Лукашенко. Той, хто одержимий владою

У 1994 році, обираючи главу держави, ніхто в Білорусі, мабуть, не міг і припустити, що простий директор радгоспу вибудує систему влади виключно під себе. І, отримавши прізвисько «останнього диктатора Європи», не менше чверті століття керуватиме країною.

«…У ньому (Лукашенку) не було нічого бунтарського. Він був цілком радянським і мав намір зробити звичайну радянську кар'єру», – йдеться у книзі «Лукашенко. Політична біографія» білоруського політолога Олександра Федута, який в 1994 році був членом передвиборчого штабу Олександра Лукашенка.

Тож як відбулося становлення Лукашенка в кривавого диктатора, який чіпляючись за владу, нацькував проти мирних протестувальників силовиків, позбавлених будь-яких моральних меж? Звірства силовиків щодо арештованих в Білорусі шокували суспільство і міжнародну спільноту. Звідки ця кровожерливість і садизм у «лідера» тихої, спокійної європейської країни, про це та інше у форматі бліц-інтерв’ю Укрінформу ексклюзивно розповів експосол України в Білорусі, колишній член Тристоронньої контактної групи у Мінську Роман Безсмертний.

А чи насправді в Білорусі було тихо і спокійно?

Перш ніж ми перейдемо до пояснень Романа Петровича, варто нагадати, що правління Олександра Лукашенка в Білорусі завжди супроводжувалося політичними переслідуваннями, арештами, зникненнями та вбивствами опозиціонерів. За скупими повідомленнями важко було зрозуміти увесь той масштаб репресій, що десятиліттями існували в країні. Ось лише деякі факти, зібрані із відкритих джерел (в хронологічній послідовності).

У жовтні 1997 року внаслідок вибуху в під'їзді будинку загинув голова Комітету держконтролю в Могильовській області і соратник Лукашенка Євген Миколуцький. В ході розслідування були арештовані колгоспний голова Василь Старовойтов та міністр сільського господарства Василь Леонов. Але офіційно замовники, виконавці та мотиви вбивства не названі досі.

31 березні 1999 року за загадкових обставин потрапив до лікарні ініціатор імпічменту Лукашенка Геннадій Карпенко з діагнозом «крововилив у мозок», де він добу пролежав без медичної допомоги, де через декілька днів помер. У 1996 році Карпенко порушив питання про імпічмент Лукашенка. Згодом очолив альтернативний до влади Національний виконавчий комітет. Його вважали потенційним конкурентом Лукашенка на виборах 2001 року. Через постійне переслідування і пресинг з боку влади вдова і діти Геннадія Карпенка виїхати до Німеччини, де отримали статус політичних біженців.

У травні 1999 року безслідно зник колишній керівник МВС Білорусі Юрій Захаренко. Невідомі в центрі Мінська силоміць заштовхнули його в автомобіль і відвезли у невідомому напрямку. У 1996 році за офіційною версією «за грубі фінансові порушення та недоліки в роботі» Захаренка відправили у відставку і понизили у званні, але він розповідав, що відмовився виконувати накази Лукашенка. Створив Союз білоруських офіцерів і став організатором Конгресу демократичних сил перейшовши в опозицію. Формально справу було закрито у 2019 році у зв'язку закінченням терміну давності, але у грудні 2019 року слідчий комітет Білорусі поновив кримінальне розслідування у справі Захаренка після резонансного інтерв’ю Юрія Гаравського – колишного співробітника спецзагону МВС Білорусі (СОБР) Deutsche Welle.

У вересні 1999 року в центрі Мінська були викрадені Віктор Гончар і Анатолій Красовський. Гончар був колишнім головою ЦВК. У 1996 році через відмову визнати референдум його зняли з посади і він очолив альтернативний Центрвиборчком і збирав докази порушення президентом Лукашенком законів Республіки Білорусь, щоб згодом усунути його від влади. Анатолій Красовський був бізнесменом і другом Віктора Гончара.

У липні 2000 року в Мінську дорогою до аеропорту зник оператор білоруського корпункту ОРТ Дмитро Завадський. З 1994 року Завадський був учасником президентського пулу Лукашенка, а потім перейшов до білоруського корпункту ОРТ і працював із Павлом Шереметом. У березні 2002 року за викрадення і вбивство Завадського було засуджено до 10 років позбавлення волі двох колишніх офіцерів МВС Білорусі хоча свою вину вони не визнали.

Після президентських виборів у 2006 році проти фальсифікацій на головну площі Мінська вийшло близько 30 тис. людей. Згодом вони поставили намети, але на четверту добу протестувальників жорстко розігнав ОМОН. В результаті понад 500 осіб заарештували, десятки учасників акції постраждали.

У 2010 році протестувальники вимагали повторних виборів без Лукашенка. Силовиками було розігнано десятки тисяч людей, в результаті сотні були затримані, в тому числі сім кандидатів у президенти. За гратами опинилися щонайменше 780 осіб.

У 2011 році по всій Білорусі проходили «мовчазні акції протесту» проти режиму Лукашенко. Протестувальники виходили на вулиці і площі міст, і мовчки, без скандування гасел, без закликів і вимог – висловлювали протест оплесками. Спочатку міліція затримувала учасників акції, пізніше стали затримувати всіх підряд, зокрема, звичайних перехожих. В результаті серед затриманих виявилися журналісти, а також дипломат зі Швеції. Але через відсутність в учасників акції протесту жодної символіки та всіляких гасел, у міліції пізніше затриманих відпускали без складання протоколів.

У лютому 2017 року в Мінську та інших містах Білорусі стали проходити протестні «Марші недармоїдів». Президент Лукашенко у 2015 році зобов'язав всіх непрацюючих білорусів (хто відпрацював за рік менше 6 місяців і не зареєструвався на біржі праці) платити податок. Загалом протягом року в 12 містах пройшли 20 акцій протесту,в результаті щонайменше 200 людей були затримані.

І ось. У серпні 2020 року у річці Німан був знайдений мертвим директор Волковиського військово-історичного музею ім. Багратіона Костянтин Шишмаков. Шишмаков був одним з двох членів комісії на дільниці в Волковиську (Гродненська область). Він усього лиш відмовився підписати протокол…

Роман Безсмертний: «Система взяла Лукашенка в обробку, зробивши із нього параноїка, одержимого владою»

- Останній диктатор… У світлі останніх подій в Білорусі цей термін ще міцніше закріпився за Лукашенком, утім, так його називали задовго до 2020-го. Що скажете про нього?

- Перш за все те, що Лукашенко належить до тієї касти людей, які паразитують на політичній ситуації та кон’юнктурі. Якщо дуже цікаво, то можете прочитати в нещодавньому відкритому зверненні генерал-лейтенанта СБУ Григорія Омельченка до Лукашенка під назвою «Живе Білорусь! Смерть диктаторам!». Омельченко дає дуже чітку характеристику цій людині.

Згадаймо, що у 1993 році депутат Олександр Лукашенко очолив комісію по боротьбі з корупцією, створену у Верховній Раді Білорусі. На той час ця тема була дуже популярною, вона серйозно «накрила» Білорусь. Зрештою, якщо подивитися на оточення Лукашенка у 2003, у 2004 і навіть ще у 2005 році, то це на 90% колишній БНФ (Білоруський народний фронт – аналог українського народного Руху). І більшість людей, починаючи від таких, як Павло Северинець, В’ячеслав Сівчик тощо – це ті, хто прийшов разом із Лукашенком і його підтримували. Бо його головний меседж – це боротьба з корупцією, в якій погрузла уся компартійна верхівка. Але тоді вже було видно його ненависть до білоруської традиції. До усього того, що складає основи Білорусі як держави, білорусів як етносу тощо. Я не знаю тогочасного Лукашенка, тому пропоную усе ж глянути статтю Омельченка. Він цитує його точні фрази. Одним словом – почитайте….

.Читаємо: «Олександре, сподіваюся, що ти ще пам’ятаєш полковника Григорія Омельченка з «нєзалєжной» України і не забув наші три особисті зустрічі у 1993, 1994 і 1996 роках… Звернутись до тебе мене змусили події в Республіці Білорусь і те, що ти, нелюд, твориш з арештованими без суду і слідства білорусами. Про це мені відомо як генералу української спецслужби від білоруських офіцерів, які не втратили честі (…) Пам’ятаєш, будучи у тебе в кабінеті, я звернув твою увагу на прапор і герб Білоруської РСР. На запитання, чому висить стара комуністична символіка, а не національна, прийнята Верховною Радою Білорусь, ти відповів: «Я за этот националистический бурьян не голосовал. Когда стану президентом, я его вырву с корнем и выброшу на мусорник истории. А тех, кто будет размахивать им, сгною в беларусских болотах и тюрмах. Я советский человек и восстановлю Советский Союз…». Сподіваюсь, ти не забув моєї відповіді: «Саша, вирвати національне коріння білорусів і українців не під силу нікому. Його можна на певний час підрізати, затопити, засушити… Але воно обов’язково відродиться і проросте, так як має невмирущу тисячолітню історію. Наше – українське і білоруське національне коріння не знищене!». Я нагадав тобі, що ти маєш і українське коріння по лінії діда, батька, чим викликав у тебе певний дискомфорт і навіть сердитість… Тепер я знаю чому. На третій зустрічі, у квітні 1996 року (з нагоди 10-ї річниці Чорнобильської катастрофи я з делегацією був у Мінську, яка мала зустріч з тобою) ти, з лукавою посмішкою, нагадав мені (цитую майже дослівно): «Полковник, я же тебе говорил, что националистический бурьян вырву и выброшу в мусорник! Меня в этом на референдуме поддержал белорусский народ». Дійсно, на референдумі у травні 1995 року ти відновив прапор і герб Білоруської РСР (трохи змінивши їх), затвердив їх своїм указом і заборонив національну символіку (за неї саджали у в’язниці), а російську мову зробив другою державною. Я відповів тобі: «Олександре, ще при твоєму житті Білорусь відродиться і матиме свої історичні національні символи…». На тому і розійшлися. Більше не зустрічалися…»

– Отже, у 1994 –му Лукашенко стає президентом…

– Коли Лукашенко стає президентом, то відбувається те, що відбувається у будь-якій системі: вона його бере в оборот. І… перемагає. Його емоції, особливості характеру система починає використовувати. Ця система – КГБ. Справді, за 26 років у Білорусі чимало змінилося, але КГБ залишилося таким же КГБ. З цією «конторою» нічого не відбулося. Якою була – такою і залишилася: люди, система впливу, методи роботи… Я смію стверджувати, що система «опанувала» Лукашенком і далі почалося методичне формування з нього особи, яка, починаючи з 1996-97 років, вималювалася у параноїка, одержимого владою. Лукашенко став тим, хто не бачить себе поза нею. А фрази, які він починає озвучувати, проявляють в ньому симпатика диктатури. Наприклад, що Гітлер навчив німців працювати. Або, що Муссоліні організував колективні господарства.

– Відбувається становлення диктатора?

– Навіть більше: у ці роки Лукашенко починає налагоджувати контакти з диктаторськими режимами по всьому світі. І запозичує, зокрема, дуже багато із традицій «султанських» держав. Ну, не випадково ж говорять, що в Білорусі земля не продається… На це там відповідають дуже просто: «Так у нас араби землею більше володіють, ніж білоруси». Це розхожа фраза для Білорусі. Так от, Лукашенко бере з тих країн багато невипадкового. Країна стає лояльною до тих диктаторів, з якими він починає співпрацювати. Згодом султанські «замашки» проявляться у системі організації влади, його відношенні до людей… Лукашенко продовжує формуватися як особа з мутаційно-КГБешними «генами». Наприкінці 90-х – на початку 2000-х років він фактично розправляється із опозицією. Вбивство Юрія Захаренка, Віктора Гончара тощо. При не зрозумілих обставинах помирає заступник голови Верховної Ради Геннадій Карпенко. Гинуть журналісти, – і білоруські, і російські – які намагаються докопатися до правди.

– Невже ні разу його режим не зазнавав серйозної турбулентності?

– Зазнавав. Вперше дуже серйозно Лукашенка труснула ситуація на виборах 2010 року. Поясню чому… Роком раніше – у 2009-му – розгорнулася криза в енергетичних стосунках з РФ. Лукашенко потрапляє в тупик, збалансувати бюджет уже не можливо. Протягом весни-літа 2010 року його «мочить» Путін на всю котушку. На телеекрани виходить 4-серійний серіал під назвою «Батька». Це був період, коли увечері жодного білоруса не застанеш на вулиці. Усі дивилися цей серіал. Білоруський інформаційних простір був захоплений росіянами: РТР-Білорусь, НТВ-Білорусь, ОРТ-Білорусь… Виключити ці канали Лукашенко не міг.

Тоді на президентських виборах його ключовим опонентом стає Андрій Санніков. Це колишній заступник міністра закордонних справ, людина дуже підготовлена і знана у світі. На Площі у день виборів збереться десятки тисяч людей – проти фальсифікації. Їх розженуть. Майже 800 опиняться за гратами, в тому числі сім кандидатів у президенти. Згодом частина попросить про помилування. Їх звільнять, але все одно – засудять на 4-5 років. Найбільше відсидить Миколай Статкевич – колишній заступник командира десантно-штурмової бригади, один із засновників об’єднання «Білоруське об’єднання військових». Зрештою, усіх, хто тоді був помічений у протестних акціях і складав опозицію Лукашенку – під тиском видавлять із країни: Зенон Позняк, Андрій Санніков, Дмитро Бондаренко, Наталія Радіна тощо. Частина із них втече до України, частина до Польщі, Великої Британії, Литви. Фактично із 2010 року, окрім Статкевича та Сиверинця, Мікляєва – нікого не буде. Диктаторські замашки Лукашенка наберуть свого максимуму.

Утім, варто б згадати іще про одне – ставлення Лукашенка до власних дітей, бо це також важлива деталь. Зокрема, стосунки з Віктором.

– Віктор – це старший?

– Так, старший – Віктор, середній – Дмитро і молодший – Микола. Так от, старшого усі вважають наслідним принцом. Але зверніть увагу: навіть у нинішній ситуації він ніде не показується. Таке враження, що окрім молодшого сина Миколи у Лукашенка дітей немає. Але нічого подібного. Насправді, за оцими всіма придушеннями стоїть Віктор. Це він управляє силовими структурами. Віктор устиг багато де попрацювати: і в Мінекономіки, і в Мінфінансів, і в адміністрації президента… До слова, в адміністрації було утворено аналітичний департамент, якому підпорядковано МВС, КГБ, РНБО, Міноборони… Тобто, всі силові відомства. І по факту те, що відбувається зараз – це все координація Віктора, його вказівки. Середній син Дмитро очолює Олімпійський комітет. А з Миколою, ну, тут усе зрозуміло… Він ніколи не ходив ані у дитсадок, ані у школу – завжди поруч батька. На прикладі Миколи добре видно, що Лукашенко дуже печеться за дітей. Взагалі, як кажуть про Олександра Лукашенка ті, хто з ним близько знайомий, він – дуже емоційний і дуже боязкий. Ходили чутки про те, що він кілька разів намагався накласти на себе руки… Гадаю, диму без вогню не буває.

– Накласти на себе руки?!...Хто, Лукашенко?

– Так. Мінськом гуляли такі балачки про бажання Лукашенка покінчити із життям. А у складні ситуації він дійсно потрапляв не раз.

– Як і чому Лукашенку все сходило із рук? Може, доля вини євроспільноти теж була? Невже ніхто не бачив, що в Білорусі становиться диктат? Санкції – так, але чому нічого не робили?

– Знаєте, мене це питання також завжди турбувало. Ще відтоді, як я прийшов у політику. Тому що у мене одразу склалося до Лукашенка негативне відношення. І якщо той же Кучма все це прекрасно розумів, а тому дуже обережно будував стосунки з Лукашенком, то Ющенко… Мені здавалося, він намагався вплинути на нього шляхом втягування в альтернативні до Росії економічні, енергетичні програми тощо.

Усе це політичне підігрування створювало ситуацію, за якої Лукашенко відчував свою безкарність. І чим більшою ця безкарність була – тим більше зростали апетити і диктаторські настрої. Але тут мене хвилює інша річ… Я звертав увагу багатьох на те, що Білорусь і білоруський народ зазнав дуже серйозних ударів задовго до появи в тамтешньому політикуму Лукашенка. Свого часу мені потрапила до рук статистика. У 1939 році відбувся перепис у Білорусі. Так от, без Гродненської і Брестської областей населення країни складало 9 мільйонів. А разом і Гродненською і Брестською – у 2010 році населення складало… також 9 мільйонів. У будь-якої людини виникає питання: а куди поділися 70 років? Розумієте? Тобто оті легенди та міфи, які ходять Білоруссю, мовляв, там, де три берези – братська могила, свідчать про те, що на Другу світову було скільки списано жертв, що вони статистично не вміщаються у цифрах здорового глузду. І очевидно, що по білорусах було нанесено удар радянськими репресіями до війни, під час війни і після війни. В історії знищення білоруської нації є жахливі речі, про які я тільки догадуюся. Оголосити ці догадки я не можу, бо до кінця не впевнений в істинності своїх тверджень. Але як інакше могли з’являтися такі жахи, як Хатинь. Гадаю, що це була якась легендизація, аби лишень сховати правду. Радянська система несе усю відповідальність за трагедію, яку пережив білоруський народ. Отут треба шукати відповідь на питання: чому таким особам як Лукашенко там вдалося не просто укріпитися, стати диктатором, а бути скільки років на чолі держави? Ось це питання, як на мене, потребує пошуку відповіді.

– А відносно євроспільноти?..

– Що стосується Європи, то, скоріш за все, тут працювало щось, на кшталт: «Ну, якщо білоруси хочуть бачити Лукашенка президентом, то що ми можемо із цим зробити?» Європа, то накладала санкції, то знімала. Але протести в Білорусі інформаційно не доходили до Європи. Їх просто не помічали. Зрештою, погодьтеся, якби не брати-боксери Клички, футболіст Шевченко, то про Україну також не знали б. А в Білорусі навіть такого не було.

– Як Ви вважаєте, які перспективи в Лукашенка потрапити на лаву підсудних в Гаазі?

– Насправді, події останніх днів… Там уже достатньо назбиралося, щоби судити в Гаазі не тільки його, а й представників усіх силових відомств. Факти тортур, ґвалтування… Якщо ви глянете у статут міжнародного Трибуналу, то все це трактується як злочини проти людяності. У них немає ні термінів давності, ні можливостей помилування. А команди «фас!» давалися Лукашенком особисто. Він навіть публічно про це говорить, мовляв, поставимо усіх на місце і таке інше. Насправді зараз аудіо- та відеофіксація лише одних його заяв – достатньо для того, аби це стало об’єктом розгляду в Гаазі.

– Які шанси, що Лукашенко піде шляхом Януковича? Куди тікатиме?

– Знаєте, у мене навіть сумніву немає, що це буде вирішуватися у найближчі тижні. Куди? Та в нього тільки один напрямок – на Схід. Хоча, ви мабуть знаєте про те, що кілька місяців тому йому придбали резиденцію біля Шанхаю…

Алла Роєнко, Мирослав Ліскович, Київ