Маріуполь: бездомні з пропискою та громадянством РФ
За різними оцінками, під час окупації Маріуполя і російських атак у 2022 році загинуло не менше ніж 20–22 тис. осіб. Ще сотні тисяч стали біженцями, а саме місто розтрощене і зруйноване – армія РФ знищила 90 відсотків критичної інфраструктури, пошкодила понад 38 тис. приватних будинків, а 11 тис. із них просто стерла з поверхні землі. Понад 50 відсотків багатоквартирних будинків отримали істотні руйнування. Навесні 2022 року Маріуполь був фактично перетворений на руїни і братську могилу...
ЗАМІСТЬ ЖИТЛА – «СУСПІЛЬНО-ДІЛОВИЙ ЦЕНТР»
Тепер Росія поступово перетворює український Маріуполь на «осередок військової слави», переписуючи історію найбільшого міста, яке вони захопили з початку повномасштабного вторгнення.
У місті триває масове знесення будинків, які постраждали від російських обстрілів: понад 350 уже знищено і знесено, ще близько десяти тисяч приватних будинків окупанти планують знести. Найбільшу кількість – у Лівобережному та Центральному районах міста, в історичному районі «Гавань» – тут збираються побудувати «суспільно-діловий центр».
Звичайно, мова не про обіцяне компенсаційне помешкання для місцевих жителів, які втратили його в 2022 році.
Замість відновлення зруйнованого житла корінних маріупольців загарбники будують іпотечне – для росіян. Забудовники орієнтуються саме на росіян: розорені війною маріупольці не в змозі купити нову нерухомість. Мета окупантів, які зводять іпотечні будинки, одна – нажитися на «відновленні» захопленого міста. Відомо про понад 18 тис. сімей маріупольців, які досі там залишаються без житла.
Звичайно, сім'ї маріупольців, а це в основному люди похилого віку, чиї будинки згоріли, зруйновані або пошкоджені через російські бомбардування, все одно збирають документи і продовжують сподіватися на якесь компенсаційне житло від окупантів.
Практично всі, хто втратив житло, стикаються з великою проблемою – вони змушені шукати докази права власності на свої будинки і квартири через втрату документів, які або залишилися під руїнами, або згоріли, через що люди проходять знущальний бюрократичний квест, який не всі можуть витримати.
Окупаційний «мер» Маріуполя Олег Моргун на пропагандистському форумі «Інтеграція-2025» у російському Ростові заявив, що кількість так званих безхазяйних квартир і будинків у Маріуполі збільшиться в 5,5 раза – до 750 об'єктів.
«На сьогодні з ознаками "безхазяйності" у нас величезна кількість житла, але в муніципальній власності – лише 142 квартири, це близько 2 відсотків. Проте вже набрало законної сили рішення суду щодо ще 600 квартир», – сказав колабораціоніст.
За його словами, наразі у місті триває «посилена інвентаризація», щоб насправді швидше вилучити житло маріупольців. Мешканці розповідають у соцмережах, що в «інвентаризаційний» список окупанти заносять навіть квартири, мешканці яких залишилися в місті. Водночас загарбники змінюють юридичні адреси, затягують процес переоформлення документів і отримання спадщини.
ГУРТОЖИТОК ДЛЯ БЕЗДОМНИХ
Одна з волонтерських груп у Маріуполі викладає звіти в ютуб про свою допомогу мешканцям, які залишилися без власних квартир і будинків, зруйнованих російськими обстрілами. Волонтери періодично розносять пакети з продуктами людям, яких заселили в багатоповерховий гуртожиток. Це будинок, у якому ліфт не працює, але і на восьмому поверсі живуть пенсіонери, що сьогодні потребують такої допомоги.
Відеоролики волонтерів залишають гнітюче враження: у них – зруйновані долі, самотня і нещаслива старість у маленькій кімнаті з ліжком і тумбочкою, з вікнами, які зазвичай закриті газетами від літнього палючого сонця. Деякі змогли примостити десь у кутку ще маленьку електроплиту або мультиварку, чайник і якийсь посуд. У когось є вентилятор, у когось навіть маленький холодильник – кожен, хто тут живе, облаштовується на своїх 10–15 квадратних метрах, як може.
Цього разу волонтери відвідали своїх підопічних у середині серпня, передали пакети з продуктами й поставили всім одне і те ж питання: «Як у вас справи із житлом?». І в кожній відповіді були біль, смуток і безнадія.
…Літня подружня пара – Меланія Григорівна і Микола Іванович – нарікають, що місцева влада ніяк не може добудувати їхній будинок: «Четвертий поверх намагаються добудувати. Четвертий рік – четвертий поверх. Прийшли вже треті підрядники, сподіваємося, що цього року зайдемо. Сподіваємося, але не знаємо, поки чекаємо...»
Ще одні пенсіонери – Людмила Павлівна і Світлана Федорівна, відповідаючи на це питання, скаржаться на аналогічну ситуацію: «Чекаємо, але навряд чи щось передбачається. Ні, житло не відновлюють. Стоїмо в черзі». Одна з них додає, що вона в черзі аж 1937-ма, а друга тільки в неї стала, тому що «були проблеми з документами».
Наступна мешканка гуртожитку – Ольга Миколаївна – запрошує зайти в кімнату, де на ліжку лежить дуже хворий чоловік Валентин Єфремович. «У гуртожитку ми з початку травня, – каже вона. – До цього були у Псковській області, нас туди вивезли, евакуювали. Раніше в нас у Маріуполі був приватний будинок. А зараз... Житло начебто будується – одні роблять, інші переробляють...»
Вона розповіла, що про онкологію чоловіка вони дізналися вже в Маріуполі, коли приїхали з евакуації, – щоб поселитися в гуртожитку, зробили рентген...
Тут же на поверсі біля дверей волонтерів зустріла Алла Іванівна, яка, відповідаючи на питання про житло, каже: «Ой, у мене взагалі все на порожньому місці. Документи не можу зробити – немає в архівах ніяких даних на мій будинок. Треба, напевно, адвоката міняти на іншого. Чекаємо...»
Аналогічна відповідь була і в її сусідки Людмили Валентинівни: «Як справи із житлом? Та в мене документи не готові. Я прийшла до нотаріуса, а вона каже: "Ще півроку чекай, ти мало заплатила", а я їй відповідаю: "Скільки сказала, стільки і заплатила". Вона заявила, щоб я в кінці серпня прийшла. У мене документи згоріли, копії я віддала нотаріусу, і вона в суд вже двічі ходила. Заспокоює мене, каже, щоб я не переживала, що документи робляться. Сподіваюся. Вже скоро рік буде, як тут».
Скаржиться і пенсіонерка Олена Костянтинівна: «Стоїмо в черзі. Яка я в черзі – не знаю, нам нічого не сказали. Я рік стояла, спочатку квартири не давали, сказали – беріть гроші. Я рік гроші чекала, а в цьому році сказали – від грошей відмовляйтеся, ставайте на "вторинку". Ось, стали і не знаємо тепер, скільки чекати...»
Людмила Олександрівна, теж пенсіонерка, показує просту обстановку своєї кімнати в гуртожитку. «Отак облаштувалися. Усе сюди самі купували, – киває вона на невеликий холодильник і маленьку електроплитку на тумбі. – Тут ми вже рік. Нас до Маріуполя автобусом із Костроми, з евакуації, привезли, 50 осіб». Відповідаючи на питання про житло, додає: «Чекаємо гроші, може щось купимо... Тут 8-й поверх, ліфт не працює...»
Її сусідка на поверсі, Валентина Миколаївна, кажучи про себе, нарікає: «Як із житлом? Ніяк! Взагалі ніяк! Будинок під "відновлення", але нічого не просувається, взагалі нічого не робиться. Одне крило з 9-го поверху по 3-й розібрали – та так і стоїть мертвим вантажем. Але чекаємо, куди діватися. Може, щастя усміхнеться колись».
Волонтери, роздавши пакети з продуктами, спустилися в хол гуртожитку на перший поверх. Там, недалеко від вхідних дверей – флагшток, на якому встановлені триколор Росії і червоний прапор СРСР. На стіні – величезний плакат із червоно-синім написом на білому тлі: «Zа великую Россию» і червоний знак «V».
Тут волонтери зустріли ще одного літнього постояльця Миколу Васильовича. «У жовтні мені виповниться 76 років. Квартира в мене зруйнована, все згоріло. Все, що на мені, – сорочка, штани, туфлі, наручний годинник, який мені подарував зять, тільки це і залишилося. Так, все інше згоріло, нічого немає. І трудова книжка згоріла», – розповів він і довго дякував волонтерам за продуктову допомогу.
У МАРІУПОЛЬ З БАХМУТА
Ще одну сімейну пару пенсіонерів волонтери відвідали вже не в гуртожитку, а в одному з пошкоджених від обстрілів будинків приватного сектора. Цим людям – Олександру Трохимовичу та Любові Іванівні – тепер теж дуже потрібна будь-яка допомога, тому що вони зі зруйнованого Бахмута переселилися до Маріуполя, де проживає їхній племінник.
«Ми заселилися в листопаді минулого року. Племінник живе поруч у зруйнованому будинку. Майже рік тут, у чужому будинку в Маріуполі, де нам люди дали можливість пожити. Коли ми хотіли оселитися, з боку городу в цьому будинку не було стіни площею десь на чотири квадратних метри. Ми з дружиною поступово заклали стіну. Вікон теж не було взагалі, племінник допоміг їх поставити. А добрі сусіди допомогли нам з меблями, тому що тут нічого не було. Була лавочка, невеликий стіл і все. Ми поступово-поступово все купуємо – то ложечки, то виделочки», – розповідає Олександр Трохимович.
Він поскаржився, що їхнього житла в Бахмуті тепер немає, все зруйновано до фундаменту, і повідомив про страшний факт – у дворі будинку залишилося не поховане тіло їхньої загиблої дочки.
«Нашого житла в Бахмуті просто немає. Нам надіслали фото звідти – наш будинок і все навколо зруйновано... Все згоріло, нічого живого немає. Уже третій рік до міста Бахмута немає доступу. Немає можливості подати на компенсацію. Під час евакуації в мене загинула дочка, і вона досі на моєму подвір'ї лежить не похована. Я минулого року подавав заяву до слідчого комітету, обіцяли посприяти. Дуже складно вони нас тут прийняли в Маріуполі, говорили, що не займаються Бахмутом-Артемівськом. Але ми наполягли, вони прийняли від нас заяву і сказали, що передадуть все це до слідчого комітету Донецька», – розповів чоловік. Він повідомив, що з вересня минулого року вони з дружиною чекають відповіді, але ніяких звісток для них немає.
«Намагаємося жити далі. Ми все життя пропрацювали. У мене 45 років стажу, у дружини менше – вона виховувала дітей», – додає пенсіонер. У їх кімнаті – кут з опалою штукатуркою, стіна з тріщинами, але тримається. На ній газова колонка і розводи труб. З меблів – стіл з інструментами, стілець, етажерка, на полицях якої кілька каструль і якийсь посуд, складена металева драбина, а праворуч – кухонний куточок з ще одним невеликим столом...
МРІЇ, ВИМОГИ ТА БЕЗНАДІЙНІСТЬ
Чи здійсняться мрії тих, хто тепер мешкає в Маріуполі, хто втратив житло через російські бомбардування? Звичайно, ні. Кілька нещасних, мабуть, «ощасливлять» житлом і заради пропагандистської картинки в теленовинах заведуть у новий будинок, розхвалюючи, як «відроджується» Маріуполь. Решту, і це очевидно, нічого не чекає, виживай як хочеш.
От, наприклад, не так давно так звана влада представила візуалізацію нового ЖК «Лівобережний», який планують створити по вулиці Азовстальській, 158. І тут та сама ситуація – всі квартири окупанти збираються продавати в іпотеку. Раніше на цьому місці були розташовані багатоквартирні будинки. Під час блокади міста росіяни їх фактично зруйнували, а в 2023 році через аварійний стан будинки просто знесли. Маріупольські сім'ї залишилися на вулиці. У травні 2024 року загарбники перейменували вулицю Азовстальську на Тульський проспект, щоб через юридичну зміну назви люди не могли довести своє право власності на квартири. Через широке невдоволення назву вулиці повернули, але будувати компенсаційне житло ніхто так і не починає. Мешканці неодноразово виходили на мітинги, писали листи зі скаргами – усе марно.
«Ми фактично бездомні з пропискою. Нам обіцяли компенсаційні будинки. Але нас обдурили. Ділянка була віддана під іпотечне будівництво», – визнають маріупольці.
Сумну ситуацію з житлом для місцевих мешканців підтверджує Маріупольська міська рада, яка зазначила в телеграмі, що «російські організації "відмивають" кошти на ремонтах будинків маріупольців, залишаючи їх у напіваварійному стані. Більшість будинків досі перебувають у стані "заморожених ремонтів" через нестачу коштів. Окупанти перестали фінансувати відновлювальні роботи, а направляють кошти лише на зведення іпотечного житла під продаж для росіян».
А тим часом у місті назрівають акції протесту. То в одному, то в іншому районі Маріуполя незадоволені люди групуються і в розпачі виходять на вулицю, щоб записати і викласти в ютуб чергове звернення до російського диктатора Путіна – укотре заявити про свою проблему й поскаржитися, що залишаються бездомними, але тепер – уже з російським громадянством.
Маріупольці ще за інерцією, як в Україні, заявляють про себе і все сподіваються, що це може розв’язати їхню проблему...
Олена Колгушева
