяки чому фабрика могла працювати.

РАДОМИШЛЬСЬКА ГРОМАДА. РОЗСТРІЛЯНІ ГЕРОЇ

У Радомишльській громаді не було бойових дій та окупованих населених пунктів, але вона потрапляла під обстріли армії рф. Загроза ворожого наступу там існувала з боку Київщини, з якою межує район.

На початку повномасштабної війни Василь Огороднійчук був заступником керівника громадського формування з охорони громадського порядку «Радомишльська варта», яке об’єднало багатьох людей, готових давати відсіч ворогові.

«У мене 23 лютого день народження, а вранці був «подарунок» від окупантів і ворогів – розпочалася війна. Ми одразу почали зідзвонюватися з хлопцями і вирішували, що робити. У військкоматі тим, кого не взяли, пропонували йти до нас. Людей було багато, а прийняти їх не можна, бо в нас у формуванні є процедура, і вона непроста. Тому ми вирішили спростити її, щоб не приймати всіх, а видавати посвідчення і вести облік цих людей. Ми тоді інакше не могли вчинити, бо до нас прийшло 450 людей. Тих, хто активно допомагав, було близько 200, – розповідає Огороднійчук.

«Радомишльська варта» облаштувала блокпости і патрулювала вулиці. У перші дні війни через Радомишль пройшов величезний потік автомобілів, у яких люди рятувалися від війни. Міст на трасі Київ-Варшава був підірваний, тож весь транспорт із Київщини та півночі Житомирщини вимушено їхав саме через це місто.

«До нас на п’ятий день приїхали військові розвідники і попросили трьох місцевих провідників, які б їм допомагали. На це добровільно зголосилися Віталій Бідюк, Антон Ніколаєв і Едуард Грушко. Вони були підготовленими до такого, адже Ніколаєв керував гуртком із туризму, Бідюк – спортсмен, учасник змагань зі спортивного орієнтування, а Грушко – часто ходив у походи в гори», – продовжує Василь.

Допомагаючи розвідникам, троє радомишлян більш як п’ять разів проникали в окуповані населені пункти Бучанського району Київщини і бували на територіях сусідньої області, які обстрілювали росіяни. У селі Королівка вони врятували поранену внаслідок артобстрілу дитину. Черговий виїзд Віталія, Антона й Едуарда 11 березня минулого року закінчився трагедією поблизу села Мирча на Київщині.

«Наші хлопці їхали з розвідниками паралельними шляхами, перевіряючи населені пункти. Були дані розвідки, що росіян там немає, але як тільки хлопці під’їхали до одного з них, одразу потрапили під обстріл. Вони подумали, що це ДРГ і хотіли її проскочити. Додали газу – і в’їхали в село, де були позиції російських військових. Автомобіль розстріляли. Убили Едіка, який був за кермом, та Антона, а Віталіку в спину влучили дві кулі, але смертельних ран не завдали. Некерований автомобіль на великій швидкості влетів у дерево. Віталік випав із машини, щоб урятуватися», – розповідає Огороднійчук.

Віталія Бідюка росіяни затримали, допитували, тримали в ямі на морозі, а потім відправили на лікування в білорусь. Звідти він зателефонував додому. У білорусі його рідні знайшли людей, які наважилися навідати Віталія в лікарні, звідки він згодом утік і виїхав із «Червоним Хрестом» до Польщі, а тоді аж дістався дому.

Тіла Антона Ніколаєва та Едуарда Грушка росіяни наказали місцевим жителям закопати. Їх поховання виявили вже після звільнення Київщини і перепоховали в Радомишлі. Тепер побратими загиблих роблять усе для того, щоби загиблих героїв нагородили посмертно.

НАРОДИЦЬКА ГРОМАДА. ПОКАЗУВАЛИ ЗСУ ШЛЯХИ ДО ВОРОГА В НЕТРЯХ ПОЛІСЬКИХ ЛІСІВ

У Народицькій громаді росіяни окупували 9 сіл, проникнувши туди з території Чорнобильської зони. Лісничий Давидківського лісництва державного підприємства «Народицьке спеціалізоване лісове господарство» Олександр Чорновол називає той період важкими часами, в яких не залишалося місця для страху, а було лише бажання принести максимум користі. Його професійна навичка добре орієнтуватися в лісі неабияк згодилася в умовах війни.

«Уночі 24 лютого почалися прильоти у наш підрозділ (лісництво – ред.) і всім уже було зрозуміло, що це війна. Ми з колегами розуміли, що треба негайно діяти, аби не втратити дорогоцінний час. Господи, як усе було… Ми згуртувалися, поїхали машинами в село, де розташовувалися наша автоколона і лісництво. Під обстрілами почали виганяти техніку, їздити по селах, сповіщати людей, просити їх евакуюватися. У нас тут на півночі села не густо людьми заселені. Ми вивезли максимум людей і техніки. Вже о десятій годині нашу дорогу перекрили війська російської федерації. Потім орки обстрілювали машини наших хлопців. Боженька над нами є, він усе бачить, обійшлося без жертв», – пригадує Чорновол.

Лісничий ділиться, що тоді найбільше хвилювалися за місцеве населення, яке залишилося в окупації. Коли дізналися про жахіття на Київщині, боялися, аби подібне не повторилося у Народицькій громаді.

«Орки свої позиції обгороджували розтяжками, а ми повз них прокрадалися в ті села, заносили туди хліб, виводили тих, кого вдавалося, майже у ворога на очах. Було страшно потрапити ворогам на очі, бо не знаєш, що тоді робити – виводити людей чи відстрілюватися від них», – ділиться Олександр.

Чоловік пригадує, як зустрічали колону з понад 80 людей із села Давидки. Місцеві жителі випросилися в росіян залишити село, на що ті дали дві години часу. Люди швидко організувалися, зібрали весь транспорт – автомобілі, трактори, вози, причепи – і виїхали. Майже біля російських позицій їх зустріла службова машина Олександра, яка вивела селян лісом у Народичі.

- Вони коли побачили нашу машину, так зраділи, – говорить лісничий. – Ми їх вели лісами і думали, Господи, вони стільки пережили, тільки б ніде не підірватися. Дякувати Богу, все було добре.

Коли підійшли ЗСУ, Олександр разом із колегами сідали в техніку до військових і супроводжували їх до позицій росіян безпечними лісовими шляхами, які ще не були заміновані ворогом.

Лісничий особисто показував шлях поліськими нетрями енергетикам-ремонтникам із Коростеня, які добровільно зголосилися запобігти повторній аварії на Чорнобильській АЕС. Через пошкоджені внаслідок обстрілів лінії електропередач і трансформатори реактор не міг охолоджуватися і хтозна, чим це могло закінчитися, якби не ремонтники із Житомирщини.

Лісничий добре пам’ятає той епізод: «Я поїхав попереду своїм автомобілем, підійшов за 500-700 метрів до блокпосту орків, вивів ремонтників на пряму дорогу, потиснули руки, побажали одне одному удачі, а хлопці кажуть, можливо, мовляв, це квиток в один бік. Через три дні я дивлюся в пожежну камеру, бо зв’язку ж тоді не було ніякого, і бачу, що одна їхня машина виїжджає, а в мене така радість…».

За його словами, найемоційніший момент пережив після звільнення Народицької громади, коли вдалося побачити живими усіх людей, які перебували в окупації.

Олександр Чорновол нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Витіснена ЗСУ російська армія відійшла з Народицької громади на Київщину, де приєдналася до інших підрозділів держави-агресора, які втікали з України.

Ірина Чириця, Житомир
Фото – надані Василем Огороднійчуком та з відкритих джерел