Пішки, по насипу, в Україну. Як перетинають лінію розмежування

Пішки, по насипу, в Україну. Як перетинають лінію розмежування

2686
Ukrinform
Перетин лінії розмежування в зоні АТО - дорогий і, часто, небезпечний захід

За даними Держприкордонслужби, щодня лінію розмежування у зоні АТО перетинають від 12 до 15 тисяч чоловік. В реальності цифра може бути значно вищою, адже частина людей змушені вдаватися до альтернативних маршрутів, не проходячи через офіційні пункти контролю. Укрінформ зібрав історії трьох наших співвітчизників, що пристосувалися до нової української реальності, яка настала після російської агресії. Їм часто доводиться їздити в/із зони АТО, і у кожного виявився свій спосіб перетину лінії розмежування.

ПІВТОРИ ТИСЯЧІ І БЕЗ ПЕРЕВІРКИ

Олексій, студент, 21 рік: «У Луганськ я діставався через пропускний пункт «Маріїнка». Від'їжджали від залізничного вокзалу о 7 годині ранку.

Великим автобусам через пропускні пункти їхати заборонено. Потрібно або шукати попутку, або водія на семи - восьмимісному мікроавтобусі (такому як Мерседес Віто або Фольксваген Транпортер). Ціна проїзду коливається від 500 до 700 гривень. Залежить від транспорту, нахабства водія і «додаткових послуг».

Одна з найбільш бажаних серед останніх - «проїзд без черги». Низка транспорту перед нульовим блокпостом іноді досягає 3 кілометрів, особливо коли їдеш в Україну. Але, практично завжди є і друга черга - «пільговики». Отримати «пільгу» не складно: було від 50 до 100 гривень на кожного пасажира в машині, нещодавно ціну підняли ще на 50 гривень.

Блокпост виглядає як митниця, автомобілі стоять у черзі перед перевіркою по кілька штук.

Коли перевіряли нашу машину, в сусідню чергу заїхав старий Фольксваген. Вийшов з нього чоловік одразу пішов до одного з військових і запитав:

- Можна так, щоб машину не перевіряти? Я півтори дам. Чи цього мало?

Йому наказали сісти в авто. Через пару хвилин молодий солдат підсів у Фольксваген зі сторони пасажира. Коли військовий вийшов, бусик простояв ще кілька хвилин, а потім поїхав разом з автомобілем, який перевіряли перед ним. Його абсолютно не перевіряли, а інший транспорт буквально розбирали, залазили навіть в торпедо.

Не знаю, може солдат направив водія-хабарника прямо в СБУ, але цю машину хвилин через 20 ми помітили на посту ДНР, так що однозначні висновки робити складно.

Пости ДНР проходити не важко і дуже швидко. На заправці обладнана «митниця». Віддаєш паспорт в спеціальне віконце, забираєш через пару хвилин. Звіряють, щоб прописка була місцева. Кажуть, інакше можуть не пропустити, хоча я таких випадків не знав.

Здивувала ще одна митниця - між ЛНР і ДНР, на якій чоловік намагався довідався, чи везуть мої попутники який-небудь український «санкційний товар». Але це суто формальність, навіть документи ніхто не запитав.

Якщо врахувати, що за чергу ми не платили (для нас заздалегідь тримали місце), дорога від Харкова до Луганська зайняла близько 8 годин і коштувала 600 гривень».

СЛІДОМ ЗА БАБУСЕЮ

Ігор, працює в Києві, 43 роки: «Коли я був у батьків в Кіровську, з новин дізнався, що блокпост «Мар'їнку» закрили.

Діватися нікуди, почав шукати через знайомих альтернативні варіанти.

Виявилося, кілька людей постійно перетинали кордон на блокпості «Золоте». Як мені пояснювали, це нелегальний/напівлегальний пункт, де можна пройти пішки, зате без черг.

Цей шлях я і вибрав. Схема наступна: дзвониш таксисту, бронюєш місце на потрібну дату. Всього їде два автомобіля. Один від Кіровська до пункту пропуску з боку ЛНР, інший забирає вже на українській стороні і везе до Лисичанського вокзалу. Ціна - по 500 гривень за кожен автомобіль, фінальна вартість проїзду вже залежить від загального числа пасажирів. Виходить, найбюджетніший варіант - 250 гривень, найдорожчий - 1000 гривень. Це як пощастить з датою і попутниками.

Виїжджати з Кіровська потрібно було о 6 ранку за московським часом. Пункт пропуску починає працювати о 7 годині.

Хабарів нікому давати не потрібно, так як наявність пункту пропуску - формальність, а на стороні України перший блокпост ми зустріли, вже проїхавши кілометри 4 по підконтрольному ВСУ Золотому.

З боку ЛНР на околиці якогось села, куди нас довезли, стояв вагончик. Там 3 людини подивилися наші паспорти. Коли з'ясувалося, що ми точно не знаємо, куди йти, запропонували пару хвилин постояти і дочекатися когось із місцевих. Розповіли, люди часто ходять на українську сторону за продуктами таким шляхом.

Незабаром ми побачили першого місцевого жителя. Це була бабуся, яка йшла в Україну за молоком.

Разом ми спочатку пройшли метрів 100 до залізничного насипу, піднялися наверх. Після цього кілометра півтора крокували вздовж шляхів.

Потім завернули в лісосмугу, через яку пройшли ще метрів 50. У лісосмузі нас зустріли кілька військових, попросили показати паспорти, запитали, куди йдемо. З нашивок ми зрозуміли, що остаточно перейшли на українську сторону.

Коли продовжили шлях, жінка розповіла, що документи тут у неї перевірили вперше. Каже, зазвичай на українську територію потрапляєш «непоміченим» (хоча навіть так жодного факту фіксації в'їзду не сталося). Місцеві жителі постійно користуються цим маршрутом, проїжджаючи його на велосипеді.

Пройшовши ще метрів 500, ми дійшли до нашого таксі. Як пояснив водій, він завжди чекає людей відразу після лісосмуги, але військові «проводили якийсь рейд» ближче транспорт не пускали.

Невисокий чоловік на неабиякому пошарпаному автомобілі попередив, що на українських блокпостах потрібно говорити, нібито всі ми були в Золотому, підконтрольному Україні. Навіть вигадав кожному вулицю і будинок, де зупинялися.

Як я зрозумів, перший блокпост ми об'їхали по грунтовці (або це була ціла дорога, що веде від крайньої села сірої зони).

На всіх інших пунктах військові лише дивилися на наші паспорти, жодних питань не задавали.

Резюмуючи: добралися ми від Кіровська до Лисичанська за 2,5 години. Коштувало це по 340 гривень з людини. Нас ніхто ніде не перевіряв, а зустріч з патрулем у лісосмузі - чиста випадковість».

АВТОБУСОМ ЧЕРЕЗ РОСІЮ

Людмила, 37 років, домогосподарка, живе в Донецьку: «У Донецьку в мене дім і чоловік, а в Дніпропетровську навчається син. Я їжджу до нього раз у чотири-п'ять місяців, тільки через Росію.

Є знайомі перевізники, тож дзвоню їм за півтори-два тижні до виїзду і замовляю місце в автобусі. Автобуси, до речі, старі, але великі і досить зручні. Як мені пояснили, це списаний транспорт з Європи. Він купується за копійки, тому що можуть конфіскувати, і витрачати більше просто нерозумно.

Дорога до Харкова займає близько доби, хоча останній раз доїхали на пару годин швидше. Основна проблема - стояти в чергах на митниці, дуже довго і виснажливо.

Завжди добиралися без пригод, хоча знайомі розповідали кілька проблемних історій, коли їх тримали на кордоні по кілька діб.

Ціна квитка - 700 гривень до Харкова.

З нюансів: потрібно проїхати дві митниці, причому одна з них знаходиться в Ізвариному, так що Україна трактує це як «незаконний перетин кордону». Нещодавно моя подруга отримала за «незаконне перетинання» штраф 1700 гривень плюс 300 гривень видатків на судові витрати, поштою надіслали рішення суду.

Шлях через Росію - найдовший з маршрутів. Дорога від Донецька до Харкова займає близько доби і коштує близько 700 гривень».

* * *

Очевидно, що перетин лінії розмежування в зоні АТО - дорогий і, часто, небезпечний захід. Однак десятки тисяч людей щодня змушені здійснювати «рейди» - за пенсіями, на роботу, побачити родичів або просто купити продукти. І очевидно, що таке положення речей не змінити - поки йде війна. Але ті, кому доводиться бути вимушеними мандрівниками, звертають свої прохання до української влади: може, щось можна зробити для полегшення життя своїх громадян? Адже, скажімо, не вистачає діючих офіційних блокпостів, щоб пропустити всіх, не створюючи багатокілометрових черг. Логічно було б відкрити додаткові пункти пропуску, також і на існуючих постах процес проходження перевірок не завадило б удосконалити.

Олег Полєшко, Київ-Луганськ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>