Аморальний кодекс будівника укробуддизму

Вже на етапі розгортання світової пандемії COVID-19 стало зрозумілим, що технологічні бар’єри людства вже починають серйозно муляти, а продавити їх до нових значень достатньо важко, бо для цього потрібна генерація нових сенсів.

Ця невисловлена і не артикульована потреба у нових сенсах на всіх рівнях конвертувалася у, фактично, третю світову війну, яку методами тих самих постмодерну та метамодерну змогли контейнувати на території окремо взятої країни. Хоча протистояння онтологічних платформ та соціально-економічних моделей має абсолютно глобальний характер.

ПЕРЕПРОГРАМУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ

Інформаційне протистояння між різними державами, суспільствами чи ідеями існує стільки, скільки існує військова наука, і згадується ще у трактаті Сунь Цзи. Однак, інновацією останніх півтора десятка років є те, що метою інформаційного протиборства є не забезпечити децепцію супротивника, ввівши його в оману стосовно реальності та зруйнувавши його управлінські ланцюжки. Тепер ключовою метою інформаційного протиборства стало – перепрограмувати реальність під свої потреби, зробивши неможливим виживання в такій реальності свого супротивника.

Однією з перших битв цього цікавого світу в 2011-му році стала історія російської шизофренички Ірини Бергсет, яка вийшла заміж за норвежця, а коли розлучилася з ним невдовзі, то звинуватила колишнього чоловіка у педофілії стосовно її малолітнього сина. Через три роки Бергсет уже збирала тисячні мітинги проти “європейських зооборделів”, які, нібито, використовуються для популяризації зоофілії.

Протягом майже пів десятиріччя європейці та американці з подивом і цікавістю дивилися на ці процеси, ніби вони їх не стосуються, аж доки в сенатських комітетах США не почали організовуватися слухання щодо проблеми конспірологічних теорій на кшталт QAnon, які абсолютно серйозно почали задавати тон реальності.

У своїй попередній статті “Сім рівнів війни: онтологічна зброя масового ураження” я пояснюю гіпотезу про перехід від умовного сценарію “A world adrift” до умовного сценарію “Separate Silos”, коли з атомізованого хаотичного світу починають формуватися кластери сили навколо існуючих на планеті геополітичних гравців. У політичній дискусії всередині Росії ці кластери сили часто називають макрорегіонами. Над теорією та динамікою змін макрорегіонів ведеться постійна дослідницька наукова робота російських науковців та політологів.

Таким чином, суттю гіпотези переходу з одного сценарію в інший є змагання геополітичних суперсил за те, хто першим зможе потрапити в новий сценарій як у технологічному, так і в онтологічному сенсі. А, отже, першим зможе організувати та структурувати свій власний “кластер сили” (макрорегіон), щоб продовжувати ресурсну та онтологічну експансію.

Для досягнення цієї мети використовуються паралельно інструменти постмодерну та метамодерну. При чому, учасники змагання за майбутнє міксують ці інструментарії в тому вигляді, який для них є зручним. Єдине, що залишається незмінним – це те, що такі категорії як “протидія дезінформації” та “медіаграмотність” залишаються у минулому і ніяк не можуть допомогти у битві за майбутнє. І ось як це відбувається…

У постмодерністському світі, де все ставиться під сумнів і піддається іронії, моніторингові звіти за першу половину 2013-го року демонстрували, що обговорення ЛГБТ-тематик у російській блогосфері та онлайн-просторі мало в 10 разів вищі кількісні показники, аніж у країнах заходу. Російська політична верхівка витратила силу силенну ресурсів, щоб забезпечити правильне програмування рефлексії російського суспільства щодо ліберально-демократичних візій, звісно, використовуючи для цього крайнощі.

У той же період з’явилася масштабна діяльність російських сил по трансляції цього програмування в українську та європейські спільноти. Почалася організація інтервенцій у вразливості американської демократії. Ця доволі прямолінійна операційна технологічна діяльність породила спротив, який назвали “протидією дезінформації” та “медіаграмотністю”. Цей спротив ґрунтувався на філософській гіпотезі про те, що існує певна “еталонна реальність”, правильна трансляція якої без спотворень має назву “об’єктивна журналістика”.

Для того, щоб здобути успіх, необхідно достукатися до реципієнта інформації, пред’явити оцю “еталонну реальність” та докази фактів її спотворення (fact-checking). І, оскільки, нібито, усі люди мають бути зацікавленими у “еталонній реальності”, то сам факт її спотворення буде засуджуватися, що призведе до розвитку певної культури споживання контенту таким чином, щоб реципієнти інформації могли самі розпізнати спотворення “еталонної реальності” і шукати ті джерела, які передають “реальність” з найменшими спотвореннями.

Певний період часу такий підхід відповідав інтересам багатьох учасників усього цього процесу. Російська і китайська сторони генерувала фейки, незалежно від того, чи вірили вони самі у свою пропаганду, а решта світу працювали над інструментами їх детекції та опрацювання. Але – ця епоха скінчилася.

Фактично, ні Росія, ні Китай, ні, тим більше, Північна Корея чи Іран, більше не говорять умовну “неправду”. Вони говорять лише те, у що свято вірять самі. Епоха постмодерну з його симулякрами в цьому конкретному просторі ідей – закінчилася. Якщо епохальний фільм “Матриця” стояв на перехресті світів, то стрічка “Все завжди і водночас” стала маніфестом метамодерну.

Якщо ви уважно почитаєте програмно-ідеологічні тексти Олександра Харічева, Сергія Караганова, подивитеся відео Сергія Переслєгіна, вивчите проєкти Сергія Кирієнка – ви побачите, що вони спрямовані вже не на децепцію, не на спотворення сприйняття існуючої реальності. Вони призначені для перепрограмування реальності під інтереси путінської верхівки. Фактично, вони маніфестують, що демократія не є шляхом для народів РФ, інтереси держави є вищими за інтереси та права людини, етнічна і культурна різноманітність відкидається, оскільки Росія є окремою “цивілізацією” на планеті. Все це не фейк – це те, як реальність структурується доступними технологіями пропаганди та інструментами метамодерну. Тут немає чого “розвінчувати” чи “факт-чекати”...

Завдяки економічним та політичним інструментам ідеологічні наративи потрапляють у міжнародний простір, еволюціонують та підсилюються міксом інших ідей, створюючи платформи для інтеракцій з цією новою “запрограмованою реальністю”. Такими платформами є об’єднання БРІКС, ШОС, форуми Росії з африканськими державами та країнами Перської затоки і т.д. Росіяни навіть використали “троянських коней” Такера Карлсона та Стівена Уіткоффа для донесення свого ідеологічного наративу в США.

Трансляція цих ідеологічних наративів через політичні мотиви також не дозволяє “розвінчувати” і “факт-чекати”. Ну, бо в політичній реальності ти не можеш називати брехуном свого візаві, з яким тобі потрібно домовитися. Твоя задача самому створити таку реальність, в якій ваші погляди могли б збігатися, та використати цей збіг на свою користь.

Таким чином, “еталонної реальності” у світі метамодерну не існує. А, отже, концепція “протидії дезінформації”, яка повинна довести реципієнту інформації, що цю реальність намагаються спотворити – більше не працює. Єдиним шляхом забезпечення виживання в новому світі є відстоювання та експансія своєї власної ідентичності, культури та структурування реальності. Як сказала Оксана Забужко, “світ не буде захищати тих, чию культуру не знають”. Світ ніколи не стане на нашу сторону тільки тому, що ми кажемо “Росія – погана”. Цей підхід не може створити платформу для співдії.

Щоб перемогти у фізичному та в інформаційному протиборстві, ми змушені вирішити, ким ми є, ким ми хочемо бути та ким би ми хотіли, щоб нас бачили. А оскільки відповіді на ці питання повинні поділятися великою частиною спільноти, то нам потрібен “кодекс будівника укробуддизму”.

ЗМІНИТИ ПРИРОДУ ГРИ

У попередній статті про укробуддизм ідеться про те, що Україна онтологічно опинилася у жорсткій опозиції до ключових геополітичних гравців планети і, сама того не бажаючи, стала антиамерикою, антикитаєм та антиросією. При цьому власних ресурсів на програмування реальності у вигідний нам спосіб у нас немає і ніколи не буде. Виходячи з цього, єдиний вихід, який нам доступний – зламати роботу програм визначених геополітичних гравців, для яких зникнення суб’єктності України відповідає їх інтересам.

Для того, щоб зламати це програмування реальності, укробуддизм має стати вірусом – надзвичайно вітальною сутністю, яка показує феномени виживання за будь-яких умов, постійно себе репродукує, змінює переносників та заперечує можливість функціонування запропонованих ідеологічних імперських програм, які намагаються “впихнути” аудиторіям під виглядом онтології.

Оскільки визначення укробуддиста (чи укробуддистки) нам наразі недоступне, через складність феномену, то ми можемо визначити їх через певні аспекти їх поведінки та взаємодії з реальністю.

Найперше, що потрібно сказати, укробуддист (-ка) відкидають вторинність діяльності. Вони нікому не протидіють (особливо дезінформації). Фокус укробуддиста (-ки) завжди направлений усередину для самовдосконалення, самоусвідомлення та уникнення страждання. Укробуддист (-ка) завжди повертається до питання “хто я і чому я роблю це?” і не дозволяє нікому (особливо, ворогу) визначати свою роль, навіть у боротьбі з ним.

Укробуддист (-ка) не протидіє дезінформації, бо реактивність – це вхід у чужий сценарій, де не можна наздогнати того, хто обирає траєкторію руху. Укробуддист (-ка) не реагує, а трансформує. Не відповідає в тому самому просторі, а змінює простір. Не вступає у діалог, а пропонує ескалацію сенсів, де слово є не зброєю, а відмичкою до нових світів, де зброя не працює.

Укробуддист (-ка) не сприймає реальність надто серйозно, оскільки самостійно генерує сенси і не сприймає жодної сакральності речей і явищ, оскільки будь-яка сакральність може бути мануально згенерована. Основним стилем спілкування укробуддиста (-ки) з реальністю є спокійна іронія та саморефлексія. Укробуддист (-ка) є невразливим для пропаганди чи дезінформації, бо сам генерує стільки сенсів, що занурюватися у сенси ворога просто немає часу.

Інструментарій рефлексивного контролю, який успішно використовується геополітичними гравцями, також не діє на укробуддиста (-ку), через готовність грати у різні ігри та мати різні ролі. Укробуддист (-ка) знає хто він, але може бути ким завгодно, або відмовитися бути кимось і стати режисером для інших героїв, чи й просто споглядачем. Його мета не в тому, щоб виграти суперечку, а в тому, щоб переписати її сенс.

Метою укробуддиста (-ки) є світоглядне превалювання над хаосом і тими, хто його продукує. Для досягнення цієї мети можна обрати два шляхи – або впорядкування хаосу, або власне генерування ще більшої невизначеності. Укробуддист (-ка) може ставитися до цього амбівалентно, оскільки, маючи спроможність давати речам і явищам свої власні імена, він сам керує невизначеністю, генеруючи чи впорядковуючи хаос. Не інфопростір формує укробуддиста (-ку). Укробуддист (-ка) формує інфопростір, задаючи ритм та потреби переосмислення.

Процес творення для укробуддиста (-ки) має набагато вищий пріоритет, аніж руйнування, тому він не протидіє, а створює своє, не впорядковує чужий хаос, а створює свій. Світоглядне превалювання досягається заповненням простору своєю культурою, назвами, феноменами, цінністю. Укробуддист (-ка) є сам по собі мемом за Річардом Докінзом, заповнюючи собою увесь еволюційний простір, до якого може дотягнутися.

Страждання та емпатія є невід’ємними частинами світу укробуддиста (-ки), однак травма не слугує йому певним тотемом, а лише джерелом самоусвідомлення та утримання внутрішнього фокусу і глибшого бачення. Вони не можуть утримувати укробуддиста (-ку) в онтології жертви, бо не мають влади над ним. Страждання – частина гри, а не її суть.

Суб’єктність укробуддиста (-ки) це і є “воля” у широкому значенні (freedom+will). Ні перемога, ні поразка не мають влади над укробуддистом (-кою), оскільки тільки відмова грати з власної волі означає припинення суб’єктності, а він не припиняє вести гру, бо він існує, доки грає, і доки продовжує рефлексувати гру та переписувати її правила. Укробуддист (-ка) не воює за світи, він створює їх. Він може впорядковувати простір чи хаотизувати його, однак у будь-якому разі він руйнує його штучну архітектуру. Його шлях не веде до “вічного життя”, а приймає смерть і зміну як рушійну силу для нових світів.

Укробуддист (-ка) – це не той, хто переміг, а той, хто змінив саму природу гри, переписав поле битви, безкінечно перепрограмовує культурний код для себе і всього людства.

Укробуддист (-ка) – це вільна озброєна людина, яка не має метафізичного хазяїна, не приносить жертви в ім’я чогось великого, адже сама є більшою за всесвіт, не зливає себе з державою, а використовує державу як обслуговування власної величі, береже і плекає власні кордони та кордони інших і ставиться до застосування насильства як до одного з інструментів забезпечення особистих кордонів. Гідність і зброя формують шлях укробуддиста (-ки) і це шлях гри.

Укробуддизм – світоглядна альтернатива, яка має на меті світоглядне превалювання над токсичними ідеями як Вєлікой Росії, так і Великої Америки чи Великого Китаю. Це не вірування, релігія чи вчення – це набір практик, який пояснює, що підкреслення розміру або величі може свідчити про серйозні внутрішні травми суб’єкта, якого могли раніше позбавити екзистенційної гідності. І тому цього суб’єкта потрібно звільнити від сакралізації держави та своєї жертви, оскільки ніщо не може бути більш величним, аніж людина. Гідність і Свобода – це не “від” чи “для”; це “як”.

Укробуддизм протиставляє онтологіям наддержав – онтологію надлюдей, які відмовляються від ролі жертви чи інструменту для Бога, імперій або “світового проєкту”. І, врешті решт, усі імперії падуть, віра стане більш люблячою і терплячою, а “світові проєкти” переформатуються. Незмінною залишиться тільки людина та її любов до гри.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства