Бабин яр: троє врятованих і тисячі загиблих

Бабин яр: троє врятованих і тисячі загиблих

Аналітика
3439
Ukrinform
У 75-у річницю «Укрінформ» розповідає, як склалася доля трьох дітей, що дивом врятувалися від Бабиного яру

Із понад ста тисяч людей що за два з лишком роки окупації Києва загинули у Бабиному Яру, вдалося врятуватися одиницям. Серед них - декілька дітей. 9 вересня 1941 року  їх виштовхали з колони тих, котрі йшли на смерть, в останню мить, і врятувалися вони завдяки тому, що їх було кому сховати. Як склалося їхнє дивом врятоване життя? Чого вони досягли? Ким стали діти, народжені ними? Ми зустрілися лише  з трьома літніми вже людьми, тими, хто досі мешкає у Києві. Один з них - працював на Байконурі, бачив старт Гагаріна. Інша - стала танцівницею, об'їздила увесь колишній Союз з концертами. Третій - будував Дніпровські ГЕС. Усі вони  встигли зробити у своєму житті щось важливе і корисне.  А ті десятки тисяч дітей, котрі йшли в тій же колоні, убиті недолюдками у Бабиному Яру, ким стали б вони? Що б вони побудували, винайшли, написали, кого б вони народили, якби залишилися живими?... Дивлячись на долі трьох врятованих, можна собі лише  представити цей світ, розстріляний у Бабиному Яру. Навіки вічні нехай будуть прокляті нацизм та вбивці дітей.

Цифри

На 1 червня 1941 року у Києві мешкало 930 тис. чоловік. Близько 25% складали євреї. З початком війни понад 200 тис. киян було призвано до армії, приблизно 30 тис. пішли у народне ополчення, понад 300 тисяч було евакуйовано на схід. Як стверджують історики, на момент втечі німців з Києва восени 1943 року з майже 400 тис. жителів залишалося 25 тисяч.

Із стенограми свідчень Діни Пронічевої 24 квітня 1946 року

«Я піднялася на горбок, сіла. Спочатку дивилася на усі ці жахи: на моїх очах роздягали, били, люди істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за декілька хвилин сивими. Грудних дітей виривали у матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини і вели на якесь підвищення до піщаної стіни, у якій були прорізи, туди люди входили і не поверталися».

Василь Васильович МИХАЙЛОВСЬКИЙ

Зараз Василь Васильович – заступник голови Всеукраїнської Асоціації колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів. У минулому – директор проектно-конструкторського технічного бюро Держбуду України.

Йому було чотири роки, коли няня врятувала єврейського хлопчика Цезаря Каца від смерті у Бабиному Яру. Нинішнє прізвище він отримав після війни, коли його всиновило подружжя Михайловських.

Сім'я Петра Каца, директора невеликого ресторанчика на Хрещатику, жила в самому центрі Києва, на вулиці Челюскінців, нинішній Костьольній: бабуся, няня, десятирічний Павлик і Цезар. Хлопчика назвали таким дивовижним ім'ям за першою буквою маминого імені Ціпа – так прийнято у євреїв, якщо мати вмирає при пологах. Саме тому в родині з'явилася няня Анастасія Фоміна – щоб доглядати за малюком. У 30-х роках їй пощастило втекти від голодомору з якогось далекого села і влаштуватися в Києві. У 41-му Петра Каца закликали в армію, але повоювати толком йому так і не довелося. Залишки його частини потрапили в оточення під Києвом, потім – у Дарницький концтабір, де його мало не розстріляли. Врятував товариш, силою утримавши за лікоть, коли німець перед строєм наказав: «Жиди і комуністи – крок вперед!». Потім Петра перевели до концтабору на колишньої Керосинній (зараз – вул. Шолуденка). Якимось чином йому вдалося звідти вирватися, і він, ясна річ, відразу кинувся до дітей. На Костьольній натрапив на двірничку, яка переодягнула-погодувала мешканця, а сама в цей час послала за німцями. Його розстріляли просто тут же, біля будинку ...

Але про це вже через роки хлопчикові розповість няня. А поки поїзд, в якому вся сім'я намагалася виїхати від війни, на цілий тиждень застрягне у Ніжині. І бабуся відправить няню за провізією до Києва. Яким чином з Анастасією опиниться молодша дитина –уявити важко. Але на поїзд вони вже не повернуться.

А 29 вересня по всьому Києву вже були розклеєні оголошення з наказом всім євреям міста і околиць з'явитися з речами до 8 ранку на вулицю Мельникова. Тоді всі думали, що євреїв будуть просто переселяти. Відправилася туди і няня з дитиною.

Василь Васильович згадує:

 – Коли я втомився йти, вже на Подолі, няня прилаштувала мене на якусь підводу, їх там було безліч, а ще вантажівок і двоколок.

А на Мельникова нас вже чекало оточення з вівчарками і кийками. Людей стали бити, заганяючи у вузький прохід, і ми з нянею впали на величезний залізний «їжак», їх навколо було багато. Ми сильно поранилися, няня притиснула мене до себе, а я так просто вчепився в неї. Вона зуміла якось витягнути паспорт і стала його всім показувати, мовляв, вона не єврейка. І якийсь мужик виштовхнув нас з натовпу ...

Няня кілька днів не випускала мене з рук, ходила по знайомим, шукала притулку і хоч якоїсь їжі. Поки одного разу їй не сказали:

 – Що ти все ходиш зі своїм жиденям? Уб'ють і його, і тебе!

Хтось підказав, що на Предславинській якась добра жінка відкрила притулок для сиріт. Няня залишила дитину на його сходинках з запискою: «Вася Фомін». Так хлопчик отримав друге ім'я і, як він каже, третю маму – Ніну Микитівну Гудкову, ту саму «добру жінку». Другою назавжди залишиться Анастасія Фоміна, але з нею вони зустрінуться вже після війни.

Ніна Гудкова, молода лікарка, взяла на себе, здавалося б, непосильну ношу – на її руках без будь-якої допомоги з боку виявилося 70 діток. Але поступово про притулок дізнавалися городяни, ділилися, чим могли. Поруч була бойня, і робочі раз на тиждень приносили сюди відро з кров'ю. Ніна зуміла домогтися зустрічі з дружиною тодішнього бургомістра, і та милостиво дозволила приютських сиротам харчуватися зі сміттєвих контейнерів ресторану «Театральний», що був навпроти Оперного театру...

Коли звільнили Київ, з дитбудинку хлопців стали поступово розбирати. Так вийшло, що Вася залишився у своїй кімнаті сам. Хлопчик страждав серцевою недостатністю, до того ж був маленьким, з опухлим животом і через це переживав ще сильніше – невже його ніхто не забере?

Одного ранку підглянув у дверну щілину, що до притулку прийшов якийсь величезний бородатий дядько, а з ним тітка.

Вася подумав: «Це, напевно, за мною! А за ким же ще? Тут, крім мене, нікого немає!».

Він відчинив двері, кинувся величезному чоловікові на шию, вчепився що було сил у бороду: «Татку!»

Це були лікар Василь Іванович Михайловський та його дружина Берта Савеліївна, яким судилося стати новими і дуже коханими батьками Василя.

Школу він закінчив зі срібною медаллю, від хвороб позбувся, спочатку хотів бути лікарем, як тато, але у підсумку закінчив інженерно-будівельний факультет Київського будівельного інституту.

За свою довгу кар'єру будував Київську та Кременчуцьку ГЕС, потім працював у Західному Сибіру на прокладання газопроводу. Був директором проектно-конструкторського технічного бюро Держбуду України.

З дружиною, Галиною Сергіївною, познайомилися ще у КІБІ. Виростили доньку Ольгу – вона викладач англійської в одній зі шкіл на Солом'янці. Підросли вже й двоє онуків: Олег став програмістом, а Настя довго обирала покликання, так зупинилася раптом на професії «кондитера з двома вищими освітами». Нещодавно була на стажуванні у Франції.

 – Хотів би побажати нам всім миру, – каже Василь Васильович, – Нічого немає гірше сирітства ...

Раїса Вадимівна МАЙСТРЕНКО

Цій бадьорій, з короткою хлоп'ячою стрижкою жінці нізащо не даси її роки. Втім, як і іншим нашим співрозмовникам.

Раїса Вадимівна як і раніше – незмінний художній керівник дитячого танцювального ансамблю «Оболонь» в районному Центрі творчості дітей та юнацтва. А ансамблю ні багато ні мало – вже 32 роки.

З пекла Бабиного Яру її, трирічну дівчинку, винесла бабуся.

Неможливо повірити, але під час окупації 3–4-річна Рая влаштовувала у дворі з подружками танцювальні концерти для сусідів – якщо не було облав, коли вони з дідусем забивалися в підвал. Благо місцевий двірник не був стукачем, і не видавав єврейську дівчинку фашистам.

Раїса жила з батьками, бабусею та дідусем по батьківській лінії у комуналці на розі Саксаганського та тодішньої Комінтерну. Ще у Раїси був старший братик від першого шлюбу батька. Потім тато пішов на війну.

Дідусь, Петро Лимарєв, був знаним пічником – його навіть запрошували ремонтувати кахельну піч до Маріїнського палацу. Бабуся, Тетяна Іванівна, запросто перепливала Дніпро.

Подружжя Ковкіних, батьки Цилі Меєрівни, мами дівчинки, з ріднею не ладили і в будинку не з'являлися. Тому маленька Рая так чітко запам'ятала той день, 29 вересня, коли вони приїхали на навантаженій підводі у двір. Як виявилося, забрати дочку з онукою. Тетяна Іванівна відправилася проводжати.

Потім підвода, мама кудись зникли, і Рая запам'ятала себе сидячи на землі біля стадіону «Старт» серед викинутих з чиєїсь підводи провізії, банок з варенням. Ще вона пам'ятає високих білоголових рабинів у закривавленій білизні, що йдуть вулицею, і як бабуся підхоплює її на руки ...

Уже на Мельникова, дійшовши до оточення, Тетяна Іванівна, нарешті, зрозуміла, що треба рятуватися, почала хреститися і кричати: «Я росіянка!»

 – Чого кричиш? – Поліцай замахнувся на дитину прикладом, але бабуся встигла загородити, і удар припав їй по плечі. Але й впавши із дівчинкою на землю, жінка, не перестаючи, кричала: «Росіяни ми!». Нарешті німець з охорони виволік їх кудись у бік.

Сяк-так добравшись додому, Тетяна Іванівна кілька годин не могла заспокоїти дитину, котра ридала.

 – Напевно відчуває, що маму вбили, – сказала тоді бабуся.

... Після 10 класів Раїса вирішила стати фрезерувальницею – мама Циля теж колись мала схоже заняття, виточують гирьки у якийсь артілі. Та й заробіток потрібен був – тато після війни завів нову сім'ю.

Але про улюблені танці Раїса не забула – записалася до самодіяльного ансамблю БК «Більшовик» під керівництвом балетмейстера Леоніда Калініна. Того самого, котрий керував і танцювальною групою легендарного хору Верьовки. А класичного танцю Раїсу Вадимівну вчила сама прима-балерина Зінаїда Лур'є.

Там Раїса зустріла і свого майбутнього чоловіка. Потім подружжя Майстренків поставлять власні сольні номери, з величезним успіхом об`їдуть з ними весь колишній Радянський Союз і проведуть разом на професійній сцені цілих 22 роки.

 – Діти у нас теж вийшли «з привітом», – жартує Раїса Вадимівна. – Старший син Олексій працював каскадером на кіностудії Довженка, поки спину не травмував, зараз купили машину, таксує. Дочка Олена – майстер спорту з кінного спорту. 15-річна внучка Софія танцює у мене в ансамблі, але мріє стати журналістом.

 – Це жахливо, що у нас війна, – каже раптом Раїса Вадимівна. – Я ж то завжди вважала, що розповідаю про жахи Бабиного Яру, аби нічого подібного не повторилося. Даремно, виходить? ..

Не так давно Раїса Вадимівна поставила зі своїм ансамблем танець «Менора», присвятивши його трагедії 75-річної давнини. Але перед цим звозила вихованців до Бабиного Яру.

Володимир Вікторович ПРОНІЧЕВ

Володимир Вікторович – син легендарної Діни Пронічевої. Про неї розповів Анатолій Кузнєцов у романі «Бабин Яр». Маленький Володя, якому було у 41-му лише два рочки, дивом тоді залишився живий.

Це йому, через роки, сам Сергій Корольов вручить іменні годинники за успішний запуск ракети-носія «Протон».

Батько Володі на початку війни відразу потрапив в оточення під Києвом, якось вибрався та невдовзі повернувся додому. Батьки батька колись служили у петербурзькому придворному театрі, син також вирішив стати актором. Грав і у київському ляльковому театрі, де працювала Діна Миронівна Мстиславська. Так майбутні батьки хлопчика і познайомилися.

Коли стало відомо про переселення євреїв, мама вирішила залишитися з чоловіком та дітьми – старшою Лідочкою та дворічним Володею. Залишила дітлахів у квартирі на Воровського з бабусею, а сама пішла проводжати до Бабиного Яру батьків та сестру.

Вже потрапивши до оточення, встигла порвати паспорт, де було написано, що вона єврейка, і показувала всім профспілковий квиток з російським прізвищем по чоловіку, в цих квитках національність не вказували.

Її відігнали убік і наказали чекати, поки розстріляють всіх євреїв. Надвечір повели на розстріл і її – німці свідків не залишали, інакше на завтра євреїв до Бабиного Яру не заженуть. Вона зуміла впасти у рів на закривавлені тіла за секунду до того, як до неї «дійшло» дуло стріляючого кулемета. Коли зверху присипали землею, подумала – задихнеться і з жаху заворушився. Але вибралася і три дні переховувалася. Де, як – краще не згадувати. Потім, у січні 1946 року, вона, в числі небагатьох свідків, розповість про все на судовому засіданні в Києві.

А у вересні 41-го її довго шукав по місту чоловік, а вона не відважувалася з’явитися вдома. Сховатися Діні допомагали родичі і просто випадкові люди. Але одного разу Діна все-таки прийде провідати родину, і її тут же здасть німцям двірник. Вона втече до сусідки, бабуся встигне заховати лише старшу сестру Лідочку, а крихітного Володю німці витягнуть на вулицю і почнуть стріляти У його бік автоматними чергами, щоб виманити матір. Сусідка не пустить. І Діна піде через горище.

А оглухлого від пострілів хлопчика ледь не забере «душогубка» – машина для збору трупів і ледь живих, яких підбирали на вулиці. В останній момент його підбере і віддасть батькові сусідка.

 – Сестри не стало сім років тому, – розповідає Володимир Вікторович, – вона закінчила наргосп, була одружена з військовим, полковником і народила трьох дітей.

 – Я спочатку теж мріяв піти в артисти, навіть грав у народному театрі, але мама стала проти – не з чуток знала театральне життя з його інтригами. Та й не з моїм характером – я людина сором'язлива і по природі, як кажуть, шукач правди, – посміхається Володимир Вікторович. – Хотів стати військовим, але в армію не брали через пошкоджену барабанну перетинку. Попрацював на заводі, потім працював лаборантом в інституті ядерної фізики і незабаром отримав направлення в університет. Здав на п'ятірки перші два іспити, а тут військкомат направляє до ракетного училища, і, виявляється, пошкоджене вухо не перешкода.

Служити Володимиру Вікторовичу довелося на Байконурі, а туди відправляли кращих. Там і сталася історія з годинником.

Пронічев виводив у космос місячні дослідні станції: одна відправила на Землю пробу місячного ґрунту, друга доставила у Море Дощів «Луноход-1».

Але коли тяжко захворіла мати, Пронічев домагається переведення до Києва, аби бути поруч.

 – А взагалі у мене завжди було відчуття, що мене веде Бог, – знову посміхається Володимир Вікторович.

 – Це говорить людина, яка кілька разів ледь не загинула?

 – Так-так, – бадьоро відповідає. – Я ось і у 78-му році, коли склив балкон, мало не зірвався, а у 80-му перебігав дорогу, ще секунда – був би під колесами. А коли закінчував заочно Московську військово-інженерну академію, втратив пропуск. За це відразу виключали. Але начальник політвідділу виявився батьком мого однокурсника, якого я кілька разів серйозно виручав. Так мені не лише документи відновили, пообіцяли і в кар'єрі посприяти. Шкода, не погодився – а то бути б мені генералом! Сором'язливість завадила, – сміється Пронічев.

Двоє його синів теж пішли по технічній частині – закінчили КПІ.

А ще у нього підростає троє онуків.

Лариса Грек, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-