Одеська "фабрика мрій": випробування напередодні ювілею

Батьківщина кінематографа - не Франція, а Україна. Ймовірно, у когось ця теза викличе здивування. Як і той незаперечний факт, що глядачами першого в світі фільму були зовсім не парижани, а одесити, яким в 1893 році показав, на екрані рухомі фотографії "вершників" університетський механік-винахідник Йосип Тимченко.

Чверть століття тому, у травні 1919 року, на Французькому бульварі, 33 було створено державне кіновиробництво, яке стало базою для Одеської кінофабрики і напередодні було перетворене Другої світової війни на Одеську кіностудію художніх фільмів. Тут же, в кінотехнікумі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), готували кадри перших операторів і режисерів кіно, акторів і механіків. І нарешті ця точка на карті України стала адресою першого озвучування кінострічки - першою картиною зі звуком була "Коліївщина", знята і змонтована на Одеській кінофабриці під керівництвом видатного режисера Івана Кавалерідзе.

Про видатних майстрів кіномистецтва, які творили славу Одеської кіностудії, нині нагадують мармурові дошки біля входу в будівлю - Олександру Довженку, Амвросію Бучмі, Василю Шукшину - і пам'ятник акторові і співакові Володимиру Висоцькому.

Серед історико-архітектурних пам'яток на території студії - особняк Сан-Донато, що сусідить з цехами і знімальними павільйонами. Це - єдиний в Україні Музей кіно Національної спілки кінематографістів. Тут зберігаються понад 10 тисяч експонатів, в тому числі такі раритети, як кінокамера, якою знімав режисер Довженко, перша підводна кінокамера, рукавичка однієї з перших киноактрис Віри Холодної, подарована музею її прийомною дочкою, капелюх і плащ, в яких грав Висоцький у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна", костюми і фотографії акторів, що знялися в картинах" Діти капітана Гранта","Д'Артаньян і три мушкетери","В'язень замку Іф"та інших стрічках.

Знімальні павільйони і цехи студії пам'ятають багатьох майстрів кіно, адже звідси вийшли на екрани понад півтисячі картин під романтичною емблемою парусника.

За кожним фільмом - своя історія, злети і невдачі творців. І хто, як не колишній багаторічний керівник акторського відділу студії Євген Женін, може відтворити атмосферу творчих буднів кіношників, їх доль і історію самої "фабрики мрій", яка рівно через рік відзначить свій 100-річний ювілей? Своїми спогадами і роздумами про історію, проблеми і перспективи розвитку кіностудії член правління Національної спілки кінематографістів України та Національної спілки театральних діячів України кінознавець Женін поділився з кореспондентом Укрінформу.

ПОПЕРЕДНИК БРАТІВ ЛЮМ'ЄР І "КІНОСЕКЦІЯ ПОЛІТВІДДІЛУ"

- Рівно через рік одесити відзначать 100-річчя кіностудії. З чим це пов'язано, Євгене?

- 23 травня 1919 року - "офіційна дата" заснування студії. А кіно в Одесі існує з 7 листопада 1893 року. Саме тоді - за два роки до перших показів братів Люм'єр на бульварі Капуцинів у Парижі - в Одесі, в приміщенні готелю "Велика Московська" на Дерибасівській, механік університету Йосип Тимченко продемонстрував створені за участі інженера Михайла Фрейденберга рухомі картинки "Метальник списа" і "Вершник ". Вони, власне, і були тодішнім варіантом кінострічки. Тобто фактично саме Тимченко показав публіці перші в світі кінокадри. І пам'ять про нього увічнена меморіальною дошкою на фасаді будинку № 22 по вулиці Преображенській, де він проживав, а в Київському районі є вулиця Йосипа Тимченка.

- Але чому цей факт не є загальновизнаним?

- Ймовірно, через те, що Тимченко просто не подумав про найелементарніше: не запатентував свій винахід. Однак факт демонстрації в Одесі перших двох фільмів через це не перестав існувати. Він загальновідомий, зафіксований в документах і довідниках. А реальне кіно, в сучасному розумінні (з технічної точки зору), в Одесі почали знімати на самому старті 20 століття - задовго до 1919 року. Підприємці створювали мережу приватних кіноательє, в яких демонстрували фільми, сюжети яких були чимось схожі з сучасними кліпами або кінохронікою. У перші два десятиліття ХХ століття вже виникли і активно діяли дрібні кінопідприємства, одне з яких - "Мирограф" - випустило в 1918 році десять картин.

- А що ж сталося в 1919 році?

- 23 травня 1919 року було видано наказ Одеського губнаросвіти про націоналізацію кінофотоапаратури, що знаходилася на руках у населення. Цю апаратуру вилучили, як виявилося, з єдиною метою: організувати виробництво при одному зі штабів тодішньої Червоної армії пропагандистських, освітніх та профілактичних фільмів на злобу дня. Першу ігрову картину назвали "Павуки і мухи", вийшов навчально-просвітницький фільм - "Гонорея", незабаром також була створена ігрова кінострічка під аналогічною назвою. Загалом сюжети фільмів входили до арсеналу боротьби "з класовим ворогом", служили справі профілактики венеричних захворювань, поширення вошей в червоноармійських частинах, подоланню інших труднощів військово-революційного часу. Не випадково такої назви, як «Одеська кіностудія», ще не було.

- А що було?

- Структуру, яка стала прообразом кіностудії, назвали так: "Кіносекція політвідділу 41 дивізії Червоної армії". Все кіновиробництво, зі штатним персоналом, зосередили на Французькому бульварі, де раніше були знімальні павільйони місцевих кінопідприємців Харитонова, Гросмана і Борисова. З кожним роком Одеса випускала все більше ігрових фільмів.

- Одеську кіностудію багато хто називає кузнею дебютів.

- Так, і цей славний бренд виник не випадково. Ще в 20-ті роки тут дебютували в якості режисерів і сценаристів Олександр Довженко, Ісаак Бабель, Володимир Маяковський, Юрій Яновський, Лесь Курбас, Іван Кавалерідзе. Список можна продовжити, а також перелік імен видатних акторів, які знімалися в перших картинах: Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Замичковський, Юрій Шумський та інші легендарні діячі вітчизняного кіно і театрального мистецтва.

- Актори та режисери часто згадують також про "особливе одеське повітря", яке створювало настрій творчого куражу, що особливо властиво молодим.

- Творчу атмосферу всіляко підтримували і керівники студії різних часів і поколінь: тут завжди тривав пошук молодих талантів, і нерідко ці пошуки приносили прекрасні результати. У ті ж 20-ті роки студія робила чудові за художнім рівнем картини. Це і "Нічний візник", і "Два дня", і "Тарас Шевченко"... У 1922 році "Кіносекцію..." реорганізували у Всеукраїнське фотокіноуправління - ВУФКУ. Потім в Києві почали розвивати свою кіностудію, якій пізніше буде присвоєно ім'я Олександра Довженка, але в Одесі, яка була першою, як і раніше, продовжували знімати своє кіно.

"БРОНЕНОСЕЦЬ "ПОТЬОМКІН" ЗАМІСТЬ ПРИГОД БЕНІ КРИКА

У 1925 році в Одесу з Москви прибуває кінознімальна група на чолі з режисером Сергієм Ейзенштейном. Але... зовсім не для створення картини "Броненосець "Потьомкін", як прийнято вважати. Де-факто Ейзенштейн планував тут здійснити зйомки фільму" Беня Крик" за оригінальним і спеціально для нього написаним сценарієм Ісаака Бабеля. Попутно він вирішує зняти невеликий епізод кіноепопеї про події 1905 року за сценарієм Ніни Агаджанової, яку створювали, відповідно до постанови ЦК ВКП(б), до 20-річчя першої російської революції. А в підсумку кіноепопея про іваново-вознесенських ткачів не відбулася, зате «епізод» про повстання моряків в Одесі виявився ледь не «незаконнонародженим дітищем" - загальновизнаним кіношедевром "Броненосець "Потьомкін".

- А що ж з "Бенею Криком"?

- Картину "Беня Крик" Ейзенштейн так і не зняв, проте два роки по тому фільм створив театральний режисер Одеської держдрами Володимир Вільнер. Причому в головній ролі - Бені - знявся легендарний Юрій Шумський, про якого справедливо говорили: артист з ласки Божої. Фільм вийшов дивовижний, в ньому яскраво представлений ряд воістину одеських фігур, але через тодішні "ідеологічні установки" на екрани картина так і не вийшла. Та й як могло бути інакше, якщо з фільму виходило, що революцію, та ще через Беню Кріка, фінансували одеські євреї з Молдаванки! Більш того, забігаючи наперед, скажу: картина до цього дня не вийшла на екран.

- Чому?

- Нібито в роки Другої світової війни "картина була безслідно втрачена". Такі відомості можна було знайти у кінодовідниках післявоєнного часу. Але що примітно: коли в Одесу приїжджало високе московське або київське начальство, партійних бонз запрошували до директорського кінозалу на другому поверсі, двері замикали на ключ і показували гостям... "втрачений" фільм "Беня Крик". Копію картини зумів врятувати звукоінженер студії Михайло Сегал, коли евакуювався з Одеси в Середню Азію. Михайло Еммануїлович, до слова - творець звукового кіно, який в евакуації працював з режисером Леонідом Луковим над фільмами "Два бійці", "Олександр Пархоменко", - упакував коробки зі стрічкою в свій багаж, а після війни повернувся в Одесу і привіз «втрачену» кінострічку. Власне, і зараз ця, ще німа, картина доступна для перегляду, проте на екран не виходить, оскільки її належним чином так і не реставрували.

Свого часу я об'їхав з цією картиною не тільки багато республік колишнього СРСР, але також міста Італії, Іспанії, США. І де б цю кінострічку ні показували, люди були в захваті від побаченого. Тому що це безумовне явище справжнього мистецтва.

- То, може, керівництву Мінкультури хоча б напередодні 100-річчя кіностудії варто було б звернути увагу на необхідність реставрації цієї і, можливо, ще кількох раритетних кінострічок минулих років, щоб їх можна було показати масовому глядачеві, а не лише вузькому колу шанувальників кіномистецтва?

- Безумовно, фільм "Беня Крик" - один з раритетів українського кіномистецтва. З іншого боку - саме зародження фільму пов'язане з ім'ям видатного кінорежисера. Особисто для мене важливо не те, чи відповідають або не відповідають сьогоднішнім ідеологічним вимогам ейзенштейнівський "Броненосець "Потьомкін" або вільнеровскій "Беня Крик", а те, що кожен з цих художніх творів став шедевром на століття саме в цьому статусі.

КУЗНЯ ДЕБЮТІВ

- Але повернімося до післявоєнного етапу розвитку кіностудії...

- Ще напередодні війни, в 1938 році, Одеська кінофабрика "Українфільм" (така назва зазначалася з 1930 року) була перейменована в Одеську кіностудію художніх фільмів. А коли в 1944 році одеські кінематографісти повернулися із Середньої Азії в Одесу, в Міністерстві кінематографії СРСР вирішили, що студія тепер потрібна лише як технічна база "Мосфільму" і студії ім. Горького. Зокрема, врахували і одеську погоду, і те, що тут є, серед іншого, унікальний, єдиний в країні басейн на узбережжі, кромка якого непомітно зливається з морською гладдю - і в результаті режисерам-постановникам забезпечується потрібний кіноефект при комбінованих зйомках. У цьому басейні можна було знімати і потужні морські битви, і вибухи міст. Тут, наприклад, ми знімали навіть пустелю Каракуми для телефільму «Двоє в пісках».

Технічні можливості Одеської кіностудії справді унікальні. Але багато хто з кінематографістів, особливо молоді амбітні режисери, оператори, сповнені зухвалих творчих задумів, не бажали погодитися з тим, що Одеська кіностудія - не більше ніж Техбаза двох російських кіностудій. Її, як і раніше, сприймали як чудову кузню кінодебютів. Адже ніхто тоді не знав ні Марлена Хуциєва, ні Фелікса Міронера, ні Петра Тодоровського ... Це сьогодні вони - що не ім'я, то легенда, а тоді постановки їх перших картин пробивалися важко. Так було, до речі, і зі сценарієм фільму Хуциєва і Міронера "Містобудівники" - таку назву носив первинний варіант стрічки "Весна на Зарічній вулиці", який безжально зарубали в Києві.

Якби не існувало Одеської студії, можливо, взагалі не було б цієї чудової і просто-таки великої картини. До речі, на одній з алей Одеської кіностудії досі висить потерта табличка «Вулиця Зарічна». Ну а після блискучого дебюту режисерів Хуциєва і Міронера, операторів Тодоровського і Василевського був запущений у виробництво новий фільм "Два Федора" - за участю нікому не відомого тоді артиста Василя Шукшина.

Так у середині 50-х років Чорноморська кінофабрика, якій було запропоновано місію обслуговувати знімальні групи з Москви, Ленінграда, Києва та інших міст, відновлювала колишню повноцінну діяльність. Слідом за "Двома Федорами" на екран вийшли "Жага", "Зелений фургон", "Вірність", "Вертикаль"... Працювати на студію прийшли режисери Євген Ташков, Кіра Муратова, Георгій Юнгвальд-Хилькевич, тут сліпуче блиснули першими значними ролями в кіно Євген Євстигнєєв, Олег Даль, Володимир Висоцький, Лариса Удовиченко...

- Відомо, що роботи деяких кінематографістів, які почали творчий шлях в Одесі, отримали міжнародне визнання...

- А ось тут неможливо переоцінити внесок одного з найталановитіших вітчизняних кінодраматургів Григорія Колтунова, який керував сценарно-редакторським відділом Одеської кіностудії і створив сценарії фільмів "Гадюка", "Блакитні дороги", "ЧП", "Сорок перший", багатьох інших. Вже як режисер він екранізував твори Лесі Українки. Так ось, за сценарій фільму "Сорок перший" він удостоєний призу Каннського міжнародного фестивалю. Причому це єдиний випадок за всю історію Канн, коли найвищу нагороду вручили сценаристу. І від себе додам, що пишаюся тим, що саме легендарний Григорій Колтунов написав мені свого часу характеристику для вступу до Спілки кінематографістів.

А остання створена за його сценарієм картина "Ісусів гріх" (одеський дебют нині знаменитого колумбійського режисера Ектора Сьєрри Раміреса) також мала величезний успіх, але... за океаном, в Латинській Америці. Оскільки виникла суперечка між кіновідомствами Москви і Києва за право володіння знятим в Одесі фільмом, Рамірес просто-напросто взяв картину «під пахву» і полетів до себе додому, в Колумбію. А на нинішньому пострадянському просторі жодної копії фільму не залишилося...

"ТУТ ЛЕГШЕ ДИХАЄТЬСЯ..."

- І справді: дивовижна історія. Але... сумна!

- Багато сторінок студійної історії значно оптимістичніші. І я б сказав, це пов'язано з тим, що студії все-таки щастило на директорів: першим був матрос Павло Нечес - з петроградського пролетаріату, який, з одного боку, уособлював люту революційну владу, а з іншого - загалом не сильно заважав творцям. Більш того, сприяв залученню в студію талановитих художників. Наприклад, за порадою тодішнього головного редактора кінофабрики Юрія Яновського запросив з Харкова до Одеси майбутнього геніального режисера Довженка, який тут зробив свої перші картини "Сумка дипкур'єра" і "Звенигора". Те ж саме можна сказати про директорів Олександра Горського або Геннадія Збандута, які очолювали студію в післявоєнні роки. Вони жили кіномистецтвом, завдяки їм на студії, наскільки це було можливо, легко дихалося тим, хто міг пред'явити талант. І взагалі, атмосфера в період директорства Геннадія Збандута, в 70-і роки, в золотий вік студії - була особливою, творчої, а головне, я б сказав, - людської. При Збандуті, наприклад, зіграв тут свої кращі ролі Володимир Висоцький, який ніколи не приховував: "Тут легше дихається..." Мені не раз доводилося це чути від Висоцького, з яким ми були добре знайомі по роботі на студії.

- Ви з Висоцьким багато спілкувалися?

- Знаєте, це не була та справжня і міцна дружба, яка встановилася у нас, наприклад, з приголомшливою актрисою і людиною Наталочкою Гундаревою, або з неповторним генієм Богданом Ступкою, або з воістину рідним «дядечком Севочкою» - видатним корифеєм кіно Всеволодом Дмитровичем Сафоновим, - ми просто періодично спілкувалися з Висоцьким на лавочці у дворі студії, у перервах між зйомками, були на "ти": коли, наприклад, у нього закінчувалися американські сигарети, він "стріляв" у мене болгарські, а коли у мене сигарет не було - він діставав з "жегловськіх" галіфе ігрові цигарки і пригощав ними.

- До Висоцького проявляли особливий інтерес і в КДБ...

- Звичайно, зримо чи незримо, невпинно відпрацьовували свій «службовий і громадянський обов'язок» горезвісні "мистецтвознавці в цивільному". Але загальна атмосфера все ж була непорівнянна з тією, що панувала на "Мосфільмі" або на студії імені Довженка. Причому в Києві, бувало, чиновні челядники намагалися всіляко вислужитися за принципом "бути святішим за Папу Римського".

Втім, траплялися в Одесі і "збої", доходило до анекдотичних ситуацій. От випускник Київського інституту імені Карпенка-Карого Ігор Мінаєв представив худраді свою картину "Холодний березень". І її піддали зубодробильно-безжальній критиці: робота, мовляв, не тільки бездарна, але і з нотками антирадянщини, в наявності марна трата грошей. Засмучений режисер «з горя» відправив картину своїй дружини, яка жила в Парижі. Що робить дружина? - Приносить фільм, як то кажуть, з вулиці - прямо в оргкомітет Каннського міжнародного фестивалю. І в підсумку Мінаєв отримує відразу два призи Каннського МКФ: за кращий режисерський дебют і не менш престижний приз кінокритики і кінопреси. Де таке бачено? Але саме так серед одеських кінематографістів з'явився лауреат Каннського фестивалю. Ну а раз міжнародне визнання - йому дають наступну постановку, "Перший поверх". Молодий режисер залишається вірним собі - і на худраді знову рознос, ще гірший за попередній. Мінаєв знову відправляє стрічку по тому ж маршруту - в Париж. Цього разу картину удостоюють не двох, а «всього» одного призу - але це ж приз журі Каннського МКФ!

Що робить після цього режисер Мінаєв? Саме так, їде працювати в Париж! А через багато років його запрошують до Одеси в якості гостя одного з фестивалів, вже як метра європейського кінематографа, до якого мало не в черзі на зйомки стоять Ізабель Юпер, П'єр Рішар, Жан-Поль Бельмондо...

- Знаєте, враження таке, що Одеська кіностудія - це не тільки кузня дебютів, а й кузня сенсацій...

- Ще 12 років тому я літав в Нью-Йорк, в театр «Міленіум», зі свого гастрольної програмою «Сенсації і будні одеського кіно». І рік потому повторював її там же, на Гудзоні, в «Девідзон-Холі»...

ВИПРОБУВАННЯ ПРИВАТИЗАЦІЄЮ

- У студії була потужна технічна база?

- Скажу так: вона була розрахована на створення п'яти фільмів на рік, а фактично робили до кінця 80-х років (з урахуванням телесеріалів) до двадцяти п'яти. Одеса стала основним постачальником чудових телевізійних стрічок. Тут виходять "Д'Артаньян і три мушкетери", "Місце зустрічі змінити не можна", "Пригоди Електроніка", "Циган". Для прокату Петро Тодоровський створив "Військово-польовий роман", який виборов друге місце в рейтингу на «Оскар» у номінації "кращий зарубіжний фільм року".

Одним словом, студія жила. Зарплати невисокі, проте багато компенсувала творча атмосфера, яка буквально вчувалася у повітрі. І так виходило, що щорічно одна-дві тутешніх стрічки неодмінно отримували призи на фестивалях. 1990 рік мені запам'ятався тим, що студія зробила понад п'ятдесят фільмів - в десять разів більше, ніж дозволяла техбаза. А за рівнем популярності своїх фільмів у глядачів ми вийшли на третє-четверте місця в СРСР - після супергігантів «Мосфільму» і «Ленфільму» і врівень із супергігантом - студією ім.Горького!

- А далі?

- На жаль, наступні роки виявилися для творчого складу не менше важкими, ніж воєнні. Після розпаду Союзу - жорстке випробування приватизацією. Бізнесмени-нувориші в результаті відвертих махінацій заволоділи майже половиною акцій похапцем створеного закритого акціонерного товариства. Незабаром кінематографісти переконалися: великих інвесторів цікавив не запуск нових фільмів, не відновлення технічної бази студії і не перетворення її в блискучий "Голлівуд на Чорному морі", про що мріяли кілька поколінь одеських кінематографістів. Позицію Одеського відділення Національної спілки кінематографістів України з цього приводу оприлюднив наш лідер - народний артист України Ярослав Лупій: "Інвестори з самого початку представили Міністерству культури і Фонду держмайна України фіктивні плани відродження кіностудії заради однієї мети: приватизувати за безцінь державну частку - майно, а землю пустити під комерційне будівництво".

Виникла реальна загроза ліквідації кіностудії шляхом приватизації понад 50 відсотків акцій активів ЗАТ "Одеська кіностудія". Але в цей час в Одесу прибув тодішній спікер парламенту Володимир Литвин, який в рамках своєї передвиборчої кампанії зустрівся на кіностудії з ветеранами НСКУ і дав слово: більше не буде продажу активів майнового комплексу. І дійсно: незабаром Верховна Рада прийняла, а Президент підписав Закон «Про заборону приватизації, відчуження, передачі в заставу та внесення до статутних капіталів господарських товариств усіх форм власності пакета акцій, що належать державі в статутному капіталі ЗАТ "Одеська кіностудія".

- Отже, знову з'явилася надія на краще?

- Це, звичайно, не означало, що студія відновлює кіновиробництво, але були призупинені відверті спроби забудувати дорогущу приморську землю. Бізнесмени, які не виявили бажання інвестувати в продюсерські проекти, намагалися через свого представника в кріслі голови наглядової ради ПрАТ "Одеська кіностудія" зменшити будь-яким способом відсоток статутного фонду держави. На багато років "завис" і ремонт одної зі старовинних будівель майнового комплексу - особняка Сан-Донато, внесеного свого часу в статутний капітал акціонерного товариства як частина державної частки та наданого "в користування" НСКУ. У цьому занедбаному будинку функціонує єдиний в Україні Музей кіно Одеського відділення НСКУ, в якому близько десяти тисяч унікальних раритетів і артефактів, пов'язаних з розвитком кінематографа, і який не може бути виселений керівництвом ПрАТ "Одеська кіностудія". Але необхідний ремонт особняка в Одесі не починають. А без узгодження ФДМУ правління НСКУ нічого зробити не має права...

- Це лише один з проблемних моментів. Не пусте запитання: ми підходимо до 100-річчя студії, а фільмів немає - студія їх не ставить, немає власного кіновиробництва...

- У мене це викликає асоціацію з фабулою фільму-притчі Олексія Сахарова "Час літати", в якому йшлося про один аеропорт. На екрані - чудова диспетчерська служба, прекрасний сервіс, дивовижні інтер'єри пасажирського терміналу, в якому розгортається дія, чітке підвезення пасажирів автобусами з міста і в місто - і при цьому жодного літра перевитрати пального льотчиками, жодної затримки або скасування авіарейсу! Як цього вдається досягти? Дуже просто: літаки з цього аеропорту взагалі не літають.

Чому студія не виробляє фільмів? Справа в тому, що ще зовсім недавно її очолював директор, який не тільки не розбирався в кіновиробництві, а й відверто демонстрував неприйняття кінематографістів. Після чергової зміни фактичного власника кіностудії нарешті цього директора, Андрія Звєрєва, прибрали, і представники основного інвестора презентували нового керівника - Андрія Осипова. У спілкуванні з творчими працівниками той не став приховувати: "У кіно я не дуже знаюся, зате непогано знаю юриспруденцію, здатний вирішувати фінансові питання. Тож давайте знаходити точки взаємодії: я буду займатися тим, що вмію, а ви - творчими питаннями". Він простягнув руку дружби Союзу кінематографістів, і професіонали щиро відгукнулися на запрошення до плідної співпраці. До створення нових кінострічок поки справа не дійшла, але вже приступили до реалізації деяких спільних задумів. У тому числі в рамках підготовки до сторіччя кіностудії.

ПРИГОТУВАТИСЯ ДО НОВИХ ЗЛЕТІВ?

- Чи не могли б Ви розкрити суть головних заходів, які готує оргкомітет студії, членом якого ви є, до 100-річного ювілею?

- Готуємо програму показу кращих фільмів, створених на кіностудії, видання антології книг з історії студії. У тому числі публікацію анотованого каталогу, вихід в світ робіт різних жанрів іменитих одеських кінематографістів. Планується видання книги відомого харківського дослідника і кінознавця Володимира Миславського про винахідника першого кіноапарата Йосипа Тимченка, перевидання відеоциклу "Історія одеського кіно" в 40 телевізійних серіях, раніше випущеного за підтримки мецената Сергія Гриневецького.

Програма святкування зараз в роботі, зверстаного по днях плану поки що немає. Але, звісно ж, буде. Як напевно підготує оргкомітет, очолюваний головою Одеської організації НСКУ народним артистом України Ярославом Лупієм і директором студії Андрієм Осиповим, і запрошення на участь в урочистостях видатним кінематографістам, що творили історію студії і зробили в різні роки помітний внесок у розвиток кіномистецтва. Хто саме із знаменитих майстрів візьме участь у святкуванні 100-річного ювілею студії, сказати зараз важко. При підготовці сценарію свята хотілося б також звернути увагу на маловідомі, але надзвичайно цікаві факти, що мали місце при створенні фільмів.

- Чи не могли б навести кілька з них?

- Ну, наприклад, у 1970 році Вадим Лисенко ставив в Одесі картину "Поїзд у далекий серпень". І так сталося, що на роль першого секретаря міськкому партії Гуревича затвердили виконавця, який не мав досвіду роботи в кіно. Зненацька картина опинилася на межі закриття - відповідно до постанови ЦК КПРС! Через цього непрофесійного виконавця. Його довелося замінити, і фільм у наступному році вийшов на екрани. Але хто ж був цей «нещасливий» виконавець? А це - ні більше ні менше! - тоді нібито «дармоїд і антигромадський елемент», а згодом Нобелівський лауреат Йосип Бродський.

Серед акторів, що зіграли в Одесі чимало ролей і примножили славу кіностудії, знаменитий Богдан Ступка, який знімався і у Ярослава Лупія, і у Кіри Муратової, і у Самвела Гаспарова. А режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич тут створив картину "Небезпечні гастролі", де в епізоді з'явився один із співробітників кіностудії Михайло Бараболька - учасник минулої війни, який пройшов тисячі фронтових кілометрів в штрафному батальйоні, став комбатом і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Про іншого співробітника студії - кінорежисера Олександра Мілюкова - після війни створили пісню "Похований був двічі живцем", оскільки на фронті він двічі виживав в немислимих ситуаціях, а всі вважали його загиблим. За життя йому поставили два пам'ятники «посмертно», а він вижив усім смертям на зло!

Цікава історія трапилася у нас з уродженкою Харкова - народною артисткою Людмилою Гурченко, яка в перерві між зйомками стала учасницею гучної суперечки в коридорі студії. Залагодити її спробував співробітник планового відділу Сергій Сенін: "Жінко, що ви кіпішуєте, чого вам треба?" Гурченко, оскаженіла від такого до себе зверненням, вилила свій гнів на плановика: "Чого мені треба, чого мені треба? Може, мені треба, щоб ви зі мною одружилися?!" А Сенін - спокійно відповів: "Чому б і ні, чи варто через це кіпіш піднімати?" Закінчилася суперечка одруженням, реальна студійна історія 1993 року стала життям: Гурченко і Сенін прожили в щасливому шлюбі близько двадцяти років. І таких ситуацій безліч.

Особливий акцент в історії одеського кіно - це  Перший фестиваль українського кіно в Голлівуді три роки тому, ініційований і організований моїм ще шкільним однокласником (і ще з тих пір, вже понад півстоліття, другом!) Анатолієм Фрадісом. Його дід Яким Фрадіс був серед фундаторів Одеської кіностудії в 1919 році, батько Адольф Фрадіс відновлював і розвивав кіновиробництво в Одесі в 1954 році і пізніше. Сам же Анатолій Фрадіс встиг знятися в 6-річному віці в одній з головних ролей в одеському фільмі «Білий пудель». Ось уже багато років він є відомим голлівудським продюсером. Так от, ми з Ларисою Кадочниковою, Сергієм Тримбачем і Михайлом Іллєнком літали до нього на фестиваль в Лос-Анджелес і, судячи з реакції як української діаспори, так і стовідсотково американської публіки, не зганьбили державу.

Не випадково і МЗС України в особі його Генерального консула в Каліфорнії висловило офіційну глибоку вдячність нам, членам делегації. А мені в програмі фестивалю, що особливо радісно, ​​пощастило представляти саме одеське кіно і пакет кращих наших фільмів різних років! Завершуючи поїздку, ми з Ларисою Кадочниковою зупинили мить прощання з американської "фабрикою мрій".

- А які, на ваш погляд, перспективи студії - після святкування ювілею?

- Я згадую слова нашого режисера Валентина Козачкова, виголошені під час урочистого вручення йому державної нагороди: «Я б зараз усе віддав, аби відродилася Одеська кіностудія». Так і мені: дуже хочеться, щоб відновився випуск картин на студії, адже поза студією кінострічки в Одесі з'являються. Та й у Києві, на студії Довженка, її генеральний директор і голова НСКУ народний артист України Олесь Янчук, теж колись дебютував в Одесі, восени поточного року випускає блокбастер "Таємний щоденник Симона Петлюри". До речі, з одеським актором Сергієм Фроловим в головній ролі...

Багато картин в Україні, в тому числі в Одесі, створюються не завдяки державній підтримці, а на приватні гроші, в приватних корпораціях, за принципом: десь хтось когось знаходить, стикуються інтереси, найчастіше це відбувається випадково. Так чи інакше, але в Києві створені прекрасні фільми Дмитра Томашпільського, Мирослава Слабошпицького. На власні гроші зняв і випустив на екрани свої сенсаційні документальні картини "Ху із містер Путін", "Остання поема" Валерій Балаян... Не можна не згадати тут і одеські фільми «Довідка» Людмили Соколової, «Тарантела пізньої осені» Ігоря Козлова-Петровського, дитячі картини Лілії Солдатенкова, дивовижний цикл авторського кіно Леоніда Сидорського.

Не виключаю, що на цьому грунті кільце випадковостей одного разу зійдеться, і замість нинішньої системи Держкіно утвориться нова структура, яка стане ефективним продюсером кіновиробництва в Україні. Мені здається, є несподівані, на перший погляд, нехай і парадоксальні, але все ж цікаві ідеї розвитку кіно на стику з театром. Але це вже, як то кажуть в телесеріалі «Слідство ведуть... з Леонідом Каневським», - зовсім інша історія.

І все ж ми ж пам'ятаємо: надія вмирає останньою! Тому поживемо - побачимо! Сподіваючись при цьому, звичайно, виключно на краще.

Михайло Аксанюк, Одеса.