Надія Тарковська. 2. Я – тінь із тих тіней

Надія Тарковська. 2. Я – тінь із тих тіней

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про дружину Івана Карпенка-Карого Надію Тобілевич-Тарковську

Подейкують, гени генія незнищенні кілька поколінь – лишень потрібно ними розумно розпорядитися. Знаменитий драматург, автор безсмертних п’єс, як-то: “Безталанна” (1884), “Наймичка” (1885), “Мартин Боруля” (1886), “Сто тисяч” (1889), “Хазяїн” (1900), “Житейське море” (1904) – Іван Карпенко-Карий особистістю був колоритною, багатогранною. Проте ми пам’ятаємо, що рід Тобілевичів подарував світові, окрім нього, ще трьох корифеїв українського театру – Панаса Саксаганського, Миколу Садовського та Марію Садовську-Барілотті.

Надія Тарковська
Надія Тарковська

Утім, сам Іван Карпенко-Карий вважав, що працювати варто наполегливо, старанно, з дня на день. І, знаєте, із творчим методом у нього все гараздилося. Натхненню ж допомагали яскраві ідеї, знання народного життя, живі прототипи. Далі була справа техніки, роль якої виконував і  літераторський антураж: трубка, добротний тютюн, улюблена ручка, письмовий стіл, а часом – підлоговий годинник, барометр і… рояль, за яким сідала грати його кохана дружина Надія Карлівна Тарковська-Тобілевич.

Як виходило у корифея українського театру?

Напрочуд зразково. Цікавий факт. Навесні 1897 р. на запрошення місцевої поміщиці письменник-початківець Максим Горький (1868-1936), котрий мав досвід роботи вантажником, столяром, фарбувальником, пекарем, бурлакою, будівельником, сторожем і трохи репортером, – оселився в селі Мануйлівка Полтавської губернії, де звільнений від строкової газетної роботи, писав оповідання, поки не загорівся ідеєю влаштувати... селянський театр. Для цього потрібні були здібності організатора, пропагандиста, режисера й актора в одному флаконі.

1
 Іван Карпенко-Карий

*   *   *

Минуло півроку, і в майбутньому “великий пролетарський письменник”, якого й досі хитало по життю – від учня в іконописній майстерні до статиста в ярмарковому театрі, – геть диву давався, з яким ентузіазмом українські селяни… репетирували. Олексій Максимович свято вірили, що так у ньому, початкуючому драматургові, тривало “накопичення досвіду”.

Насправді секрет успіху полягав у іншому: в Мануйлівці Полтавської губернії Максим Горький взяв до постановки безпрограшну українську класику – п’єсу “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого!

Не уявляєте, як тоді Максима Горького надихнув факт, що на прем'єру зрежисованої ним вистави з навколишніх сіл зійшовся весь люд. Та не по Савці була шапка... Українські селяни зібралися з навколишніх сіл не для того, щоб банькувати на Максима Горького, а щоб побачити живого класика – Івана Карповича Карпенка-Карого, який приїхав подивитися редакцію своєї п’єси і особливо захопився талантом... виконавця головної ролі, селянина Якова Бородіна.

Починаючому постановнику М.Горькому руку потиснув він так, для пристойності.

- Краще жити на світі щасливим мужиком, аніж нещасним паном.

*   *   *

Максим Горький, приблизно 1900-й р.
Максим Горький, приблизно 1900-й р.

Та ближче до нашої теми. Сімейне життя родини Тобілевичів складалася вдало.

У будинку на вулиці Знам'янській, 13, у Єлісаветграді залунали найсолодші для батьківського вуха пісні – колискові. Один за іншим по лаві сіли бажані гості: Віссаріон (†1871), Галя (1872), Назар (1874), Юрій (1876), Микола (1877), Катерина (1878) й Орися (Ярина; 1879). Природно, будинок заповнився новими атрибутами – колисками, візками, іграшками. За ними з’явилися мамки, няньки, гувернантки і, чого гріха таїти, недуги, хвороби та побутові клопоти.

Уявили? Ну, а тепер помножте все це на дитячий крик, плач, сміх, біганину, гамір у будинку та невгамовний рух. У Івана Карповича залишався єдиний вихід: до вічного бедламу він, зрештою, звик, а згодом навіть його помічати перестав. Заходячи додому на обід, втомлений чиновник наспіх їв і... засинав під дитячу метушню, як під тиху музику... При цьому три хлопчаки сиділи на таткові верхи – то сварилися, то билися за краще місце. Батька діти любили, але спокійно дивитися на те, як він спить, не могли.

Залишаючись люблячою дружиною і чуйною матір'ю, до 1879 р. Надія Карлівна Тобілевич-Тарковська продовжувала брати участь у благодійних виставах Єлисаветградського аматорського театрального гуртка. Потім, мимоволі, її особиста артистична кар’єра відійшла на другий план, щоб і зовсім зійти нанівець.

Єлисаветградський аматорський театральний гурток
Єлисаветградський аматорський театральний гурток

*   *   *

...Повернувшись зі старшою, чотирьохрічною донькою Галею з-під Одеси, з лиману, в Єлисаветград, восени 1876 р. глава сімейства прогнав печаль. Як він втомився на лимані з дня у день відрами носити лікувальні грязі для Галі на купіль, купав доньку, вирішуючи більшість побутових проблем… На деякий час удома колезькому секретареві з окладом п’ятсот рублів на рік допомогло. У Єлисаветграді зневіреної душі Іван Карпович швидко нашукав забуття: вдень – на старанній службі, вечорами – у приємному спілкуванні. Оскільки в комфортабельних кабінетах громадського міського клубу його давно зачекалися друзі-товариші, для яких Іван Карпенко-Карий став найбажанішим учасником їхніх веселих зборів.

Як це трапляється в чоловічому середовищі, серед веселих байок і пустопорожніх розмов легко намалювалася мадам Чарка. Все частіше і частіше посиденьки закінчувалися жахливими пиятиками, коли майже все товариство допивалося до чортиків. Але дивна річ, у Івана Карповича була своя, міцна голова на плечах: він ніколи не п’янів, а додому повертався тверезим, хоч і, траплялося, напідпитку.

Врешті-решт, одного дня майбутній корифей українського театру зрозумів: поволі він якось розгубився по манівцях життя. Відтоді драматург покинув відвідувати Єлисаветградський громадський клуб (Громадське зібрання), повернувся до читання, відновив зв’язки з друзями і знайомими, що мешкали за межами Російської імперії, в основному – в Швейцарії, і, врешті-решт, сів за письменницький стіл.

Громадське зібрання, Єлісаветград
Громадське зібрання, Єлисаветград

*   *   *

Здавалося, сам Господь послав Івану Карповичу нового друга, коли з Києва до Єлисаветграда у службових справах переїхав лікар Опанас Іванович Михалевич (1848-1925). Познайомившись, ровесники відчули один до одного велику симпатію, що швидко переросла в міцну дружбу.

З ентузіазмом пан Михалевич оповідав новим однодумцям про діяльність київської громади, гуртом вони читали “Отечественные записки”, сатиричні статті Михайла Салтикова-Щедріна, перекладали українською мовою народників-белетристів Ґліба Успенського, Василя Слєпцова, Миколу Наумова, Федора Решетнікова та інших. Як писав тодішній старшокласник Єлисаветградського реального училища і член гуртка Євген Чикаленко (1861-1929), у майбутньому – благодійник, меценат української культури, землевласник, видавець:

- На учнів своїх Опанас Іванович Михалевич мав величезний вплив не тільки своїм широким розумом, а й сердечністю, щирістю, вірою в людей.

Справжні інтелігенти не стояли осторонь страждань народних, викликаних Російсько-турецькою війною 1877-1878 рр. Не гаючи часу, почали вони громадську роботу, спрямовану на допомогу пораненим солдатам, а також сім’ям загиблих. З цією метою в Єлисаветграді Новоросійського генерал-губернаторства Іван Карпович Тобілевич за власної ініціативи відновив діяльність повітового благодійного товариства, до роботи якого долучив дружину – Надію Карлівну, і нового друга – Опанаса Івановича Михалевича. Незабаром активісти заснували місцеве відділення товариства “Червоний хрест”, школу фельдшерів і медсестер, створили кілька пересувних лазаретів для поранених, потім – підняли кілька стаціонарних лікарень, де найбідніші верстви населення здобули можливість лікуватися безкоштовно.

Іван Карпович Тобілевич 1
Іван Карпович Тобілевич

*   *   *

Просто на очах мінялися життєві погляди єлисаветградської душі компанії – гультяя та безжурного жартівника. Об'єднавшись у потужне тріо, від початку 1880-х років Опанас Іванович Михалевич, Іван Карпович Тобілевич і молодший брат його дружини – Олександр Карлович Тарковський, вели широку просвітницьку та роз’яснювальну роботу серед робітників місцевого заводу і, схоже, навіть залізничників. Тим часом О.І.Михалевич поставив собі за мету впливати на молодь, щоб виховати свідомих робітників для майбутньої освітньої місії.

Зокрема, у невеликих робітничих гуртках Іван Тобілевич та його свояк Олександр Тарковський читали місцевим пролетарям заборонену в Російській імперії літературу, де “Капітал” Карла Маркса займав перше місце. Передбачалося навіть, для широкого поширення, надрукувати на ґектографі “Маніфест комуністичної партії”. Зв’язки з революціонерами-демократами у Івана Карповича малися. Адже прямо зі Швейцарії він отримував газету “Дзвін” (“La cloche”) Олександра Герцена, іншу нелегальну літературу.

Охоче ​​молодь Єлисаветграда збиралася вечорами вдома, то у Опанаса Михалевича, то у Івана Тобілевича, щоб обговорити свіжі теми. І знаєте, не лише політекономією та соціалістичною пропагандою забивали очільники гуртка голову молоді, а й дбали про широку гуманітарну освіту. Під час тих дружніх посиденьок уголос читали свіжі твори Миколи Гоголя, Федора Решетникова, Філіпа Нефедова, Олександра Левітова, Миколи Златовратського.

Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому 3АА
Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому

*   *   *

Тут саме до місця запитати мене: – “Пане прегарний, а де, власне, бенефіси з авторськими творами Івана Карпенка-Карого?!” Уявляєте, таких ще й на світі не з’явилося. Як драматург, Іван Карпович тривалий час визрівав. З чого у нього все почалося? З підтримки вірного друга, доктора Опанаса Івановича Михалевича, котрий всіляко заохочував знайомих перекладати класику... з російської на українську мову.

На одному з літературно-музичних вечорів, де були присутні знавці й поціновувачі: місцевий газетяр, публіцист Іван Колючий (власне: Яків Гордін; 1853-1909), книгодрукар і фольклорист Володимир Менчиць (1837-1916) й інші – Іван Карпович Тобілевич вперше прочитав свій… переклад. У його викладі українською мовою по-новому пролунало оповідання “Книга чеків” (1873) Гліба Успенського, написане на основі реальних фактів. Присутнім сподобалася образність, краса стилю із вдалими українськими аналогіями та порівняннями.

Тільки через кілька місяців Іван Карпович спробував перо в оригінальній творчості, написавши і публічно прочитавши оповідання “Новобранець” (1881; опубліковане тільки у 1889 р. під псевдонімом Гнат Карий) і першу редакцію драми “Бурлака”, що пізніше стала відомою як п’єса “Чабан” (1883). Обидва твори переконали друзів, що перед ними – справжній талант. Всі дружно радили письменнику-початківцю вийти у відставку і серйозно вдатися до літератури, щоб не заривати талант.

Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому 3АА
Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому

*   *   *

Життя тривало: діти підростали, знай більше Іван Карпович віддавався літературній праці. Тож про продовження кар’єри провінційної актриси Надія Карлівна Тарковська-Тобілевич більше навіть не думала. Що було, то було, хоча життя вимірюється не роками, а здобутками. Починаючи з 1880 р., разом з енергійним чоловіком і розважливим молодшим братом Олександром Надія Карлівна в числі інших єлисаветградських прогресивних діячів української культури повернулася до активної громадської діяльності. Вона особисто підписала лист відомому російському філологу Олександру Миколайовичу Пипіну (1833-1904), в якому вимагала повернути українській мові законне право на існування.

Як кажуть у народі:
- Біда бідою їде і бідою поганяє.

До кінця 1880 р. загострилася хвороба старшої донечки, яку кількома роками тому цілющими грязевими ваннами на одеському лимані, було, відігнав чоловік. Все повернулося на круги своя, новий виток хвороб перетворив дівчинку на калічку – вона зовсім перестала ходити. Із милої реготушки Галочка перетворилася на дратівливу істеричку, яка сама страждала і мучила інших. Доглядаючи за старшою донькою, в щоденних тривогах і безсонних ночах Надія Карлівна віри не втратила, а вирішила все покласти на вівтар, тільки б зміцнити слабке здоров’я дитини.

Покладатися їй більше не було на кого. Бо ж на той час минуло вже два роки, як спочутлива свекруха Євдокія Зіновіївна Тобілевич віддала Богу душу. Свою матір 29-річна Надія Карлівна поховала ще дев’ять років тому. Чоловік виявився закрученим у величезну кількість суспільно важливих справ. Отже, у 1881 р. з Єлисаветграда колишня актриса вирушила з Галочкою на лиман під Одесу.

З чим вона, мати шістьох дітей, Надія Карлівна Тарковська-Тобілевич зіштовхнеться – навіть гадки не мала. Щоб опікуватися хворою дочкою, їй самій у холодній землянці довелося доглядати за Галочкою. А ще – збирати, носити і постійно рубати дрова, підтримуючи вогонь у вогнищі. Повсякчас готувати гарячу їжу, відрами тягати цілющі грязі з лиману, щоб влаштовувати дочці купіль, купати знерохумлену дев'ятирічну дитину, по жахливій ​​спеці тягати чисту воду, аби начисто помити дочку, ходити до крамниці за продуктами, прибирати в курені, прати забруднений одяг. Найняти когось у помічниці коштів не було.

Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому 3АА
Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому

*   *   *

Повірте, удома, в Єлисаветграді, Івану Карповичу Тобілевичу велося не краще. Повоєнна розруха в провінції – моторошний час. Наслухавшись підбурювачів, зубожілий народ почав єврейські погроми, а повітову громадськість мовчки заціпила роблена печаль... Залишившись на господарстві без дружини, глава великого сімейства Іван Карпович спав у одязі, харчувався нашвидкуруч. Повсюдно, вдома й на вулиці, літератор ходив чи то в няньках, чи то в сестрах милосердя. В його будинку давно облаштувався лазарет, а потім і... притулок для кількох єврейських родин із дітьми, яких Іван Карпенко-Карий поселив скрізь: у флігелі, на горищі і навіть у сараї. Довкола вирувало чуже горе, про свої біди початкуючий літератор навіть не встигав подумати. Жити ставало нестерпно.

…На лимані під Одесою Надія Карлівна підхопила найжорстокішу застуду, яка перейшла в запалення легень. Коли дружина повернулася додому, на вулицю Знам’янську, 13, в Єлисаветград, ночі подружжя перетворилися в покарання: хвора кашляла і вибачалася, вибачалася і кашляла...

Іван Карпович Тобілевич, опікун Олександра Тарковського
Іван Карпович Тобілевич

До всього ж, чиновник міського поліцейського управління Іван Карпович Тобілевич потрапив під жорсткий нагляд земської жандармерії. Глибокої осені 1881 р., чекаючи обшуку з пристрастю, вони з дружиною вирішили випередити події. Глибоко за північ подружжя викопало під в’їзними воротами в садибу величезну яму, де в залізній скрині поховало, попередньо загорнувши в клейонку, всю... заборонену літературу: підшивку “Дзвону” і “Полярної Зірки”, а також численні твори Олександра Герцена, Миколи Чернишевського, Карла Маркса тощо.

- Ось так ми і поховали справедливість, – мовив Іван Карпович, звертаючись до втомленої дружини, а та лише закашлялась і стала харкати кров’ю.

Доволі швидко запалення легень перейшло в сухоти.

Відтоді весь сімейний устрій та затишок полетіли в тартарари.

Турботу про дітей батько передоручив слугам і гувернантці, а сам не відходив від важко хворої дружини. Всі сімейні заощадження пішли на лікарів і ліки. Щоб доглядати за Надією Карлівною, довелося викликати з Воронезької губернії її сестру – Віру Карлівну. Шкода, але навіть у таких випадках не може щире людське співчуття відсунути смертну годину.

Арсеній Тарковський із сином Андрієм
Арсеній Тарковський із сином Андрієм

*   *   *

На початку травня 1882 р. ніби бабка нашептала, і хвороба Надії Карлівни, здавалося, відступила. Одного ранку, провалившись у досвітній сон, сидячи в кріслі біля ліжка коханої, чоловік побачив: знову пашить здоров’ям його красуня-дружина! Якою молодою вмить стала Надія Карлівна! Вбрана в свій кращий одяг: чорну сукню, що зберігалася лише для виходу в театр, – вона раптом нахилилася над кріслом і міцно поцілувала чоловіка! На радощах колезький секретар навіть прокинувся, відкрив очі, простягнув руку, але побачив… Віру Карлівну.

Опустивши погляд до землі, та тихенько шепотіла:
- Іванку, прокиньтеся. Надійка померла…

11 травня 1882 р. в родовому хуторі Кардашівому українська актриса Надія Карлівна Тарковська-Тобілевич відійшла в інший світ. Її поховали в родинному склепі на сільському кладовищі. Як ріжуть слух слова з драми “Назар Стодоля”:

- Коли ти будеш зі мною, смерть не посміє в будинок наш зазирнути.

Відтоді особисте життя Івана Карпенка-Карого виповнювали драми. У щасливому шлюбі вони з дружиною прожили тринадцять років, і смерть Надії Карлівни стала для чоловіка страшним ударом. Як так?! Його Надійка зійшла в сиру землю... Убитий горем удівець на надгробку написав:

- Надiйко, ти моя рiдненька! Навiщо ти мене лишила з дiтками дрiбними? Прилинь з того свiту i порадь, що менi робити. Мир праху твоєму! Люблячий чоловiк Iван.

1

Арсеній Тарковський

*   *   *

Не встигла ще згорьована душа зжитися з непоправною втратою, як знову сталося горе – від звичайного сонячного удару почалося запалення мозку і раптово померла десятирічна Галя. Даремно покійна мати здоров’я своє поклала під Одесою, щоб старша дочка одужала після благодатних купелей на лимані. Хвороблива дитина нерозважливо перегрілася на першому літньому сонці і...

- Глибину справжнього горя може збагнути і передати тільки той, хто поклав в сиру землю свою любов і рідну кров!

Розтягнутою в часі тривала драма батька, четверо з семи дітей якого: Віссаріон, Микола, Галина, Катерина – померли в ранньому віці й були поховані в родинному гнізді, в тій же Тимофіївці (нині – Миколаївка Кіровоградського району Кіровоградської області).

...Моторошно про це писати, але історія мала жахливе продовження. Мармурову плиту з могили дружини, де удівець велів висікти такий зворушливий напис, зколгоспщені більшовички споганили. Кажуть, у 1932 р. надгробок стягнули волами з могили і деякий час використовували, як... поріг на вході до сільради.

Де знаходиться мармурова плита з могили української актриси, ніхто й досі не знає. Але 25 квітня 1980 р. біля колишньої Благовіщенської церкви було знайдено могилу Надії Карлівни, а 1982 р. її прах перепоховали поблизу хутора Надія, на Карлюжанському кладовищі, – поруч із чоловіком, де тепер спочивають чотири покоління Тобілевичів.

Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому 3АА
Державний музей-заповідник Карпенка-Карого у Кропивицькому

*   *   *

Після смерті коханої дружини невтішний удівець перейменував на честь покійної і родове село – Надіївка. 20 жовтня 2007 р. у заповіднику-музеї Івана Карповича Карпенка-Карого “Хутір Надія”, на центральній алеї була відкрита стела, поставлена в пам’ять Надії Карлівни Тарковської (автор – скульптор Віктор Френчко).

Мошила Надії
Могила Надії

А що, запитаєте, сини й внуки – бували тут?

Арсений Тарковский
Арсеній Тарковський

Ставлення до малої батьківщини у великого радянського поета Арсенія Тарковського (1907-1989) було особливе. Відомо, що він листувався з онуком Івана Карпенка-Карого – Андрієм Юрійовичем Тобілевичем (1905-1979), який врятував хутір Надія від знищення і відстояв музейний статус установи культури. У подібних питаннях родичі стали однодумцями. Як і чим міг, Арсеній Олександрович завжди сприяв у цій справі.

Зокрема, у листах, які поштар носив на хутір Надія Кіровоградської області, літератор нагадував, що він не забув українську мову, і навіть присоромлював адресата – Андрія Юрійовича Тобілевича, що той даремно йому перекладає деякі українські слова. У 1955 р. Арсеній Тарковський востаннє приїздив до рідних пенатів – від Кіровограда до хутора Надія, що за якихось 30 км. Колишній директор обласного краєзнавчого музею Олена Іноземцева, яка супроводжувала в поїздці московського гостя, згадувала, як Арсеній Олександрович в степу попросив зупинити автомобіль, вийшов із салону, став на коліна і поцілував рідну землю.

Тож не дивина, що ось такі вірші могли з-під його пера лягти на папір:

- Я – тень из тех теней, которые, однажды / Испив земной воды, не утолили жажды / И возвращаются на свой тернистый путь, / Смущая сны живых, живой воды глотнуть. / Как первая ладья из чрева океана, / Как жертвенный кувшин выходит из кургана, / Так я по лестнице взойду на ту ступень, / Где будет ждать меня твоя живая тень. / – А если это ложь, а если это сказка, / И если не лицо, а гипсовая маска / Глядит из-под земли на каждого из нас / Камнями жесткими своих бесслезных глаз…

...Минуло ще сімнадцять років, проте земля батьків не відпускала. І в листі від 6 лютого 1972 р. до київської поетеси, мемуаристи, літературознавця Євдокії Миронівни Ольшанської (1929-2003) Арсеній Тарковський написав:

- Як мені хочеться в Україну, до Києва, а ще – у мій Кіровоград. Поїхав би я на батьківщину за сльозами, більше мені в моє місто їхати нема за чим. Та хіба ще за дитинством, якого так потребуєш в старості. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство за покликом серця. Якщо і я впаду, не дивуйтеся, є не тільки Простір – Батьківщина, є і Час – Батьківщина...

Арсеній Тарковський (ліворуч) із братом Валерієм

Арсеній Тарковський (ліворуч) із братом

Валерієм

*   *   *

Минуло ще двадцять років, і на хуторі Надія під Кіровоградом побував син поета, геніальний кінорежисер Андрій Тарковський (1932-1986). Звичайно, для нього тутешні місця не були настільки рідними, як для батька, але, вочевидь, онук відчув неповторну ауру фамільного хутора – з його 95-ма іменними дубами, посадженими Миколою Садовським, Марією Заньковецькою та Панасом Саксаганським, з рукотворним ставком, викопаним ще Іваном Карпенком-Карим, з музеєм, де збереглося багато особистих речей роду Тобілевичів, де досі працювала невістка Андрія Юрійовича. У задумі Андрій Тарковський довго стояв на хуторі Надія, навіть пообіцяв приїхати сюди знову та неодмінно зняти фільм.

Обіцяне мандрівникові позаземними світами виконати не вдалося. Нам доводиться задовольнятися виключно алюзіями. Головний редактор журналу “Мистецтво кіно”, впливовий кінокритик Євген Сурков, котрий негласно опікувався двома опальними геніями радянського кіно – Андрієм Тарковським і Григорієм Козинцевим, – написав так:

4-Андрей Тарковский
Андрій Тарковський

- У фіналі фільму “Соляріс” (1972) виникає образ блудного сина, який припадає після довгих мандрів позаземними світами до батьківських колін. І закохано, якось навіть молитовно вбирає в себе благодатну красу рідної землі. Важко позбутися думки, що дивним пророцтвом став цей фільм!

Тим часом із роками все увиразнюється, як вірш “Білий день”, написаний батьком, Арсенієм Тарковським:

- Камень лежит у жасмина. / Под этим камнем клад. / Отец стоит на дорожке. / Белый-белый день. / В цвету серебристый тополь, / Центифолия, а за ней – / Вьющиеся розы, / Молочная трава. / Никогда я не был / Счастливей, чем тогда. / Никогда я не был / Счастливей, чем тогда. / Вернуться туда невозможно / И рассказать нельзя, / Как был переполнен блаженством / Этот райский сад.

Олександр Рудяченко

Початок: Надія Тарковська. 1. Ми – жінки, від яких тягнеться наша пуповина

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-