Нормандська зустріч: Путін і хоче, і не хоче — висуває “хотєлки”, викручується...
Україна послідовно та, здебільшого, в односторонньому порядку виконує усі висунуті Росією умови для майбутньої зустрічі у нормандському форматі. Себто підписання “формули Штайнмаєра”, розведення сил у Станиці Луганській, Золотому-4 та підготовка відповідного процесу у Петрівському (заплановано на листопад, за умови 7-денного режиму тиші). У той час як РФ штампує заяви зі щоразу новими і новими умовами. Так, на початку тижня прес-секретар президента країни-агресора Дмітрій Пєсков в ефірі “Росія-1” робить доволі туманну заяву, що Путін, мовляв, готовий зустрітися, але тільки “за термінової потреби”. Згодом той же Пєсков каже, що Путін виступає за продовження роботи в нормандському форматі: “Хочемо якомога швидше провести саміт”. Утім наголошує, що говорити про це до кінця 2019 року передчасно: “Тому що, як і раніше дуже багато питань залишається на порядку денному”. Під фразою “багато питань” очевидно мається на увазі підготовка спільного документу до “нормандської зустрічі” – чергова “хотєлка” Кремля, в якому, можна не сумніватися, вони добиватимуться документального оформлення нашої капітуляції. Між тим, глава української дипломатії Вадим Пристайко напередодні заявив, що такої вимоги раніше не було, але зауважив: “Якщо це документ, який буде по результатах зустрічі, то його можна підготувати, щоб лідери не сиділи і на чистому аркуші не писали результати”.
Отже, при таких непростих “розкладах” в України можливих варіантів залишається небагато. Або йти шляхом «утряски» цього документа, долучивши до цього процесу сильних і фахових людей (а такі люди у нас точно є), розробивши “дорожню карту”, можливо, інколи йдучи на якісь компроміси, але, коли це стосується принципових речей – твердо стояти на забезпеченні інтересів України. Або запускати план “Б” про який ще в жовтні згадував пан Пристайко: розгортання миротворців ООН, “стіна” між вільною і окупованою частиною України (“кіпрський сценарій”), повернення регіону за допомогою короткотривалих бойових дій (“хорватський сценарій”), замороження конфлікту по типу Придністров’я і так далі, і так далі. Тож перше та найважливіше на сьогодні запитання: що обрати, яким шляхом маємо рухатися далі?
Друге – ймовірна реакція на російські “вивороти” з боку наших західних партнерів. Чи варто сподіватися хоча б на якусь спільну позицію з цього приводу, чи, можливо, все уже домовлено заздалегідь, і тепер вони – Німеччина та Франція – разом з РФ схилятимуть Україну до неприпустимих кроків? Тобто до чогось такого, про що нещодавно писав український публіцист Віталій Портников: “Путін просто хоче прийняти нашу капітуляцію у товаристві Ангели Меркель і Емманюеля Макрона. Знаєте, як шлюб засвідчують свідки? Так от, вони мають засвідчити, що капітуляція відбулася”.
Відтак ми поцікавилися в експертів-політологів, а що вони думають з цього приводу?
Богдан Петренко, політичний експерт, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму:
“Влада має перестати сприймати зустріч у нормандському форматі як самоціль і готуватися до довготривалої стратегії”
– Росіяни нав’язали нам свій порядок денний. Тому які б дії не робила Україна для того, щоб заохотити РФ до нормандської зустрічі, всі вони будуть в інтересах Кремля.
Тому ми маємо змінювати порядок денний. Перестати сприймати зустріч у нормандському форматі як самоціль. І якщо Кремль затягує зустріч, то у нас є можливість розробити довгострокову та багатоваріантну стратегію. Стратегію, яка б передбачала: а) заохочення західних партнерів у тому, що вирішенні проблеми Донбасу буде не лише в українських інтересах, а й в інтересах Заходу, причому не лише безпекових, але й економічних (інакше ніхто не буде нам допомагати); б) вплив на громадську думку на окупованих територіях з метою посилення проукраїнських та зниження проросійських (розчарування у РФ) поглядів; в) вплив на громадську думку РФ з метою її переорієнтації із зовнішніх проблем на російські (а громадська думка сама знайде собі внутрішнього ворога); г) посилення військового та економічного потенціалу України; д) уніфікація механізмів з повернення Криму та Донбасу (бо друге залежить від першого, а не є різними варіантам, як це сприймає громадська думка сьогодні).
На перший погляд, може здатись, що такі дії не зовсім відповідають сьогоднішній меті – провести зустріч у нормандському форматі. Але – навіть якщо ця зустріч відбудеться, Україна буде вимушена погоджуватись на такі поступки, на фоні яких формула Штайнмайєра буде здаватись дитячою забавкою. Бо єдине, що зараз влаштує Росію – це підписання гібридної форми капітуляції Україною. Тому навіть якщо якусь дорожню карту цієї «гібридної капітуляції» підпишуть – це може спровокувати революцію під час її імплементації. Тож влада має бути готова до довготривалої стратегії. Але поки що озвучений нею «план Б» (стіна між вільною і окупованою частиною України) – це лише прикриття бездіяльності.
Щодо тактики – то офіційне висунення своїх вимог, які має виконати Кремль до нормандської зустрічі, було б достатньо аби перевірити готовність Росії іти на будь-які поступки.
Що стосується Заходу, то його дії будуть цілком залежати від громадської думки всередині їхніх країн. На Європу активно впливає російська пропаганда. І заяви про «українські банди» від президента Франції – це лише вершина айсберга. Та враховуючи, що питання українсько-російської війни перемістилось у розряд неважливих, від Європи у кращому випадку можна очікувати лише невтручання у процес. Та і доки війна буде локалізована на лінії зіткнення – Європа не педалюватиме «українське питання». Особливо, коли стане зрозуміло, що вирішення затягується на невизначений термін. Ніхто з європолітиків не буде пов’язувати свій імідж із затяжним конфліктом, про який почали забувати у Європі.
Павло Бульдович, політолог-міжнародник:
“Поки Україна робить сміливі дипломатичні кроки, які вписуються в “безальтернативний Мінськ” – тиск і ультиматуми з боку Заходу є малоймовірними”
– Вустами очільника МЗС нова владна команда публічно озвучила три альтернативні сценарії для України: перемовини з Росією та європейськими партнерами в ході підготовки до нормандської зустрічі; практична реалізація ініціативи щодо миротворчого контингенту ООН і, врешті, використання права «обороняти себе до кінця». Перша альтернатива передбачає рух у межах мінського формату, друга – кардинальну перебудову мирного плану, третя – продовження бойових дій низької інтенсивності з паралельним замороженням політичного блоку. Наразі українська влада рухається першим шляхом, йдучи на почасти неоднозначні і болючі компроміси. Попри викликаний такими компромісами суспільний резонанс, обрана тактика значною мірою себе виправдовує, адже Україна нарощує імідж сторони конфлікту, що прагне до встановлення миру. І, судячи з відгуків ключових міжнародних гравців, зусилля Києва не позбавлені уваги та схвалення. А це – щонайменше утримує санкційний режим проти Росії і не дає підстав закордонними симпатикам РФ для просування ініціатив щодо прощення Москви без прогресу в імплементації мінського Комплексу заходів. Інше питання – це межі української поступливості, або ж не одноразово згадувані керівництвом нашої держави «червоні лінії», які, незважаючи на обіцянки, досі не стали предметом тристоронньої дискусії за участю влади, експертів та суспільства. Такі лінії, як відомо, мають бути закріплені у законі про особливий статус Донбасу. І цілком ймовірно, що російський шантаж, виражений у постійному відтермінуванні нормандської зустрічі під щоразу новими приводами, спрямований саме на спонукання до розробки законопроекту з потрібними Росії пунктами. Адже Кремлю більш ніж вигідно загнати Україну в рамки строгих юридичних зобов’язань, що означатиме невідворотність руху до часткової втрати суверенітету.
Стосовно миротворчої місії варто розуміти, що цей план “Б” не настає автоматично після провалу першого варіанту. Для його втілення необхідно провести масштабну й інтенсивну комунікацію на дипломатичному фронті, аби переконати світове співтовариство в тому, що мінський формат повністю вичерпав свій потенціал і є нежиттєздатним, а тому єдина надійна альтернатива – миротворці на Сході України. Але найбільша і, мабуть, нездоланна вада подібного сценарію – очевидна позиція Москви, котра нізащо не погодиться на такий варіант і легко заблокує його на будь-якому етапі. До того ж ЄС і США наразі не проявляють жодного ентузіазму до зміни механізму врегулювання конфлікту, усвідомлюючи, що можливостей і бажання вплинути на РФ з позиції сили вони не мають, для них немає жодної переваги у порушенні статус-кво.
Щодо існування консенсусу на Заході, зокрема між Францією та Німеччиною, у питанні узгодженого тиску на Україну з метою домогтися поступок Росії. Навряд чи доводиться припускати існування якогось змовницького плану у Парижі та Берліні, сформованого під диктовку Путіна. Йдеться радше про спільний настрій європейських лідерів, зумовлений втомою від української проблеми, що є синонімом обтяжливості санкцій та перманентної конфронтації з РФ. І як би європейці не хотіли поставити крапку в цій історії, хай навіть ціною нашої капітуляції, поки Україна робить сміливі дипломатичні кроки, які чітко вписуються в «безальтернативний» мінський формат, категоричний тиск і ультиматуми з боку західних партнерів є вкрай малоймовірними.
Дмитро Сінченко, політолог:
“Росія щоразу підвищує ставки. Варто б і нам давно вже включитись у цю гру й висувати власні вимоги щодо нашої участі”
– Перше – Україна повинна рухатись у напрямку перемоги у війні з Росією. А для цього нам не потрібно брати участь у нормандському саміті взагалі. Він для нас не тільки не може бути корисним – він може бути лише шкідливим. Росія щоразу підвищує ставки. Варто б і нам давно вже включитись у цю гру й висувати власні вимоги щодо нашої участі. Наприклад, для того, щоб Україна взяла участь у зустрічі, Росія має припинити обстріли по всій лінії фронту, звільнити всіх наших заручників і вивести свої війська з Дебальцевого, тобто виконати базові вимоги Мінська.
Звісно, на практиці цього найближчим часом не відбудеться, тому Україні слід оголосити чітку дату, до якої наші вимоги будуть чинними, а після неї почати говорити про власний формат вирішення конфлікту. Наприклад, скликати в Україні саміт поневолених народів Росії (представників Татарстану, Башкортостану, Карелії, Ічкерії тощо), ініціювати процес позбавлення Росії права постійного члена Радбезу ООН, ініціювати початок міжнародного трибуналу над радянським комунізмом, за зразком Нюрнберзького трибуналу, посилити інформаційні кампанії на підтримку наших дій у ключових для нас країнах, передусім "Великої сімки", а на всіх міжнародних майданчиках необхідно просувати "формулу Александровича" (посол України в Сербії Олександр Александрович. - Ред.).
Друге – реакція наших союзників значною мірою залежить від поведінки офіційного Києва. Якщо вона і надалі буде беззубою та невизначеною, то нас чекають нові поразки на міжнародному фронті. Якщо ж Україна почне реалізовувати кроки, про які я говорю – дії наших союзників сприятимуть нашій перемозі.
Ігор Рейтерович, політолог:
"Те, що нині робить влада – за великим рахунком працює. Можемо отримати додатковий козир в контексті майбутньої зустрічі"
– Маємо чітко розуміти, що зустріч й надалі максимально відтерміновуватиметься Росією, що з’являтимуться нові умови. У Кремлі дійсно хочуть побачити той документ, який пропонуватиме Україна на майбутній зустрічі, адже для них є кілька принципових моментів, наприклад, щоб там абсолютно не згадувався Крим, щоб враховувалися, на їхню думку, інтереси тимчасово окупованих територій. Крім того, нещодавно з’явилася іще одна інформація, що для них принципово важливо “всунути” туди ж і газове питання. Аби все зв’язати в один вузол, а потім намагатися його якось розмотати – вирішити.
Позиція України. Те, що нині робить влада – це за великим рахунком працює, принаймні, поки що. В якому плані? Ну, дивіться, ми виконуємо взяті на себе зобов’язання, попри провокації, попри щоденні обстріли, не дотримання режиму тиші з боку окупанта, ба, попри акції протесту, виступи добробатів тощо. Однак президент взяв на себе політичну відповідальність, він хоче довести до кінця саме ці моменти. З якою метою це робиться? Наскільки я розумію, щоби Україна мала додатковий козир в контексті майбутньої зустрічі, щоби могла заявити про те, що виконала все, що обіцяла, натомість країна, яка не виконує нічого – це Російська Федерація. Тому в цьому плані Україна може отримати вкрай непогані стартові можливості. І, відповідно, виходячи із цього – пропонувати вже свій план дій. За чутками йдеться про фактично ті ж “мінські домовленості”, утім пункти там виписані в дещо іншій черговості – так, як це нам зручніше. Якщо росіяни продовжуватимуть викручуватися, то заженуть себе в пастку. І тоді питання від тієї ж Німеччини та Франції, які останнім часом досить толерантно ставляться до РФ, почнуть виникати, тому що не буде до чого апелювати.
Інше питання – що може відбутися під час самої зустрічі? Тут, чесно кажучи, настрої у мене дещо песимістичні. Думаю, ні до якого єдиного рішення там не дійдуть. Максимум, що ймовірно отримає Україна – це інтенсифікація процесу обміну полоненими. По всім іншим питанням... Не бачу жодного компромісу, який міг би влаштувати на сьогодні як Україну, так і, водночас, РФ. Адже позицію, приміром, щодо виборів, амністії й так далі – Україна вустами офіційних осіб вже неодноразово озвучувала. Мовляв, є межі через які в жодному разі не можемо переступити. Відповідно в РФ є також критичні межі. Тож зустріч, скоріше за все, відбудеться, але навряд чи в листопаді та навряд чи вона закінчиться підписанням якогось важливого документу. Утім є ще третій момент. Дійсно, позиція Німеччини та Франції в даному разі буде досить показовою. Якщо вони гратимуть роль посередників, то це одна історія, якщо на боці України – інша, ну, й абсолютно протилежна, якщо вони підспівуватимуть в унісон Росії. Тож, аби унеможливити третій варіант - потрібно їхати на зустріч підготовленими, тобто з пакетом документів (де будуть зафіксовані всі порушення з боку РФ), конкретним планом подальших кроків і дій (без цього нам “впихуватимуть” сумнівний “конкретний план”). Ще раз наголошу, якщо приїдемо на зустріч підготовленими, то нашим європейським партнерам складно буде залишити Україну сам на сам із РФ.
І останнє щодо плану “Б”. До сих пір ми не почули жодної конкретики, окрім лише загальників, як ото – замороження конфлікту, будівництва стіни, введення миротворців тощо. Все це, думаю, спеціально вкидається в маси, аби протестувати реакцію суспільства. І, судячи із соцопитувань, 40% громадян вже реально говорять про те, що замороження конфлікту – це оптимальний вихід з тієї ситуації, яка склалася станом на сьогодні. А це, на секундочку, немало. І це, як на мене, страшно. А оскільки офіс президента вкрай залежний від результатів соціології, тобто, коли влада побачить, як громадська думка схиляється до якогось варіанту – тестування іще більше посилиться... План “Б”, звісно, формуватиметься, але вже після зустрічі в “нормандському форматі”. Наразі всі сподівання та зусилля кинуті на те, щоби врешті-решт зустрітися, щоби Зеленський особисто познайомився з Путіним і... Щоби вийти в результаті на якусь “формулу”, що влаштує і нас, і РФ. Особисто я такої “формули” на сьогодні не бачу, але це не означає, що люди, яким делегували владу не повинні її шукати.
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
