Постраждалі не винні: як допомагають тим, хто зазнав насилля під час війни

Війна, на жаль, є періодом прогресуючого насилля не лише на тимчасово окупованих територіях. Допомагають постраждалим від усіх видів насилля – домашнього, гендерного, психологічного та СНПК (сексуального насилля під час воєнного конфлікту) – у Київському центрі допомоги врятованим.

Загалом це один із 11 діючих для українців у різних містах таких закладів. Центри створені у партнерстві з Фондом народонаселення ООН в Україні – UNFPA Ukraine, у співпраці з місцевими органами влади та завдяки фінансовій підтримці урядів Бельгії, Франції і  Швеції. Тож усі послуги надають на безоплатній основі.

Психологи та інші працівники ЦДВ допомагають знайти опертя і мотивацію жити повноцінно навіть після жахливого досвіду насилля. За більш як рік роботи центру, який поміж собою співробітники називають «рукавичкою», тут знайшли розраду понад 2 300 людей. 

МОБІЛЬНІ БРИГАДИ ВИЇЗДЯТЬ НА КРИЗОВІ СИТУАЦІЇ

Центр допомоги врятованим більше як рік діє на правобережжі у стінах Київського міського центру гендерної рівності. Марат Дурдиєв, координатор ЦДВ, розповідає: «У нас можна отримати соціальну, психологічну та гуманітарну допомогу, юридичну консультацію, інформацію щодо державних виплат, тимчасового прихистку. В одному приміщенні сконцентровано велику кількість різних послуг і проєктів, які фінансує фонд UNFPA: наш центр, жіночий простір «Вільна», мобільні бригади. Тож коли до нас потрапляє людина, її багато питань вирішуються тут. Наші спеціалісти працюють, щоб надати допомогу всім, хто її потребує».

Коли переважно клієнтки чи клієнти звертаються, то їх обов’язково запитують про згоду на ту чи іншу консультацію або допомогу, уточняє Марат Дурдиєв. Обговорюється все до найдрібніших деталей. Усім клієнтам гарантують конфіденційність.

У Києві працюють по дві мобільні бригади на лівому і правому берегах з 10 ранку до 20-ї вечора, якщо є виклики. Субота – теж робочий день, якщо є екстрений виїзд.

Охоче розповідає про свою роботу Ольга Бойко. «Ми їдемо туди, де вже немає кривдника (бо  у його присутності не маємо права навіть заходити у приміщення) і надаємо постраждалій особі психологічну консультацію», – каже психологиня мобільної бригади. Вона допомагає там, де кривдять старого дідуся чи бабусю, можуть навіть не давати їсти стареньким з «виховною» метою; влаштовують розбірки дружині чи чоловіку.

Перше, що запитує психолог ще по телефону: чи людина у безпеці і чи є діти поряд? Бо насильник може і їм цілеспрямовано чи з необачності завдати шкоди. Якщо загроза життю і здоров’ю лишаються, то пропонують, наприклад, зайти і зачинитися у ванній кімнаті. А мобільна бригада тим часом викликає поліцію, якщо цього не має змоги зробити постраждала особа.

«Якщо потрібно, стабілізуємо людину, щоб переключити її з емоційного важкого стану на події «тут і зараз», – розповідає Ольга. – Це звичайні, але дуже потрібні в таких ситуаціях  запитання: де знаходитесь, який предмет поряд бачите, у чому вдягнені, як вас звуть чи почули моє ім’я? Відповідаючи, людина перемикається з емоційного стану на оточуючий світ. Таким чином вона «заземлюється» і вже починає трохи стабілізувати себе сама. Тож вже може повідомити про місцезнаходження.

Чи бувають випадки, коли викликали мобільну бригаду, а потім на місці відмовляються спілкуватися? – перепитую.

«Буває різне, але відмов спілкуватися на місці не було, – розповідає психологиня. – Працюємо ми разом із поліцією (ситуації різні, правоохоронці можуть приїздити і перед нами, уже працювати з кривдником) і з медиками. Бригада швидкої допомоги їздить без психолога, тож допомагаємо ми».

Взагалі є 24 години, щоб мобільні бригади відреагували на виклик. «Не завжди є можливість доїхати відразу, інколи люди не завжди миттєво хочуть бачити психологів. Буває, ми можемо виїхати, а нам відповідають: «О, ні. Давайте трохи пізніше». Кожен виїзд відбувається за запитом людини. Інколи комусь достатньо просто поговорити по телефону. Хтось обирає варіант – прийти на консультацію до психолога у Центр допомоги врятованим», – каже Ольга.

Працівники Центру допомоги врятованим наголошують, що не можуть змусити людину звернутися до лікаря чи в поліцію. Але якщо постраждалі від насилля мають такі наміри – допомагають і перенаправляють.

ВРЯТОВАНА ХАСКІ ДОПОМАГАЄ ВРЯТОВАНИМ

Центр допомоги врятованим на правобережжі столиці знаходиться на другому поверсі будівлі, де розміщується мережевий супермаркет. На боковий вхід вказує не надто помітна вгорі вивіска назви закладу.

Всередині зонований простір невеликий, але затишний. Відразу зустрічають написи: «Сліди війни є не тільки на вулицях міст», «Ракети руйнують не тільки будинки», «Кулі влучають не тільки у тіло». І це не про знецінення тих, хто захищає Україну зі зброєю в руках, чи тих, хто постраждав від «Градів» і «Шахедів», які запустила російська армія. Це про наслідки війни, які зачіпають кожного. Поза лінією фронту врятовані мають відновлюватися.

Зовсім скоро з’являється поряд з нами хаскі, на шлеї написано: Саба. Це собака психологині Таіс Хелаф. Жінка повідомляє, що в день нашого візиту Саба вже працювала на консультації. Для тварини максимум «прийомів», до яких залучається протягом дня, – два.

Шестирічна хаскі лагідна, обережно бере з моєї руки маленький шматочок собачих ласощів. «Саба має спокійний нордичний характер. Вона контактна, в неї немає агресії, її можна погладити. І це допомагає людині зняти напруження», – коментує Таіс. Каністерапію – так називається лікування із допомогою чотирилапих – психологиня застосовує у приватній практиці близько трьох років.

Історія власне хаскі Саби – це теж про врятованих. Кілька років тому Таіс Хелаф побачила у соціальній мережі допис про сліпу тварину, хазяйка якої померла. Собаку забрали волонтери, далі вона жила у кількох сім’ях. Десь рік шукали можливість прооперувати очі Саби. Таіс спочатку допомагала збирати гроші на послуги ветклініки і врешті-решт забрала хаскі до себе.

«Спочатку у нас був складний контакт із Сабою, тварина боялася, бо я їй капала очі, давала таблетки, возила на консультації до лікарів, –  розповідає психологиня. – Спочатку у мене не було ідеї працювати з твариною. Хоча вона дуже чемна, нас з нею пускають у музеї, інші громадські місця. Одного разу, я не встигла завести її додому перед сеансом із клієнткою. За її згодою взяла з собою Сабу – і сеанс став проривом у роботі з жінкою. Це стало приводом для ідеї залучати тварину до психологічних консультацій».

Якщо хаскі навіть просто лягає і спить, коли працює психолог, – це розслабляє клієнтку/клієнта. Спеціаліст тоді менше часу витрачає на те, щоб «розговорити» людину. Контакт із твариною можливий, але не обов'язковий.

СЕКСУАЛЬНЕ НАСИЛЛЯ ПІД ЧАС ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ ВИРІЗНЯЄТЬСЯ ЖОРСТОКІСТЮ

Про будь-які види та форми насилля потерпілі переважно намагаються мовчати, бо соромно і лячно за свою репутацію. СНПК – сексуальне насильство під час воєнного конфлікту, яке включає примусове роздягання, торкання до тіла, катування статевих органів електричним струмом і примус дивитися на те, як когось гвалтують, – вороги взагалі перетворюють на психологічну зброю, яка здатна вносити розбрат у родинні кола і навіть невеликі населені пункти, де всі всіх знають. Бо засуджувати безпідставно і звинувачувати у «чому не втікла/ не втік» –  завжди є охочі.

«Я працюю, зокрема, і з СНПК дорослих, більше  жінок, чоловіки рідше звертаються, – каже психологиня Таіс Хелаф. –  Сексуальне насилля під час воєнного конфлікту відрізняється жорстокістю, має інші мотиви». Психологи постраждалим на тимчасово окупованих територій, як і іншим жертвам насилля, повертають довіру, контроль, самоповагу, працюють із почуттям провини. Періодичність зустрічей з клієнтом/клієнткою у Центрі допомоги врятованим у Києві – раз на тиждень, не більш як 15 консультацій.

Хтось не готовий на початковому етапі йти далі із психологом і обмежується 1-2 консультаціями. І це нормально. Як і бажання провести багато розмов із спеціалістом. Такі переважають. Київ для багатьох є транзитним містом, де внутрішньо переміщені особи живуть тимчасово. Це теж впливає на число відвідин психологів.

«Все, що відбувається з нашими клієнтами, – це нормальна реакція на ненормальні обставини, – підкреслює психологиня. – Людині багато про що соромно зізнатися: про те, що вижив, власне про насилля, про неспроможність захистити себе та інших. Почуття провини велике з різних причин. І це нормально. Як і все, що далі відбувається, – бо це спосіб опрацювання всього, що трапилося. Завдання психологів – зробити так, щоб певні  деструктивні форми переживань знизилися або зникли зовсім. Людина має оговтатися, зрозуміти, що може конструктивно приймати самостійні рішення стосовно себе».

Таіс Хелаф на запитання, що найперше треба робити людині, над якою чинять насилля, – відповідає коротко: «Робити все можливе, щоб вижити! А потім звернутися по допомогу: до поліції, психологів, медиків; почерговість диктує кожна конкретна ситуація». Людина, стосовно якої чинять насилля, не вибирала собі бути жертвою, тому відповідальність завжди на кривдникові.

Психологиня Катерина Шатковська працювала з ветеранами АТО з 2015 року. Мала кількох клієнтів з СНПК. До повномасштабного російського вторгнення в Україну кривдниками полонених були представники «ЛНР/ДНР», а з лютого 2022 року дії насильницького характеру вчиняють військові країни-агресорки. Чоловіки, як правило, менше разів відвідують психолога.

ПРОПРАЦЬОВАНІ КРИЗОВІ СИТУАЦІЇ МОЖУТЬ НАДАВАТИ НОВІ СИЛИ

Швидкість процесу виходу з кризової ситуації залежить від власне того, що з людиною сталося, якою була травматизація, та загалом життєвого досвіду. Якщо людина молодша – у неї більш гнучка психіка. Якщо вона працює з фаховим психологом, то їй простіше вийти з ситуації.

Одну й ту ж ситуацію різні люди переживають по-різному. Для однієї людини роздягання на російському блокпосту – просто неприємність, а для іншої – це величезна травма на все життя, якщо вчасно її не пропрацювати.

Є багато методик і підходів психологічної допомоги – кожному потерпілому індивідуально мають допомогти знайти оптимальні. Людина насамперед має відчути довіру до психолога, а тому не варто боятися звернутися до кількох спеціалістів (оптимально 3-5, щоб не розфокусовувати увагу надмірно), а потім вибрати. І це нормально.

Для людей, які пережили будь-яке насильство: гендерно зумовлене, СНПК, навіть психологічне, важливо повернути відчуття вибору, яке дає певний рівень свободи. Бо постраждалі, над якими вчинили насилля, потерпають від відчуття відсутності вибору.

«Людина вже пропрацювала свій травматичний досвід, коли має опору на себе: здобула відчуття своєї особистості, гідності і може робити щось за власним вибором, – каже психологиня Катерина Шатковська. – Друга ознака того, що проблема зникла, – людина не живе у минулому, а має плани на майбутнє. І третє – в неї покращується якість життя у кількох сферах: на роботі, в сім'ї, оточенні; людина соціалізується. Пережите, якщо воно пропрацьоване, навпаки надає нові сили».

Валентина Самченко, Київ

Фото Геннадія Мінченка