Іван Карпенко-Карий. Один, супроти цього валу

Іван Карпенко-Карий. Один, супроти цього валу

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про одного з чільних корифеїв українського театру

На 62-му році життя після тяжкої хвороби (рак печінки та селезінки) у Берліні, куди він терміново, на вимогу молодшого брата, виїхав на лікування, – 2 (15) вересня 1907 р. помер корифей українського театру, знаний ерудит та майстер діалогу Іван Карпенко-Карий. Покійного повернули в Україну. Якихось вісім місяці тому в Умані, де гастролювала його трупа “Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого”, у десяти виставах він виходив на “біс!”. І раптом запанувала тиша, могильна тиша: той, хто збурював зали, ступив у мовчазну самотність. 

Як допитливо, але безпорадно написав про нерідного діда видатний режисер Андрій Тарковський у книжці “Ностальгія”:

- Його тіло перевезли на батьківщину і поховали на кладовищі поряд із незабутньою Надією Карлівною. Щось зламалося, стомилося в їхньому спільному театральному житті, зразково єдиному, що не знало закулісних заздрощів, інтриг, суперництва.

Могила І.К. Тобілевича, 1918 р.
Могила І.К. Тобілевича, 1918 р.
епітафія на могилі І.К.Тобілевича.
Епітафія на могилі І.К. Тобілевича

Згідно з заповітом, поховали генія українського побутового театру на кладовищі села Карлюжинського побіля Хутора Надія, за 30 кілометрів від колишнього Єлисаветграда (тепер – Кропивницький). Таким доречним, як на мій погляд, був би, одразу за панахидою, монолог молодшого брата, чумака Віталія Нерука із яви третьої історично-побутовій комедії “Чумаки”:

- Все, що я тобі розказував про погибель нашої чумачки, видумка моя! I все те навмисне я зробив, щоб ти побачив, брате: чого всі люди варті, для чого всі вони живуть і цілий вік свою веремію піднімають, чого всі вони хочуть, де їх правда і якому богові кланяються всі! Тепер ти бачиш, що розумних між ними нема, усі шанують тілько золото одно, до нього серцем приростають і забувають все для нього! Найкращий приятель відступиться тоді від тебе, коли ти золото стеряєш! От глянь! (Оглядаєтъся). Нема! Чичеря і Русаловський (багаті чумаки, – О.Р.) втекли від сорому! Так-то, брате! Легше наскладати повнесенький чумацький віз самих червінців, ніж між людьми знайти серце, налите правдою одною і любов’ю до всіх!

Що саме зламалося, стомилося в їхньому спільному театральному житті?

 селі Арсенівка Великовисківської волості Ольвіопольського повіту Херсонської губернії

Село Арсенівка Великовисківської волості Ольвіопольського повіту Херсонської губернії

Карпо Адамович Тобілевич
Карпо Тобілевич

*   *   *

Український драматург та актор Іван Карпович Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Тобілевич) народився 17 (29) вересня 1845 р. у крихітному селі Арсенівка Великовисківської волості Ольвіопольського повіту Херсонської губернії (тепер – с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області), розташованому на лівому березі р. Велика Вись, що тепер злилося з селом Веселівка. Сталася подія у родині зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича (1817-1894) гербу Трживдар, управителя поміщицького маєтку, але, як стверджували сучасники, “великого гумориста і штукаря”.

витяг із метрично книги Арсенівської церкви села Максимівки за 1845 рік із записом про народження та хрещення Івана Карповича Тобілевича
Витяг із метричної книги Арсенівської церкви села Максимівки за 1845 рік із записом про народження та хрещення Івана Карповича Тобілевича

Герб Трживдар
Герб Трживдар

Рід Тобілевичів колись і справді належав до польської шляхти гербу Трживдар. Прадід Семен (Шимон; 1742-?), дід Адам (1793-?) і батько Карпо походили з містечка Турія (колись – Київська губернія, тепер – Новомиргородський район Черкаської області), де мали власні невеличкі землеволодіння, проте у другій половині XVIII століття ті ґрунти вони почергово втратили. Так Турія перестала зватися родовим гніздом шляхетського роду Тобілевичів. Після польського повстання 1830-1831 рр. російський царат видав наказ, що зобов’язував шляхту, яка не мала документальних доказів високородного походження, приписуватись… до будь-якої верстви суспільства, а вже потім… доводити право на дворянство. Саме до таких збіднілих шляхтичів і належав Карпо Адамович Тобілевич (1817-1879), котрий 19 серпня 1838 р. отримав рішення Департаменту герольдії Урядового Сенату про скасоване дворянство...

Не лише природним гумором та мистецькими таланами запам’ятався він, а й вродженою шляхетністю. Зокрема, закохавшись, управитель поміщицького маєтку викупив у пана Золотницького з кріпацтва майбутню дружину Євдокію Зіновіївну Садовську (?-1879), котра походила з козацького роду з містечка Саксагані Катеринославської губернії (нині – П’ятихатський район Дніпропетровської області).

Подружжя оселилося біля містечка на 350 дворів – Кудашеве (тепер – Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області). У любові вони нажили шістьох дітей – п’ятеро синів та одна дочку. Усім нащадкам батько спромігся дати належну освіту, хоча сам, подейкували, усе життя гордо носив стару шапку. Четверо із дітей розквітнули на українських теренах знаними театральними діячами, створивши, як образно висловився Олесь Гончар, “женьшеньовий кущ Тобілевичів”: драматург та актор Іван Карпович (сценічне псевдо Карпенко-Карий), співачка-сопрано, драматична актриса Марія Карпівна (Садовська-Барілотті; 1855-1891), актор, режисер, громадський діяч Микола Карпович (Садовський; 1856-1933), актор, режисер, драматург і педагог Панас Карпович (Саксаганський; 1859-1940).

Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі Назар Стодоля за драмою Тараса Шевченка. Кінець 1860-х рр. А
Іван Тобілевич у ролі Назара у виставі
"Назар Стодоля" за драмою Тараса
Шевченка. Кінець 1860-х рр.

Із роками кущ забуяв жовто-білим цвітом, віддаючи глядачеві солодко-пекучий, із гірчинкою, запах національної комедії, драми та мелодрами. Кожен із братів і сестра, залежно від людської вдачі, у сценічному імені міцно прив’язався до батька чи матері. У творчому псевдонімі Іван Карпенко-Карий органічно поєднав… прізвища безжурного тата та улюбленого літературного персонажа – Гната Карого, героя п’єси “Назар Стодоля” Тараса Шевченка.

*   *   *

Наприкінці 1845 р. родина перебралася на південь, у село Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту (нині – Братський район Миколаївської області). Як пізніше пригадував Іван Карпенко-Карий, у батьківській хаті часто лунали розмови гостей про українські вистави мандрівних труп – актора, співака-баритона та антрепренера Людвіга Млотковського (1795-1855) та бердянського купця Данили Жураховського (1800-1867), які давали вистави у невеличких повітових містах: Бобринцях, Єлисаветграді, Новомиргороді, Вознесенську і так далі.

Під час таких теревень доволі близько до тексту в хаті відтворювалися діалоги, співались арії “Віють вітри”, “Видно шляхи полтавськії”, “Петрусь”, а крилаті вислови Шельменка та возного Тетерваковського з українських народних вистав “Наталка Полтавка” (1819) Івана Котляревського та “Шельменко-денщик” (1834) Григорія Квітки-Основ’яненка – просто роїлись у балачках дорослих.

Ви здивуєтесь, але цікавість до театральних підмостків, сценічного осмислення життя у дітлахів збудив не говіркий дотепник-батько, а ліричної вдачі матуся. Ще перебуваючи в кріпацтві, Євдокія Зіновіївна скрізь супроводжувала панів, тож незрідка мала можливість відвідувати вистави. Кажуть, пани Золотницькі, хоч і були типовими кріпосниками, але театр любили і часто вистави переглядали. Світлі спогади про бачені вистави колишня наймичка зберегла на все життя. Музична пам’ять у Євдокії Зіновіївни виявилась ідеальною: жінка знала геть усю п’єсу “Наталка Полтавка”, у відповідному характері декламувала монологи, зображуючи певних персонажів. А ще мати мала чудовий голос і навчила дітей співати різні мелодії з “Наталки Полтавки”, а заразом – і величезну кількість українських народних пісень. Забігаючи трохи наперед, скажу: коли у 1875 р. старший у родині син – Іван заснував у Єлисаветграді перший театральний аматорський гурток, мати не лише підтримала починання, а й дозволила в хаті влаштовувати репетиції та жодної вистави, влаштованої сином, не пропустила.

Театр у Єлисаветграді
Театр у Єлисаветграді

*   *   *

З-поміж батьків діяли супротивні сили, стикалися протилежні вітри. Як солідний управитель поміщицького маєтку, Карп Адамович театр не шанував, для нащадків вартим уваги його не вважав і марнування дітьми часу на акторство не схвалював.

Адже від діда-прадіда Тобілевичі чудово розуміли – що значить у житті освіта. Економ жадав, аби принаймні сини обрали достойні професії, що в майбутньому гарантували б добробут та пошану в суспільстві. Іншими словами, стали в Російській імперії – або чиновниками, або військовиками. Він так і повчав дітей:

- Краще служити цареві, аніж псареві.

Що таке родовід, Карпо Адамович скуштував на власній долі. Аби віддати синів до пристойної школи, а згодом – полегшити шлях до чинів, чимало грошви та зусиль поклав батько, аби виправити фамільні дворянські документи, змережені численними помилками. Врешті решт, у 1856 р. Карпу Адамовичу вдалося домогтися визнання в дворянстві. Проте таке рішення, через низку претензій, Департамент герольдії Урядового Сенату не затвердив. Зокрема обер-секретар звернув увагу на різні написання прізвища: в старих паперах зустрічалися або “Тобулевич”, або “Тубілевич”, тоді як у нових вживалося… “Тобелевич”.

Через багато-багато років трагікомічну історію Іван Карпенко-Карий діалогізував у колізію класичної тепер комедії “Мартин Боруля” (1886), що стала художньою пам’яткою російській імперській бюрократії.

Мартин: – Бумаг же, бумаг багато… П’ять літ діло йшло… зовсім було признали, сопричислили… і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Боруля, а у старих – Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!. Та так і покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може, ще Каєтан Іванович…

Гервасій: – Витягне з тебе яку сотню або й дві.

Мартин: – А як докаже, що Боруля й Беруля – однаково?

*   *   *

Початкову освіту Іван Тобілевич здобув у Бобринецькому повітовому чотирикласному училищі; аби старший син вчився і не відволікався, батько придбав у передмісті Бобринця – Рущині, хату. Зважаючи на природні здібності, сумлінність у навчанні, зразкову поведінку Іван Тобілевич здобув повагу серед учнів і педагогів. Зокрема вчитель історії Гордов виокремив хлопця, запрошував школярика до себе додому, радив книжки для читання. Здавалося б, перший в училищі учень мав би продовжити навчання, але в 1859 р. університети підлітка назавжди закінчилися. Далі науку довелося добирати виключно самоосвітою.

Бобринецьке повітове чотирикласне училище
Бобринецьке повітове чотирикласне училище

У 14 років підліток почав трудовий шлях, влаштувавшись писарчуком у канцелярію станового (поліційного) пристава Абрамова в містечку Курдашеве (нині – Мала Виска), де платнею на місяць поклали аж 2 крб 50 коп. Сьорбнувши гіркого казенного щастя, Іван Тобілевич залишив Курдашеве та повернувся до батьківської хати в село Кам’яно-Костувате. У родинному оточенні присмак полину швидко забувається… Через кілька місяців, восени 1859 р., підліток надибав таку саму посаду і пішов трудитися писарчуком у Бобринецькій міської ратуші. Лише наприкінці січня 1864 р. поневіряння юнака з бідної родини закінчилися, коли на державній службі Іван Тобілевич обійняв посаду канцелярського служителя третього розряду, влаштувавшись у Бобринецький повітовий суд.

Але у що він був насправді закоханий, так це у театр. Іван просто марив сценою. Коли після смерті Великого Кобзаря, вшановуючи його пам’ять, знаменитий англійський трагік Айра Ольдрідж (Ira Frederick Aldridge; 1807-1867) здійснив гастрольне турне по Україні, батьківщині свого побратима, в ролі Отелло трагіка побачив і єлисаветградський глядач. Один зі схвальних відгуків у місцевій газеті потрапив на очі канцеляристу. Аби й собі переглянути трагедію “Отелло” Уїльяма Шекспіра за участі зірки сцени, молодий чиновник із Бобринця Іван Тобілевич пішки пішов до Єлисаветграда, а це шістдесят верст, 65 км, а за квиток заплатив пів місячної платні. 

*   *   *

Понад двадцять років нидів у чиновниках Іван Карпович Тобілевич, сумлінно продовжуючи службу в різних установах Малої Виски, Бобринців, Єлисаветграда, Херсона, за той час здолавши шлях від писарчука до столоначальника повітового поліцейського управління. Уявіть, дві річні декади, день-у-день, бо такою була батьківська воля… У печінках сиділа йому казенщина, але рішення голови сім’ї в шляхтицькій родині завжди священне. 

поліційне фотоательє у Бобринці, де працювали писарями Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий
Поліційне фотоательє у Бобринці, де працювали писарями Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий

Як стверджував у розвідці “Незвичайний поліцейський секретар” дослідник творчості автора, письменник-шістдесятник Валерій Олександрович Шевчук (1939):

- Служачи секретарем поліції в Єлисаветграді, І. Карпенко-Карий зумів завести на роботі незвичні порядки. Всі чиновники, наче змовившись, перестали брати хабарі: ані кумівство, ані підкуп не мали жодної ваги, справи вирішувались за чергою: бідний чи багатий, свій чи чужий – всі мусили чекати однаково… 

Тим часом, опинившись ще 1865 р. у Єлисаветграді, Іван Тобілевич шукав будь-яку можливість, аби розвивати природні здібності. Юнак брав участь у аматорських виставах місцевої трупи, що виникла ще в 1863 р. у с. Бобринці на Єлисаветградщині. Утім, розголосу в губернії сільський драматичний гурток набув лише тоді, коли одним із найактивніших його учасників став 20-річний Іван Тобілевич. Юнак виконував різні ролі у п’єсах Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, Якова Кухаренка та Олександра Островського. 

Опанас Іванович Михалевич
Опанас Іванович Михалевич

Окрім того, Іван Тобілевич писав і друкував літературно-критичні статті на шпальтах “Єлисаветградського вісника” і якось непомітно він, поліцейський столоначальник, незчувся, як потравив до… нелегального українофільського гуртка “Громада”, очолюваного міським лікарем Опанасом Івановичем Михалевичем (1848-1925), котрий симпатизував ідеям та сприяв народовольцям. Як про нього написала український педагог, прозаїк, громадська діячка, одна з піонерок українського фемінізму Софія Русова, “український демократ чистої води, євангельської моралі у відносинах з людьми”. 

У повітовому Єлисаветграді Іван Тобілевич вирішив пустити коріння. У жовтні 1869 р. юнак оселився у передмісті, поблизу старовинної фортеці Святої Єлисавети, в так званому Чечорському яру, що тягнувся повздовж правого берега річки Інгулу. Тут, у невеличких мазанках та землянках, здавна мешкали бідаки: ремісники, візники, робітники, маслороби. Зважаючи на те, що першими тут з’явилися молдавани (читай: цигани), саме вони дали місцині назву “Чечора”, що значить “лахміття”. Із самого соціального споду Іван Тобілевич почав підніматись угору, ось чому саме цей збіднілий шляхтич став патріархом українського побутового театру – історії для його майбутніх п’єс щодня в персонажах грали йому будні. 

*   *   *

Кинемо погляд на декорації? Тогочасний Єлисаветград не був ведмежим закутком. Про місто варто процитувати абзац із “Полного географіческого описания нашого Отечества” (1903, том VІІ), виданого під редакцією знаного географа та статиста Петра Семенова-Тяншанського (1827-1914):

- У місті діяло близько сорока навчальних закладів, рахуючи чоловічу й жіночу гімназії, земське та реальне училища, тут було з десяток книжкових лавок, кілька друкарень та шість бібліотек. Працювали окружний суд, відділення державного банку й міський громадський банк, чимало торговельних закладів із загальним обігом до 10 мільйонів рублів. У місті влаштовувалися чотири ярмарки, велася торгівля хлібом, вовною. Близько двохсот місцевих фабрик і заводів виробляли товарів на суму понад 6,5 мільйона рублів на рік… 

Потім мир схитнуло лихоліття. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. міський військовий госпіталь захлинався від моря поранених солдатів і офіцерів. Аби надати пацієнтам потрібну допомогу, передова громадськість Єлисаветграда створила організацію Червоного Хреста. Ініціатором благодійної справи став Іван Карпенко-Карий. Саме на ниві доброчинності зійшлися лікар Михалевич і початкуючий актор. Швидко з’ясувалося: їх зближували інтерес до літератури, схожість поглядів на розвиток суспільства; обидва започаткували гурток, до якого залучили передову інтелігенцію міста.

Попервах просвітники опікувалися виключно культурницькими подіями у середовищі прогресивної національної інтелігенції: постановка українськомовних спектаклів, публічні читання літературних новинок, обмін думками. Місце зустрічі запропонував Іван Карпович. На квартирі Тобілевичів читалася заборонена література. Досить швидко гурток злився з подібним угрупуванням, організованим у місті іншим просвітником, викладачем історії та географії Єлисаветградського юнкерського кавалерійського училища, офіцером Миколою Федоровським (1837-1918). Під впливом переконаного соціаліста, народника та патріота-українця Опанаса Михалевича нововиникла організація невдовзі стала політичною – її учасники вивчали та поширювали заборонені твори Тараса Шевченка, Миколи Чернишевського, народницьку літературу. Кожен прагнув значну частину свого заробітку передавати на купівлю книжок та брошур для сільських книгозбірень.

Опанаса Михалевича не полишала думка методично розповсюджувати серед населення антиурядову літературу. У березні 1883 р. на його замовлення один із гуртківців, котрий мав гектограф, надрукував заборонені поезії Тараса Шевченка. Хоч розлогий план дій не втілився в життя, підпільна організація здійснила намічене, і в ніч на 19 листопада 1883 р. вулиці Єлизаветграда засипало листівками.

*   *   *

Місцева влада давно вважала Івана Тобілевича особою підозрілою, так би мовити, з числа революціонерів-розумників. Врешті-решт, 4 жовтня 1883 р. за наказом директора Департаменту державної поліції Російської імперії В.К. Плеве – “за неблагодійність” з посади столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління І.К. Тобілевича звільнили та… узяли під постійний жандармський нагляд.

Доволі розумно з того приводу висловився Іван Франко:

- Один із батьків нашого театру тільки завдяки всеросійській реакції звернувся до української драматичної продукції: він був політичним комісаром, та ось у домі відкрито таємну революційну друкарню, його вигнано з місця служби і заслано на вигнання – і тут усміхнулася йому українська муза: Росія втратила поліційного пристава, Україна знайшла Карпенка-Карого.

Отже, проти гуртківців-народників було розпочато слідство, яке тривало майже два роки. У серпні 1884 р. за “Справою №40” поліція заарештувала шістьох членів групи О.І. Михалевича, а 5 травня 1885 р. ув’язнили й керівника організації. Під час обшуку в Опанаса Михалевича знайшлися рукописи заборонених творів Івана Карпенка-Карого. Запахло засланням обом. 

Крім того, на квартирі міського лікаря виявили прокламації та антиурядові листівки. Опанаса Івановича звинуватили в організації таємного товариства, яке мало на меті “шляхом розповсюдження серед селян недозволених цензурою книг малоросійською мовою повалити існуючий лад”. Після арешту і численних допитів, заарештованого запроторили до Одеської в’язниці, де він відсидів у одиночній камері два роки, а потім на п’ять років заслали на поселення до Сибіру. 

У 1884 р. Івана Карпенка-Карого заарештували за те, що чиновник… виписував революціонерам паспорти, та конвоювали під поліцейський нагляд до столиці Донського козацького війська. Там, у Новочеркаську (нині – Ростовська область, РФ), засланець працював ковалем-молотобійцем, а пізніше відкрив у місті палітурну майстерню. Утім, справжнім покликанням Івана Карповича, що й відзначав геніальний Іван Франко, стала драматургія. 

*   *   *

Надія Тарковська
Надія Тарковська

Паралельно до теми становлення національно свідомого українського літератора бурхливо розвивалась і романтична історія. Попри те, що секретар-архівіст Херсонського поліцейського управління мав цілодобово служити царю та Вітчизні, у 1869 р. Іван Карпович Тобілевич познайомилася з 16-річною Надією Карпівною Тарковською (1852-1882, читай про неї тут) – старшою сестрою польського шляхтича Олександра Карповича Тарковського (1862-1924), майбутнього батька самобутнього російського поета Арсенія Тарковського та діда всесвітньовідомого режисера Андрія Тарковського. Сталося це на ниві освіти народної. 

Одного дня дрібний чиновник Х рангу, а вечорами – український режисер-аматор, котрий жадав поставити історично-побутову драму “Назар Стодоля” (1843) за п’єсою Тараса Шевченка, зайшов у відому в Єлисаветграді народну книгозбірню пані Рогальської й з порогу почув, як хтось витончено грав на роялі. Назустріч гостю вийшла господиня, і, взявши чоловіка під руку, підвела до дівчини. То була Надія Тарковська. Ось так зненацька режисер знайшов виконавицю на роль Галі Кичатиб. 

Іван Карпенко-Карий. Єлисаветград, 1871 р.
Іван Карпенко-Карий,
Єлисаветград, 1871 р.

Вони почали зустрічатись, і дівчина розповіла про нареченого батькам, багатим шляхтичам старовинного польського роду. Ті й слухати не схотіли про дивний шлюб їхньої Надії з якимось сином прикажчика, злидаря-архівіста з управління губернської поліції. Та всупереч батьківській волі, у 1870 р. закохані побралися, і чоловік привів молоду дружину до батьківської хати, що стояла в передмісті Єлисаветграда – Бикове, на вулиці Знам’янській, 13 (нині – вул. Тобілевича, 16). То був затишний одноповерховий цегляний будинок із п’ятьма вікнами по фасаду, із флігелем у дворі та доглянутим садком.

Як посаг Іван Тобілевич отримав родинний маєток Тарковських – Кардашеве, придбаний тестем за дві тисячі рублів. Згодом навколо садиби на 200 десятин землі, що лежали в голім степу, виріс красивий хутір, як його називав сам Іван Карпенко-Карий, “оазса в степу”. Так – після раптових смертей від холери тещі й тестя – у 1871 р. під опіку 27-річного чиновника потрапили: дружина, її малолітні – брат Олександр і сестра Віра, а також разом з чималими боргами – маєток Кардашеве. 

*   *   *

Надія Карлівна народила чоловікові сімох дітей. Одне за одним по лавках сіли найбажаніші для батьків гості: Віссаріон (1870-1871), названий так на честь улюбленого російського критика, Галя (1872-1882) та Назар (1874), поіменовані як Тарасові персонажі, Юрій (1876-1924), Микола (1877), Катерина (1878) й Орися (Ярина; 1879). Ясна річ, будинок заповнили колиски, візки, іграшки, за якими набилося годувальниць, няньок, гувернанток і, чого гріха таїти, хвороб та побутових клопотів. Утримувати оту юрму на платню колезького секретаря (п’ятсот рублів на рік) стало фінансовим мистецтвом.

Марія Тобілевич  – донька І.К.Тобілевича
Марія Тобілевич – донька Івана Карповича Тобілевича
Назар, Орися, Юрій – діти Івана Тобілевича з нянею, Єлисаветград, 1883 р.
Назар, Орися, Юрій – діти Івана Тобілевича з нянею, Єлисаветград, 1883 р.

Утім, справжня біда в їхні двері постукала у 1876 р., коли батьки помітили, як важко захворіла старша дочка, батькова улюблениця Галинка. З невідомих причин у чотирирічної дівчинки раптом на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ногу та повністю знерухомила дитину. На додачу до всього, дружина Надія Карпівна знову опинилася при надії й ось-ось мала привести п'яту дитину. Тож, за порадою лікарів, саме батько повіз згасаючу дочку на лиман, на грязьові ванни. Під Одесу зі старшим сином поїхала літня матуся, бабуся Галинки Євдокія Зіновіївна Тобілевич.

День у день, майже три місяці майбутній корифей українського театру відрами, за півверсти, у спеку та дощ, носив до землянки цілюще багно на купіль для дочечки, стежив за температурою, особисто купав дитя, тоді як літня мати варила обід, прибирала в курені, штопала білизну, прала одяг. Геть виснажений надвечір, Іван Карпович шукав розради і незчувся, як причастився у товаристві місцевих рибалок до оковитої.

*   *   *

Повернувшись з-під Одеси в Єлисаветград, восени 1876 р. Іван Тобілевич зачастив у вмебльовані кабінети громадського міського клубу, де знаного оповідача давно зачекалися друзяки. Цмулили вони по-провінційному, як жаба мул, дружина не знаходила собі місця, а діти майже не бачили батька…. Далі тривати так не могло, й одного дня майбутній літератор заборонив собі відвідувати Єлисаветградський громадський клуб, повернувся до читання, відновив зв’язки з друзями і знайомими, що перебували за межами Росії, в основному – в Швейцарії, і, врешті-решт, сів за письменницький стіл. Здавалося, сам Господь о тій складній порі послав йому нового товариша, коли з Києва до Єлисаветграда у службових справах переїхав лікар Опанас Михалевич.

Доволі швидко той перетворився на одного з кращих лікарів міста, мав широку медичну практику. До нього зверталося чимало місцевих багатіїв. Коли захворіла дружина Івана Карповича Тобілевича – Надія Карпівна, Опанас Іванович став сімейним лікарем, майже щодня відвідував хвору. Утім, 11 травня 1882 р. через сухоти, що розвинулися після запалення легенів, батько шести дітей втратив кохану дружину. Не милими стали в передмісті Єлисаветграда, на вулиці Знам’янській, 13, охайний будинок, флігель у дворі й випещений сад: Надія не мала померти завчасно.

До всього ж, загострилася хвороба старшої дочки, перетворивши дівча на каліку – мала перестала ходити. Із милої сміхунки дівчинка перетворилася на дратівливу істеричку, яка сама страждала і мордувала інших. Так тривало недовго: буквально за кілька місяців по смерті Надії Карпівни, із того ж будинку, Господь покликав до себе їхню улюбленицю. Галина померла від звичайного сонячного удару, з якого почалося запалення мозку. У голові не вкладається, як Іван Карпович пережив жахливу батьківську драму, адже четверо із семи його дітей: Віссаріон, Микола, Галина, Катерина – в ранньому віці віддали Богу душу.

*   *   *

Іван Карпенко-Карий, 1883 р.
Іван Карпенко-Карий, 1883 р.

Розпуку і горе належало затулити чимось потужним, не менш особистим. І за порадою товаришів Іван Тобілевич повернувся за письменницький стіл. Як результат, у 1883 р. у першому числі українського часопису “Рада” під псевдонімом Гнат Карий літератор надрукував перше оповідання “Новобранець”, написане, щоправда, два роки тому. Подальші події накочувалися велетенськими хвилями. Коли 25 вересня (8 жовтня) 1883 р. “за неблагонадійність” з посади столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління І.К. Тобілевича звільнили, він вирішив, що то на краще, і не ховаючись ні від кого, не зважаючи на знавіснілий мундир чиновника, він відтепер може вільно з’являтися там, де заманеться.

Буквально за кілька тижнів по місту було до стовпів прибито цвяхами кілька афіш, які сповіщали: у жовтні 1883 р. у супроводі великого хору перша національна професійна трупа, створена у жовтні 1882 р. у Єлисаветграді Марком Кропивницьким та очолена у серпні 1883 р. Михайлом Старицьким і Миколою Лисенком, гастролюватиме у Єлисаветграді! Таку визначну подію в культурному житті міста Івану Карповичу несила було пропустили. Із очільниками Театру корифеїв він після вистави зустрівся, сердечно погомонів, узяв сценічний псевдонім Іван Карпенко-Карий і на пропозицію режисера Марка Кропивницького та мецената колективу Михайла Старицького вступив у лави трупи. Як було не погодитися, коли до Посту 1885 р. безробітному столоначальнику запропонували ангажемент із платнею 400 рублів на місяць? 

Буквально на перших репетиціях овдовілий на той час І.К. Тобілевич познайомився з хористкою Театру корифеїв Зосею Дитківською (власне: Софія Віталіївна Дитківська; 1860-1953). Чисті почуття переросли в кохання, і за місяць-півтора пара одружилася – попри те, що удівець виховував чотирьох малолітніх дітей.

Свого чоловіка 22-річна Зося зрозуміла, як ніхто інший. Вона сама рано втратила батька, вітчима – Юзефа Пілецького (Józef Pilecki), за участь у польському національному русі, на сім років заслали на Сибір, а сімейний маєток на Новогородчині конфіскували. Сім’я швидко зубожіла, і шляхтянці довелося служити то нянькою, то годувальницею, то гувернанткою в численних родинах. Грамоту Зося здобула самотужки, початкові уроки та книги давав дядько Ян Сераковський, поки в одній із родин, де Софія працювала, вона не познайомилася з діячкою польського національного руху, домашньою вчителькою Броніславою Сидорович.

Та допомогла землячці з самоосвітою, що дозволило дівчині швидко опанувати шкільну програму, вивчити російську, німецьку та французьку мови, опанувати класику зарубіжної літератури, світову історію. Утім, із новою поміщицькою родиною у 1883 р. племінниця одного з лідерів польського повстання 1863 р. Зигмунта Сераковського (Zygmunt Sierakowski; 1827-1863) потрапила до Києва, де невдовзі втратила місце… виховательки. 

*   *   *

Софія Віталіївна Дітковська-Тобілевич
Софія Дітковська-Тобілевич

Молодята натішитися не могли щасливим подружнім життям. Софія Віталіївна прийняла дітей 38-річного чоловіка як рідних та опікувалася великою родиною. Тим часом грізні хмари скупчувалися. У травні 1884 р. за “Справою №40” катеринославська поліція схопила шістьох членів народницького гуртка міського лікаря Опанаса Михалевича, у тому числі й Івана Карпенка-Карого. Від колишніх колег по службі Іван Карпович дізнався, що постановою “Особого совещания по охране” ще 6 квітня 1884 р. за ним призначили нагляд поліції на два роки.

Суд промайнув, наче ярмарок пихатої зневаги, недавньому акторові впаяли три роки та заслали до Новочеркаська, що стоїть за 42 км від Ростова-на-Дону. Чому? Бо, як зазначають розумні історики, до 1887 р. наші, українські – Ростов і Таганрог – адміністративно входили до складу Катеринославської губернії, а Ростовське повітове жандармське управління підпорядковувалося… Катеринославському. Наочно про національний склад того краю свідчать цифри: у 1859 р. в Ростовському повіті росіян мешкало 7,5 відсотка, тоді як українців – 80%. 

Із поля зору політичних засуджених у Російській імперії ніхто ніколи не випускав. Як стало згодом відомо, 4 січня 1887 р. командувач Окремого корпусу жандармів генерал-лейтенант П.В. Оржевський таємним листом повідомив генерал-губернатора Христофора Христофоровича Роопа (1831-1917) про “височайшее повеление” від 10 грудня 1886 р.:

- Опанаса Михалевича, як керівника всіх єлисаветградських гуртків, заслати до Східного Сибіру на п’ять років. Членів українського гуртка (крім Михалевича), а саме: Івана Тобілевича, Олександра Русова, Теофана Василевського, Олександра Волошинова, Андрія Грабенка та народовольців – Івана Пономарьова, Івана Дубровинського та Олександра Журавського призначити під догляд поліції ще на два роки на місцях утримання.

Софія Дітковська-Тобілевич
Софія Дітковська-Тобілевич

Ось чому в 1884-1888 рр. Іван Тобілевич не мав змоги ні працювати в театрі, ні обіймати будь-які службові чи громадські посади. Рішення влади запроторило його в Новочеркаськ. Двічі намагався засланець повернутися в Україну – восени 1884 р. і на початку 1887 р., але марне. Отож, аби прогодувати себе, 70-літнього батька Карпа Адамовича, дружину і дітей, суворий корифей українського театру день у день: спочатку – орудував ковальським молотом у кузні, а потім відкрив палітурну майстерню, де оправляв книжки. Разом із чоловіком від липня 1884 р. у Новочеркаську перебувала його муза Софія Віталіївна, 23 січня 1885 р. у Новочеркаську пара повінчалася. У засланні в столиці Донського козацького війська вони разом каралися півтора року.

Що підтримувало в неволі? Окрім дружини? Творчість. Письменник відкрив для себе драму. Подібно до світлої постаті Бурлаки, сей чоловік з незламною енергією та сильною вдачею, сам один супроти цього валу, став до боротьби за правду. Саме в Новочеркаську Іван Карпенко-Карий закінчив першу драму “Чабан” (“Бурлака”), розпочату 1883 р. ще на волі – у Єлисаветграді; далі виникли п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”.

Проникливий Іван Франко високо оцінив драму “Чабан” Івана Карпенка-Карого і в рецензії для часопису “Житє і слово” Каменяр написав у січні 1897 р.:

- Є це вельми живий і драматичний малюнок безправ’я, яке царює в Росії від гори до низу; малюючи той найнижчий низ, автор прорубує добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі того безправ’я… На тім темнім тлі малює нам автор могучу, світлу фігуру Бурлаки, чоловіка з незламною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти цього валу стає до боротьби за правду. Ця штука, відіграна добрими артистами, повинна би зробити на сцені величезне враження; вона найбільш політична з усіх п’єс Карпенкових.

*   *   *

Софія Дітковська-Тобілевич
Софія Дітковська-Тобілевич

Зважаючи на те, що на хуторі колишньої дружини – Кардашеве, мешкало троє малолітніх дітей – без матері й без будь-якого нагляду, у квітні 1887 р. генерал-губернатор Х.Х. Рооп розглянув чергове клопотання бранця та дозволив перевести засудженого І.П. Тобілевича з Новочеркаська на хутір Надеждівку. Тим часом поліцейський нагляд із неблагонадійного шляхтича не зняли. Іван Карпович ладен був на все: він обійняв та приголубив рідних дітей, на крилах кохання до них прилетіла Софія Віталіївна, але… Але півтора подальші роки вони годувалися лише з хліборобства та городництва.

Тим часом Іван Карпенко-Карий багато і плідно писав. З якої причини? В національній драматургії відчувався жахливий вакуум. Ось, будь ласка, яскравий приклад. Коли 1885 р. генерал-губернатор Х.Х. Рооп отримав із Головного управління в справах друку Міністерства внутрішніх справ Російської імперії список театральних п’єс, що до 1 квітня 1885 р. були дозволені цензурою (як додаток до списку 1879 р.), обсягом документ виявився на сорок (!!!) аркушів. Разом із тим, нових українських п’єс у ньому знайшлася жменя: 1) “Чорноморці” (1872), опера за повістю Якова Кухаренка, лібрето Михайла Старицького, музика Миколи Лисенка, 2) “Пошились у дурні” (1875), комедія Марка Кропивницького, 3) “Сужена не огужена” (1881), водевіль Олени Пчілки, 4) “Майська ніч, або Утоплена” (1881), музична комедія Михайла Старицького, 5) “Утоплена” (1883), опера за повістю Миколи Гоголя, лібрето Михайла Старицького, музика Миколи Лисенка. І все – на 40 аркушів можливого репертуару… І друга, дуже важлива річ. Хоча у власній резолюції на той циркуляр із Санкт-Петербурга генерал-губернатор Рооп розгонисто написав: “Пильно стежити за вибором п’єс для українського театру”, – проте у 1886-1887 рр. він жодного разу не відмовив у проханні показати нову українську виставу. Бо свіжих, оригінальних п’єс чиновнику не подавали – на теренах України таких не виникало.

*   *   *

Крига нарешті скресла в 1886 р., коли в першій у Херсоні приватній друкарні М.К. Аспера, що знаходилися на розі вулиць Потьомкінської та Соборної, 9, накладом 1200 примірників друком вийшов перший авторський “Збірник драматичних творів” Івана Карпенка-Карого. Приємно було відчувати, що він, як автор, покинув писати в стіл, а під однією палітуркою видрукував п’єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Хто винен?”; остання пізніше друкувалася під назвами “Безталанна” та “Чарівниця”. Співпрацею із харківською друкарнею драматург залишився невдоволеним, бо та дозволила собі деяку коректуру тексту.

Утім, крига скресла… Того ж 1886 р. у місцевому часописі “Степ” була опублікована історична драма “Бондарівна”, а в 1887 р. окремою брошурою в Херсоні (знову в приватній друкарні М.К. Аспера) уперше з’явилася психологічна драма “Наймичка” Івана Карпенка-Карого. Вважаєте, спраглий український читач жадібно проковтнув новинки національної драматургії? Далебі, всі ці видання захоплювали аудиторію надто повільно, а про схвальні відгуки з боку критики годі було й мріяти.

У листі до Івана Франка від 1 березня 1888 р. Іван Карпенко-Карий визнав:

- Було надруковано 1200 примірників “Збірника” (три п’єси) і окремо четверта – 2400 примірників “Наймички”, а розійшлося за три роки так мало, що сором казати. Та й те, що розійшлося, куповано здебільшого не в книгарнях, а в театральній касі – замість лібрето.

Корифеї, вони такі: хором вони диригують, коли боги регочуть чи шпурляють блискавки. По-справжньому крила драматург розправив у грудні 1888 р., коли з І.Тобілевича царська поліція зняла гласний нагляд, а ще колишньому бранцеві повернули право поновити акторську кар’єру. Діти трохи підросли, з’явилися деякі статки. Тож разом із коханим чоловіком до трупи його середнього брата Миколи Садовського, де примою вже сяяла Марія Заньковецька (1854-1924), прийшла й акторка Софія Тобілевич.

Іван Тобілевич у ролі Янкеля у виставі Судженої конем не об'їдеш, 1896 р.
Іван Тобілевич у ролі Янкеля у виставі
"Судженої конем не об'їдеш", 1896 р.
Іван Тобілевич  у ролі полковника Барабаша у виставі Богдан Хмельницький, 1899 р.
Іван Тобілевич у ролі полковника Барабаша у виставі "Богдан Хмельницький", 1899 р.

*   *   *

Іван Тобілевич у ролі Калитки у виставі Сто тисяч за п'єсою І.Тобілевича, 1896 р.
Іван Тобілевич у ролі Калитки
у виставі "Сто тисяч" за п'єсою
І.Тобілевича, 1896 р.

У мистецтві у корифеїв інша функція – через систему образів вони встановлюють або руйнують контакт народу і влади. І слід у тім делікатнім питанні тонко відчувати час, мить часу. Залишивши колишніх колег, у 1890 р. разом із молодшим братом Панасом Саксаганським вони створили “Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського”, яке на зламі століть вважалося найкращою українською трупою. Іван Карпенко-Карий був тоді на підйомі, на одному диханні видихнув комедію “Сто тисяч”.

Що тоді трапилося, що не збагнув великий проникливий онук Андрій Тарковський, коли написав: “Щось зламалося, стомилося в їхньому спільному театральному житті”? Йому насправді набридло лаятися із родичами та колегами в однорідній, на вигляд, трупі. Ще в 1897 р. Іван Карпович зізнавався у приватному листі:

- У трупі йдуть, як завжди, глуха вражда, сичання, котрі здержуються трохи дисципліною, але часами прориваються і голосно вигукують образи то тому, то другому. Розуму не набралися. Горе в світі з нерозумними, злими, повними ненависті людьми.

Саме на підвалинах попереднього колективу в 1900 р. збудувалася знаменита “Малоросійська трупа Марка Лукича Кропивницького під керівництвом Саксаганського й Садовського за участю Марії Костянтинівни Заньковецької”, а після виходу з неї двох останніх і… Марка Кропивницького – у 1905-1907 рр. “Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого”. Як потім було обраховано, найбільш репертуарними п’єсами у них були саме вистави від корифея: “Безталанна”, що налічувала 142 покази, “Мартин Боруля” – 136 вистав, “Сто тисяч” – 128 спектаклів, “Хазяїн” – 78 вистав.

Його вистачало на все. Корифей склав аналітичну записку “В комиссию по организации Первого Всероссийского съезда сценических деятелей”, адресовану керівництву Всеросійського з’їзду сценічних діячів у Москві та присвячену переслідуванню українського театру. У березні 1897 р. з високої трибуни зібрання її виголосив Панас Саксаганський. Там гнівно стверджувалося:

- Писать из исторического прошлого, так богатого темами и интересного для слушателя – воспрещается. Слова “запорожец”, “козак”, “ридный край” – жупел для цензуры, и раз пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да имеет эти слова, то лучше не посылать ее в цензуру – все одно не дозволят...

*   *   *

Забувши про острах бути знову під арештом, зібравшись творчими силами, перелопативши купу історичного матеріалу, у 1899 р. автор, наче зумисне, утнув історичну трагедію “Сава Чалий”, присвячену подіям гайдамаччини XVIII століття. Подібно до байронівських самітників та інших відлюдькуватих індивідуалістів, котрі легко протиставляють себе цілому світові, вустами головного героя Іван Карпенко-Карий вигукував:

- Куди не підеш, усе люди… Я не вмію з їми жити. Не вмію їм коритися.

Подібні глибокі суперечності в житті літературних героїв XIX століття вирішувалися просто – через смерть персонажа. Іншим був український драматург, один у полі воїн. Чоловік з незламною енергією та сильною вдачею, сам один супроти цього валу, став до боротьби за правду. У 1900-1904 рр. він створив та очолював ще й власну трупу, а паралельно написав п’єси “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море”.

Іван Карпенко-Карий, 1890-ті рр.
Іван Карпенко-Карий, 1890-ті рр.

Працюючи на сцені з 1889 р. і до кінця життя як професійний актор, Іван Тобілевич створив на сцені вітрину неповторних образів, які вважаються скарбами реалістично-побутового театру. Без тих святих предтеч у вигляді гордих дідів – не уявити театр сучасний; весь український авангард стоїть на їхніх кремезних плечах. Створені Іваном Карповичем ролі мали широкий діапазон – від яскраво-комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля). Актора Івана Тобілевича, за свідченням сучасників, вирізняли гранична простота, природна правдивість, психологічна заглибленість, безпосередність і щирість. А ще – кожен із персонажів позначався особливим українським колоритом.

*   *   *

Іван Карпенко-Карий, 1905 р.
Іван Карпенко-Карий, 1905 р.

Вдало та органічно змінюючи форми творчої активності, легко міняючи театральну сцену на крісло драматурга, як і личить корифею, Іван Карпович плекав національний театр, формуючи гілки та крону. Того не міг не помітити лише сліпий, коли у 1897-1903 рр. в Одесі друком вийшли чотири книжки з п’ятитомного видання “Драми і комедії” І. Карпенка-Карого. На появу унікального відання теплими рецензіями відгукнулися Іван Франко та Агатангел Кримський. За певних обставин, останній том зібрання побачив світ у Полтаві 1905 р.

Розуміючи, що втраченого у борні здоров’я не повернути, у травні 1906 р. І.Карпенко-Карий із дружиною вирушив лікуватися до Ялти, намагався протистояти підступній хворобі й до останку не покидав святу сцену. Останні ролі у десяти спектаклях великий актор зіграв у другій половині січня 1907 р. в Умані, де гастролювала трупа “Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого”. Йому погіршало, довелося залишити трупу і виїхати на хутір Надія, а за кілька тижнів – до моря, в Ялту. Але й там не стало краще.

прижиттєве видання драм і комедій Івана (Карпенка-Карого),Одеса, 1897 р.
Прижиттєве видання драм і комедій Івана Карпенка-Карого, Одеса, 1897 р.
прижиттєве видання драм і комедій Івана Карпенка-Карого, Одеса, 1903 р.
Прижиттєве видання драм і комедій Івана Карпенка-Карого, Одеса, 1903 р.

19 серпня 1907 р. стурбований молодший брат, Панас Карпович Саксаганський вирядив хворого брата в Берлін – на лікування до найкращого німецького професора Ізмара Боаза (Ismar Isidor Boas; 1858-1938), який спеціалізувався на онкології та якого вважають засновником клінічної гастроентерології. Обстеживши пацієнта, світило медицини лише розвело руками: хвороба невиліковна.

*   *   *

Софія Тобілевич, 1920-1930-ті рр. А
Софія Тобілевич,1920-1930-ті рр.

За двадцять років творчої діяльності Іван Карпенко-Карий створив, а головне – при житті опублікував 18 оригінальних п’єс різних жанрів, як-то: психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс, – а також сценічно переписав три чужі твори. Ні на кого не перекладав той тяжкий хрест, бо знав він сам – один супроти цього валу, у боротьбі за правду.

Що він значив для світу, де живуть українці, свідчить ось такий факт.

Першою українською п’єсою, поставленою у 1907 р. у канадському місті Вінніпезі, провінція Манітоба, стала драма “Бурлака” Івана Карпенка-Карого, наступною – комедія “Мартин Боруля” (1908), третьою – історично-побутова комедія “Чумаки” (1910). На сторінках англо-франкомовних видань Канади вже тоді рясніли схвальні рецензії на його п’єси. Протягом десятиріч есеї про творчість І.К. Карпенка-Карого регулярно з’являлись у періодичних виданнях США, Німеччини, Австрії, Аргентини.

*   *   *

В історично-побутовій комедії “Чумаки”, написаній ще 1898 р., за 93 роки до здобуття незалежності Україною, Іван Карпенко-Карий оптимістично намалював таку собі футурологічну картинку, якою закінчувалася вистава.

ручка І.К.Тобілевича. Санкт-Петербург, 1890 р.
Ручка І.К.Тобілевича, Санкт-Петербург, 1890 р.

Віталій (підіймає найменшого хлопця вгору, цілує його і приговорює):

- Здоров, чумаче! Ти найменший, то, може, доживеш і побачиш краще житє між людьми!

Шкварковський: - Умилєнія достойная картина.

Іване Карповичу, ваші б слова – та до Бога у вуха.

Хоч би мої онуки “краще житє між людьми” побачили.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-