Ідентичність як зброя: укробуддизм проти трампізму-путінізму
У світі, що вступив у фазовий перехід – стрибкоподібну зміну цивілізаційного устрою, – глобальні гравці кристалізують свої ідентичності, налаштовуючи систему «свій-чужий» на максимум. США, Росія, Китай готуються до битви за першість у новому світі, мобілізуючи ресурси, ідеології та суспільства. Україна, попри війну, формує власну онтологічну відповідь – відкриту ідентичність, в центрі якої стоїть гідність людини. Можливо, саме вона стане тією чарівною паличкою, яка відкриє новий світ, де бути «своїм» – це бути Людиною.
ПІДГОТОВКА ДО БИТВИ ЗА НОВИЙ СВІТ
Людина – це доволі проста істота, фактично, мавпа з інстальованим в неї дуже складним всесвітом свідомості та постійного зв’язку свідомості з несвідомим. Дослідження цього базового феномену є далеким від завершення. Однак окремі речі та гіпотези вже можна озвучувати з достатньо обґрунтованою впевненістю. Як, наприклад, те, що людина-мавпа за багато тисячоліть призвичаїлася до виживання в групах. Перебування в групі (зграї, спільноті) обіцяє тобі більш високий рівень безпеки, аніж перебування на самоті зі загрозами, а також більш очікувану та надійну перспективу продовження роду і захисту потомства.
В той же час виживання в групі вимагає ще одного безумовного інстальованого навику – ідентифікації «свій-чужий». Адже, знання, хто «свій», а хто «чужий» підвищує твою убезпеченість від загроз. Кількатисячолітній розвиток людини-мавпи призвів до перетворення системи «свій-чужий» на культуру, яка визначає, ким ти є, а ким – ні. Чим ми відрізняємося від «чужих»? Які ознаки можуть забезпечити чітку та швидку ідентифікацію людини як «свого»?
Звісно, система розпізнавання «свій-чужий» постійно еволюціонує та змінюється, однак водночас незмінно вона визначає постійну конкуренцію як сенс існування та виживання на планеті. Кульмінацією такої конкуренції можна назвати процес, який називається «фазовий перехід», описаний Валерієм Пекарем у статті «Куди котиться світ?».
ВОДА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПАРУ
Фазовий перехід (метафора з фізики) означає стрибкоподібний перехід складної системи в новий якісний стан (наприклад, перетворення води на пару під впливом нагрівання). У соціально-політичному контексті – це радикальна трансформація суспільного устрою, мислення, культури, економіки та інших сфер життя. Найчастіше фазовий перехід пов’язують з технологічними змінами, які відбуваються стрибкоподібно. Одним з класичних фазових переходів можна назвати неолітичну революцію, що почалася близько 10 тисяч років тому, коли стиль виживання людини змінився з практик полювання і збиральництва на вирощування рослин і тварин, які вживалися в їжу.
Особливістю фазового переходу є те, що ті спільноти, які здійснюють його успішно раніше за інших, потім витісняють або асимілюють тих, хто «запізнився». Племена, які здійснили перехід до землеробства і тваринництва, згодом витіснили або поглинули ті, що залишалися мисливцями-збирачами. Власне, це і є результатом конкуренції за першість у фазовому переході, першопрохідці продовжують існування, а «слоупоки» щезають.
Ми з вами живемо в той час, коли фазовий перехід відбувається на наших очах, хоч і може тривати ще кілька десятиріч. За першість здійснити цей перехід та отримати від нього максимальну перевагу змагаються «цивілізації» – певні макроспільноти, об’єднані у великі групи за певним набором ознак. На цьому рівні система «свій-чужий» нікуди не ділася.
Російські спікери вживають для означення конкуруючих сторін термін – макрорегіони, маючи на увазі певне наддержавне, наднаціональне геополітичне об’єднання країн або територій, які мають певну спільну історико-культурну основу, є економічно взаємозалежними та тяжіють до певного центру сили і можуть мати закриті торгівельні ланцюжки, уникаючи санкційного тиску від інших держав. В Росії активно претендують на роль одного з лідерів таких макрорегіонів, називаючи цю амбіцію – просуванням багатополярності.
Таку саму претензію на світове лідерство мають і в Пекіні, вже більше 15 років просуваючи свою зовнішньополітичну концепцію «Спільноти єдиної долі людства», залишаючи при цьому свавільну диктатуру комуністичної партії всередині Китаю.
Ну, а Сполучені Штати Америки дуже не хочуть втрачати роль світового лідера, здобуту на попередньому фазовому переході, яка похитнулася в останній період. І тому намагаються різко змінити правила гри.
НЕ ЗНАЄШ, ЩО РОБИТИ, – БУДУЙ ФОРТЕЦЮ
Підтверджуючи гіпотезу про конкуренцію в період фазового переходу, ще у 2021 році ексдиректорка Національної розвідки США Авріл Хейнс у звіті «Global Trends 2040» презентувала серед інших сценаріїв – сценарій під назвою «Separate Silos» («Розділені світи»). Цей сценарій описував світ фрагментований на кілька економічних та безпекових блоків різного розміру й сили із центрами у США, Китаї, ЄС, Росії, де торгівля та інформація циркулюють здебільшого всередині цих блоків, маючи закриті цикли обігу товарів та послуг як в Радянському Союзі, формуючи, по суті, «світові острови». Цей сценарій кореспондується з концепцією «макрорегіонів», яку обговорюють в Росії. Хоча в Росії здебільшого воліють називати себе «країною-цивілізацією», яка стане центром тяжіння для інших країн і регіонів, через свою «непересічну духовність».
Якщо прийняти гіпотезу про те, що фазовий перехід є кульмінацією у процесі конкуренції між різними цивілізаціями (макрорегіонами, «separate silos»), то в такий період парадигма «свій-чужий» також переживає свою активізацію. Адже, якщо цивілізації знаходяться в зіткненні, то алгоритм «свій-чужий» має стати для них одним з ключових інструментів виживання і лідерства. Про це більш академічно і з посиланням на авторів пише Валерій Пекар.
Жорстке визначення «своїх» і «чужих» в період фазового переходу має одразу дві мети, які повинні забезпечити стратегічну перевагу. По-перше, визначення «чужих» відповідає закладеним у людину-мавпу інстинктам виживання та еволюції, коли в наступну еру може пробитися тільки найкращий і найшвидший. Оскільки усіх – багато, а усього – мало. Тому усе має дістатися якійсь обмеженій групі індивідів, нехай навіть вона буде називати себе «цивілізацією».
По-друге, визначення «своїх» відповідає потребі мобілізувати абсолютно усі ресурси, а особливо людський ресурс, в процесі створення можливостей та інструментів першими здійснити фазовий перехід. Адже перша з конкуруючих груп, яка його здійснить, буде домінувати над іншими. Для цього необхідно сформулювати критерії відбору «своїх», чим на сьогодні у великій мірі і зайняті Російська Федерація та США. Китай в цьому плані має перевагу, адже він за замовчуванням є країною-цивілізацією, про що може свідчити мова, писемність та структура історії.
Таким чином, кожен з претендентів на роль «світового острова» намагається збудувати свою фортецю на період флуктуацій та залучити у цю фортецю максимально велику кількість людського ресурсу. Так як Китай в цьому сенсі дуже важко наздогнати з його мільярдним населенням, то основні ідеологічні баталії очікуються між Російською Федерацією та США, а також між їх об’єднаною командою та Великою Європою.
МОБІЛІЗАЦІЯ РЕСУРСІВ КОНКУРУЮЧИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Архімандрит Кирило Говорун у своїй чудовій колонці для «Української правди» пояснює філософські, ідеологічні та теологічні основи трампізму. Аналізуючи ідеї та візії, які озвучують американські мислителі і спікери, він розмірковує про політичне християнство і знаходить подібності в трампізмі й путінізмі.
Однак, мені здається, що схожість патернів поведінки сучасних Кремля та Білого дому є наслідком не ідей чи філософських вчень, а набагато глибших інстинктів. А саме – функціонування вищеописаної доісторичної системи «свій-чужий».
США побудовані на концепції свободи кожної конкретної людини, яка виявила волю стати американцем. Фактично Америку побудували британці, французи, італійці, німці, ірландці, євреї, вихідці з країн Африки та представники інших етносів і національностей. Американська національна ідентичність була зрощеною штучно на платформі відкритості та бажання практикувати свободу для кожної конкретної людини.
Протистояння з Радянським Союзом та розвиток ліберальної демократії, яка пропонувала ще більше свободи та стирання кордонів і умовностей для кожної особистості, призвели до того, що картина американської ідентичності почала розмиватися. А розмиття власної ідентичності дуже негативно впливає на ефективне функціонування системи «свій-чужий», яка має надсилати дуже прості для розпізнавання сигнали.
Саме прагнення доналаштувати та привести у бойовий режим систему розпізнавання «свій-чужий» могли призвести до «хрестового походу» Дональда Трампа та його прихильників проти мігрантів та гендерних меншин. Очевидно, що логіка релігійних вірувань є тим ефективним змащувачем, який забезпечує ідеологічне підґрунтя для підвищення ефективності системи «свій-чужий» та кристалізації ідентичності перед рішучим зіткненням з іншими цивілізаціями за лідерство у фазовому переході.
Очевидно, що, крім системи ідентифікації «свій-чужий», для мобілізації ресурсів в період фазового переходу критично необхідною є і система управління «своїми». А найбільш ефективними системами управління на сьогодні розглядаються диктатура та корпоративний підхід. Ймовірне, щось середнє між цими підходами зараз і зростає в США.
Аналіз процесів у путінській Російській Федерації вказує, практично, на ті самі патерни внутрішніх процесів, які паралельно відбуваються і в США. Майже кожен публічний візійний документ та кожен публічний захід, де виступають російські мислителі, політики та науковці, не обходиться без агресивного підкреслення необхідності «захисту традиційних цінностей».
Традиційні цінності для російських спікерів полягають у визнанні тільки двох гендерів, відкиданні концепції особистості та визнанні сім’ї (а не особистості) як основи суспільства, невтручанні держави у внутрішньосімейні справи та виховання (що, фактично, означає можливість застосування насильства у сім’ї). А також орієнтація на авторитарний стиль управління суспільством, тобто існування Російської Федерації виключно у формі імперії, про що вже вголос і офіційно заявляється і в документах, і на публічних заходах.
Протягом останніх 6–12 місяців у Російській Федерації відбувається агресивна ідеологізація майже всього порядку денного усіх сфер. Причиною цього також є «доналаштування» і підвищення ефективності системи «свій-чужий», яка має забезпечити онтологічний базис для пред’явлення Російської Федерації як окремої цивілізації, що претендує на конкуренцію в період фазового переходу.
Таким чином, і США, і Російська Федерація працюють над тим, щоб кристалізувати свої ідентичності, що, на їх думку, допоможе їм здійснити максимальну мобілізацію суспільств в період боротьби за першість у фазовому переході, а можливо, і гарячої війни. Що ж стосується Китаю, то, попри усі внутрішні проблеми, з ідентичнісної точки зору він найбільш готовий до боротьби за фазовий перехід. Щоправда, планове управління економікою та комуністично-капіталістичний гібрид, змащений корупцією, в ідеології поки що демонструють серйозні збої на етапі імплементації.
ОЗБРОЄНИЙ УКРОБУДДИЗМ
Вже досить тривалий час всередині української експертної спільноти точиться дискусія про те, яка конфігурація системи «свій-чужий» буде найбільш правильною для виживання України. Спільнота з «відкритим кодом», політична нація, до якої може приєднатися будь-хто з людей? Або ж історично сформована ідентичність національно-етнічного характеру, яка обмежується однією мовою, історією, традиціями та релігійними віруваннями?
Очевидно, російська збройна агресія не дала нам вибору і український парламент прийняв політичне рішення про множинне громадянство, яке всотує в себе одночасно обидві сторони формування ідентичності, і національно-етнічну, і політичну. Хоч це політичне рішення і довелося приймати під тиском обставин, його можна назвати абсолютно природним для України. Адже сама Київська Русь стала, по суті, дитям союзу агресивних та безстрашних нордичних вікінгів та зваженого і смиренного візантійського християнства. Тому ідентичність «мультифронтиру» не може бути простою лінійною історією, яка робить категоричний вибір на користь традиції чи новацій.
В період фазового переходу розтерзана війною Україна навряд чи зможе боротися за першість вступити в нову еру. Однак, говорячи про різних глобальних гравців, у цьому тексті ми випустили зі своєї уваги перспективи Європейського Союзу (ЄС).
На жаль, панєвропеїзм як ідея і концепція відверто не дотягує у своєму розвитку до таких онтологічних платформ, як Pax Americana, «русскій мір» чи китайські «Спільнота єдиної долі людства» або «Один пояс – один шлях». Усі три суперсили сконцентровані на універсалізації своєї ідентичності та агресивному її просуванні, разом з капсулізацією всередині себе, що виглядає як певний парадокс.
Російські експерти, які після заходу Дональда Трампа у Білий дім, як по команді, розвернули свою «нищівну критику» в бік ЄС, висловлюють свій скептицизм щодо того, що Велика Європа зможе знайти в собі ресурс, хоч тушкою, хоч опудалом пролізти крізь фазовий перехід. Адже європейські країни, фактично, ніщо не об’єднує, а централізація процесів прийняття рішень в Брюсселі тільки підвищує роздратованість, ніж створює механізми вирішення реальних проблем. Це навіть не конфедерація, що унеможливлює ефективні прийняття та реалізацію рішень. А фазовий перехід такого не простить.
На жаль, із цими експертами можна в дечому і погодитися. Дивлячись на кволість європейської політичної думки, якою в цей момент здебільшого керує страх і намагання відштовхнути від себе критичне усвідомлення екзистенціальної небезпеки. Особливо, споглядаючи чергову «битву європейських інтелектуалів при Фіоні Хілл».
13 червня 2025 року британське видання The Guardian опублікувало відкритий лист британських представників політичної і академічної еліти з нищівною критикою Фіони Хілл, яку в 2023 році було обрано канцлеркою Даремського університету, а також однією з трьох радників стратегічного огляду оборони для британського уряду в липні 2024 року. Дев’ять підписантів критики на адресу пані Хілл вважають «божевільним» називати Росію ворогом Великої Британії.
Вже 20 червня 2025 року на сторінках того самого видання було опубліковано відкритий лист, підписаний шістдесятьма п’ятьма експертами (також українськими), які спростовують аргументи команди експертів імені Джейка Саллівана, під назвою «Нє ескаліруй!», та підтримують бачення Фіони Хілл.
Попри той факт, що мультикультуральна Європа ще не визначилася з тим, на чиєму боці вона хотіла б опинитися в небезпечний період фазового переходу, єдина доля України, на яку ми можемо розраховувати, – бути з Європою.
А єдина доля Європи (якщо вона хоче вижити і не зникнути в небуття у фазовому переході) – врятувати Україну (heartland) і, врешті-решт, стати Україною. Оскільки Україна на сьогодні і є справжньою Європою, а не пародією на Європу, яку можна спостерігати на прикладі окремих членів ЄС.
Як ми вияснили вище, глобальні гравці здійснюють мобілізацію своїх суспільств перед схваткою за першість у фазовому переході шляхом «закручування гайок» в системі «свій-чужий». Це «закручування гайок» призводить до перетворення особистостей на «гвинтики» системи, незалежно від того, чи мова про поклоніння китайській комуністичній партії, чи про будівництво путінізму, чи про корпоративний американський технофашизм. В усіх трьох випадках людина-особистість стає неважливою і грає роль виключно маленького гвинтика великого паротяга, на якому намагаються в’їхати у наступний технологічний устрій.
Що ж стосується парадигми України-Європи, то в цьому просторі центральне місце продовжує займати особистість. Перша стаття Хартії Європейського Союзу про основоположні права, закріплена Лісабонським договором, говорить про те, що людська гідність є недоторканною. Ця стаття передує праву людини на життя, очевидно підкреслюючи пріоритетність категорій.
Так сталося, що саме Україна та український народ, які, можливо, і не воліли б цього, є живим втіленням цієї концепції – гідність важливіша за життя. І тепер про ці пріоритети та їхню черговість потрібно нагадати європейцям. Оскільки в протилежному випадку їх держави та статки будуть стерті на порох у фазовому переході.
Окрім символізму, Україна пропонує і реальні інструменти мобілізації суспільств, оскільки без мобілізації всіх ресурсів і спроможностей годі сподіватися на безпечне проходження фазового переходу та виживання після того, як ми усі опинимося на іншому його боці через декілька десятків років.
Деякі положення укробуддизму, які підкреслюють те, що саме людина залишається у центрі нашого всесвіту, вже було опубліковано. На додачу, цікаві пропозиції висловив Володимир Полевий у своїй статті «Орден Свободи: як зібрати пасіонаріїв світу».
Мобілізації потребує європейське суспільство у широкому значенні, залучаючи до наполегливої роботи експертів з різних сфер, країн, націй, вірувань, парадигм, гендерів і т.д. Мова у статті не виключно про воєнний потенціал, хоча розмови про легалізацію в українському законодавстві приватних військових компаній активно продовжуються.
Прийняття чи залучення до «Ордену Свободи» могло б нагадувати доєднання вільної людини до козацької січі. Перефразуючи Василя Симоненка, можна сказати, що ти можеш стати укробуддистом і доєднатися до «ордену», якщо «ти віруєш, що ти людина; якщо ти віруєш, що усмішка твоя – єдина; якщо віруєш у те, що очі твої – одні»...
На жаль (або, на щастя) ще однією невід’ємною рисою долучення до спільноти має обов’язково стати правило, описане Чаком Поланіком (Палагнюком) у романі «Бійцівський клуб»: якщо ти хочеш стати частиною клубу – ти мусиш прийняти бій за гідність і свободу. Бажано уникаючи безкінечних словесних «баталій при Фіоні Хілл».
ЯК НАПИСАТИ ІНСТРУКЦІЮ
Якщо розглядати ідентичність як зброю, то слід усвідомити, що ця зброя буде працювати так, як напишуть інструкцію для її застосування. І якщо глобальні суперсили намагаються використати її у вигляді дрючка та помірятися в кого більший, то у нас (України-Європи) такої спроможності немає. Адже наш дрючок очікувано буде меншим.
Саме тому ідентичність має бути не дрючком, а чарівною паличкою, яка відкриває портал у новий світ, в якому жоден дрючок вже не має значення.
Для того щоб це відбулося, потрібно домовлятися, навертати нових укробуддистів та калібрувати свою власну систему «свій-чужий» таким чином, щоб вона, в першу чергу, не відштовхувала чужинців, а, навпаки, перетворювала їх на «своїх». Власне, перший крок із законом про множинне громадянство вже зроблено. Звісно, все залежатиме від того, як він буде імплементуватися. Однак, чи важливо, який в тебе паспорт, якщо ти можеш одночасно бути українцем, європейцем і укробуддистом? Бо ти знаєш, що ти людина…
Висловлюю глибоку вдячність у підготовці цього матеріалу Андрію Заблоцькому, Владиславу Оленченку та Валерію Пекарю.
Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки
Читайте також з цієї теми:
● Укробуддизм - онтологія шляху від Homo Sapiens до Homo Deus
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама