Чому в українську мову повертається мода на діалекти?

Чому в українську мову повертається мода на діалекти?

Укрінформ
Учені кажуть, що мову Київської Русі можна було почути на Житомирському Поліссі до 1980-х років

У нашій державі вже стало гарною традицією щороку писати радіодиктант, а в ефірах суттєво зростає кількість української музики. А останнім часом, зауважують мовознавці, у моду поступово входять ще й діалекти.

Погодьтеся, сучасну українську літературу немислимо уявити без Марії Матіос, Мирослава Дочинця, Володимира Лиса, завдяки творам яких читачі розуміють значення таких слів як мацур (кіт), мешти (туфлі), моквА (дощова погода) та багатьох інших. Видавці охоче публікують їхні книги, які нерідко стають бестселерами.

Чимало з місцевими говірками експериментують і музиканти, які беруть народні тексти, пишуть для них рок-музику й у такий спосіб осучаснюють перлини народної творчості.

Кореспондент Укрінформу мав нагоду поцікавитися у фахових філологів та діалектологів ситуацією на Житомирщині. А підштовхнуло до цього – відрядження до Коростеня, коли в очікуванні автобуса до обласного центру вдосталь наслухалася місцевої говірки. Розмовляють у столиці древлян інакше, як на півдні області, а тим паче – в Житомирі. Так от, жінки, що стояли біля кас автовокзалу, казали «платтє» замість плаття, «10 год», а не 10 років і ще чимало слів, які були незвичними і навіть дивними для мене.

Розібратися з особливостями говірок житомирського Полісся допомогли доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету ім. І.Франка (ЖДУ ім. І.Франка), голова Північноукраїнського діалектологічного центру ім. М. Никончука Віктор Мойсієнко та кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови цього ж університету Галина Гримашевич.

ДІЛІНГВІЗМ ЗАМІСТЬ БІЛІНГВІЗМУ

Використовувати діалекти у своїй мові та переходити на місцеву говірку з її носіями — така установка поступово перетворюється на правило гарного тону і стає нормою для вихованої людини.

Галина Гримашевич
Галина Гримашевич

«Раніше, коли ще я була студенткою, робили акцент на білінгвізмі, тобто людина мала б вільно володіти українською та російською мовами. Тепер серед мовознавців є думка про ділінгвізм. Йдеться про те, що, окрім ідеального володіння нормами літературної української мови, потрібно водночас упродовж життя пронести у мовленні особливості свого діалекту. Для містян це не актуально, а для тих, хто родом із сільської місцевості, дуже важливо», – каже Галина Гримашевич.

Як зауважив Віктор Мойсієнко, свого часу нині вже покійний директор Інституту української мови НАН України Василь Німчук створив Товариство шанувальників українських діалектів. У статуті товариства прописано, що при формуванні мовної культури ще у школі неприпустимо, аби діти почули, що діалекти засмічують мову.

«Тобто, закарпатський, гуцульський чи поліський діалекти – це джерела збагачення української літературної мови. Вчитель-словесник не повинен грубо виправляти, а знати і пам’ятати, що культурна, вихована, шляхетна людина – це та, яка досконало володіє літературною мовою. Однак, у жодному випадку неприпустимо кепкувати з дідуся чи бабусі, що вони неправильно говорять. Чи може бути діалект правильним або неправильним? Він завжди правильний, але не входить до літературної мови, адже вона не може увібрати всі діалекти, яких в Україні є десять і не можуть усі вони стати нормою», – наголосив Віктор Мойсієнко.

Науковці розповідають, що у радянські часи цензура забороняла використовувати українським письменникам діалекти, адже вони відображали українську ментальність. Тож усі мовні перли безжально викреслювали у творах. Натомість зараз письменники використовують діалектизми, щоб показати колорит різних куточків України.

За словами Галини Гримашевич, говірки середнього Полісся (куди входить Житомирщина – авт.) також можна знайти на сторінках книг. Зокрема, на початку 2000-х років студент факультету іноземних мов ЖДУ ім. І.Франка Олександр Кулеш написав свою першу збірку, яка називалася «На хуторі Курина сліпота», де використав особливості діалектного мовлення з Овруцького району. Крім того, полісизми притаманні житомирській школі прозаїків, а саме творам Миколи Закусила, Євгена Пашковського, Володимира Даниленка.

«Не можу не згадати покійного Миколу Васильовича Никончука (мовознавець-діалектолог, завідувач кафедри української мови ЖДУ ім. І. Франка – авт.). В останні роки свого життя він видав сім поетичних збірок, серед яких є багато діалектизмів у поезіях. Навіть дві збірки назвав діалектними словами «Грезно» (гроно, або місцина, з якої виростає одночасно кілька дерев) і «Зворини» (джерела). У вступі до другої збірки написав, що свідомо використовує поліські діалектизми, бо це специфічний поліський дивосвіт, який виграє різними барвами. Крім того, він прагнув, аби полісизми стали надбаннями української мови», – каже Гримашевич.

ЖИТОМИРСЬКИХ ПОЛІЩУКІВ УПІЗНАЮТЬ НА СЛУХ

Етнографічний регіон Полісся – це доволі велика територія, яка охоплює частину України, Білорусі та Польщі і всюди є свої автентичні говірки. Науковці стверджують, що без адміністративних кордонів Полісся перетворилося б у справжню «Terra incognita» (незвідана земля з латинської).

Щодо українського Полісся, його прийнято поділяти на три частини – західне (Рівненщина і частина Волині), центральне чи середнє (Житомирщина і північні райони Київщини) та східне (райони Сумщини, Чернігівщини та лівого берега Дніпра Київщини).

Якщо говорити про центральне Полісся Житомирської області, то його ядро утворюють Овруцький, Олевський та Коростенський райони. Крім того, до цього етнографічного регіону належать частково Малинський, Народицький, Новоград-Волинський, Лугинський, Пулинський та Хорошівський райони, де більше зустрічаються перехідні говірки.

Галина Гримашевич акцентує, що житомирських поліщуків легко впізнати на слух: «Інколи з наших поліщуків жартують так: «Колі булі малі, носілі постолі, а вірослі велікі, то носім черевікі». Впізнаємо за тим, що на житомирському Поліссі практично немає «и», тому коли говорять поліщуки, дуже м’яко вимовляють ці звуки. У Коростенському районі вживають «і», або «и» з наближенням до «і»».

Вона додала, що східне Полісся єдина територія, де збереглися дифтонги, тобто поєднання голосних. Там кажуть куонь (кінь), осіень (осінь). На західному Поліссі перед голосними на початку слова використовують «г», як у словах Голька (Олька), Гандрій (Андрій), гонуча (онуча), а ще там заміщується «и», а відтак чуємо ходела (ходила), робела (робила), носела (носила).

ВІктор Мойсієнко
ВІктор Мойсієнко

Віктор Мойсієнко у 2007 році видав монографію «Про південноукраїнський ікавізм та поліські дифтонги», де є осцилограми типових поліських діалектів.

"Ось у книзі побачимо, як протистоїть літературне «кінь» і давнє «конь», а до нього цілий ряд виявів. Оцей «о» в кінцевій стадії на більшості теренів України дійшов до «і». Натомість на Поліссі, Закарпатті, Буковині, залишилися ще інші вияви, що не такі як «і». На цих теренах досі не завершився процес витворення українського ікання на місці «о»", – пояснив професор.

Він каже, що за допомогою комп’ютерних програм спробували визначити, чи є дифтонгом своєрідний звук, який виділяється в окремих словах на Поліссі: «На цих осцилограмах ми показуємо, що такий звук має неординарну артикуляцію, у ньому є перша фаза підвищення, кульмінація, а потім він знижується. Наприклад, слово «ноч» (ніч). Цей «о» не як єдиний звук. Так само примітно, що відбувається під наголосом у слові «гуоркі» (гіркий): спочатку починається «у», потім нова фаза до «о», а перед «р» воно затихає. Тобто бачимо, що цей «о» так само не є одним звуком».

ДАВНЯ АРХАЇЧНА ЗОНА СЛОВ’ЯНСЬКОГО СВІТУ

Визначити вичерпний перелік факторів, які впливали на формування поліських говірок, практично неможливо. Діалектологи наголошують, на теренах Полісся проживало автохтонне населення, яке нікуди не виїздило, а відтак тамтешнє мовлення було законсервованим і передавалося із покоління у покоління.

«Полісся – це дуже давня архаїчна зона слов’янського світу. Місцеві діалекти надзвичайно цінні й важливі тим, що зберігають серединну стадію найдавніших звукових, морфологічних і синтаксичних процесів, які розпочиналися ще в Києво-руський період ХІ-ХІІ століття і в силу різних обставин призупинилися. До 1980-х років ще можна було в первозданному вигляді записати ту мову, якою говорили в Київській Русі на Овруччині й Коростенщині. Тоді ще були неписьменні бабусі та дідусі, неспотворені газетами, телебаченням та інтернетом», – зауважив Віктор Мойсієнко.

Досліджуючи мовні особливості Полісся, діалектологи роблять значний внесок в історію української мови. Зокрема, розбивають ущент радянські міфи-стереотипи про те, що до XIV століття нібито існували «єдіний дрєвнєрускій язик» і «єдіная дрєвнєруская народность». Тепер, коли публікують такі пам’ятки, як Лавришівське Євангеліє, Добрилове Євангеліє, Євсевієве Євангеліє, беззаперечним залишається факт, що українські мовні особливості виокремилися дуже давно.

АТОМНА БОМБА ДЛЯ РОСІЙСЬКОГО ШОВІНІЗМУ

Професор Мойсієнко дістає із шафи книгу, яку називає атомною бомбою для російського шовінізму: «Погляньте, ось «Історія української мови. Хрестоматія Х-ХІІІ століття», яка є атомною бомбою проти російського шовінізму. Це плід тривалої роботи вже покійного Василя Німчука. Він упорядник і сам підібрав тексти, в яких від Х і аж до ХІІІ століття є присутність української мови. У хрестоматії зібрані фрагменти з таких пам’яток як Остромирове Євангеліє, «Повість временних літ», «Руська правда», «Слово о полку Ігоревім», Мстиславова грамота, а також написи на стінах Софії Київської. У Росії словники «древнєго руского язика» укладають на основі українських пам’яток і текстів, а російські вчені не соромилися приписувати собі наше культурне надбання».

Нещодавно Віктор Мойсієнко видав книгу «Історична діалектологія української мови. Північноукраїнські наріччя», на основі якої введений відповідний навчальний курс у Житомирському державному університеті ім. І.Франка, Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки, а ще результати цього дослідження використовуються під час викладання історії української літературної мови в Українському католицькому університеті.

РОЗПОВІДІ ПОЛІЩУКІВ, ВІД ЯКИХ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ

За словами викладачів, які постійно мають справу зі студентами, найбільше мовні особливості поліщуків, які після школи приходять здобувати освіту, відчуваються на першому курсі. З часом майбутні вчителі шліфують і вдосконалюють мовлення, але здебільшого до п’ятого курсу у вимові студенти зберігають фонетичні особливості своєї території. Діалектологи запевняють, що навіть освічену людину за мовою можна ідентифікувати, з якої території вона походить.

Як з’ясувалося під час розмови, Галина Гримашевич та Віктор Мойсієнко – не тільки дослідники поліських говірок, але й їхні носії, бо обоє родом із півночі Житомирщини.

Цікавлюся в діалектологів, як вони розмовляють в побуті. Віктор Мойсієнко каже, що вдома говорить своєю рідною мовою, тобто говіркою.

Галина Гримашевич поділилася: «У мене навіть є якась внутрішня психологічна рамка. Коли їду в село в Овруцький район, минаючи Коростень, одразу переходжу на свій діалект. У моєму селі ніхто ніколи не чув, щоб я розмовляла українською мовою».

Нині в ЖДУ ім. І.Франка готують до друку навчально-методичний посібник «Єдність у різноманітності. Поліщуки» за підсумками нещодавньої експедиції на північ Житомирщини, до якого увійшли автентичні тексти з поліськими діалектами із Олевського, Овруцького, Коростенського, Народицького, Малинського, Новоград-Волинського районів. До збірника також потрапили есе учасників самої експедиції з 15 областей України.

Галина Гримашевич розповідає, що коли береться прослуховувати і відтворювати записи розмов із жителями житомирського Полісся, часто плаче:

«Оскільки це люди поважного віку, то вони люблять розповідати про своє життя переважно від молодості. Слухаючи деякі записи, плачеш, тому що в них – життя нашого поліського села ХХ століття. Далеко не завжди воно було веселковим, бо люди пережили голод, від якого вмирали діти. Або робота у колгоспі, коли селянам не платили ні копійки і вони були змушені працювати тільки за трудодні. Навіть те, що вирощували на своєму городі, гарбузове і соняшникове насіння, мусили здавати, а як кололи порося, то все м’ясо віддавали у колгосп. Коли мами після народження дитини могли тільки три місяці бути з нею вдома, а потім ішли на роботу, а немовля змушені були залишати. Жодної веселої розповіді практично немає, а це історія нашого краю. Значить, не так все було добре в той радянський період, як дехто любить зараз казати».

Як бачимо, колорит мови та інтерес до співрозмовника залежать не лише від досконалого володіннями літературними канонами, а й від діалектів, які збагачують мовлення.

Ірина Чириця, Житомир
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-