Софія Тобілевич. Берегиня з Хутора Надія

Софія Тобілевич. Берегиня з Хутора Надія

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про українську акторку, фольклористку, дружину Івана Карпенка-Карого

Їхнє спільне життя промайнуло в постійних гастролях, без відпочинку. Єдину із чоловіком подорож до Криму Софія Віталіївна Тобілевич пригадувала ціле життя зі світлою ностальгією. Найкращим періодом своєї творчості вона вважала час із березня 1890 до вересня 1907 р., коли на пропозицію колег актриса повернулася на сцену і служила в трупі Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого (див. тут).

Вона чарувала глядачів яскравими образами, а саме: Терпелихи у “Наталці-Полтавці” Івана Котляревського, Стехи у “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка, баби Бушлі та Тетяни, відповідно: у “Чумаках” і “Суєті” Івана Карпенка-Карого, Фенни Степанівни у “Шельменку-денщику” Григорія Квітки-Основ’яненка, Секлети у “За двома зайцями” Михайла Старицького, Мелашки в “Наймичці” Івана Карпенка-Карого, Лимерихи у “Лимерівні” Панаса Мирного, Палажки у “Мартині Борулі” та удовиці Одарки у “Розумному і дурні” Івана Карпенка-Карого та багатьох інших.

Театральна трупа Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого, 1890-ті рр.
Театральна трупа Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого, 1890-ті рр.

Про діяльність провідної тоді української театральної трупи Софія Тобілевич написала у книжці “Корифеї українського театру. Портрети. Спогади” (1947), а на чоловіка – актора й драматурга Івана Карповича Карпенка-Карого (1845-1907), дивилася, як на справжнього теоретика мистецтва, котрий наставляв:

- Кожен вид мистецтва не є витвором виключно сьогоднішнього дня. Він має обов’язково свій учорашній день і матиме своє завтра. Без учорашнього не можна зрозуміти як слід того, що творитиметься сьогодні і як краще проторувати шляхи для майбутнього.

Іван Карпович не один раз журився тим, що в Україні нема шкіл, у яких би молодь готувалася спеціально до роботи в театрі й де б вона могла з певних джерел вивчати історію театрального мистецтва. Видатні попередники, а саме: Михайло Щепкін (1788-1863), Карпо Соленик (1811-1851), навіть Марко Кропивницький (1840-1910), котрий прийшов до театру далеко пізніше за перших із двох тут названих, – застали в театрі, за словами Івана Карпенка-Карого, так званий “класичний” метод виконання ролей, запозичений від французьких трагіків.

Ролі не подавалися звичайним голосом, яким люди говорять у житті, а декламувалися з підвищеним, фальшивим пафосом. Таке декламування позбавляло п’єсу правдивості, життєвості. Всі герої були подібні до майстерно зроблених ляльок і зовсім не нагадували тих, ким вони мали бути – людей. Це були “умовні сценічні формули” певних типів, а не відображення самих справжніх типів тих людей, яких ми маємо змогу спостерігати у навколишньому житті…. Недурно кажуть французи:

- C’est le ton qui fait la musique (Тон робить музику).

Отже, їм випало створити не просто Театр корифеїв, не просто український національний театр, а “Театр грамотності”, де автори повагом вчать людей залишатися, в першу чергу, людьми.

*   *   *

Софія Віталіївна Тобілевич
Софія Віталіївна Тобілевич

Майбутня акторка, перекладачка, фольклористка та мемуаристка Софія Віталіївна Тобілевич (у дівоцтві – Дитківська) народилася 3 (15) жовтня 1860 р. у мальовничому селі Новоселиця Браїлівської волості Вінницького повіту Подільської губернії (нині – Жмеринський район Вінницької області) у збіднілій польській родині роду Недашкових.

Її батько, шляхтич із села Недашок Овруцького повіту Волинської губернії (тепер – Малинський район Житомирської області) Віталій Дитківський (?-1863), помер коли дочці не виповнилося й трьох років. Таким жахливим був відгомін важкого поранення капітана російської армії під час Кримської війни з турками 1853-1856 рр. Отож, дужий чоловік захворів на сухоти і, зрештою, залишив молоду дружину вдовою, з двома маленькими дочками – старшою Софією та молодшою Юлею.

Відомо, що за ревізькими відомостями 1816 р. у його рідних Недашках проживало понад 150 людей обох статей. Тамтешні сім’ї мешкали в “домах”, такими собі гніздами і були багатодітними. Так у будинку, де хазяїном значився 90-літній Василь Латушієшич-Недашківський, проживали: його 60-літня дружина Марина, їхні сини – 30-річний Матвій, 26-річний Савва й 20-річний Миколай із власними родинами.

Поряд з родинами Недашківських мешкали Латушієвичі й Дидківські. Родина останніх з’явилася в Недашках через шлюби із місцевими мешканцями в 1750-х рр. Були вони вихідцями із села Дидковичі та належали до околичної шляхти, маючи відповідні грамоти від литовських князів та польських королів. Представників роду Дидківських вирізняли типові риси південного типу: обличчя смагляві, волосся чорне. Схоже, були вони нащадками прадавніх хліборобів трипільської доби, старих українців, землеробів плодючих чорноземів. У Недашках мешкали вони на вулиці Куцовка та друге століття селилися родами, “купами”, як говорили в давнину.

*   *   *

Анеля Сераковська
Анеля Сераковська

Мати майбутньої актриси, Анеля (Анна) Ксаверівна Дитківська (з дому Сераковських; 1836-?), була небогою Зигмунта Сераковського (Zygmunt Erazm Gaspar Józef Sierakowski; 1826-1863), лісничого графа Потоцького, котрий став одним із лідерів польського повстання 1863 року, очолюючи повстанські загони Жемайтії (північно-західна частина Литви).

Між іншим, Зигмунт Сераковський був добрий знайомим Тараса Шевченка.

Так ось. У вдовицях Анеля Ксаверівна Дитківська не засиділася, а вдруге пішла заміж, цього разу – за шляхтича-землеміра Йосипа Пілецького (Józef Pilecki) гербу Леліва. Як людина національно свідома, він такою брав участь у визвольному русі, зокрема у Січневому повстанні польської шляхти 1863 р.

Працював Йосип Пілецький у підпільній друкарні, був заарештований та за вироком суду відсидів сім років у кам’яному мішку-одиночці, у Київській цитаделі, як колись називали Стару Києво-Печерську фортецю, збудовану в 1783-1803 рр.

*   *   *

Тепер розумієте, чому вихованням Зосі, як дівчину кликали рідні, опікувалася виключно матір Ангеля та її вірна служниця Явдоха.

У книжці спогадів “Мої стежки і зустрічі” (1957) Софія Тобілевич визнала:

- Трудно сказати тепер, хто з них більше впливав на мене, на моїх менших двох сестер Юльку та Яринку і найменшого в сім’ї мого братика Янка. Для нас, малих, вони обидві, мама Анна та Явдоха, вихована в нашій родині, були однаково авторитетні. Вчили вони нас більше своїм прикладом, аніж умовляннями.

Може тому, що у цій сім’ї ніколи не забували улюблені слова Зосиного діда, Ксаверія Сераковського, який і своїх, і чужих навчав: “Жийме з народем!” Утім, за десять років без чоловіка-годувальника – і без того незаможна родина просто зубожіла.

Але краще не стало, коли Йосип Пілецький повернувся із заслання.

Колись веселий і життєрадісний шляхтич перетворився на справжнього свавільника і мізантропа: десять років, проведених у кам’яному мішку, зробили з нього знервованого беззаконника.

На роботі чи на людях ніхто дивної поведінки землеміра не помічав. А ось у власній сім’ї вітчим перетворювався на психічно хвору людину. Найменша дрібниця викликати лютий гнів. Особливо страждали Софія та Юлія, бо були вони нерідними дітьми. Одного дня роздратування сягнуло апогею, й у припадку люті Йосип Пілецький вигнав дівчаток із дому.

3 ними пішла й мати.

Влаштувавши дітей до однієї поміщиці, котра тримала майстерню із виготовлення білизни, Анеля Ксаверівна повернулася додому, бо із неврівноваженим чоловіком залишилося двійко її найменших дітей – Яринка та Янко.

*   *   *

Софія Тобілевич
Софія Тобілевич

Не від солодкого життя Софія Дитківська почала служити в багатих сім’ях.

В одній із родин, де вона доглядала малечу, дівчина познайомилася з домашньою вчителькою Броніславою Сидорович, активною діячкою польського національного руху. Так почалася інтенсивна програма самоосвіти, бо працювати їм дозволялося тільки ввечері, коли паничі вкладалися спати. До честі Софії слід сказати, грамоту Зося опанувала самотужки, а початкові уроки давав їй дядько Ян Сераковський, котрий підсовував небозі ще й потрібні книжки.

Природна обдарованість та вихована наполегливість дозволили швидко опанувати шкільну програму, за два роки Зося вивчила російську, німецьку та французьку мови, більш-менш ґрунтовно ознайомилася з класикою зарубіжної літератури та світовою історією. Із подібним багажем знать можна було вступили до гімназії, але…

- Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати більше й більше захопили і мою вчительку… Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами російських класиків, поетів та прозаїків. Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Толстой, Тургенєв, Островський стали моїми улюбленими письменниками поряд із Тарасом Шевченком, Адамом Міцкевичем та Владиславом Сіракомлі.

Напружена праця Софії Дитківської у здобутті освіти дозволила їй самій перейти на педагогічну роботу. Разом зі шляхетською родиною уманського поміщика Михальського, у якій вона патронувала двох дівчаток – Юзю та Стасю, у 1883 р. Зося вимушено опинилась у Києві. Родина погорільців із села Стара Гребля із молодою гувернанткою замешкала навіть не у Місті на семи пагорбах, а в тодішній дачній місцевості, що мала назву… “Лук’янівка”.

Усе було начебто й добре, аж раптом помер пан Михальський. Його вдова забрала дітей та повернулася до Старої Греблі, на Уманщину. І Софія Дитківська залишилась у Києві одна як палець: ні родичів, ні друзів, ні даху над головою.

*   *   *

Софія Тобілевич, 1890-ті рр.
Софія Тобілевич,
1890-ті рр.

Усі київські початкові школи вона обійшла, сподіваючись знайти посаду вчительки; та скрізь питали свідоцтво про закінчення учбового закладу. Вона зверталася до різних канцелярій і установ, жадаючи знайти бодай якусь переписку паперів; та скрізь відмовляли, бо дівчат і жінок у канцеляристи не приймали.

Далі з’явився Deus ex machina, Бог із машини…

Після того, як у пошуках роботи 22-річна Зося натрапила на крамарку-звідницю, котра хотіла перетворити вродливу дівчину на дорогу повію, вирішила Софія піти на Дніпро та… втопитися. У журбі сіла домашня вчителька і гірко заспівала:

- Та нема гірш нікому, / Як тій сиротині. / Та ніхто не пригорне / При лихій годині.

Пригадуючи незабутню зустріч, Софія Віталіївна написала у спогадах:

- Велику, чудодійну силу має пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи ще з дитинства знайому пісню, я більше не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях. За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. І я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана.

- Це ви так гарно співаєте? – раптом почула вона ласкавий чоловічий голос. – Ходіть зі мною. Є для вас робота. Ви співатимете в хорі, в театральному хорі. Розумієте?

То був “батько української музики”, композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). Зося незнайомцю повірила, і вони рушили в бік великого дерев’яного будинку, оббитого вирізьбленими пофарбованими дошками, що чепурно вирізнявся на тлі зеленого садка, дерева якого стояли, наче на чатах чогось величного, ще невідомого Україні.

*   *   *

Михайло Старицький
Михайло Старицький

Далі події прискорилися. Виявилося, другу дружину Миколи Віталійовича Лисенка кличуть Ольгою Антонівною (у дівоцтві – Липська; 1860-1900); вона прекрасна піаністка і чуйна людина. Виховує подружжя двох донечок – Катерину (1880-1948) та Галинку (1883-1965). А ще у Миколи Віталійовича є молодша сестра, Софія Віталіївна (1850-1927), вона заміжня за троюрідним братом, письменником Михайлом Петровичем Старицьким (1839-1904). Має родина трьох дочок – Марусю (1865-1930), Людмилу (1868-1941) й наймолодшу Оксану (1875-1942). І всі вони мешкають на сусідній дачі на… “Лук’янівці”. Особливо Зосі сподобалася слухачка природничого відділення Бестужівських курсів у Санкт-Петербурзі Маруся Старицька, якій щойно минуло 18 років і яка швидко стала її товаришкою.

Талановита сирота потрапила вчасно – у потрібний час і потрібне місце. У серпні 1883 р. в якості мецената і директора Михайло Петрович Старицький саме клопотався справами власного театру, який у жовтні 1882 р. у Єлисаветграді створив Марко Кропивницький. Рідня, Лисенки, майбутньому благодійникові корифеїв усіляко допомагали. Адже М.П. Старицький замахнувся на все й одразу, вирішивши мати при трупі власні оркестр та хор на 30 співаків.

Міський театр, Єлисаветград
Міський театр, Єлисаветград

Остання ідея особливо подобалася Михайлу Петровичу, котрий, як відомо, продав свій маєток у Карлівці, а майже всі виручені кошти вклав у потреби нового колективу – “Російсько-українська трупа М.Старицького на чолі з М.Кропивницьким, М.Заньковецькою й М.Садовським”.

*   *   *

Скажу одне: актори української трупи Михайла Старицького отримували гонорари вищі, аніж їхні колеги з Імператорських театрів обох столиць Російської імперії. Для прикладу: артист і режисер Марко Кропивницький щомісяця отримував 800 карбованців + 5% від прибутків від вистав; Марія Заньковецька одержувала 500 крб. До всього ж, антрепренер забезпечив свій колектив найкращими декораціями та костюмами.

Так, відповідно до головного архітектурного задуму світобудови, й заведено: одні двері закриваються, щоб розчахнулися інші… Ось так несподівано й відкрилася “Золота Брама” в нове життя напівсироти Зосі. У 1883-1884 рр. сценічну діяльність Софія Дитківська почала як хористка театральної трупи М.П.Старицького; на місяць Зосі платили по 35-40 крб. Колись то була шанована професія. “Чому?” – питаєте.

- Хор, – говорив їм Микола Лисенко, – це найдосконаліший музичний інструмент, у якому всі голоси мусять у найтіснішому поєднанні творити художні малюнки. Хор може виконати будь-яку річ, починаючи з примітиву, простої пісні, закінчуючи величною, урочистою, дуже складною ораторією. А для того, щоб хор лунав як прекрасний інструмент, треба, щоб усі його окремі голоси були чисті й звучні.

На цьому сюрпризи долі не закінчилися… Знаючи про різні таланти молодої шляхтички, у майбутньому – високоповажний композитор, а поки що київський вчитель музики Микола Лисенко пізньої весни 1883 р. відрекомендував Софію Дитківську польському фольклористу Чеславу Нейману (CzeslawNejman; 1852-1906), котрий у справах прибув до Міста на семи пагорбах:

- Ось та дівчина, яка польською транскрипцією відтворить вам українську мову.

*   *   *

Якось несподівано для колишньої наймички стала Зося… фольклористкою, бо була залучена до справжньої наукової праці. Невдовзі 23-річна дівчина організувала етнографічну експедицію на Поділля, де за два місяці назбирала оригінальні приклади українського фольклору для видання Антропологічною комісією Краківської Академії наук. Учасники експедиції записали понад 300 народних пісень!

За рік у VIII томі періодичної серії “Zbiór Wiadomości do Antropologii Krajowej” (“Збірка повідомлень із питань вітчизняної антропології”; 1884) у Кракові друком вийшли “Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрані пані З.Д. (тобто Зосею Дітковською. – О.Р.). Опрацював Ч.Нейман” (“Materiały etnograficzne z okolic Pliskowa w powiecie Lipowieckim. Zebrane przez panne Z.D.”). Це був початок тривалої фольклористичної роботи, яку Софія Тобілевич не полишала протягом цілого життя.

Як пізніше зазначив фольклорист і літературознавець, доктор філологічних наук, професор Степан Мишанич (1936-2013):

- У такий спосіб сама Софія Тобілевич дістала можливість розпочати збирання фольклорних матеріалів. Поштовхом до цього став приїзд до Миколи Віталійовича Лисенка у 1883 р. відомого фольклориста Чеслава Неймана. Метою його візиту було не стільки особисте збирання пісенних скарбів українського народу, скільки організація місцевих сил до їх записування для польського наукового осередку – Краківської академії наук, яка на той час практикувала видання українського фольклору, в основному збірок локально-монографічного характеру.

Хутір Надія, 1920-ті рр.
Хутір Надія, 1920-ті рр.

Упродовж подальших десятиліть Софія Віталіївна записала чимало зразків українського фольклору в селі Кардашевому (нині – Миколаївка Кіровоградського району Кіровоградської області), поблизу якого стояв Хутір Надія, а в 1920-х рр. – довкола подільського містечка Погребище (нині – Погребищенський район Вінницької області) – родинного гнізда графів Ржевуських, де народилася Евеліна Ганська, друга дружина французького письменника Оноре де Бальзака.

Хоча географія фольклорних записів С.В.Тобілевич набагато ширша: Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, Київщина, Галичина. Увесь згромаджений етнографічний матеріал було опубліковано у ґрунтовній збірці “Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич” (1982).

*   *   *

Після великих страждань Господь дарує страдникові й кохання велике.

Іван Карпович Тобілевич
Іван Карпович Тобілевич

Столоначальник Єлисаветградського повітового поліцейського управління Іван Карпович Тобілевич (1845-1907) 11 травня 1882 р. через сухоти, що розвинулися після запалення легенів, втратив кохану дружину Надію Карлівну (у дівоцтві – Тарковську; 1852-1882; див. тут, а також тут). Дрібний чиновник Х рангу більше не пиячив у Єлисаветградському громадському клубі, бо став удівцем із чотирма осиротілими дітьми на руках: Юрієм (1876-1924), Миколою (1877), Катериною (1878) й Орисею (Яриною; 1879). Див. тут.

За порадою товаришів, незрівнянний оповідач дивовижних історій Іван Тобілевич сів за письменницький стіл, а вже 1883 р. у першому числі українського часопису “Рада” під псевдонімом Гнат Карий надрукував авторське оповідання “Новобранець”. Здавалося, 39-річний Іван Карпович та 23-річна Софія Віталіївна мчали одне до одного на зустрічних курсах.

Коли 25 вересня (8 жовтня) 1883 р. “за неблагонадійність” з посади столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління І.К.Тобілевича звільнили, він вирішив, що то на краще, і, не ховаючись ні від кого, незважаючи на знавіснілий мундир чиновника, відтепер вільно з’являвся там, де лише заманеться.

Й останній пазл вкладемо у загальну картину… У жовтні 1883 р. нова театральна трупа, доповнена великим хором з оркестром та очолена двома меценатами – Михайлом Старицьким та Миколою Лисенком, з гастроллю відвідала Єлисаветград. Там до неї, переглянувши виставу “Наталка-Полтавка”, пристав під сценічним псевдонім Іван Карпенко-Карий український режисер-аматор, письменник та актор… Іван Карпович Тобілевич. Відтак відбулося ближче знайомство удівця із хористкою Зосею Дитківською, яке швидко переросло у кохання.

*   *   *

Софія Тобілевич
Софія Тобілевич

Яким було її перше враження?

- Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким Іван Карпович розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватися сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним... “Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони”, – думала я, поглядаючи на його самотню постать.

Їхнє особисте знайомство ставало для Зосі, знай, цікавішим і цікавішим. Іван Карпович почав звертатися до хористки з розмовами – то під час репетицій, то під час вистав, коли вони зустрічалися за лаштунками.

Біда прийшла, звідки її не чекали. Украй успішний український мандрівний театр, що із величезним успіхом гастролював, як у Києві, так і в Одесі, почали зусюдибіч оббріхувати. Маю на увазі, у першу чергу, газету “Киевлянинъ”, яка чорним по білому паплюжила колектив однодумців:

- Трупа М.Старицького своїми виставами сіє ворожнечу до царського режиму і за будь-яку ціну прагне підняти українське село на боротьбу проти поневолювачів.

Зрештою, терпець генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Романовича Дрентельна (1820-1888) урвався, і той видав наказ не пускати українську трупу не тільки до Києва, а й на всі землі київського генерал-губернаторства. Тобто йшлося про терени трьох губерній Правобережної України – Київську, Подільську та Волинську. Тож довелося театральній трупі М.П. Старицького змінити маршрути, аби з тим самим успіхом… виступати в Москві та Санкт-Петербурзі.

*   *   *

Іван Карпенко-Карий
Іван Карпенко-Карий

Дедалі більше Зосі подобався Іван Карпович. Усі зароблені у театрі гроші він не тринькав, а вкладав у велику родину. Продовжуючи справу свого батька Карпа Адамовича, котрий ще 1871 р. почав будівництво, син продовжував добудовувати простору хату для великої сім’ї. Якось драматург-автор навіть похвалився Софії, що вже вивів стіни і дах.

Потім він сплатив усі колишні борги, а синів та дочок віддав до школи. Раз-у-раз Софія відчувала, як їй бракує його товариства, буденних розмов про хатні справи, незначні родинні новини. Іван Карпович ставав їй дедалі ріднішим та ріднішим.

Від липня 1884 р. Софія Дитківська замешкала в Новочеркаську над Доном, де восени, після відпочинку, трупа мала розпочати новий сезон. Сюди за участь у діяльності Єлисаветградського політичного гуртка та допомогу “політичним злочинцям” жандармське управління просто з репетиції відправило на заслання Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

місто Новочеркаськ, 1880-ті рр.
Місто Новочеркаськ, 1880-ті рр.
Новочеркаськ, Зимовий театр, 1880-ті рр.
Новочеркаськ, Зимовий театр, 1880-ті рр.

Роботи колезький секретар тривалий час найти не міг.

Працював опальний драматург: спочатку – у кузні, орудуючи ковальським молотом, потім – у палітурній майстерні, де йому платили не більше 30 карбованців.

Одного місяця Іван Карпович заробив 47 крб, і то були для них шалені гроші!

*   *   *

23 січня 1885 р. в Олександро-Невській церкві у столиці Донського козацтва пара повінчалася, хоча ще 19 грудня 1883 р. у них народилася спільна дочка Марія (Тобілевич-Кресан). Як таке могло статися?

Олександро-Невська церква, Новочеркаськ
Олександро-Невська церква, Новочеркаськ

За апокрифічною сімейною історією родини Тобілевичів, молоду домашню вчительку у Києві зґвалтували, тож дочку вона народила поза шлюбом. Факт цей вони з Іваном Карпенком-Карим усіляко приховували, бо письменник одразу по весіллі Марусю удочерив.

донька Марія Тобілевич-Кресан
Марія Тобілевич-Кресан

Хоч як там діялося, але Марії Іванівні Тобілевич-Кресан також довелося зазнати лиха… У 1930 р. її заарештували у “справі СВУ (Спілки визволення України)”, заслали на десять років до Сибіру, звідки доньку Івана Карпенка-Карого і Софії Віталіївни тільки у 1941 р., хоча вже як інваліда на очі, визволив дядько, славетний актор Панас Карлович Саксаганський (справжнє прізвище – Тобілевич; 1859-1940), тобто наймолодший із братів Івана Карпенка-Карого.

Ті випробування були ще попереду…

Тим часом у 1887-1888 р. разом із чоловіком Софія Тобілевич мешкала на Хуторі Надія, названому на честь першої дружини Івана Карпенка-Карого – Надії Тарковської. Це окрема сторінка у життєписі Софії Віталіївни. Оскільки колосальних зусиль їм із чоловіком коштувало перетворити голий степ на квітучу оазу. Саме Софія Тобілевич, подейкували, причепурила оселю, заклала сад, а з часом свою дочку Марію сюди привезла.

*   *   *

Іван Карпенко-Карий
Іван Карпенко-Карий

Разом з чоловіком Софія Віталіївна поволі втягнулась у роботу зі створення українського національного театру. У тій царині роботи вистачало кожному… Іван Карпенко-Карий, наприклад, обмірковував задуми, готуючись до написання оригінальних п’єс, тоді як Зося перекладала твори польських драматургів: “Чортівська лава” (“Чортівська скала”) Яна Галасевича (Jan Kanty Galasiewicz; 1849-1911), “Гуралі” Юзефа Коженьовського (Józef Korzeniowski; 1797-1863), “У липневу ніч” Адама Горчинського (Adam Gorczyński; 1805-1876), “Зачароване коло” Луціана Ріделя (Lucjan Antoni Feliks Rydel; 1870-1918), “Суженого конем не об’їдеш” за твором “Друг Фріц” (“L’ami Fritz”; 1876) Еміля Еркмана (Émile Erckmann; 1822-1899) та Александра Шатріана (Alexandre Chatrian; 1826-1890) тощо.

У них був гарний тандем. І тут слід жирною лінією підкреслити: Іван Карпович майстерно адаптував дружинині переклади до… українських реалій, перш ніж сам перейшов до оригінальних творів, які по-справжньому уславили його ім’я. У подружньому тандемі кожен розвивав власні таланти.

Софія Тобілевич у ролі Мелашки у виставі «Наймичка» за п’єсою Івана .Карпенка-Карого
Софія Тобілевич у ролі Мелашки
у виставі «Наймичка» за п’єсою
Івана Карпенка-Карого

Коли чоловік сів писати авторські п’єси: “Бурлака” (1883), “Безталанна” (1884), “Розумний і дурень” та “Наймичка” (обидві: 1885), “Мартин Боруля” (1886), “Гроші” і “Сто тисяч” (обидві: 1889), “Хазяїн” (1900), – від полоністики дружина перейшла до європейської літератури, переклавши такі класичні твори, як комедія “Шалений день, або Одруження Фіґаро” (“La Folle Journée, ou le Mariage de Figaro”; 1784) П’єра Бомарше, фантастична драма “Ганнеле” (“Hannele’s Himmelfahrt”; 1892) Герхарта Гауптмана, а також арабські, перські, китайські, індійські, італійські народні казки, щоправда – з польських і французьких видань.

*   *   *

Знаєте, що мене особисто вражає? Класики української літератури ні за славою, ні за тиражами, ні за гонорарами ніколи не гналися, бо працювали виключно на Ідею. Ідею національного відродження.

Ось чому, наприклад, Іван Карпенко-Карий тихенько і приватним чином бідкався в одному з листів:

- Надруковано 1200 примірників збірника (три п’єси: “Бондарівна”, “Хто винен?” та “Розумний і дурень” були видані 1886 р. у Херсоні. – О.Р.) і особо (четверта; 1887) – 2400 примірників “Наймички”, а розійшлося за три роки так мало, що сором сказати. Та й те, що розійшлося – куповано, здебільшого, не в книгарнях, а в театральній касі, замість… лібрето! Де ж мої читачі? Нема. Якби не театр, то й до сього часу знали б про мої твори тільки близькі приятелі, котрим, звичайно, я б послав по одному примірникові – “на спомин і незабуття”...

У грудні 1888 р., коли з Івана Карповича Тобілевича жандармське управління зняло гласний нагляд, і засланець здобув право повернутися до акторської діяльності, разом із чоловіком до трупи Миколи Садовського увійшла Софія Тобілевич. Але вже не як хористка, а як характерна актриса.

Кожен із цього подружжя виконав власну домашню роботу.

*   *   *

По смерті чоловіка Івана Карпенка-Карого у вересні 1907 р. його вдова стала справжнім ангелом-охоронцем Хутора Надії... Тривалий час ночами вона чітко чула знайомий голос, який гукав: “Соню!” Той голос над собою вона виразно чула, так як це часто відбувалось у ті ночі, коли чоловік писав п’єси і будив дружину, тепер – удову, бажаючи прочитати сумнівне місце або таке, яке йому дуже подобалось. Аби пам’ять про Івана Карповича збереглася на віки, одразу Софія Віталіївна сіла писати спогади про чоловіка; у 1945 р. мемуари вийшли окремою книжкою під назвою “Життя Івана Тобілевича”.

Останній день вкарбувався у пам’яті, і його занотувала дружина так:

- Напередодні смерті Іван Карпович прокинувся веселим і заявив, що йому полегшало. Він вимагав збиратися в дорогу, наказав, щоб за день-два ми вирушили з Берліна в Україну. Як колись, Іван Карпович почав снувати плани, як ми надалі упорядкуємо життя та що робитимемо... Лікар, який оглядав хворого, звернув мою увагу на дві чорні цятки, що з’явилися на руці чоловіка, і сказав французькою: “C’est tres grave, bien grave” (“Це серйозно, дуже серйозно”). Тоді я не збагнула, що він хотів тим сказати, – опісля довідалась... Серед розмови й веселого настрою Іванові Карповичу раптом зробилось погано... Мова перервалася на півслові, горлом пішла кров, і він, промовивши одне слово: – “Смерть”, – упав навзнаки... За хвилину все скінчилось... Переді мною було бліде, холодне обличчя покійника. Слова надто безсилі, щоб виявити весь трагізм того моменту...

останнє прижиттєве фото Івана Карпенка-Карого, хутір надія, 1907 р.
Останнє прижиттєве фото Івана
Карпенка-Карого, хутір надія, 1907 р.

На Хуторі надія поховали Івана Карповича Тобілевича поруч із могилою батька, і величезний дубовий хрест, що його приготував син Іван для батьківської могили, поставили поміж двома рідними могилами. Дуби, куплені Іваном Карповичем ще за його життя, тривалий час лежали на подвір’ї Хутора… Софія Віталіївна пам’ятала, як покійний любив сидіти на них і не раз наказував власним дітям поставити йому такого самого хреста, як він оце споряджає для власного батька. Вийшло не так, як він сподівалося: один і той самий дуб прислужився й батькові, й синові.

Для нащадків були на тому хресті вкарбовані важливі слова:

- Люди вмирають – ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій – витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють, – тебе в своїй сім’ї вільній, новій – спом’януть.

*   *   *

Софія Тобілевич, 1920-1930-ті рр.
Софія Тобілевич,
1920-1930-ті рр.

Заквітчавши осінніми квітами могилу чоловіка, Софія Віталіївна виїхала з Хутора. Проїжджаючи повз кладовище, 46-річна вдова ще раз зайшла попрощатися з Іваном Карповичем, але належало розвіяти печаль, щоб жити далі. Час, який завжди видавався їй байдужим до людського горя, виявився вправним лікарем: потроху гоїв душевні болі, оздоровлював серце, пробуджуючи жагу до життя, в якому світилися теплі спомини про коханого чоловіка.

Як Софія Тобілевич сповідалась у книжці “Мої стежки і зустрічі”:

- Авторський гонорар за твори Івана Карповича я одержувала з Управління захисту авторських прав у достатній кількості, що цілком забезпечувало моє життя від нестатків і будь-якого клопоту за гроші. Та не могла я помиритись зі становищем забезпеченого “рантьє”. Не звикла я сидіти без роботи. Театр почав непереможно кликати мене до себе.

У Києві зупинилася вона на Тарасівській вулиці, 30 – у молодшої сестри Юлії Віталіївни Бродецької-Дітковської. Та теж стала удовою і мешкала в маленькому флігельку з 15-річною дочкою-гімназисткою Манею. На щастя, їхній флігельок мав дві невеличкі кімнати, вхід через маленькі сінечки та крихітну кухню.

театральна трупа Миколи Садовського та Марії Заньковецької, Київ, 1910 р.
Театральна трупа Миколи Садовського та Марії Заньковецької, Київ, 1910 р.

У Києві саме працювала трупа Миколи Садовського та Марії Заньковецької, дирекція якої на довготривалу оренду (1907-1919) на Великій Васильківській вулиці, 51, взяла будинок “Троїцького народного дому” (від 1966 р. – Київський державний театр оперети). Буквально за кілька днів у двері її кухні, що виходили на вулицю Тарасівську (флігеля того більше нема), хтось постукав. На порозі з’явилися Микола Карпович Садовський та Марія Костянтинівна Заньковецька із гостинцями.

будівля Троїцького народного дому, Київ, початок ХХ століття
Будівля Троїцького народного дому, Київ, початок ХХ століття

Не встояла Софія Віталіївна перед бажанням повернутись у храм Мельпомени, до цікавої та потрібної роботи, і наприкінці 1908 р. включилась у новий для неї репертуар. Першою роллю була дружина городничого Анна Андріївна в “Ревізорі” за Миколою Гоголем… Грали виставу українською мовою, в перекладі М.К. Садовського у так званому “Театрі грамотності”, що став другою назвою “Троїцького народного дому”. Ось так у репетиціях, виставах і гастролях пролетіло наступне десятиліття.

*   *   *

Після Жовтневого заколоту 1917 р. доля Хутора Надія складалася по-різному.

Хоча попри соціальні катаклізми Софія Віталіївна змогла зберегти чарівний куточок української землі. Відомо, що влітку 1918 р. місцину відвідали Січові стрільці, які впорядкували могилу Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) та відправили на ній службу. Поведінкою чемних військовиків Софія Тобілевич була приємно вражена, якось по-людськи ставилися вони до цивільного населення. На знак глибокої подяки літераторка присвятила саме Січовим стрільцям власні спогади “Рідні гості”, надруковані у Нью-Йорку в 1954 р.

Діаметрально протилежними виявилися махновці, які наскочили на Хутір трохи згодом. Ці залітні ледь не розстріляли стареньку матір акторки – Анелю Ксаверівну Дитківську; їм не сподобався гонор 83-річної шляхтички. У терміновому порядку довелося виїхати до Києва, хоча тамтешні городяни жили у постійному страху та нестатках. Аби не померти з голоду, 59-річна вдова Івана Карпенка-Карого вимінювала власний театральний гардероб… на їжу, у такий спосіб рятуючи себе і стареньку матір від смерті від дистрофії.

Попри бурхливі катаклізми: Перша світова війна, дві російські революції, Українська Революція 1917-1920 рр., театр Софія Тобілевич не залишила. У 1908-1916 рр. вона служила акторкою трупи Миколи Садовського в Києві, що став першим стаціонарним українським театром Російської імперії, затим працювала у Товаристві українських акторів та Театрі імені Т.Г. Шевченка в Києві тощо. Із дочкою та матір’ю у 1915-1953 рр. мешкали вони у помешканні №8 на вулиці Тургенівській, 81, про що тепер свідчить гранітна меморіальна дошка.

У 1920-1921 рр. у Черкасах актриса виходила на сцену Нового драматичного театру імені Івана Франка під керівництвом Гната Юри.

*   *   *

Софія Тобілевич
Софія Тобілевич

Хотілося врешті-решт спокою і тихої старості.

Тож у другій половині 1920-х рр. Софія Віталіївна Тобілевич повернулася на Хутір Надія. 19 липня 1926 р. у листі до відомого літературознавця і публіциста, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова (1876-1939) вона зізналася:

- Перше почуття було – тікати звідси якнайскоріше, щоб бути подалі від цієї руїни… Сиділи ми з молодшою сестрою в хащах здичавілого садка і від туги та жалю плакали, дивлячись на сумну картину: обдерта, напівзруйнована хата без вікон і дверей. Ями, бур’яни, купи гною та сміття – ось що залишилося на місці прекрасної оселі! Та куди було тікати! Взявши себе в руки, належало заспокоїтись і змиритися з тим, що є. Через тиждень-другий ми прибрали частину хати, що ціла зосталась, заквітчали її степовими квітами і рушниками, і мала вона вже інший вигляд.

Хутір Надія, 1930-ті рр.
Хутір Надія, 1930-ті рр.
Хутір Надія, 1940-ті рр.
Хутір Надія, 1940-ті рр.

Невимовно важкими були ті часи для літньої актриси: ні постійної роботи, ні державної пенсії, ні творчих гонорарів. Більшовики відібрали у літньої інтелігентки майже все… Доводилося покладатися на роботящі руки: і знову, як у далекому голодному дитинстві, – копати, сіяти, шити, лагодити, доглядати могили. Меблів у сестер на Хуторі Надія не було: сиділи вони на ящиках, спали на позиченому ліжку.

Аби допомогти кволій і немічній актрисі, Сергій Єфремов та Остап Вишня клопоталися про пенсію для неї. Змалку життя привчило її не занепадати духом, покладатися виключно на власні сили, а за першої-ліпшої можливості – допомагати іншим. З року в рік Софія Віталіївна докладала зусиль, аби дати лад на Хуторі Надія. На ремонти витрачались усі наявні кошти, тоді як сама вдова Івана Карпенка-Карого жила зі шматка власного городу. Врешті-решт, сил їй забракло: через матеріальну скруту в 1928 р., маючи 68 років, Софія Віталіївна остаточно полишила Хутір Надія. Та скільки ж іще можна без надії сподіватися?!

Хутір Надія, сучасний вигляд
Хутір Надія, сучасний вигляд

*   *   *

останнє прижиттєве фото Софії Тобілевич
Останнє прижиттєве фото
Софії Тобілевич

Краса в Україні завжди прагнула перемогти Руїну.

У 1926-1930 рр., поки вистачало фізичних сил, Софія Тобілевич знову гастролювала разом з Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, виступаючи на сценах здебільшого периферійних театрів.

Зі сцени актриса зійшла лише у 1935 р., коли їй виповнилося 75 років.

7 жовтня 1953 р. Софія Віталіївна Тобілевич померла у Києві, не доживши кілька днів до 93-х років. Поховали невтомну актрису далеко від головної алеї, близько від військових поховань на Новобайковому цвинтарі, де через чотири роки, у 1957-му, знайшла вічний спочинок і донька Марія (1883-1957).

На могилах матері й доньки встановлено спільний пам’ятник: велика квадратна стела з чорного граніту з українським орнаментом і написом: “Тобілевич Софія Віталіївна, Марія Іванівна Тобілевич”.

На далекому Хуторі Надія немає більше старого дуба, але бринять пророчі слова:

- Люди вмирають – ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій – витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють, – тебе в своїй сім’ї вільній, новій – спом’януть.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-