Чутки в СРСР, або Чого боялися будівники комунізму

Чутки в СРСР, або Чого боялися будівники комунізму

Укрінформ
На тлі одвічної та печальної нині актуальності фейків, нагадуємо про неймовірні чутки і страхи радянської доби

5G-випромінювачі, які нібито поширюють смертоносні віруси, чипізація всієї планети, за якою стоїть сам Білл Гейтс – уособлення світового зла; «небезпечні» щеплення, що начебто призводять до смерті; міфи про «чорних» трансплантологів, а до всього цього ще й байка про «розіп’ятого хлопчика», яку, до речі, можна прочитати ще в «Братах Карамазових» Фьодора Достоєвського – все це наше невтішне інформаційне сьогодення. Однак, подібні історії – часом моторошні, іноді смішні, але не такі вже й невинні, як може здатися на перший погляд, існували практично завжди.

«Укрінформ» пропонує згадати не таке вже й далеке історичне минуле: як виникали чутки і легенди в СРСР? Чи завжди вони «спускалися згори»? Чого найбільше боялися мешканці СРСР у різні періоди його існування?

Свої проти Чужих. Одвічне протистояння

Поділ на «своїх» і «чужих» – річ цілком природна для людини. Як зауважує в одній зі своїх праць відомий приматолог і нейробіолог, фахівець зі стресу й агресії Роберт Сапольскі, «…Феномен Свої проти Чужих може спричиняти океан горя, починаючи від неймовірних прикладів варварства й закінчуючи булавочними уколами неприязні. І все-таки ми не налаштовані на цілковите «вилікування» людства від хвороби розмежування Нас і Їх. Ми не зможемо цього зробити, не знищивши мигдалину, і тоді без неї всі здаватимуться нам Своїми…»

Роберт Сапольскі та його знаменита книга
Роберт Сапольскі та його знаменита книга

Однак образ ворога, штучний поділ на «своїх» і «чужих» – дуже зручний для будь-якої авторитарної чи тоталітарної влади. Громадянам постійно навіюється, що навколо всі вороги. Суспільство майже постійно живе в стані підвищеної мобілізації. Тому за Сталіна ворог був усюди. Він був «зовнішнім» і знаходився переважно за кордоном, і був «внутрішнім», всередині країни: маскувався під «свого». Якщо з зовнішнім ворогом боролися мужні радянські прикордонники, то всередині країни пильним мусив бути кожен радянський громадянин – на виробництві, на вулиці, в магазині, в школі, в родині. Образ ворога консолідував суспільство, а також виправдовував зовнішню і внутрішню політику держави – зокрема, всі безперестанні труднощі, з якими стикалося населення протягом 20-40-х років. Численні «викриття» контрреволюціонерів, шпигунів, диверсантів, які мали намір повалити радянський лад, вбити керманичів СРСР тощо, породжували масову істерію. Ворога шукали всюди. І знаходили.

Ворог у деталях, або «знайди гада»

Ось лише декілька прикладів.

У 1935 році московська ґудзикова фабрика налагодила виробництво ґудзиків у вигляді футбольного м’яча. Подібний дизайн був надзвичайно популярним тоді в Європі. Але вище керівництво країни уздріло в них нацистську свастику. 15 березня 1935 року заступник наркома (заступник міністра) внутрішніх справ Георгій Прокоф’єв направив Сталіну доповідну записку про те, що на фабриці виготовляються ґудзики «з зображенням фашистської свастики». На донесенні Сталін власноруч написав: «Ну и нечисть. И. Ст.». Керівництво фабрики арештували й засудили.

15 грудня 1937 року на одному з заводів відбулося екстрене засідання Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б), присвячене виготовленню… маслоробок. Партійним керманичам здалося, що лопаті, які знаходилися всередині конструкції, нагадують «фашистську свастику». Із доповіддю про маслоробки виступав нарком оборонної промисловості Михайло Каганович (рідний брат Лазаря. - Ред). Справу передали в НКВС. Комісія наголошувала на «символічній сліпоті» місцевого керівництва: «Несмотря на ряд сигналов, ни руководство завода № 29 (…) ни руководство треста (…) не приняли мер к изъятию маслобоек, лопасти которых имели вид фашистской свастики». Маслоробки були зняті з виробництва, вилучені з продажу, а фахівці, які їх розробляли і виготовляли – арештовані.

У липні 1938 року на нараді ЦК ВКП(б) працівники бавовняної промисловості скаржилися, що змушені знімати з виробництва тканину, яку роками до того виготовляли, і яка мала чималий попит. Тканину забракували з ідеологічних причин. Перестрахувальники через лупу вгледіли в ній і приховану свастику, і навіть портрет царя Миколи І…

Вправа на пильність: шукати борідку Троцького

Ленінградська сірникова фабрика впродовж багатьох років виготовляла сірники. І все б нічого, але в 1937 році на етикетці упаковки побачили вже не свастику, а профіль одного з головних ідеологів радянської держави Льва Троцького з борідкою – на той час головного ворога Сталіна, а отже й усього радянського народу. Директора фабрики арештували як троцькіста і диверсанта. А весь Радянський Союз пильно вдивлявся в різноманітні повсякденні речі, намагаючись розпізнати, де в них криється небезпека. Це називалося «шукати борідку Троцького».

Профіль Троцького шукали також і в знаменитій скульптурній композиції «Робітник і колгоспниця» скульптора Віри Мухіної перед тим, як відправити її на міжнародну виставку в Парижі 1937 року. Скульптуру не тільки «приймала» урядова комісія, до складу якої входили партійні високопосадовці, а й особисто, перед відправкою в Париж, інспектував Сталін: після опівночі він приїхав на завод і впродовж 20 хвилин уважно оглядав «Робітника і колгоспницю» під потужними прожекторами.

Затискач для піонерського галстука з уявною абревіатурою ТЗШ: «троцкистско-» (перевернуте багаття), «зиновьевская» (вогнище набік), «шайка» (вогнище в звичайному положенні)
Затискач для піонерського галстука з уявною абревіатурою ТЗШ: «троцкистско-» (перевернуте багаття), «зиновьевская» (вогнище набік), «шайка» (вогнище в звичайному положенні)

У 30-х роках піонери не пов’язували піонерську краватку, натомість існував спеціальний металевий затискач, на якому було зображене полум’я. Але в листопаді 1937 року, на хвилі масової істерії боротьби з троцькістами і ворогами народу, в язиках того полум’я, школярі і дорослі побачили всюдисущу «борідку Троцького», а також його профіль. А ще комусь здалося, що на піонерських краватках виткана невидима свастика. Школярі масово відмовлялися від затискачів і від піонерських краваток. Особливого розмаху «антикраваткова епідемія» набула в Криму – в «Артеку» і навіть у найвіддаленіших селах. Невдовзі знайшли і «першоджерело». Виявилося, що паніку посіяв звичайний школяр, учень 5 класу однієї з московських шкіл. Піонерські краватки залишили, а от від затискачів відмовилися – перейшли на вузол.

Віщий Олег, Постишев і вухо Пушкіна

Дуже промовистою була історія, яка сталася в 1937 році в розпал Великого терору. Того року з розмахом відзначали століття загибелі Пушкіна. Здавалося б, що мають вороги до Пушкіна? Втім, виявилося, що таки мають. До «дуельної» дати був виготовлений 200-мільйонний наклад спеціальних «пушкінських» зошитів – з портретами поета та ілюстраціями до його творів на палітурках. Майже рік фабрики в усіх куточках СРСР друкували зошити, вони надійшли в продаж, багато хто з школярів встиг їх придбати, але раптом, вже наприкінці року, з’явився наказ негайно «вилучити зошити, які мають на палітурці наступні зображення: «1. Песнь о Вещем Олеге, 2. У Лукоморья дуб зеленый, 3. Портрет Пушкина, 4. «У моря» с картин Айвазовского и Репина». В ілюстраціях побачили «таємні знаки», залишені ворогами народу. Повсюдно проходили шкільні збори, на яких викривали підступність ворога і наказували знищити палітурку. Досить швидко паніка перекинулася й на інші зошити.

Ініціатором цієї історії був Павло Постишев – один із головних виконавців людожерської політики в Україні, зокрема Голодомору і розгрому українського національного відродження. На ту пору він фактично уже потрапив в опалу – його понизили до посади першого секретаря Куйбишевського обкому ВКП(б), тому він шукав будь-які зачіпки, щоб нагадати про себе, засвідчивши відданість Сталіну. «Хозяин Куйбышева», накатав спецповідомлення Сталіну і Єжову. На репродукції картини Васнецова, він побачив на шаблі Олега напис «Долой ВКП», а на репродукції картини Крамського – трупи в шоломах червоноармійців, а також факсиміле Каменєва, який теж був серед «ворогів народу».

А ще писав таке: «Кроме этих тетрадок посылаю еще два образца обложек, где на одной из обложек у Пушкина на безымянном пальце помещена свастика, а на другом образце, где воспроизведена репродукция с картины Айвазовского, тоже имеется свастика на голове Пушкина, в том месте, где расположено ухо». Було розпочато розслідування, про хід якого особисто доповідали Сталіну. Художників – Михайла Смородкіна і Петра Малевича арештували і відправили на Колиму.

Впродовж двадцяти років «пушкінські» зошити були заборонені. Якщо їх раптом знаходили під час арешту і обшуку, це могло призвести до найтяжчих наслідків. А зошити школярі загортали в газети.

«Холерні» дублянки і «сифілітичні» джинси…

За Хрущова і Брежнєва КДБ поширював, як тепер сказали би, фейки про все – про їжу, речі... Зокрема, відомо, що радянські військові в Афганістані масово скуповували дублянки. Переважно для нелегального перепродажу в СРСР. Валерій Аблазов, військовий радник в Афганістані, у своєму щоденнику згадує, як у 1981 році в Кабулі навмисне поширювали чутки про «заражені» дублянки – для того, щоб хоч якось призупинити підприємницький запал співвітчизників: «По «сарафанному радио» в микрорайонах распустили слух, что все дубленки на таможне изымаются, т.к. они заражены какой-то страшной инфекцией (чумой, холерой). Это для того, чтобы не тащили с собой это барахло» (запис від 26 травня 1981 року).

Дублянки були популярні і дефіцитні
Дублянки були популярні і дефіцитні

Звісно, тим чуткам, на відміну від 30-х років, вже ніхто не вірив… Про «заражені сифілісом» американські джинси і жуйки «з потовченим склом» радянським школярам розповідали в 70-80-х роках лектори товариства «Знання». Серед найбільш поширених легенд про джинси були наступні: начебто вони викликають безпліддя, а також хвороби шкіри – так званий «джинсовий дерматит»; існувала версія про те, що буцімто в них зашита мікроголка зі смертельною отрутою. Прикметно, що подібні чутки циркулювали в тих прошарках радянського суспільства, котрим ці речі не були доступні.

Мао підіймається з гробу, або На фінсько-китайському кордоні все спокійно

Однією з поширених легенд у СРСР наприкінці 70-х років була оповідка про китайські килими, які вночі світяться. Начебто на них, спеціальними «фосфорними нитками» був вишитий Мао Цзедун у домовині. Варто було радянському громадянинові вимкнути світло і лягти спати біля такого килима, а в СРСР був звичай вішати килими на стіну, як Мао починав світитися, оживав, і людина миттєво гинула від страху.

Моторошна легенда виникла внаслідок ескалації радянсько-китайської ворожнечі в другій половині 60-х років. Збройний конфлікт 1969 року на острові Даманському посилив страхи радянських людей. У 30-х роках всі ті китайські килими і рушники разом із капцями неодмінно спалили б, але в 60-х про них тільки розповідали байки, схожі на дитячу страшилку про «гроб на коліщатках» або «чорну руку».

Одеський композитор Володимир Швець записав у щоденнику 10 лютого 1967 року: «Хоча й радіо толком нічого не пояснює, але місто схвильоване китайськими подіями. Мені розповідали, що на наш китайський кордон китайці двинули сто тисяч солдат. Вони нарвалися на електроогорожу і були спалені. Начебто в Китаї верещать про помсту, а Мао збирається бути в Москві. Становище жахливе…»

Майже те саме, напередодні святкування 50-річчя Жовтневої революції, записує в щоденнику й історик Натан Ейдельман: «Перед святом 50-річчя. Наростання істеричних страхів, страх вийти на вулицю, чутки про «китайські листівки»». Листівки китайці таки розкидали, але здебільшого на Далекому Сході СРСР: «Боритесь с шайкой современных ревизионистов, продолжателей Хрущева, антикоммунистов!» Співробітники КДБ фіксували тоді чимало панічних чуток про ймовірний напад Китаю і Румунії на СРСР. 4 вересня 1967 року школярки 7-го класу розкидали на території заводу в Донецькій області листівки, підписані начебто Олексієм Косигіним, який був тоді головою Ради міністрів СРСР: «Товарищи! Война! Запасайтесь пищей и водой!»

Страхи про китайсько-радянську війну трималися майже до кінця 70-х років, про що свідчить популярний анекдот приблизно 1978 року: «2000 рік. На фінсько-китайському кордоні все спокійно».

Лікарі, які завжди «в усьому винні»

На початку 50-х років в СРСР була розгорнута потужна антисемітська кампанія. Публікація в «Правді» 13 січня 1953 року статті «Подлые шпионы и убийцы под маской профессоров-врачей», в якій групу кремлівських лікарів, переважно єврейської національності, було звинувачено в співпраці з американською розвідкою, фактично легітимізувала антисемітизм. Таким чином радянська партійна еліта «схвалювала» низову ненависть.

Подекуди істерія була вражаючою: наприклад, траплялося, що на комунальних кухнях міцно прив’язували кришки своїх каструль до ручок, щоб сусіди євреї «не підсипали отрути». В суспільстві циркулювали чутки про те, що «лікарі-вбивці» щотижня «отруюють мінімум по 500 людей». Дехто категорично відмовлявся відвідувати лікарні і аптеки. Про це свідчать листи, які радянські громадяни писали одне одному. Наприклад, така собі А.Ф. Городець із міста Самбір Львівської області попереджала свого адресата: «…Не ходи к врачам, не делай уколы, ты наверное слышала что делали в Москве – подлецы, варвары. Они старались наших вождей истребить, а также и нас всех, так что берегитесь». Інша дописувачка скаржилась: «…Я мучаюсь ангиной, лечить негде совершенно. К врачам идти не нужно. Ты будь осторожна с лекарствами. Хорошо, если бы вы их совсем не принимали. Уж лучше покупайте травы, варите, настаивайте и пейте. То, что случилось в Москве, очень взволновало и дало повод на всякие мысли…» Ширились чутки про «стрептоцид, заражений бацилами Коха», «небезпечний пеніцилін», про те, що в поліклініці, під виглядом щеплень, єврейські лікарі «заражають раком і туберкульозом». Подекуди пацієнти в очі називали лікарів євреїв «убивцями». З’являлися заклики до розправи – розстрілу, повішення, четвертування.

Щоправда, були й слова підтримки і розуміння. Наприклад, пенсіонерка, українка Єфросинія Федорівна Фоменко з Одеси, в листі від 21 січня 1953 року, так описувала кампанію щеплення, яка відбувалася в місті: «…В связи с арестами в Москве, жуткое настроение в Одессе. Работать районным врачом очень трудно. Сейчас проводятся противодифтеритные прививки, так если вы думаете, что происходит без инцидентов, то ошибаетесь – не пускают в квартиру врачей, кроют матом, в особенности плохо евреям. При записи в поликлинике их бесцеремонно выталкивают из очереди, к врачам евреям никто записываться не хочет…»

Ситуація виходила з-під контролю і це чудово розуміли працівники силових відомств. Чим би все закінчилося – невідомо, але, на щастя для всіх, помер Сталін.

Чутки: від смішного до незворотного

Чи було поширення чуток і конспірологічних теорій ознакою, притаманною виключно СРСР? Звісно, що ні. «Свої» чутки й легенди існували й існують практично в кожній країні світу. В чомусь вони схожі, в чомусь різняться. Наприклад, у 1980-х роках в сільській місцевості США надзвичайно поширеними були чутки про сатанинські секти. Ці чутки призвели до масштабної паніки. Чому так сталося? Тому що мешканці сільської Америки опинилися перед новими викликами: масовим закриттям підприємств, безробіттям, кризою інституту сім’ї, церкви; все це, так само як і в СРСР, породжувало непевність у завтрашньому дні, а отже й підсвідомий страх.

Угруповання
Угруповання "Сатанинський храм" встановило статую біля парламенту штату Арканзас, вимагаючи рівності релігій

Деякі фахівці вважають, що чутки й легенди інколи виконують терапевтичну функцію, адже не просто виражають страх, але й певним чином компенсують його, зображуючи реальність більш простою і безпечною, ніж вона є насправді. Однак іноді трапляється, що чутки й упередження призводять до неконтрольованої паніки або масових проявів агресії та насилля. І тоді, замість недолугих історій, часом смішних, іноді не дуже, з’являються криваві теорії про «ворогів».

Саме так було в 1994 році в Руанді, коли чутки, помножені на ненависть і державну пропаганду, призвели до геноциду тутсі. Або коли влітку 2018 року, мешканці невеличкого мексиканського міста Акатлан, спалили двох чоловіків, які приїхали за покупками з сусіднього міста. Причиною слугувала класична міська легенда про викрадення дітей, поширена уже не «сарафанним радіо», а через WhatsApp…

Світлана Шевцова

При підготовці матеріалу використано книжку Олександри Архипової та Анни Кирзюк «Опасные советские вещи. Городские легенды и страхи в СCСР».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-