Як Тарас Шевченко повертався в Україну і потім – боронив її в часи радянщини

Як Тарас Шевченко повертався в Україну і потім – боронив її в часи радянщини

Укрінформ
Сьогодні виповнюється 160 років із дня перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі (1861).

Не тільки день народження Тараса Григоровича Шевченка чи день його смерті, а й «день визволення його праху з Московії» в травні 1861-го – є для українців урочисто-святковою датою. Не так «календаря», як української душі. Його могила стала сакральним – святим місцем для українців і в часи недовгого відновлення української незалежності на початку ХХ століття, і в криваво-голодоморні роки сталінщини, і в безсловесно-казенну добу брежнєвщини, і в чекістсько-беспрєдєльні андроповські. Були роки, коли прийти у цей день до пам’ятника навпроти Червоного корпусу «універа» було проявом національної гідності та спротиву імперії. За це карали. Втім, люди все одно йшли…

Могила Шевченка була для українців усього світу таким собі Єрусалимом, поєднанням Голгофи і Воскресіння водночас. Вона була місцем паломництва, місцем, що дає силу й надію. Тож згадаймо сьогодні Той день.

Рік 1861

Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали.

Пам'ятний знак на місці першого поховання Шевченка
Пам'ятний знак на місці першого поховання Шевченка

Але друзі Тараса Григоровича і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще 1845 року, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій…»

Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Шевченко з друзями: братами О. та М. Лазаревськими, Г. Честахівським і П. Якушкіним. Фото А. Деньєра (1859)
Шевченко з друзями: братами О. та М. Лазаревськими, Г. Честахівським і П. Якушкіним. Фото А. Деньєра (1859)

26 квітня. Труну з прахом Шевченка було викопано із землі Смоленського кладовища, в присутності близьких друзів і знайомих поета покладено в іншу, свинцеву і поставлено на ресорні дроги. Прощальне слово сказав Микола Костомаров. Пантелеймон Куліш покрив Тарасову домовину червоною козацькою китайкою – і рушили в путь: Васильєвським островом, через Неву і Невським проспектом до Московського вокзалу. Звідти – до Москви залізницею.

Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та Олександр Кониський
Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та Олександр Кониський

27 квітня. Труна з тілом Шевченка прибула до Москви, її привезли на Арбат і поставили в церкві Тихона. З тілом покійного прощалось багато москвичів; відбулася багатолюдна панахида. З Москви труну Шевченка повезли кіньми (залізниці до Києва ще не було) на спеціальних ресорних дрогах за маршрутом: Серпухов – Тула – Орел – Волобуєво – Кошелівка – Дмитрівка – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзна – Ніжин – Носівка – Козелець – Залісся – Бровари – Київ.

3 травня. Труна з прахом Шевченка прибула на землю України, в Чернігівську губернію.

5 травня. Труну з прахом Шевченка провезено через Ніжин. «Отдали честь Кобзарю. Провожали церемониально от заставы до заставы, положили венок на гроб», – писав Леонід Іванович Глібов Олександру Яковичу Кониському.

6 травня. О 7-й годині ранку в Бровари прибули похоронні дроги з прахом Шевченка в супроводі Олександра Лазаревського і Григорія Честахівського. Тут, на поштовій станції, їх зустріли чотири студенти Київського університету. Ввечері дроги прибули на Микільську Слобідку. Тут їх зустріло багато селян, міщан, представників київської інтелігенції. Сюди ж з’явились також поетові брати – Микита, Йосип, сестра Ярина, троюрідний брат Варфоломій Шевченко та інші родичі. Тут були виголошені чотири промови – українською, російською, польською та сербською мовами. Звідси похоронні дроги рушили на Київ. При в’їзді на Ланцюговий міст коні траурної колісниці були випряжені, і далі її везли студенти. На середині мосту дроги зупинились, і тут було виголошено промову в пам’ять покійного, а молодий поет Михайло Малашенко прочитав свій вірш, присвячений Кобзарю. На ніч труну поставили в церкві Різдва Христового на Подолі. Того ж вечора О.М. Лазаревський і Г.М. Честахівський, а також родичі Шевченка і представники київської інтелігенції радилися, де його поховати: в Києві (на Щекавицькому кладовищі) чи в Каневі. Після довгих роздумів і суперечок зупинилися на Каневі.

7 травня. Попри дощову погоду, біля церкви Різдва на Подолі зібралося декілька тисяч киян. У храмі йшла служба. Надгробні слова виголосити не дозволив генерал-губернатор. Якась пані в глибокому траурі протиснулася крізь щільний мовчазний натовп і поклала на домовину поета терновий вінок. О 4-й годині дня труну винесли з церкви Різдва і багатотисячна траурна процесія рушила до пароплава «Кременчуг», який стояв біля Ланцюгового мосту. Процесія часом зупинялась, і народ слухав проникливі слова промовців.

Різдва Христового на Подолі
Церква Різдва Христового на Подолі

8 травня. О 7-й годині ранку пароплав «Кременчуг» відбув із Києва вниз по Дніпру. Труну Шевченка супроводжували його брати і друзі, а також студенти Київського університету, серед них і Тадей Рильський, майбутній батько поета Максима Рильського. О 4-й годині пополудні пароплав прибув до Канева. Труну поставили в Успенській церкві.

Михайло Максимович (малюнок Шевченка) та Тадей Рильський
Михайло Максимович (малюнок Шевченка) та Тадей Рильський

9 травня. Зранку відбулася багатолюдна панахида. Протоієрей І.Мацкевич в своїй промові відзначив великі заслуги небіжчика перед народом.

10 травня (22 за новим стилем). Відбувся похорон Шевченка на Чернечій горі, яка від того часу стала зватися Тарасовою.

Чернеча гора стала зватися Тарасовою
Чернеча гора стала зватися Тарасовою

Григорій Честахівський незабаром писав Федору Черненку: «10 мая в час пополудні одправилися в церкву, одслужили, як слідує по закону, що було треба, потім протоієрей промовив, спасибі йому, в церкві до батька Тараса прощальне слово: «Ти, – каже, – брате наш во Христє, Тарасе, настоящий щирий батько свого українського люду, ти перший заступивсь за рідне слово українського народу; в солдатській шинелі, у тяжкій неволі, далеко на чужині, не переставав боліть серцем за люд свій і його слово! Мир тобі, Тарасе!»

Потім винесли гроб, поставили на козацький віз, накрили червонною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому». Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув. Над розкритою могилою було виголошено чотири промови, один з промовців сказав слово «від білоруської народності».

Михайло Олександрович Максимович прочитав коло могили свій вірш, присвячений похорону поета. Час підійшов до 7-ї години вечора. Г.М. Честахівський повідомляв: «Опустили біле тіло в гроб, і почав народ розходиться… а декотрі остались ночувати на Тарасовій горі, і всю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими ножами».

Так земля України навічно прийняла в своє лоно прах Великого Кобзаря.

Книжка
Книжка "Похорон Т.Г.Шевченка", 1929 р.

Сто років по тому

Український журналіст Сергій Набока (1955-2003) згадував: «чи не 72-го року, я вже забув, з датами у мене погано, – розгін демонстрації 22 травня біля пам’ятника Шевченку, коли ми з моїми однокласниками втрьох пішли, ну, взяти участь чи подивитись, я навіть не знаю, але факт той, що один із моїх приятелів тодішніх був у вишиванці. І я пам’ятаю, як побачивши, що робиться, – це було серйозно, це було насправді серйозно, це був справжній розгін демонстрації, от, причому мирної абсолютно. Я йому кажу: «Толік, повернися спиною». Він каже: «А чого, що я не маю права в вишиванці стояти?» І тут же я чую поруч людина в цивільному каже міліціонеру: «Ану-ка быстренько возьми вон того вот, он в вышиванке». – Ну я чув ще багато чого типу: «Он з вусами бери, того», – бо в нього вуса козацькі, ну, і так далі. Це достатньо цікаве таке було враження. З того часу я завжди намагався ходити до пам’ятника Шевченку. Ставало все менше і менше людей, от, все менше і менше квітів, але я намагався кожного року там все-таки бути…

Сергій Набока
Сергій Набока

Одного року ми їздили у Канів, ще навчаючись в школі. Ну, з одного боку, це тяглість якусь давало, що от ми є, що ми прийшли і відмітилися, що ми є. З другого боку, давало розуміння, що не тільки ми є, не тільки нас там четверо, п’ятеро, чи десятеро – багато є. Інколи приходиш просто сам, один, бачиш, що кругом сидять сексоти, довкола пам’ятника, але квіти лежать, і квітів багато. Ти розумієш – є люди, що іще не всіх посаджено, не всіх вбито, не всіх залякано, що є люди, які можуть важити своїм добробутом, добробутом своєї сім’ї, своєю роботою, членством у партії, бо були і комуністи, які туди ходили…, от, і розумієш, що ще Україна є. Батьківщина є. Не ідеальна, не в моїй уяві, не… в майбутньому, а що вона ось… »

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-