Чужі серед своїх, свої серед чужих. Росіяни образилися

Чужі серед своїх, свої серед чужих. Росіяни образилися

Аналітика
1808
Ukrinform
Що російські ліберальні журналісти досі не зрозуміли про українців

За традицією довгі російські новорічно-різдвяні канікули неабияк піодморозили журналістську і громадську активність громадян, але не зупинили її. І ось на Різдво і різдвяний тиждень, замість загального примирення і цілування, розгорілося одразу кілька скандалів. Всі вони, де більше, де менше, стосуються України. І тому деякі з них просто необхідні для ознайомлення. Інші - просто корисні.

Почнемо з того, що важливіше.

КАЗУС ОЛЬГИ РОМАНОВОЇ ТА ТЕТЯНИ ТОЛСТОЇ

Отже, світле свято Різдва. Хороша людина, лауреат премії ТЕФІ (у номінації «Ведучий інформаційної програми»), співавтор Бутирка-блогу, керівник руху «Русь сидящая» Ольга Романова зустрічала його в Італії.

І там наживо познайомилася зі своїми друзями із Західної України («розвіртуалізувалася», як це зараз називають). Ті принесли на розговіння гостинчик. Ольга Євгенівна розчулилася і ось що написала у своєму ФБ: «...Сиджу тепер на маленькій італійській терасі і жую чудову українську ковбаску з хріном. Маленький шматочок. Нам багато з собою дали, але сусіди-росіяни по нашому прибутті з українських гостей відчули нездоланний запах і з'їли в один момент. Ну і ось вони: хамон, прошутто і все таке - речі хороші і безумовно корисні - лежать собі на тарілочці. А ковбаска з хріном - це інше. Не пояснити і не зрозуміти. Ну, ми один народ. І, до речі, вони тут капусту квасять, у себе в Портофіно. Ще й агрус посадили. Поводяться зразково, ще й котів з місцевого притулку в Александрії всиновлюють, смугастих, як Матроскін. І нікому на думку не спадає сказати, що це "руський мір" ні в іронічному сенсі, ні в серйозному. Це просто великий гарний світ».

І ось з цієї «незрозумілої ковбаски з хріном» почався великий, неймовірний, як у Івана Івановича з Іваном Нікіфоровичем, скандал. Українські читачі та шанувальники Романової не пробачили їй ось цього «Ну, ми один народ».

І, впевнений, у цьому були праві.

Вибачте, але важко було очікувати іншої реакції від українців, якщо саме з цієї настирливо повторюваної аргументації - "для мене, для нас росіяни і українці-один народ" - розгорнув свою брудну війну пан Путін. Інша справа, що іноді критика Романової перехльостувала і ставала швидше хамською, ніж аргументованою, що погано. Але все ж треба розуміти: це надмірна реакція зі сторони, що спочатку зазнала агресії.

На жаль, Романова нічого не зрозуміла, що і зафіксувала у своєму постскриптумі: «ЗЫ. Почитав огневые каменты: Гоголь с Пушкиным один народ, а эфиоп с казаком - нет».

Навіщо ж оглупляти співрозмовника (чи себе?) ось цим "а ефіоп з козаком - ні". Пушкін же не ефіоп, а росіянин. Ось так би й написала Ольга Борисівна. Але ні, для неї культура, література - речі настільки великі і самі по собі чисті, що вона вважає, ніби їх ніщо не може забруднити, закривавити.

Але саме з цього культурного, літературного "один народ" і почалося розгортання підлої війни! Коли ж російські ліберали це зрозуміють - у масі, в більшості, а не одинично. Невже вони досі ще не зрозуміли трагічних наслідків будь-яких негативних розмов про "один народ" росіян і українців. Скільки ще крові і горя потрібно, щоб це усвідомити і надалі не повторювати цю дурість... Досить і того, що її мантрично твердять шовіністи.

Далі на захист Романової стала письменниця Тетяна Толстая у своїй рубриці «Найбільш гучні крики у стрічці цього тижня»: «1). Отримала велику порцію п...лей Ольга Романова за те, що намагалася принести братньому українському народу оливкову гілку, розповівши про мирне поїданні смачної української ковбаски спільно з представниками братнього народу».

Чесно кажучи, онука автора роману «Петро перший» і раніше була помічена у певних полемічних пересмикуваннях на українську тему. Але тут вона виступила якось зовсім незграбно. Просто кажучи, неабияк переврала. Хіба не очевидно, що «велику порцію п..лей» Ольга Романова отримала не за "оливкову гілку" українському народу, принесену після поїдання смачної української ковбаски, а за фразу "Ну, ми один народ"...

Не перший раз говорю з подібного приводу - найбільш образливо, коли тебе ображають, думаючи, ніби говорять щось хороше, добре.

Таких, як Романова і Толстая, дуже багато. Вони нічого не зрозуміли в історії двох останніх років. Вони чомусь вважають, що найкраща фраза (вона ж - вчинок) для примирення росіян з українцями: «Так ми ж з вами один народ!» І негативну реакцію з українського боку будуть сприймати як прояв якогось злобно-націоналістичного світогляду і загальної «зомбованості».

ВИПАДОК АРКАДІЯ БАБЧЕНКА Й САШІ СОТНИКА

Історія почалася з повідомлення російського журналіста Євгена Левковича. За його словами, ще у грудні «учасницю антипутінських протестів Анастасію Леонову, яка останнім часом жила в Києві, затримали (есбеушники, - ред.) нібито за підготовку терактів».

Що тут скажеш. Під час гібридної війни все так складно, так заплутано - згадати хоча б "справу равликів"! І немає сумніву, що в даному конкретному випадку українській пресі і громадськості треба тримати справу на контролі, не кажучи вже про хорошого українського адвоката.

Далі блискучий військовий журналіст і письменник Аркадій Бабченко, якого в Україні дуже поважають, і не буде перебільшенням сказати, що й люблять, відреагував на подію у кілька разів різкіше, ніж варто було б: «Я правильно розумію, що тепер нас, націонал-зрадників, ще й в Україні саджатимуть? Навіть не знаю, що вибрати - ФСБ чи СБУ... Що взагалі відбувається?»

У свою чергу, громадська активістка із Запоріжжя Ганна Амарго також трохи перегнула палицю у своєму широко поширеному пості:

«Краще, що я сьогодні бачила - це комент під істерикою Бабченка про бідолашну російську опозиціонерку, яка мучиться в есбеушних катівнях.

- Дик, що ж це нас, опозиціонерів, гнаних на Батьківщині, тепер будуть і в Україні саджати? - струсонув повітря Аркадій!

- Не приїжджайте ніколи. - Відповів йому хтось. Ось так просто.

Не приїжджайте, будь ласка, як опозиціонери, борці з владою, наставники, вчителі, волонтери, захисники, помічники, поводирі, підбурювачі й будівельники нової Русі.

Приїжджайте тільки в якості туристів. Як у Францію чи Єгипет. Куди ви їздите не з Саркозі нехорошим боротися і не революції робити, а засмагати і купити собі нову модну сумку. Так от і в Україну - тепер точно так само. Як в гості. Ще раз - по буквах - я к  в г о с т і. Відпочили, розслабилися, поїли вареників з вишнею, подивилися на Дніпро з дніпровських круч. І все. І додому. Постити в instagram фото у віночку й вишиванці. Розповідати про те, як вам сподобалося, що з вишень у варениках кухар вийняв кісточки».

Аркадій Бабченко образився і дав утричі довшу відповідь по пунктах, де звинуватив Ганну та солідарних з нею громадських активістів у «путінізації» себе й України...

Дуже скоро на тему «приїжджайте - не приїжджайте» відгукнувся ще один популярний і навіть улюблений в Україні журналіст, - Саша Сотник.

Тут, постфактум, відповідь така щільна й узагальнююча, що її, мабуть, варто навести повністю:

«Прощання з Україною

Ось вже другий день нагнітається істерія навколо теми «русские, убирайтесь вон!». Ні, не так: «Кацапьё, сиди в своей Рашке и не суйся!..»  Причому, ненависть виходить саме від українців, але екстраполюється чомусь не на Стрєлкова-Гіркіна або умовного Гобліна, який міцно засів в окупованому Криму, а на журналістів: А. Бабченка, Є. Левковича, В. Івлєву, мене...

Слідом за Аркадієм, який вже висловив свою думку з даного приводу, просто зобов'язаний внести деякі доповнення.

Ми з моєю дружиною Марією Орловською були в Криму в дні оформлення окупації. Приїхали лише для того, щоб неупереджено зафіксувати цей путінський злочин. Зняли фільм «Український щоденник». Потім ми приїжджали ще два рази у Київ: у квітні і вересні 2015 року - аби поспілкуватися, «навести мости», спробувати змістити вектор ненависті у бік взаєморозуміння, розповісти про те, що біда у нас одна: це - спадщина «совка», з яким ми боремося. Українці зі зброєю в руках, а ми - зі словом правди. Не приховую, в останній наш приїзд ми припускали ймовірність того, що залишимося попрацювати на одному з українських телеканалів. Але швидко з'ясувалося, що справді незалежні журналісти в Україні не потрібні: всі медіаресурси вже «лягли» під «кого треба», а той канал, з яким ми вели попередні переговори, курується вихідцем з телеканалу «Звезда» (Росія). Ну, не вийшло - хай так. Ми не ображаємося. Зрештою, це українцям вирішувати: що дивитися, слухати і читати, а головне - кому вірити. Нами було прийнято рішення робити свою справу в Росії - вже як вийде, і скільки часу на це відведено. І залишити романтичні спроби «лізти зі своїми дурницями до скривджених і покалічених сусідів».

Ненависть - сильне почуття. Воно навіть сильніше від любові, тому що часто походить саме від неї - знехтуваної й розтоптаної. Ненависть - плід злягання підступності зі страхом. Але підступність і страх виходили не від Бабченка і не від Левковича, а ненавидять, чомусь, саме їх.

Я вже мінімізував свою присутність на українських телеканалах. Мені продовжують телефонувати і запрошувати на ефіри, але останнім часом я просто не відповідаю на дзвінки з України. Не через неповагу, а через небажання "лізти в чужі справи". Адже принцип «не нашкодь» у даному випадку - найвірніший. Я ще відгукуюся на прохання деяких українських медіаресурсів прокоментувати ту чи іншу подію, але якщо українців це дратує - готовий припинити робити й це.

Ображатися нерозумно. Україна - країна, яка перебуває у стані війни з групою осіб, які вже окупували мою країну. І я нічого не можу з цим зробити. Навіть якщо ми з Аркадієм і Євгеном, озброївшись дубинками, рушимо до Кремля - це нічого не змінить, окрім наших з ними біографій. А жити одним лише покаянням за скоєне купкою бандитів і політичних злочинців, які перетворили населення моєї країни на боязке і покірне стадо - контрпродуктивно. Тому що - не замолити: все одно твоя молитва потоне у безодні прокльонів, що лунають з іншого боку.

Тому в даному випадку найкраще - замовкнути. Не чіпати цю тему. Не приїжджати, не коментувати, залишити всілякі спроби. Коли зійде ця піна - на березі залишиться тільки справжнє, життєздатне. А поки вирує бруд, замішаний на крові - краще відступити. Не торкатися. Не бруднитися. Не тому що ти - чистоплюй. А тому що тільки таким чином можна мінімізувати шкоду від дотиків до відкритої рани, на яку мій уряд перетворив Україну. Всю.

«Далі - тиша...»

Олександр Сотник».

Хочу одразу сказати, що з великою повагою ставлюся до Саші Сотника, кілька місяців тому робив з ним велике і, сподіваюся, цікаве інтерв'ю.

І в цьому його тексті не можу не відзначити мудру стриманість, ввічливу відстороненість висловлювання в цілому. Але в деталях хотілося б дещо уточнити, поправити.

Сотник: "Причому ненависть виходить саме від українців, але екстраполюється чомусь не на Стрєлкова-Гіркіна або умовного Гобліна, що міцно засів в окупованому Криму, а на журналістів: А. Бабченка, Є. Левковича, В. Івлєву, мене".

Твердження публіцистично яскраве, але абсолютно неточне. Чи слід говорити, що українцям ненависні саме суб'єкти на кшталт Гіркіна й Гобліна? А вже від них, на жаль, іноді негативні емоції екстраполюються на порядних людей. Не варто також говорити про всіх українців, якщо це думка лише частини суспільства (громадянського все ж, на відміну від Росії, суспільства), найчастіше - маргінальної.

Також несправедливим є твердження, що «справді незалежні журналісти в Україні не потрібні». Як сказала одна знайома з нашого кола, все ж є в цьому "імперська - через губу - повчальність". Так просто нечесно говорити, що в Україні «все медіаресурси вже «лягли» під «кого треба».

Так, багато, дуже багато українських медіаресурсів знаходяться в руках олігархів. І це, звичайно ж, небезпечно для інформаційної безпеки країни. Тут же приклад від самого Сашка. Телеканал, з якого «бортанув» Сотника менеджер, виходець з РФ-Міноборонівского т/к «Звезда», саме олігархічний. Так чому ж Саша Сотник не написав саме про це, а почав робити не дуже точні й у цій неточності легко спростовувані узагальнення?

Адже про що, суворо кажучи, свідчать ці твердження Олександра.

1. Що в Україні таки є свобода слова, думок, професії. Ймовірно, навіть надлишкова, якщо менеджери з країни агресора можуть займати такі посади.

2. Що інформаційне поле України в зв'язку з цим і перебуває в певній небезпеці.

3. Що Україні дуже потрібні "по-справжньому незалежні журналісти". Але, ймовірно, на інших, не олігархічних каналах, ЗМІ. В Україні їх, до речі, добре знають. Ви, Сашо, тільки запитайте, і вам підкажуть

Інша справа, що ситуація в країні загострюється - фінансово, політично, психологічно...

І ось тут потрібно зупинитися на психології. Аркадій Бабченко й Олександр Сотник (цей ряд можна продовжити) - обдаровані творчі люди. Коли вони після початку російської агресії зайняли принципову, сміливу позицію її неприйняття, то стали улюбленцями України. Країни, втричі меншої, ніж Росія, але за європейськими мірками дуже великої.

І тут ось яка проблема. З одного боку, народна любов не може бути занадто довгою і загальною. А з іншого - народне шанування псує навіть найдобрішу й найадекватнішу людину тим, що відучує від критики, заслуженої, незаслуженої - будь-якої.

Але Україна зараз не та, що була десятиліття тому. Вона не вірить в кумирів. І вчиться судити строго. Всіх - політиків, управлінців, журналістів. А Сотник і Бабченко отримували так багато лайки і бруду з кремлівської сторони, що звикли до чи не одностайної підтримки з боку українського. Але це відходить у минуле романтично-героїчне майданне дворіччя.

Тепер, коли реформи пробуксовують, а політична боротьба наростає, все інакше. Одностайної підтримки в Україні більше за визначенням не буде. Ні для кого - в тому числі й для Бабченка, Сотника, за усієї до них поваги. А отже, будь ласка, постарайтеся бути більш товстошкірими не тільки з тієї сторони особистості, що повернена до Росії, але і з тієї, що обернена до України.

І, до речі, не забудьте співвіднести критичні висловлювання на вашу адресу зі схвальними. Та ж Ганна Амарго у своєму Фейсбуці пише, що земляки-українці буквально завалили посланнями, в яких її засуджували, а підтримували саме опонуючого їй Аркадія Бабченка.

Тобто давайте не будемо драматизувати, прощатися. Ваша думка українцям, як і раніше дуже цікава. Але саме думка на відстані, а не одкровення згори.

ФЕНОМЕНИ ОЛЕГА КАШИНА І СТАСА БЄЛКОВСЬКОГО

А для того, аби глибше відчути різницю між Бабченком, Сотником та іншими російськими журналістами, яких деякі (або вони самі) вважають ліберальними, розглянемо ще кілька прикладів, зовсім вже феноменальних.

2 січня Гаррі Каспаров опублікував у Фейсбуці текст «Після Путіна», у якому почав непросту розмову про майбутнє Росії, яке почнеться після відходу Путіна від влади.

Основні каспаровські тези: по-перше, країна повинна отримати щеплення від імперського вірусу і назавжди позбутися від фантомного імперського болю «втраченої величі»; по-друге, після краху путінського режиму Росії буде необхідний період «очищення», протягом якого люди мають усвідомити, що за гріх впадання в шовінізм, за Грузію, за Крим, за Донбас доведеться розплачуватися; по-третє, формулюється завдання російських лібералів - не допустити, щоб Росія була змушена заплатити настільки ж високу ціну, яку довелося платити Німеччини та Японії - за їхню агресивну політику.

У відповідь Олег Кашин (нібито жертва  путінського режиму, і начебто засуджує його) в колонці на Радіо Свобода дав досить дивну відповідь. Нібито росіяни ні в чому не винні, а винен один Єльцин, який вибрав такого наступника і прийняв під себе (і) таку Конституцію. А Каспаров, начебто, сам такий же, як Путін. Тільки ще гірший. Жонглювання словами на обмеженому просторі у 6-8 тис. знаків, яким Він володіє досконало, дозволило йому досить переконливо все це «довести» у своєму тексті «Путінські риси».

Але й це ще не все. Слідом виступив колишній політпровокатор, який став поважним політтехнологом, Станіслав Бєлковський. Основна думка його посту: «Не хвилюйтеся, Олеже! Кривавий Каспаров нам не страшний». І якщо Кашин лише підмінив тему розмови, то Бєлковський по суті перейшов до троллінгу упереміш з доносом, заявивши, що Каспаров лише банальний грантосос, своїми гучними заявами збирає гроші під себе особисто.

Схоже, що тут, будуючи образ екс-чемпіона світу з шахів (а Бєлковський, щоб ви знали, вважає себе письменником), Стас просто приписав йому свої риси (за флоберівським прикладом «Мадам Боварі - це я!»).

Такий ось, для загального розуміння, рівень дискусії.

А отже давайте краще перечитаємо Бабченка.

А також знову переглянемо Сотника.

Олег Кудрін, Москва.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-