Пасічник для Дураковки. Фейкова ЛНР готується до виборів вожака
Днями так звана центральна виборча комісія «ЛНР» потішила обивателів повідомленням, що після перевірки наданих документів і підписних листів зареєструвала чотирьох кандидатів на посаду глави «республіки».
Це колишній співробітник СБУ Леонід Пасічник, який замінив Плотницького після стрімкої втечі останнього. У якості декору названі також якийсь профспілковий діяч працівників освіти і науки Олег Коваль, науковий співробітник Перевальського районного історичного музею Людмила Руснак та інженер з охорони праці Луганського залізничного вокзалу Наталія Сергун.
Опускання бюлетенів в урни призначено на 11 листопада.
Найсмішніше в нинішній передголосувальній суєті в Луганську – навіть не те, що т. зв. «вибори» тут мають мінусову легітимність. Набагато смішніше, що ще місяць тому (якщо точніше, до 6 вересня) ні про які вибори тут і не думали. Але річ у тім, що в «молодій республіці» влітку стався бунт...
НЕ БУЛО БИ ЩАСТЯ...
На вимогу «в. о. голови ЛНР» Леоніда Пасічника «народна рада» відправила у відставку керівника «центрвиборчкому ЛНР» Олександра Шубіна. Але той цілком закономірно вирішив, що його, висуванця Ігоря Плотницького, відлучати від годівниці – не "по понятіям". Шубін і компанія устигли дійти зі скаргою до приймальні керівника адміністрації президента Росії Антона Вайно; про їх бунт повідомили звичайні такі собі пропутінські московські ЗМІ.
Справа цілком могла закінчитися тим, що Пасічника зобов'язали би повернути стару «цвк» на колишнє місце, а вона перестала би бути ручною. І як тоді проводити "вибори", без яких Пасічник почувається вельми незатишно? Адже Пасічник вже скоро рік як значиться виконуючим обов'язки.
І тут група вірних товаришів запропонувала вихід: та нема потреби переводити папір на бюлетені, нехай Леонід Іванович до кінця виконає програму своєї «п'ятирічки» (у травні за його ініціативою була прийнята «програма розвитку» фейкової республіки до 2023 року), а там подивимося.
Рух за скасування голосування і продовження повноважень «в. о. голови» ширився й міцнів. У ньому взяв діяльну участь навіть такий відомий в Україні й на Московії «політолог» як Володимир Корнілов (який вважає себе незамінним фахівцем з питань Донецько-Криворізької республіки). «От хтось може собі уявити, щоб в СРСР проводилися вибори під час великої вітчизняної? – поділився він своїми міркуваннями з телеглядачами ОРЛО. – Адже згідно зі сталінською конституцією обирати чергову Верховну раду СРСР повинні були якраз у 1941 році. А вибори були проведені в 1946-му, вже після війни».
Аргумент, звичайно, залізобетонний. Але тут, як на гріх, до своїх корешів Мотороли і Гіві раптово рвонув Захарченко. Із Москви пролунав наказ: «Вибори проводити!» – і два «парламенти» в «молодих республіках» синхронно призначають день голосування на 11 листопада. Що там відбувалося і відбувається тепер у Донецьку у зв'язку з майбутнім святом опускання бюлетенів в урни – автор цих рядків стежить не дуже регулярно; а от із тим, як розгортаються події в окремих районах Луганської області – обізнаний.
Зокрема, обізнаний про «виборчу» систему ще живого на даний момент формального керівника окупаційної адміністрації, яким сьогодні є екс-полковник СБУ Леонід Пасічник, що прийшов до влади на хвилі путчу, влаштованого в листопаді минулого року бойовиками поки ще діючого "міністра внутрішніх справ" Ігоря Корнета. Як не кумедно, але є підстави вважати, що «вибори», яких так прагнув уникнути Пасічник, допоможуть йому позбутися головного на даний момент суперника і тим покласти кінець двовладдю, з яким не міг упоратися його попередник Плотницький.
ЗА НАКАЗОМ ІЗ МОСКВИ
Чисто хронологічно "електоральний" процес в ОРЛО розвивався так. 6 вересня «народна рада» вносить зміни в існуючу "конституцію ЛНР", якими продовжує термін повноважень "глави ЛНР" і "депутатів" із чотирьох до п'яти років. У той же день Пасічник підписує обидва квазізакони (хоча як в. о. його на це ніхто не уповноважував). Але тут приходить наказ із Москви, і вже 7 вересня з самого ранку депутати знову збираються у будівлі на площі з неофіційною (народною) назвою Дураковка, щоби призначити вибори зазначених вище осіб.
8 вересня на своє засідання збирається радикально оновлена (після вигнання Шубіна та його соратників) «цвк ЛНР», щоб дати старт кампанії. 10 вересня виходять постанови про порядок висунення кандидатів на «главу» і в «депутати». Де, до речі, визначений гранично короткий термін на збір підписів на підтримку кожного кандидата – з 15 по 26 вересня.
17 вересня – природно, першим! – заявляє про своє «самовисування в якості кандидата на посаду ватажка незаконної «республіки» Леонід Пасічник.
21 вересня «цвк» інформує населення про те, що про своє бажання брати участь у «виборах» місцевого вождя заявили 8 осіб. Якщо не рахувати власне Пасічника, реальним суперником йому міг стати директор Луганського лікеро-горілчаного заводу Леонід Держак. Не так через володіння необмеженими кількостями «вогняної води», як з огляду на своє походження. Леонід Нестерович – вихідець зі згуртованої команди луганських «комсомольців», на чолі яких стояв незабутній Олександр Єфремов. Беручи до уваги налагоджені зв'язки, зокрема й з деякими представниками путінської команди, а також чималий капітал угруповання, збитий за півтора десятка років перебування при владі, цей «горілчаний король» міг добряче попсувати кров новій команді «господарів» Луганщини. Але вже не попсує.
Бо як повідомила 27 вересня «цвк», підписні листи вчасно змогли здати всього чотири кандидати з восьми. Леонід Держак у цій четвірці не фігурував. Про нього сказано лише, що «центрвибочком не володіє інформацією про те, з яких причин кандидати не здали підписні листи». Стара музейна працівниця з глибоко провінційного Перевальська от зуміла набрати потрібну кількість підписів, а всесильний директор лікеро-горілчаного – не зумів. Втім, не можна виключати, що Держак таким маневром вибивав з окупаційної адміністрації якісь преференції – і таки вибив.
ГРОМАДЯНИ І ГРОМАДЯНКИ
Ну, а далі настав час висунення кандидатів у депутати «народного зібрання». «Законодавців», якщо дозволено так висловитися. Якщо в когорту кандидатів на посаду головного вождя ще міг би (хоча б чисто теоретично) затесатися хтось стороній, то у питанні кандидатства в «депутати» всякі випадковості були придушені в зародку.
Справа в тому, що формувати списки «кандидатів у депутати» дозволено лише двом так званим громадським організаціям.
Одна – «громадський рух «мир Луганщині» їм. Л. І. Пасічника, друга – «луганський економічний союз», заснована досить відомою в області підприємицею (яка свого часу успішно "віджала" надприбутковий комбінат хлібопродуктів) Зінаїдою Надьон. Враховуючи коротку часову дистанцію, відведену на збір підписів, тільки ці два угруповання і могли здійснити таку процедуру. Так що уявити, що якась інша група громадян встигне зареєструватися в органах «ЛНР» і вступити в електоральну заворушку – це з області дитячих мрій.
Загалом, ледве встигли ці дві структури здати на перевірку свої підписні листи – час вийшов. Обидва списки були зареєстровані «цвк», і далі процес піде плавно і без надриву. Але є в усій цій... скажімо так, процедурі, одне слабке місце. Воно у юридичному плані, десь трохи нижче «конституції», зліва від «закону про вибори».
«Головою Луганської народної республіки може бути обраний громадянин Луганської народної республіки, який досяг віку 30», – ідеться в п. 3 ст. 57 так званої «конституції ЛНР». Обирається він теж «громадянами Луганської народної республіки». Але цього не може бути! Тому що цього не може бути ніколи. На окупованій території ОРЛО громадян НЕМАЄ. Не в епічному сенсі, а в чисто канцелярському: в «молодій республіці» нема «закону про громадянство». Ніякого. Навіть такого ублюдочного, як цитована щойно «конституція». Або «закон про вибори в ЛНР». До речі, в останньому громадяни згадуються, але без доважка «Луганської народної...» Мабуть, до окремих умів на Дураковці щось таке все ж почало доходити...
Строго кажучи, спроба прийняти закон про громадянство в Луганську робилася. У безконечно далекому 2015-му один «депутат» пропонував свій законопроект – але сам же його й відкликав з невідомої причини. Ризикну припустити, змусили його це зробити старші товариші з чисто меркантильних міркувань. Навіть якби вдалося примусити всіх жителів окупаційної зони прийняти «громадянство ЛНР», це дало б, за логікою місцевих вождів, українській владі потужну підставу позбавити їх українського громадянства, а разом із ним – і пенсій та інших виплат. У нас же нема накопичувальної пенсійної системи – пенсії людям похилого віку платять їхні більш молоді й здорові сучасники. А з якого дива їм розщедрюватися на громадян якогось незрозумілого утворення? Ось найкращі уми і не хочуть наражатися на ризик залишитися зовсім без мільярдних надходжень української гривні.
* * *
Я хоч і похвалився певною обізнаністю у справах ОРЛО, але, приміром, скільки обивателів на тій території обзавелися «паспортами» «ЛНР» – не знаю. Можу лише повідомити, що серед моїх родичів і знайомих таких немає, і на припущення, що вони можуть отримати таку книжечку, всі без винятку обурено пирхають. Зате стосовно ОРДО промайнула інформація, причому з двох сторін. Виявляється, від 10 до 14 відсотків жителів спокусилися таки на аусвайси «ДНР».
Не дарма ж мене спочатку дивували повідомлення «цвк ЛНР» про те, що в підписних листах двох могутніх «рухів» міститься трохи більше як півтори тисячі підписів у кожному комплекті (і в кожному забраковано по дві з гаком сотні). А в самому ж тільки ЛЕСі налічується 14 тисяч членів! Щоб зібрати 1500, вистачить кількох годин. Не кажучи вже про 70-тисячний «мир Луганщині».
Які ще потрібні аргументи, щоб показати злоякісність цих... терутворень?
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
