Микола Мазур - 01.03.2018 13:09 — Новини Укрінформ
Микола Мазур
Обличчя нового Верховного Суду
Лонгрід 01.03.2018 13:09 12720

Укрінформ продовжує проект, в рамках якого знайомить українців з новими обличчями Верховного Суду, розповідає  про тих, хто вперше надягне суддівські мантії, хто прийшов до вищого судового органу країни з наукових і навчальних закладів, з адвокатури й інших сфер суспільної діяльності.

Погодьтеся, не часто буває так, щоб суддя першої інстанції з провінційного містечка наважився податися на конкурс до суду найвищої інстанції та ще й переміг у ньому. Для цього потрібна сміливість і впевненість у своїх силах, і, напевно, вони були у нинішнього судді Верховного Суду Миколи Мазура, який до цього працював суддею у Попаснянському районному суді Луганської області. Адже він залишався на робочому місці і у той час, коли бойовики обстрілювали Попасну з «Градів», а з понад 20-тисячного населення там лишилося всього 4000 тисячі жителів. Що спонукало працювати під обстрілами, про нове відчуття відповідальності, а також про перші півтора місяці роботи на новій посаді Укрінформ запитав у судді Касаційного кримінального суду у складі нового Верховного Суду Миколи Мазура.

Про те, як  працювалося під обстрілами

- Так, було страшно. Так, хотілося виїхати. Але тримала робота, оскільки ми з колегами розуміли, що залишити район без правосуддя – неправильно. Найбільш інтенсивні бойові дії у нас відбувалися приблизно з середині січня до кінця лютого 2015 року. І в цей період ми трималися до останнього – не закривали суд. Хоча ми обговорювали в колективі, що це питання не тільки нашої особистої безпеки, але й безпеки працівників апарату суду, учасників процесу. Тоді у нас був такий консенсус: якщо така ситуація триватиме упродовж кількох місяців, то ми припинимо діяльність суду. За ці два місяці у нас було лише кілька справ, які ми розглянули. Тобто це були випадки, коли попри бойові дії, люди все ж таки приходили до суду. І ми звичайно ж розглядали ці справи, а інші - відкладали на наступні дати.

«Ми з колегами розуміли, що залишити район без правосуддя – неправильно»

Про найбільш резонансні справи за час роботи в Попасній

- Це справа про обвинувачення особи у коригуванні вогню артилерії терористів. Я постановив виправдувальний вирок. Я зробив так не через те, що не було доведено винуватість особи, а через те, що було доведено її невинуватість. Тобто людина дійсно в телефонному режимі погодилась коригувати вогонь, через що було порушено кримінальне провадження. Але згодом у судовому засіданні з’ясувалося, що ця особа, номінально погодившись на ці дії, одразу повідомила правоохоронні органи про запланований обстріл. Було вжито необхідних заходів, зокрема коли цей обстріл почався. Тобто обвинувачений не коригував вогонь, коли йому зателефонували, а сказав, що йому не вдалося доїхати, бо його затримали на блокпосту тощо. А в цей час наша артилерія змогла подавити вогонь, оскільки вирахувала позиції противника завдяки отриманому попередженню.

Про мотивацію та віру у чесність конкурсу

- У мене є мотиватор – це моя дружина. Я не можу сказати, що був впевнений у перемозі, а про свою участь у конкурсі навіть друзям розповідав не дуже широко, оскільки завжди залишався варіант, що я можу не пройти. І навіть був момент, коли я засумнівався, чи подавати документи. Ось тут і спрацювала моя дружина, яка була набагато впевненішою у мені, ніж я сам. Якби я не вірив, що конкурс буде чесним, я б взагалі не брав у ньому участь. Звичайно, певні сумніви завжди присутні, і я радий, що вони не виправдалися.

Про вибір кримінального напрямку в касаційній інстанції

Першим аргументом був мій попередній науковий досвід. Я дуже тісно співпрацював з колегами – фахівцями з кримінального права і ми у співавторстві видали кілька підручників академічного рівня. З іншого боку, я розумів, що робота судді в провінційному містечку Попасна і робота судді, наприклад, в Києві чи у іншому великому місті дуже відрізняється по розмаїтості справ. Тобто я відчував певну нестачу досвіду саме в цивільній юрисдикції, тому що деякі категорії справ до нас в принципі не надходили. Кримінальна юстиція ж всюди однакова. Змінюється трошки, можливо, специфіка – десь частіші одні злочини, десь - інші, але в принципі злочини одні і ті ж.

«Ти і є тією інстанцією, яка виправляє інших і права на помилку тут немає»

Про перший день на посаді судді Верховного Суду

Насправді у мене було два перших дні: один, коли ми тільки приймали присягу і другий, коли почали надходити справи. Присяга широко висвітлювалася у ЗМІ і відбулася в Кловському палаці за участі Президента. Запам’ятав, як ми акапельно співали Гімн, тому що з технічних причин не заграла музика. Президент почав співати, всі підхопили, і таким чином ми хором проспівали Гімн України. Це дійсно був урочистий момент, який запам’ятається.

Інша річ – день, коли почали надходити справи. Але не скажу, що для мене це було шоком чи здивуванням, тому що я працював суддею і знав, чого чекати. Тому краще описати перший місяць. Ось тут я відзначив різницю між роботою на посаді судді першої інстанції і судді Верховного Суду, де відчуваєш набагато вищий рівень відповідальності за рішення, яке є остаточним і оскарженню не підлягає. У першій інстанції суддя виносить рішення, знаючи, що в разі помилки його підправлять колеги з вищих інстанцій, а тут розумієш, що, власне, ти і є тією інстанцією, яка виправляє інших і права на помилку тут немає.

Про відчуття відповідальності

Будь-яке рішення, яке виноситься Верховним Судом, створить підстави для формування відповідної судової практики в межах усієї країни. Тобто, і адвокати, і прокурори й інші особи будуть читати і використовувати ці правові позиції. Тому треба формулювати свої рішення надзвичайно виважено, таким чином, щоб твоя думка була сприйнята абсолютно однозначно.

На минулому тижні наша колегія розглянула перші справи. Насправді справи були не дуже складні, тим не менш, коли ми винесли рішення, наступної ночі я прокинувся о третій з думками про те, чи правильно ми винесли рішення? Чи ж варто було б по-іншому? З такими думками я не спав до ранку. Утім моїми рішеннями як судді першої інстанції я теж можу пишатися, адже у деяких випадках вони теж вплинули на судову практику в масштабах всієї країни. А це дуже рідкісне явище для рішень судді першої інстанції.

Про кількість справ, які вже надійшли

- Ми працюємо з 15 грудня, а станом на сьогодні (6 лютого. - Авт), на мене, як на доповідача, розподілено 185 різноманітних подань, касаційних скарг або кримінальних проваджень, які вже перебували в провадженні у ВССУ (Вищий спеціалізований суд України, який діяв до ВС.- Авт.). Усього ж по касаційному кримінальному суду на сьогодні розподілено 4146 справ.

Про навантаження на новій посаді

- Навантаження відрізняється від того, що було в першій інстанції, не стільки кількісно, скільки якісно. Дуже часто надходять багатотомні справи. У мене найбільша справа на цей момент – на 16 томів, а в суді з моєї колегії – на цілих 90. Крім того, справа може бути і тонесенька, але питання, яке треба вирішити, - дуже принциповим для розвитку правової системи.

«Справа може бути і тонесенька, але питання, яке треба вирішити, - дуже принциповим для розвитку правової системи»

До того ж, у Верховному Суді навіть стадія відкриття касаційного провадження забирає дуже багато часу, оскільки ті, хто подають касаційну скаргу, не завжди точно розуміють суть касаційної інстанції й дуже часто у своїх касаційних скаргах дублюють аргументи, які викладали в апеляційній інстанції. Але на відміну від «апеляції», Законом передбачено, що касаційний суд не може здійснювати переоцінку фактичних обставин. Тобто, ми є судом права і оцінюємо правильне застосування закону. Тому нерідко доводиться роз’яснювати, що потрібно наводити аргументи з площини права, а не фактів.

Про комунікацію між суддями

Ми щотижня збираємося і обговорюємо актуальні питання, які виникають у практиці. Нові люди, які прийшли в касаційний суд, піднімають питання про необхідність зміни підходів і є дуже багато питань, по яких ми активно дискутуємо. Ця комунікація відбувається і під час щоденного спілкування з колегами. У такій комунікації дійсно народжуються певне спільне бачення і ми всі намагаємося знайти консенсус для того, щоб, з одного боку не змінювати усталені речі, вироблені практикою, а з іншого - привнести зміни. Я думаю, що в перспективі нас чекають такі цікаві рішення, які певним чином вплинуть на кримінальний процес і на судову практику. 

Про місію у Верховному Суді і Верховного Суду зокрема

Моя місія полягає в тому, щоб привнести новий погляд на деякі традиційні усталені питання. Щодо місії самого Верховного суду, то мабуть це місія, яка визначена законом - забезпечення одноманітності судової практики. І ми, судді Верховного Суду, цілком усвідомлюємо це.

Про гарантії, що новий склад Верховного суду привнесе потрібні зміни

Передусім це те, що формування нового Верховного суду відбулося так, як ніколи до цього. Кілька років тому я навіть не думав про таку можливість, щоб прийти у Верховний Суд. Хіба міг я тоді - суддя першої інстанції з периферії -  розраховувати на перемогу в конкурсі, не знаючи когось з «верхівки», хто може приймати таке рішення? Сьогодні за результатами досить тривалого і складного конкурсу на своєму прикладі можу сказати, що він був чесним. До складу Верховного Суду прийшло дуже багато не тільки таких людей, які своєю попередньою діяльністю в касаційних судах, чи у Верховному Суді України підтвердили свій професіоналізм, а відтак, будуть нести усталені традиції, але й нових людей, які мають дещо інше бачення щодо низки проблем.

«Моя місія полягає в тому, щоб привнести новий погляд на деякі традиційні усталені питання»

Думаю, що таке поєднання дозволить нам шляхом консенсусу знайти найбільш правильні і виважені рішення щодо принципових питань. Складно говорити про гарантії, але я можу сказати, що у нас є таке бачення і бажання - щось змінювати на краще те, що потрібно, але не змінювати краще з того, що було. Оцінювати нас має передусім юридична спільнота, яка розуміє усі нюанси і специфіку юридичної діяльності. І відповідно від оцінки юридичної спільноти залежатиме й питання довіри громадян. Тобто, у нас є така стратегічна мета - підвищити рівень довіри громадян не тільки до Верховного Суду, але й до всієї судової системи.

Про найскладнішу частину конкурсу

Для мене, як для людини, яка раніше не працювала в касаційній інстанції, найскладнішим виявися етап письмової роботи – практичне завдання. Я думав, що це буде складна справа, яка вимагатиме великих знань у галузі практики Європейського суду. Хоча я давно займаюся цієї тематикою, але все ж таки хвилювався та перечитував велику кількість рішень цього суду напередодні. А виявилося, що мені випала досить «життєва» задача, яка стосувалася оцінки рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору правильного застосування Кримінального кодексу України та дотримання вимог кримінального процесуального законодавства. Мабуть, це правильно, адже таких справ буде більшість.

Пам'ятаю, наскільки, мені було складно прийняти рішення. Здається, перші дві години я просто сидів і перечитував справу та законодавство, обдумував, обмірковував, і тільки під кінець другої години переконав себе в тому, яким має бути рішення. Потім залишилося три години, щоб написати. Нас попереджали, що в кого буде нерозбірливий почерк, тому не зарахують роботу. І пам'ятаю, як перші сторінки виводив красивим почерком, але що менше залишалося часу до кінця, то гіршим ставав мій почерк. І буквально в останню хвилину, коли пролунало оголошення, що треба здавати роботи, я дописав останнє речення результативної частини. Це було дуже виснажливо.

Про копітку роботу суддів, яку зі сторони не побачиш

По-перше, я хотів би зазначити, що навіть сьогодні, коли судова система знаходиться в досить кризовому стані, інформація про рівень недовіри громадян є, як на мене, не на 100% достовірною. Часто громадяни формують свою думку про судову систему в цілому на підставі того, що вони чують або читають у ЗМІ, яким цікаво показувати резонанс. Але дуже часто по телевізору не побачиш щоденної копіткої роботи.

Наприклад, у нашому Попаснянському суді майже 99% позовів до Пенсійного фонду були не на користь Пенсійного фонду, а на користь громадян. Думаю, що ті, хто перемагали в судах, повною мірою відчували справедливість судового розгляду. Про це по телевізору не говорять. Тобто, при всіх тих проблемах, які існують зараз, судова система залишається, мабуть, останньою барикадою на шляху до повного безправ’я в країні. Однак, я погоджуюся з тим, що проблеми дійсно існують, і саме цим обумовлена необхідність змін.

«Кілька років тому я навіть не думав про таку можливість, щоб прийти у Верховний Суд. Хіба міг я тоді - суддя першої інстанції з периферії -  розраховувати на перемогу в конкурсі, не знаючи когось з «верхівки», хто може приймати таке рішення?»

Про те, коли будуть відчутні перші зміни

На сьогодні велика кількість не заповнених вакансій у судах, що спричиняє збільшення навантаження, а отже і строків розгляду справ. Коли йдеться про Верховний Суд, то часто по деяких принципових питаннях до нас справи доходять не раніше, ніж через кілька місяців, а іноді – років.

Тому ми не можемо змінити певну практику одномоментно. Верховний Суд повинен спочатку отримати відповідну судову справу, потім знову ж таки обговорити, проаналізувати, прийняти рішення, яке далі має бути поширене в судовій практиці інших судів. Тобто, все це вимагає часу. Сподіваюся, що започаткована реформа в оптимістичному варіанті зможе дати перші, але не остаточні результати, за рік, але можливо й більше.

Про те, чи надходили пропозиції хабара

От уявіть, що ви проходите з якоюсь справою в суд, хіба ви наважитеся зайти до судді і сказати: «От вам гроші?» Ні. Були моменти, коли лунали швидше натяки: людина каже, а що зробити, щоб було рішення на мою користь? Але коли робиш вигляд, що ти не розумієш запитання (приміром, відповідаєш, напишіть заперечення, якісно обґрунтуйте свій позов тощо), то людина розуміє, що натикається на стіну і в принципі далі просто вже не йде.

Тобто прямих пропозицій прийняти певне рішення за гроші не було, були лише натяки. Але за натяк «не посадиш», бо за законом я маю повідомити правоохоронні органи, якщо є пропозиція. Однак я завжди відсікав такі пропозиції на етапі, ще коли люди намагалися якимись натяками з’ясувати мою готовність.

Насправді, коли я прийшов в суд 1-ї інстанції, тоді була досить висока зарплата. Я вважав, що людина, яка прийшла вершити правосуддя, має відчувати свою відповідальність. Я завжди був більшою мірою ідеалістом і вважав, що торгувати правосуддям – не достойно і власне в мене ніколи не було такої спокуси. 

Про антикорупційний імунітет

Чесно можу зізнатися, що коли моя викладацька зарплата приблизно дорівнювала зарплаті судді 1-ї інстанції, то тоді я не бачив сенсу йти на роботу в суд, оскільки розумів, наскільки це складна і відповідальна робота. Коли законом було збільшено посадовий оклад судді, то я пішов працювати в суд, причому з переконанням того, що мене має годувати винятково моя зарплата, а не якісь подачки. Тому в Попасній я жив у орендованій квартирі, маю китайський автомобіль, а не якийсь Мерседес чи Бентлі.

Склалося так, що проблема корупції в нашій країні дуже істотна. Хоча думаю, що в судовій системі ця проблема існує, однак певною мірою перебільшена. Я знаю дуже багато суддів, які чесно працюють і живуть винятково на зарплату. Я знаю особисто суддів, які з початком бойових дій на Сході виїхали, покинувши все, жили у знайомих у Києві і перший рік спали просто на матраці, постеленому на підлозі.

«Я завжди був більшою мірою ідеалістом і вважав, що торгувати правосуддям – не достойно»

Як і всі, я також чув і про те, що деякі судді мають статки, явно не співмірні їхнім доходам. Це звісно неприпустимо. Думаю, що для того, аби гарантувати відсутність корупції щонайменше в судах, а далі – і по всій країні, потрібно поєднати два аспекти. По-перше, це завжди питання належної заробітної плати, яка б дозволила суддям не думати про те, як виживати, і по-друге, це ефективна робота правоохоронних органів по виявленню осіб, яким цієї винагороди все ж таки буде недостатньо.

Про зарплатню судді Верховного Суду (посадовий оклад становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, тобто на сьогодні – це 132 150 гривень)

Погоджуся, що зарплата судді Верховного Суду є дуже великою. Раніше я за рік отримував стільки, скільки зараз отримую за місяць. І певною мірою навіть усвідомлюю, що, можливо, цього забагато. Але при такій зарплаті, можете бути впевнені, що мені в принципі не цікаві будь-які інші фінансові питання. Зараз я бачу перспективу придбати квартиру за рік чи за два. Тобто, у мене і, думаю, в інших колег взагалі не виникає будь-яких фінансових спокус і якоїсь необхідності «підзаробляти». Це якраз теж є дуже важливою гарантією того, що суд буде виносити рішення, спираючись на правові норми, а не на свої фінансові «інтереси».

«При такій зарплаті, можете бути впевнені, що мені в принципі не цікаві будь-які інші фінансові питання»

Про те, як виник інтерес до юриспруденції

У моїй сім’ї юристів не було, я можна сказати, з сільськогосподарської династії. Мій батько працював все життя на селі, а мати – на шахті, вона видавала світильники шахтарям. Мій старший брат свого часу вступив до сільськогосподарського вишу і я про це думав. Але влітку, коли закінчив 9 клас, батько випадково дізнався, що в Луганську відкрився новий правовий ліцей. Наступного дня ми поїхали його подивитися, і він спитав мене, чи хочу я в ньому навчатися. Я відповів, що так, хоч і не був впевнений. З навчання в ліцеї і розпочалася моя правова спеціалізація. Тож далі моя доля склалася зовсім по-інакшому, ніж у батьків.

Про те, які зміни внесло життя в Києві

Спочатку я був трошки, так би мовити, у «культурному шоці» від Києва. У перший місяць поселився на Троєщині, звідки доводилося їздити тролейбусами, потім на метро, і шоком було те, що відчуття часу у Києві взагалі інше, ніж у маленькому містечку. У Попасній мені потрібно було 2-3 хвилини, щоб дійти пішки до роботи, а тут треба витратити близько півтори години, щоб доїхати в не дуже комфортних умовах. Тому я звикав до того, що кожного дня треба витрачати 2-3 години на дорогу. Зараз вже трішки звик.

З іншого боку, у Києві дуже багато зручностей, яких нема в маленькому містечку. І супермаркет під боком, і кінотеатр, і все інше в межах доступності. Я за цей місяць встиг відвідати музей Булгакова, також сходив пару разів у кіно, де подивився останній епізод «Зоряних війн», а днями - номінований на Оскар фільм «Форма води». У будні дні ходжу лише у спортзал. Але насправді багато вільного часу не було, оскільки моя дружина досі працює в Попасній, тому на вихідних їжджу до сім’ї, яку планую перевезти сюди. Отже, поклавши руку на серце, скажу, що в Києві краще, ніж у прифронтовому містечку.

«Поклавши руку на серце, скажу, що в Києві краще, ніж у прифронтовому містечку»

Про улюблені книги

-  На жаль, художню літературу я в останнє читав, мабуть, ще до війни. Я вже не пригадаю, що це було, здається якась фантастика. Остання книга, яку прочитав, - це монографія харківського вченого Сергія Максимова, яка стосується філософського осмислення правової реальності. Я все ж таки більше тяжію до літератури з професії, тож ця книга буде більше цікава для юристів і філософів, ніж для іншого читача. У ній аналізуються підходи, починаючи від осмислення того, що розумілося під правом в різних правових школах, які існували протягом історії розвитку сучасної цивілізації, й до осмислення правової реальності в сучасності, ролі в цій правовій реальності законодавства, судової практики тощо. Вивчення таких питань формує правосвідомість юриста в цілому і мою зокрема. Зараз я шукаю літературу по двох основних напрямках – в галузі кримінального права та процесу і в галузі філософії права, де видатні філософи пропонують своє бачення того, що є право, яким воно має бути і в чому виражається. Думаю, що для судді Верховного Суду це важливо.

Юлія Горбань, Київ

Інші публікації проекту «Обличчя нового Верховного Суду» – ​Надія СтефанівТетяна АнцуповаОлена КібенкоВіталій УркевичКостянтин ПільковНаталія АнтонюкЄгор КрасновОлег ТкачукДмитро Гудима,Олександра Яновська.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>