Як Івано-Франківськ не став Карпатським Сталінградом

Як Івано-Франківськ не став Карпатським Сталінградом

1652
Ukrinform
У межах проекту «Сім днів у регіоні» пропонуємо розповіді про походження назв і цікаві історичні факти з життя семи міст Прикарпаття

Найперше, треба сказати, що після декомунізації більше тисячі міст, сіл і селищ України торік змінили ті свої назви, які явно мали на собі сліди радянської історії та комуністичної ідеології. На Прикарпатті змінювати назви не було потреби. Втім, нині мало хто знає, що Івано-Франківськ ризикував отримати назву Карпатський Сталінград і навіть - Жебровськ. Чому так не сталося – історія майже анекдотична.

МІСТО І ПОКРОВИТЕЛЬКА

Отже, Івано-Франківськ. Місто засноване на території двох сіл - Заболоття та Княгинин - і між двома річками Бистрицями - Надвірнянською та Солотвинською. У 1662 році польський магнат Анджей Потоцький, звівши нове місто, назвав його на честь свого старшого сина Станіслава – Станиславів. Утім, існує й інша версія походження цієї назви, як кажуть дослідники, не зовсім земна. Йдеться про святого Станіслава Костку, дуже побожного хлопчика, який помер від хвороби у сімнадцятирічному віці. У той період його іменем називали мало не кожний новозведений костел у Польщі. Тому не виключають, що польський магнат міг теж назвати місто на честь цього святого.

- Станиславів розбудовували чотири нації: українці, поляки, вірмени та іудеї. Його зводили за старою теорією ренесансу - ідеальне місто. Головними тут були три складові: місто мало вміти захищатися, і тому тут була фортеця, працювати, а це – розвиток ремісництва, і третя складова - комфортне життя людей. Усі ці складові й досі присутні в нашому місті, - розповідає краєзнавець Володимир Устинський.

Він переконаний, без Божої ласки розбудувати ідеальне місто було неможливо. Люди отримували її від чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станіславівської, яка 22 червня 1742 року “заплакала” на Вірменській церкві.

- На ікону вішали рушник і він збирав сльози Божої Матері, які й лікували людей. У храмі налічували більше 900 подяк від людей, яких сльози Божої Матері вилікували від сліпоти, глухоти, каліцтва та інших недуг. Містяни на знак подяки несли сережки, обручки, і все це залишали у церкві. Тут правда змішана з езотерикою (специфічний погляд на внутрішньо-містичну сутність людського життя — авт.), бо ми і досі відчуваємо Божу благодать, - стверджує Устинський.

Ікона-покровителька Станиславова зберігалась у Вірменському костьолі майже 200 років. Задля її порятунку на період радянської влади священики вивезли ікону до Польщі. До Івано-Франківська покровителька повернулася лише у вигляді копії і аж у 2010 році, нині вона знову дарує людям свою благодать у храмі святого Йоана Хрестителя, що на вулиці Микитинецький.

З ПОЛЬСЬКОГО СТАНИСЛАВОВА - НА РАДЯНСЬКИЙ СТАЛІНГРАД

- Перейменування Станиславова починається у 1939 році, коли радянська влада після «золотого вересня» включає західноукраїнські землі до складу Радянського Союзу. Тоді назву Станиславів було скорочено до Станіслав і область була названа Станіславська. Після 45-го року зайшла мова про те, щоб назвати місто на честь вождя, тодішня версія - Сталінград Карпатський, на честь Сталіна. З різних причин тоді від цього утримались. Новий виток із перейменуванням починається у 1948-му. Тоді з’являється подібна версія - Сталінокарпатськ. Тоді ж хотіли перейменувати і найближчі міста – Калуш і Долину. Калуш мав називатися Червоноармійськом. Але Микита Хрущов, перший секретар у Києві, ніби застеріг від цієї ідеї, - розповідає кандидат історичних наук, член національної Спілки краєзнавців України Роман Чорненький.

За його словами, у середині 50-х починаються чергові спроби перейменування міста. Поштовхом для цього стала публікація художника Василя Касіяна, родом зі Снятинщини. Тоді він написав статтю у «Прикарпатську правду», в якій запитував: «Доки місто буде називатися на честь польських панів, які гнобили наш народ?»

СВІДОК ДЄДУШКИ ІЛЛІЧА

- Однією з найбільш оригінальних версій тоді була та, яка пропонувала назвати на честь Едмонта, який народився в Нижневі, і у 1918 році «брав» Казань, де й бачив живого Леніна. Після війни він мешкав у нашому місті , ходив по школах і розповідав, що хоче, аби місто назвали на його честь, бо він тут єдиний, хто бачив живого “дєдушку Ілліча”. Але в нього була одна вада – не дуже милозвучне прізвище. Писався він Едмонт Жебровський, то місто мало б називатися Жебровськ. Від цієї ідеї відмовились, оскільки така назва була би співзвучною з «містом жебраків», тому і вирішити назвати на честь письменника Івана Франка. Він тоді вже переклав Маніфест комуністичної партії з німецької на українську, деякі речі «Капіталу» Маркса, і за це його любила радянська влада», - розповідає Чорненький.

Утім, назва Франківськ, каже науковець, яку присвоїли до 300-річчя міста, з точки зору українського правопису є неправильною. Місто мало б називатися Франкове. Але тут виникла інша політична проблема.

- В Іспанії жив диктатор Франсіско Франко, і щоб не виникало підозри, що місто назвали на честь нього, доставили частинку Івано-. Син Івана Франка Тарас тоді наполягав, аби назвали за українським правописом Івано-Франкове, але 9 листопада 1962 року Верховна Рада віддала перевагу назві на російський манір, - зазначає Чорненький.

Відомо, що ця назва до останнього моменту не розголошувалась, бо мала незвичну, не зовсім українську будову. Є свідчення, що багатьом вона не сподобалась, але відкрито проти перейменування міста в радянські часи не виступив ніхто. Щоправда, уже тоді у дослідників виникло чимало запитань стосовно того, наскільки логічною була така зміна. Адже письменник Іван Франко не так уже й часто бував у Станиславові.

ІВАН ФРАНКО У СТАНИСЛАВОВІ

Вперше до Станиславова Іван Франко прибув не як гість, а як арештант. У червні 1880 року, після триденного арешту в Коломиї, його доставили до Станиславова, де він переночував одну ніч в камері поліційного магістрату. Наступного ранку Франка знову повели на вокзал, звідки під конвоєм спровадили до рідного села Нагуєвичі.

«Коломия, Станислав, Стрий, Дрогобич були станціями мого шляху і, хоч ця мандрівка етапом тривала лише декілька днів, напала мене сильна пропасниця», - напише поет пізніше у своїх спогадах.

Удруге Франко міг побувати у Станиславові лише через два роки.

- Тут жила його найбільша любов - Юзефа Дзвонковська, і Франко мав намір одружитися з нею і назавжди переїхати до Станислава. Тоді їх захопила ідея соціалізму і бажання створити робітничу комуну, такий собі маленький колгосп, коли чоловіки вдень працюють у полі, а ввечері сходяться на літературний салон і пишуть вірші, читають. Так, є красива легенда, що Юзефа Дзвонковська відмовила Франку, бо була хвора на сухоти. Насправді , Дзвонковська була збіднілою шляхтичкою, і коли Франко написав листа до її матері Антоніни, в якому просив руки й серця доньки, вона йому відписала, що, мовляв, ваші почуття не підтверджені часом. Але це була лише красива відмова, а правда життя – більш сувора. Франко – звичайний селянин, а Дзвонковські - шляхтичі, хоча й зубожілі, - каже Роман Чорненький і наголошує - сама ця нерівність і була головною причиною нещасного кохання поета.

ЛЮБОВ І ПРОВОКАТОРИ

Портрет Дзвонковської «Дівчина із маком у волоссі», каже історик, довгий час висів у кабінеті Франка, і вже перед смертю хворий письменник доклав неймовірних зусиль, аби востаннє на нього глянути. Тому дослідники і вважають, що полячка Дзвонковська справді була його найбільшим коханням. Нині ця картина зберігається у Львівському музеї, а в Івано-Франківську, в Меморіальному сквері з 2006 року стоїть надмогильна плита Юзефі Дзвонковській. Тодішній мер Віктор Анушкевичус, який ініціював її встановлення, вважає, що ця подія була «важливою для української і польської громади, які проживають у місті, та заради вшанування історії».

А тим часом, справжнє поховання Юзефи Дзвонковської вберегти не вдалося, хоч його й знайшли в Івано-Франківську ще у 1965 році. У 80-х радянська влада знищила старий цвинтар, а на прохання людей вберегти могилу Юзефи, тодішні чиновники містянам закинули: «Да кто она для Франко? Какая-то любовніца».

Здавалося б, після всього цього питання щодо назви міста, мало б уже не виникати. Але в 2015 році ця тема виринула, ніби “з конопель”. Розмови про повернення історичної назви міста почали точитись навіть у сесійній залі міської ради. Вже тоді не змовчала і громада міста. Місцевий художник Ігор Роп’яник припустив що дискусію «Станіслав чи Івано-Франківськ» підкинули провокатори, щоби посварити українців і поляків.

«Слухайте, а ніхто не думав, чому саме зараз хтось кинув нам цю кістку – тему «перейменування міста»? Хоча це питання і близько не стоїть на порядку денному франківців. От мені здається, що хтось саме зараз хоче посварити два сусідські народи, для яких нині є один спільний ворог - Москва. Другий ворог - рідні хруні і провокатори», - написав Ігор Роп’яник на своїй сторінці у Фейсбуці.

Очевидно, така позиція містян тоді допомогла зняти це питання з обговорення. Втім, не виключено, що тема ця крутилась і далі. Бо вже у серпні 2017 року, на Франкових читаннях з нагоди 161-ї річниці від дня народження поета біля пам’ятника Каменяру, що на вулиці Незалежності, міський голова Руслан Марцінків сказав: «Ми - єдине місто в світі, яке назване на його честь. Будь-які дискусії про перейменування міста є неприйнятними. Це моя публічна позиція. Назва «Івано-Франківськ» відображає сьогодні, хто тут панує. А панують тут українці».

Однозначно, ця палка промова мера поставила крапку в дискусії щодо перейменування міста. Принаймні, на час його каденції.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-