Світ прокинувся: головний підсумок грузино-російської війни - 08.08.2018 08:00 — Новини Укрінформ
Світ прокинувся: головний підсумок грузино-російської війни

Світ прокинувся: головний підсумок грузино-російської війни

814
Ukrinform
Війна «08.08.08», 10 років по тому: рубіж, який не залишився непоміченим, а практичний сенс від того – ще буде

Російсько-грузинська війна серпня 2008 року, ніби, була нещодавно, але ми вже змушені відзначати перший нерадісний її «ювілей». Головне питання – чи вірно оцінив світ те, що тоді трапилося, та чи не була відкрита саме тоді «скринька Пандори», що змінила систему міжнародних координат та спровокувала інші, болісні, вже для України, втрати? І чи є у всьому цьому позитив на майбутнє? 

Як це було

Коротко нагадаємо хронологію: з кінця липня 2008 року у Цхінвальському регіоні Грузії (Південній Осетії) нагніталася напруга між грузинськими прикордонниками та бойовиками сепаратистських угруповань Південної Осетії. Сказати, хто тоді почав першим – встановити міжнародній комісії ЄС вже опісля закінчення війни не вдалося. Але причини оцього наростання напруги зараз стають більш-менш зрозумілими: ескалація була вигідна, перш за все, «президентові» Південної Осетії Едуарду Кокойти. Як писали опозиційні російські ЗМІ над ним збиралися хмари невдоволення з Москви щодо його оборудок з фінансовою та гуманітарною допомогою. Щоб уникнути усунення з посади, пан Кокойти й вирішив, що кращим приводом відвернути увагу від власної особи та свого оточення є саме це – маленька війна, яка «усе спише». Втім, не будемо забувати і про реакцію тодішнього керівництва Грузії. Як говорить те саме розслідування комісії ЄС, президент Міхеїл Саакашвілі на провокації вирішив відповісти операцією з «відновлення конституційного ладу у Цхінвальському регіоні», що і було використано Кремлем, як привід для початку війни. Головна атака грузинських ЗС була спрямована на столицю Південної Осетії, власне, єдиний стратегічний населений пункт регіону – Цхінвал. І тут Грузія фатально підставилася: під обстріл, зокрема, попали казарми російських миротворчих сил, що були розташовані там за угодами ще 1992 року. Були загиблі, що і дало Росії привід почати так звану операцію із «примусу до миру». Її наслідки – окупація Росією Південної Осетії, нав’язування Грузії так званого «плану Саркозі», а потім – 26 серпня 2008 року одностороннє визнання незалежності двох автономних утворень Грузії  - Південної Осетії і Абхазії - Росією.

Хто і що «проспав»?

Спробуємо оцінити кожну частину цієї трагедії, тому що диявол, як і завжди криється в деталях. На що розраховував президент Саакашвілі, коли розпочав масштабну операцію? Усе ж могло скінчитися тільки звичним прикордонним загостренням... Здається, він переоцінив свої добрі стосунки із Адміністрацією США часів президента Джорджа Буша, він був упевнений у рішучій підтримці Штатами своїх дій із відновлення територіальної цілісності Грузії. А з Вашингтона прийшло тільки засудження дій сепаратистів на словах, а от реальних кроків зроблено не було. Чому? Скоріш за все, тому, що військова політика президента Буша-молодшого наприкінці другого терміну повноважень не користувалася підтримкою всередині американського суспільства. Вже були Афганістан та Ірак, результати вторгнення до яких викликали чимало запитань у громадян, а на носі президентські вибори – і кандидату від республіканців, хоч ним був й Джон МакКейн, нова війна могла тільки нашкодити. От і вирішили – напряму втручатися не будемо. Ба більше: не тільки США, а й європейські колеги Саакашвілі теж - виявили, без перебільшення, байдужість до конфлікту. А президент Франції Ніколя Саркозі навіть став тим, хто фактично змусив Грузію прийняти документ, що відкрив дорогу до окупації її територій.

Тут була перейдена грань, яку вкрай важливо зафіксувати. Якщо до 10-11 серпня 2008 року відбувався військовий конфлікт власне навколо Південної Осетії, в якому загинули миротворці РФ (зрозуміло, що вони грали роль головної опори сепаратистів та були «троянським конем», але їх статус був офіційним, влада Грузія визнавала їх мандат, хоч й бажала змінити їх на миротворців ООН), то Росія все ж таки мала право реагувати. Після підписання усіма сторонами «плану Саркозі» (12 серпня), ситуація мала б вичерпатися сама собою – всі мали відвести війська, і перейти до перемовин. Але…

Фактом є те, що вже 10 серпня грузинські війська почали відступ від Цхінвала та з території Південної Осетії. А саме з 12 серпня почалося просування російських військ на територію Грузії, причому – з боку Абхазії також. До 17 серпня були окуповані міста Поті, Горі та Сенакі, фактично були перерізані сполучення між сходом та заходом країни, росіяни відверто сунули на Тбілісі. Але – у підсумку було прийнято рішення про виведення російських військ, після чого РФ й визнала Абхазію та Південну Осетію «незалежними», а Саркозі був змушений освятити це дійство з боку міжнародного співтовариства, хоч й сказав ритуальну мантру про «невизнання».

Фото: Аркадій Бабченко
Колона чеченського батальйону "Схід" у Цхінвалі / Фото: Аркадій Бабченко

Отже, як кваліфікувати дії Росії у Грузії з 12 по 17 серпня? Це – відверта агресія, тобто – військовий злочин. Навіщо на нього пішли? Якщо почитати інтерв’ю і Саакашвілі, і решти учасників подій – наприклад, президентів України та Польщі Віктора Ющенка та Леха Качинського (які приїхали до Тбілісі особисто задля підтримки Грузії), а також звернути увагу, що російські загарбники йшли на Тбілісі, то мета стає зрозумілою. Треба було спровокувати Саакашвілі на втечу із Тбілісі, яка обернулася б анархією та встановленням вже на всій території Грузії маріонеткового режиму кремлівських поплічників. Не вдалося: Саакашвілі все ж таки виявився «міцним горішком», а росіяни тоді ще хоч якось звертали увагу на міжнародну спільноту та власний імідж.

Але правда і те, що саме тоді Захід політично «проспав» очевидні висновки, не зміг розгледіти подальшої загрози.

«Дракон»-одинак лає, а караван йде

Десять років потому треба визнати гірку істину: саме тоді Росія вирішила, що у неї  розв’язані руки на пострадянському просторі. Тандем «Путін-Мєдвєдєв» із КДБшним «причтом» вважали його «ісконно нашим», а утворені після розпаду СРСР незалежні держави – штучними та дратуючими утвореннями. Які ще держави, чого ми маємо з ними панькатися? – саме так досі ставляться в Кремлі і до Грузії, і до України, і до Білорусі з Казахстаном, просто черга останніх отримати порцію «братньої навали» ще не дійшла.

Проте, ця відверта помилка Заходу сьогодні обертається дуже цікавим результатом: так, саме мовчання Європи та США «народило», а точніше «відродило» агресивного «дракона» світового масштабу, апетит якого тільки зростав. Наступною в 2014-му стала Україна: окупація Криму, та війна на Донбасі. І була принципова метаморфоза: демократичний світ мовчати не став, а однозначно підтримав Україну, на країну-агресора накладені санкції, а розрахунок на бліц-криг та «Новоросію» у росіян провалився.

Але найголовніше: ще з нульових років Грузія та Україна були приводом для роздратування російської влади саме з політичної причини – обидві країни відверто заявили про бажання інтегруватися – економічно та політично - в Європу. А це для Кремля одразу означає психоз щодо розширення НАТО та «загрози розчленування Росії світовим урядом». За це бажання бути самостійними у визначенні свого майбутнього Росія і карала як Грузію, так і Україну – спочатку економічно, політично, а тепер – відверто військовим шляхом.

Але кожна дія спонукає протидію. Незважаючи ні на що, але і в Києві, і в Тбілісі – зберігається проєвропейський, а тепер і євроатлантичний курс, ніхто із західних партнерів не змінив своєї позиції ані щодо бажання наших країн стати членами ЄС (і для цього якраз треба багато ще зробити), ані щодо членства в НАТО (і чим більше Москва брязкає зброєю – тим більш лояльною стає риторика Альянсу щодо потенційних нових членів). І що ж у підсумку? А те, що крізь реальні випробування, тимчасові втрати та реальний ніж у спину від нібито «дружньої» країни, Грузія та Україна зі свого стратегічного шляху не звернули. Так, складно. Так, буває, що опускаються руки, але гасло «геть від Москви» з порядку денного не знімається за жодних обставин.

А Росія – залишилася наодинці, посіявши страх і сумніви навіть найближчих союзників. Білорусь, Вірменія, Казахстан чи Киргизстан, не визнали ані Абхазії з Південною Осетією, ані анексії Криму. Росію вони не підтримали. Сама ж Росія із маніакальною послідовністю вважає, що має бути тільки «по-нашему», продовжуючи нав’язувати свою волю навіть і без того повністю підконтрольним Абхазії та Південній Осетії. Обидві ці «країни» вже пережили свої «Майдани», й там, й там були неузгоджені із Москвою «президенти» (Сергій Багапш, Олександр Анкваб у Абхазії, Леонід Тібілов в Південній Осетії), для усунення яких робили усе можливе. Зате просунули маріонеток – Рауля Хаджимбу (він тричі намагався стати «президентом» ще з 2004 року, а став їм тільки у 2016-му) та Анатолія Бібілова (та сама аналогія з 2011-го та 2017 року у реальності). От така ж вісляча впертість росіян тепер простежується в політичному сенсі й щодо Грузії з Україною, де Москва не приховує своїх «фаворитів-ветеранів» без рейтингу, але з блюзнірською відданістю Кремлю – це та сама Ніно Бурджанадзе і той самий Віктор Медведчук. Враховуючи, що вибори, то теж інструмент впливу, ці «герої» дуже скоро знову стануть розповідати електорату про «діалог із Росією як запоруку економічної стабільності та миру».

Але ці зусилля – цілком марні. Десять років – для історії мить, а от для розуміння хто у сучасному світі друг, а хто – агресор та ворог – цілком достатньо. Це і є наш головний підсумок.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>