Три храми Воскресіння Христового
СВЯЩЕНИК-«РЕКОРДСМЕН» І ФІСГАРМОНІЯ
Головна духовна святиня села Кобиловолоки Теребовлянського району, яке цього року відзначає 625-річчя з часу першої літописної згадки – церква Воскресіння Христового.
Про цікаві факти з історії храму розповів нам владика Павло (Кравчук), єпископ Тернопільський і Теребовлянський ПЦУ. У владики є родинне обійстя у цьому селі з дивною назвою, де парафіяни пам’ятають глибокі проповіді й його батька-священика, і самого єпископа.
- Упродовж понад шести століть священикам і вірянам вдалося зберегти тут давні церковні книги, в яких записано усю хроніку нашого храму, збудованого у візантійському стилі ще у 1882 році. Так от, у цих книгах зафіксовані прізвища усіх 14 настоятелів, що тут служили. І серед них – Теофіль Царевич, священик, який cлужив у нашому храмі 61 рік на зламі двох століть – XIX та XX. Таким тривалим служінням отця може похвалитися не кожна парафія, – усміхається владика Павло.
Ще одна «родзинка» й реліквія цієї церкви – фісгармонія, пневматичний клавішний музичний інструмент, який справно служить тут уже понад 150 років. Музикант-фісгармоніст «вичерпує» звуки з цього інструмента, вміло натискаючи педалі. І звучить під церковним склепінням урочиста музика, чимось схожа на звуки органу. Як пам’ятають старожили, на цій фісгармонії дяки грали супровід до кожного із богослужінь. А особливо відзначався старенький дяк Масило, який навчав дяківства хлопців із Кобиловолок та навколишніх сіл. Його учень Іван Пиріжок був довгі роки дяком у Зарваниці, де зберігається чудотворна ікона Богородиці. Служив при церкві, згідно з архівними записами, й Матвій Бараник, який став громадським писарем, а згодом війтом. Та не мав Матвій щастя в особистому житті. Жінки його помирали одна за одною. А одружувався він п’ять разів і виховав 13 дітей, дав усім їм освіту та вивів у люди.
У селі дотепер пам’ятають, що сам митрополит Шептицький високо оцінив служіння Бараника, надав йому перший ступінь свячення – співця. Після смерті на 80-у році життя він був похований із великими почестями у церковному вбранні – стихарі.
“ПІДПЕРЕЗАНА” ЦЕРКВА ТА ІКОНА ЗА 80 ТИСЯЧ МАРОК
У 1850 році у селі Лопушне, що у Лановецькому районі, місцевий люд гуртом збудував для себе і своїх нащадків величний храм Воскресіння Христового.
А його історію оповів автору цих рядків настоятель церкви отець Роман Будола.
- Наше село усередині XIX століття було на межі російсько-австро-угорського кордону. І от, коли тут з інспекцією був російський імператор Микола І, то він звелів побудувати храм. І це було згодом зроблено. Майстри звели величезну, п’ятикупольну церковну споруду у вигляді хреста. Та от біда: тільки-но завершили будівництво храму, як стіни його почали тріскати. Не допоміг навіть металевий обруч, яким було вирішено «підперезати» церкву.
Інженер-будівельник, побачивши такі справи, взяв собі все це близько до серця та й покінчив життя самогубством. А перелякані віряни два роки боялися зайти у церкву, де священики не ризикували проводити служби через можливу небезпеку обвалу.
Та пройшов час і тріщини зупинилися. Їх зашпаклювали, а в церкві почали відправляти святі літургії.
ПРО СКУПОГО ПАНА І ЗАВЗЯТИХ СЕЛЯН
- Храм у нашому селі Милівці Чортківського району почали будувати в 1906 році. Початок будівництва був складним у зв'язку з протидією пана, – розповідає настоятель церкви Воскресіння Христового отець Богдан Гагавчук. – Пан не погоджувався платити на будівництво храму податок, який нараховувався на землю. Узагалі, тодішня польська влада забороняла українцям будувати свої святині. Але за порадою священика отця Каравця, який потім і керував будівництвом, Іван Синишин, житель Милівців, організував заготівлю будівельного матеріалу та початок будівництва без згоди пана. За такої ситуації пан уже не мав куди дітись. Люди почали будувати всупереч усім заборонам. Лише коли церква вже була зведена до вікон, священики з монастиря були змушені благословити будівництво храму.
…Сьогодні під час святкового Великоднього богослужіння у трьох церквах, наречених святим Воскресінням, про які ми розповіли ці історії, звучатимуть піснеспіви місцевих хористів. І там, як і в інших церквах Тернопілля й усієї України, нині напевно витатимуть у Великодній високості душі тих односельчан, чиї праця й ревне служіння Богові нерозривно були пов’язані з вірою й рідними храмами.
Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора