Харківський музей Голокосту: Збережеться пам'ять – збережеться народ

Харківський музей Голокосту: Збережеться пам'ять – збережеться народ

Точка на карті
Укрінформ
Перший не лише в Україні, але і на всьому пострадянському просторі музей, який розповідає про трагедію винищення євреїв нацистами

У самому центрі Харкова, на вулиці Ярослава Мудрого, 28, що біля станції метро "Пушкінська", розташувалася непримітна триповерхова будівля. Але якщо ваш погляд затримається на скромній вивісці біля під'їзду, на якій написано "Харківський музей Голокосту", навряд чи ви залишитеся байдужим. Голокост, який увійшов у світову історію як катастрофічне знищення євреїв, не місцеве поняття, воно охоплює усі ті міста і країни, де одні люди вбивали інших лише за приналежність до єврейського народу.

Про розстріл євреїв у Бабиному Яру під Києвом написано чимало. На слуху – і розташоване за 70 кілометрів від польського Кракова містечко Освенцім, де був найбільший табір смерті "Аушвіц-1", який став базовим для мережі інших таборів, в тому числі табору "Аушвіц-2" (Аушвіц–Біркенау). Також відомо, що нацисти знищили в роки Другої світової війни понад шість мільйонів євреїв і мільйони осіб інших національностей.

Аушвіц-Біркенау було звільнено радянськими військами (зокрема, підрозділами 1-го Українського фронту) 27 січня 1945 року, і ця дата у 2005 році прийнята в резолюції Генасамблеї ООН як Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Примітно, що табір звільняв штурмовий загін 100-ї стрілецької дивізії під командуванням майора Анатолія Павловича (Аншеля Фейтелевича) Шапіро, єврея за національністю родом з Краснограда Харківської області: указом президента України Віктора Ющенка йому присвоєно звання Героя України (посмертно).

Чи має відношення до Голокосту сам Харків – визнаний промисловий, науковий і культурний центр сходу України, місто, яке у 1941-му році здали німецько-фашистським військам і тому, незважаючи на героїчні зусилля з його звільнення у 1943-му, так і не отримало звання міста-героя?

Виявляється, Харків, точніше, Дробицький Яр на його околиці, має пряме відношення до Голокосту. Саме тут у грудні 1941 року окупанти розстріляли майже все єврейське населення міста.

Але краще про це розкажуть експонати Харківського музею Голокосту – першого такого не лише в Україні, але і на всьому пострадянському просторі.

З ЧОГО ПОЧИНАВСЯ МУЗЕЙ?

Екскурсоводом по музею для кореспондентів Укрінформу стала його засновниця і президентка, заслужена працівниця культури України Лариса Воловик. До речі, це звання Лариса Фаліївна отримала у 2004 році з ініціативи громадської організації "Праведники народів світу", яка діє у Харкові ось уже 28 років.

- Скільки експонатів у музеї?

- За 23 роки – музей створено у 1996 році – у нас зібрано 7 тисяч експонатів, з них 5 тисяч – основний фонд. Далеко не все можна розмістити в експозиціях наших виставкових залах. Періодично ми доповнюємо, змінюємо експозиції, створюємо нові. Фонд музею представлено архівними документами і матеріалами державних архівів та архіву СБУ, причому не лише Харкова, а також Києва й інших міст. Кожен зал музею присвячено окремій темі.

Слідом за Ларисою Фаліївною знайомимося з експозицією основного залу музею – "Дробицький Яр". За склом стендів документи – від паспортів і довідок про склад сім'ї до свідоцтв про народження, смерті, реєстрації шлюбів. Тут же – фотографії з сімейних альбомів, де люди щасливі в колі сім'ї або серйозні на іспиті у виші... Поруч, в кімнаті-експозиції довоєнного побуту звичайної єврейської сім'ї, розмістилися старовинні меблі, включно з кріслом і етажеркою, що прикрашені вишитими серветками, а також предмети побуту: праски, які розігрівали гарячим вугіллям, одяг, шапочки-ярмулки, скатертини з бахромою, довоєнне піаніно, друкарські машинки початку 20 століття...

В іншому залі зібрані матеріали, присвячені внеску єврейського народу в перемогу над нацистською Німеччиною. Тут стенди зберігають оригінали воєнного часу: документи, грамоти, ордени, медалі, фотографії. Ще в одному залі представлено матеріали про єврейські професіях кінця XIX – початку XX століття. Річ у тому, що євреям не дозволялося купувати землю, і у них були свої споконвічні професії: кравців, годинникарів, ковалів, кухарів, перукарів, ювелірів.

На усі ці експонати неможливо дивитися без смутку, адже вони належали людям, які не пережили Голокост. Безцінні дари пам'яті принесли в музей рідні та близькі загиблих, їх однокласники, однокурсники, співробітники та колеги, сусіди по будинку – їхні імена зазначені в експозиції...

- З чого ж почався музей?

- Ще у 1988 році, на хвилі перебудови, у Харкові було створено обласний комітет "Дробицький Яр", головною метою якого стало вшанування пам'яті розстріляних жертв нацизму, включно зі створенням мартирологу. Ми слідуємо народній мудрості: збережеться пам'ять – збережеться народ. З 1991 року комітет очолює відомий у Харкові громадський діяч Леонід Петрович Леонідов. До речі, у нього в Дробицькому Яру розстріляні 5 близьких родичів, серед них – і маленький Марік, якому було трохи більше 3 років. Мене обрали відповідальним секретарем комітету, і у мене в родині теж є жертви Голокосту: мої дідусь і бабуся по-звірячому розстріляні у місті Кролевець Сумської області... Мені довелося не лише займатися реєстрацією Статуту комітету, але й зустрічатися з харків'янами, які вижили в окупації, а також їх рятівниками, записувати історію з перших вуст. Причому тоді приміщення у нас не було, зустрічалися і на лавках у сквериках. Тоді ж почали роботу в державних архівах Харкова, Києва, отримали дозвіл вивчити справи зрадників в архівах СБУ Харкова, Запоріжжя. Нарешті ми дізналися правду про те, як знищували євреїв лише за те, що вони були євреями. Адже в радянські часи на місцях розстрілів, якщо і були відомі такі, встановлювали скромні пам'ятники, на них писали "мирним Радянським громадянам", і це був стереотип.

У 1995 році міська влада виділила в оренду комітету три невеликі кімнати на другому поверсі будинку №28 по вулиці Петровського (нині – Ярослава Мудрого). До сьогодні зібралася досить велика кількість архівних документів, фотографій, спогадів. На одному із засідань комітету я і запропонувала створити в одній з кімнат музей: не можна було зберігати такі матеріали тільки для особистого користування. Основою першої експозиції стали матеріали і напрацювання, які я збирала протягом шести років і які доповнив комітет "Дробицький Яр".

Першу екскурсію я провела у грудні 1996 року після відвідування Дробицького Яру в день 55-річчя з дня трагедії в окупованому Харкові. Автобус з учасниками підвіз нас до будинку на вулиці Петровського. Серед присутніх на першій екскурсії були діти загиблих у харківському гетто і Дробицькому Яру, колишні в'язні гетто, ті, хто вижив у тому пеклі, і ті, хто допоміг їм вижити. Це була розповідь про них, про їхні долі, вперше про них заговорили на повний голос, і це був їхній музей. Пізніше, протягом більш ніж 20 років, вони так і залишилися вірними друзями музею, учасниками всіх заходів. Вони приходили самі, потім привели своїх дітей, а дорослі діти приводять своїх дітей, онуків і правнуків. І коли я на тій першій екскурсії побачила сльози на їхніх очах, я зрозуміла: все, що ми робимо, потрібно не тільки як застигла пам'ять про трагедію. Це важливо для нащадків, і треба поспішати розпитати тих, хто був свідком звірств окупантів, тому що не лише архівні матеріали, але й особисті спогади, сімейні документи, що збереглися – все разом дає повну картину того, що назвали Голокостом.

Минуло 24 роки. Харківський музей Голокосту за ці роки виріс не тільки за площею – у нас тепер 5 кімнат, – але і за кількістю експонатів: 7 тисяч усіляких документів, фотографій, речових свідчень минулого. Якщо спочатку це був музей, який зберігає пам'ять про харківські події, то сьогодні це музей Голокосту, який розповідає про трагедію винищення євреїв не лише в Україні, але й у всіх окупованих нацистами країнах.

Лариса Воловик
Лариса Воловик

- Виходить, ви стали не просто музеєм, а і науково-освітнім центром...

- І не тільки з Голокосту, але й з історії євреїв – зі своєю бібліотекою, кіно- та відеотекою, архівом. Музей відомий не тільки в Україні, але й у близькому і далекому зарубіжжі. Він увійшов у всі туристичні довідники, тому його відвідують закордонні гості, а для студентів і школярів Харкова він є базою з вивчення Голокосту.

Наша офіційна назва – "Громадська організація "Харківський музей Голокосту", у складі якої – перший в Україні музей Голокосту, науково-просвітницький центр, галерея "Амі" ("Народе мій") – це додаткові виставкові зали зі змінною експозицією, та щомісячна газета "Дайджест Є", яка виходить з грудня 1995 року.

ІСТОРІЇ ПРО ДІТЕЙ — ЗАВЖДИ НАЙТРАГІЧНІШІ

Музей розповідає не лише про події у Харкові, але і про опір нацистам в гетто і концтаборах в інших країнах, про повстання в'язнів. У нас є зворушлива виставка, присвячена жертвам нацизму – дітям, які ніколи не стануть дорослими. На старих фотографіях – щасливі усміхнені обличчя дітей з різних країн: немовлята, діти трохи старші, підлітки. Перед ними відкривався цілий світ, і вони були винні лише в тому, що народилися євреями. Ми розповідали про їхні сім'ї та долі. Історії про дітей – завжди найтрагічніші.

- Так. Зворушують до сліз...

- Є у нас фото з дуже сумною історією. На ньому зображена Інна Бекман, яка народилася у Харкові в 1927 році. Її батько Еміль, німець, помер, коли Інна була маленькою. Мама Рахіль вийшла заміж повторно, і сім'я виїхала до Середньої Азії. За рік до початку війни помирає мати, і вітчим відправляє 13-річну дівчинку до Харкова до тітки-німкені, сестри її батька.

Треба сказати, що коли німці зайняли Харків, і за наказом німецького коменданта усіх євреїв відправили в гетто, Інна залишалася зі своєю тіткою, і її ніхто не чіпав. Але тітка, як законослухняна німкеня, вирішила відвести дівчинку до комендатури, де розповіла, що її мати єврейка. Інну забрали в гетто, а потім вона разом із тисячами інших загинула у Дробицькому Яру. Тітка тоді виправдовувалася: мовляв, не знала, що так вийде, а після звільнення Харкова зникла з міста.

Ці відомості разом із фотографією зі свого домашнього альбому передала до музею подруга дитинства Інни Бекман – Ірина Васильєва. Ірина Борисівна дуже хвилювалася, щоб ім'я Інни не пішло в небуття, адже не залишилося нікого з близьких, хто може пам'ятати про її трагічну долю. Ми внесли ім'я Інни Бекман до мартирологу, а фотографію розмістили в експозиції серед фото інших жертв Дробицького Яру.

В експозиції є фотографії людей, які загинули по всій Україні і надіслані нам з інших міст і навіть країн.

Ось фото маленького хлопчика Гриші Кузнецького за кермом триколісного велосипеда. Його батько, Кузнецький, воював з першого до останнього дня війни, і так вже пощастило, що він навіть не був поранений. Сім'ю не бачив 5 років. Після перемоги, щасливий, він повертається до Луганська до молодої дружини і сина, і дізнається, що їх просто живими кинули в шахту. За розповідями очевидців, він посивів за одну хвилину, психіка не витримала.

Найстрашніше, що спочатку жодна радянська газета не писала, що німці знищують євреїв. Я особисто вивчала в архівах довоєнні видання та газети перших років війни. Згадайте, був укладений пакт Молотова-Ріббентропа, СРСР з фашистською Німеччиною були друзями. Їхні офіцери навчалися в радянських академіях. Перша згадка про знищення євреїв була у газеті, по-моєму, в "Известиях", у 1943 році, коли на теренах пострадянського простору майже усі євреї були вже знищені. Руками Гітлера і Сталіна...

- А чи врятувався хто-небудь з Дробицького Яру, і чому пам'ятний камінь Праведникам світу стоїть не в Дробицькому Яру, де були розстріли, а на місці колишнього гетто, поруч зі Стіною Скорботи, що поблизу Московського проспекту?

- Врятуватися можна було лише з гетто, і то – поки його не обнесли колючим дротом. У Харкові до війни було багато міжнаціональних шлюбів. І якщо знаходилися родичі-неєвреї, які погоджувалися прихистити єврейських дітей, тих намагалися шляхом підкупу охоронців визволити з гетто, яке знаходилося в бараках верстатобудівного заводу.

Усі відомі нам врятовані вижили саме так. За спогадами тих, кому дивом вдалося вижити, бараки були старими, холодними, воду брали з колонки за територією гетто, туалети на території – дерев'яні.

За ініціативою обласного комітету "Дробицький Яр" у грудні 1997-го був встановлений камінь-пам'ятник з написом: "Рятівникам – Праведникам світу. Вдячні євреї-харків'яни". Тоді це був перший пам'ятник Праведникам світу на всьому пострадянському просторі. Зараз вже є і в інших містах.

ДОЛЯ ЙОСИПА ТАРАШИНСЬКОГО — ЄДИНОГО ВРЯТОВАНОГО

- А от з Дробицького Яру врятуватися було практично неможливо. Ми знаємо лише про одну таку людину – Йосипа Тарашинського. Ця історія заслуговує на те, щоб її розповісти. Сім'я польських євреїв Тарашинських (батько, мати і троє синів) втікла з Польщі до Радянського Союзу ще до початку війни на нашій території. Усі їхні родичі загинули у Варшавському гетто. Перебіжчиків у нас відправляли на Урал, в Сибір на рубку лісу. Мати сімейства – Блюма – працювала кухаркою. Через рік сім'ї дозволили вибрати місто для проживання. Вони вибирають Харків і переїжджають сюди у квітні 1941 року. Батько влаштовується двірником, середній син вирішив виїхати до Мелітополя. У червні Німеччина розв'язує війну на нашій території. 24 жовтня 1941 року німці увійшли до Харкова, і незабаром євреїв почали відправляти в гетто. Наприкінці грудня 1941 року німці і поліцаї почали вивозити мешканців гетто партіями у двісті-триста чоловік під виглядом влаштування на роботу в Полтаві через голод у Харкові. Однак вивозили їх до Дробицького Яру.

Сім'я Тарашинських – батько, мати і вже 2 сина – потрапили в одну з машин. Йосип застрибнув до машини останнім, і коли їх привезли на місце розстрілу, він зістрибнув з кузова. Молодий німецький офіцер ламаною російською велів йому збирати у валізку золоті речі, які знаходили у привезених з гетто, а в мішок – срібні. Сім'ю Йосипа повели в бік, він чув постріли доти, доки в живих нікого не залишилося. Було холодно, і офіцер сів у кабіну з флягою в руках, а Йосипу наказав йти туди, куди забирали інших. Було вже темно, Йосип побачив, як в стороні хтось вантажить у вантажівку речі розстріляних і побіг до них, сподіваючись продовжити життя. Там був старий єврей і ще один хлопець. Старий запропонував хлопцям застрибнути до кузова і закидав їх речами. Коли машина виїхала з яру і була вже в місті, Йосип непомітно вистрибнув і дістався до гуртожитку, де жив із сім'єю. Він розповів про все двірничці. Та нагодувала його і сказала йти, тому що боялася. Переночувавши на горищі, вранці він пішов на базар, де зустрів вірменського хлопчика і, не знаючи, що робити, розповів йому про себе. У відповідь почув: "Ти знаєш польську? Як тебе звати по-польськи? – Юзик. – Йдемо до нас. Я живу з бабусею і трьома двоюрідними сестрами. Тільки не кажи, що ти єврей".

Так він і залишився в цій вірменській сім'ї, де про його національність (Юзик не вмів хреститися) знали лише Вартан, його бабуся Араксі та одна з сестер – Кнарик, яка йому подобалася. Коли Харків звільнили, хлопці пішли на фронт. Вартан загинув у Білорусі. Юзик-Йосип відвоював, повернувся до Харкова, прийшов у вірменську сім'ю, до своїх рятівників, а через деякий час – одружився з Кнарик. Вони прожили чудове життя, у них донька і два онуки, всі вони часто приходили до нас у музей. Йосип сумував, що нічого не знає про свого брата Леона, де і як він загинув. Кнарик і Йосип вже пішли з життя, але це не кінець історії.

Коли я дізналася про долю Йосипа, то відправила усі матеріали в Інститут Яд Вашем в Єрусалимі для присвоєння звання "Праведник народів світу" (посмертно) Вартану і Араксі Мкртчан, Кнарик Шахбазян – і вони це звання отримали.

Роки три тому я отримала листа з Австралії. Виявилося, написали діти Леона, який потрапив до Австралії, одружився, і все життя шукав своїх рідних. Леон вже помер. Жива ще його дружина Шеллі та діти. Це велика сім'я, і якщо братам не судилося побачитися, то я познайомила їх з донькою Йосипа (брати на фото дуже схожі), вони приїжджали до Харкова, привезли в подарунок музею кіпу Леона і тфілін. У цій великій австралійській родині він був єдиним євреєм.

- Так скільки все ж таки євреїв загинуло у Дробицькому Яру в Харкові, фігурують різні цифри.

- За актом Державної надзвичайної комісії (ДНК), яка відразу після визволення Харкова працювала в місті, – 16 тисяч євреїв. Але я знайшла ще один документ у держархіві Харківської області, там написано про 16 тисяч сімей – і ця цифра ближча до істини. Адже згідно з останнім радянським передвоєнним переписом населення – у Харкові налічувалося 833 тисячі осіб, з них євреїв було 130 тисяч. Це досить велика цифра. За переписом при німцях, на початку грудня 1941 року в Харкові налічувалося 10271 особа у "жовтих списках": євреїв переписували на жовтому папері.

За чверть століття роботи в архівах ми переглянули десятки архівно-кримінальних справ, які розповідають про злочини нацистів та їхніх помічників-поліцаїв, працівників міських і районних управ. Тепер відомо точно, що у Дробицькому Яру в грудні 1941 – січні 1942 року розстрілювали лише євреїв. Потім окупанти трупи присипали землею і пішли розстрілювати в інші місця.

ХАРКІВСЬКІ ПРАВЕДНИКИ, ПАМ'ЯТЬ І СУД

- І все-таки знаходилися люди, які ризикували життям – за приховування єврея слідував розстріл на місці – і рятували їх від нацистських переслідувань. Скільки таких у Харкові?

- Звання "Праведник народів світу" присвоєно добрій сотні харків'ян. Про події у Харкові нагадують меморіальні дошки. Наприклад, минулого грудня за нашою ініціативою відкрито меморіальну дошку на честь відомого харківського лікаря Олександра Мещанінова, ім'ям якого названа міська лікарня швидкої допомоги. В роки окупації він лікував поранених у таборі для військовополонених, рятував молодь від відправки до Німеччини - ставив їм "шкідливі" діагнози. Він також врятував єврейську сім'ю Пунькіних.

Або такий приклад: харків'янку, журналістку Олександру Бєлову, яка вивезла з гетто двох сестер, видала сусідка. Бєлову схопило гестапо, її розстріляли. Їй посмертно присвоєно звання "Праведник народів світу", на її честь названо одну з харківських вулиць.

За ініціативою комітету "Дробицький Яр" та музею Голокосту встановлено 10-тонний пам'ятник "Жертвам Голокосту" в Дробицькому Яру і сімнадцять меморіальних дошок, у тому числі – на будівлі колишньої синагоги на вулиці Громадянській в пам'ять про знищених тут взимку 1941-го року 400 євреїв. Це були старі люди, інваліди, які не могли дійти до гетто, їх просто замкнули в страшні морози у синагозі (забили двері), і нікому з них не вдалося врятуватися.

Є меморіальна дошка на будівлі Харківської філармонії на вулиці Римарській, де у 1943 році, після визволення Харкова, відбувся перший у світі судовий процес над військовими злочинцями, який передував знаменитому Нюрнберзькому, який тривав з листопада 1945 по жовтень 1946 року в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнберзькому палаці юстиції. На судовому процесі у Харкові в якості журналістів були акредитовані і потім написали про нього Ілля Еренбург, Костянтин Симонов, Олексій Толстой. Тоді з повідомлень "Радінформбюро" увесь світ вперше дізнався про газенвагени або машини-душогубки і смертельний газ під назвою "Циклон Б".

Прийшов час прощатися. Дякуємо Ларисі Фаліївні за вражаючу екскурсію, просимо передати слова подяки керівнику комітету "Дробицький Яр" Леоніду Леонідову, а також усім співробітникам музею. І тільки тоді дізнаємося, що організація "Харківський музей Голокосту" – неприбуткова, штат складається усього з двох осіб: самої Лариси Фаліївни, яка свого часу закінчила Харківський інститут радіоелектроніки, та керівника освітніх програм музею, інженера за фахом Юлани Вальшонок. Ба більше, виявляється, музей – справа сімейна, ця тема об'єднала членів однієї сім'ї: Леонід Леонідов – чоловік Лариси Фаліївни, а Юлана – її донька.

Відповідаючи на запитання про підготовку до 27 січня – Дня пам'яті жертв Голокосту – Лариса Фаліївна Воловик відразу запросила нас на заплановані цього дня заходи: показ створеного харків'янами документального фільму "Харків-Голокост", ізраїльського фільму "Тегеранські діти" – про тих, хто тікав від нацизму, і виставку на тему Голокосту у Харківському ТЮГу.

Світлана Лігостаєва, Харків
Фото В'ячеслава Мадієвського, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-