Борис Гмиря. 1. Від будівельника до “Бориса великого”

Борис Гмиря. 1. Від будівельника до “Бориса великого”

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про видатного українського оперного співака

О 14:30, 1 серпня 1969 р. у власному кабінеті, у київській квартирі, від серцевого нападу на 66-му році життя помер видатний український оперний і камерний співак, народний артист СРСР (1951) Борис Романович Гмиря.

Останні дні артист скаржився на шлунок, а температура трималася 37,2°. Дружина вважала, може, щось із печінкою, хоча чоловік майже не пив, а палити покинув ще замолоду. Зранку митець навіть пішов до поліклініки, де обстежився, а повернувшись – заспокоїв Віру Августівну:

- Бачиш, нічого страшного не знайшли, серце в нормі.

Перед обідом він ліг на диван: то читав книжку “Тисяча й одна ніч”, то безтурботно обговорював із дружиною, чим за три дні вони частуватимуть на його дні народження гостей: як завжди, мали прийти Данькевич, Майбороди, може, ще хтось із найближчого оточення. Аж раптом – на півслові Борис Романович замовк. “Напевно, якась творча ідея на думку спала” – не надала цьому особливої уваги Віра Августівна, вийшла на кухню, а коли за дві хвилини повернулася, чоловік був уже мертвий...

З огляду на суцільний дефіцит у Совку, останніми словами покійного стали:

- Якщо не дістанемо коньяку, то хай буде горілка з перцем.

На роялі залишилися назавжди розкритими ноти романсу “Останній промінь згаснув” композитора Павла Сениці на вірші Мелетія Кічури, який саме узяв у роботу соліст Київської державної філармонії Борис Гмиря. І затремтіли гінкі колоски у вазі.

*   *   *

…За життя він устиг побувати в подобі Тараса Бульби й Івана Сусаніна, Максима Кривоноса і султана, дона Базиліо і Мефістофеля. Проте хоч у якому образі виходив на сцену маестро, його виконання неодмінно називали “Божим співом”. Поховали знаного українського артиста на столичному Байковому цвинтарі.

Тоді, 4 серпня 1969 р. стрілецькою піснею “Чуєш, брате мій” композитора Льва Лепкого на вірші його брата Богдана Лепкого у виконанні капели бандуристів – із ним журливо прощалася Батьківщина. Прощалася забороненою за радянських часів піснею. Хоч скільки разів його кликали до Москви, хоч і в солісти Большого театру, жити і працювати він залишився в Києві.

у ролі Максима Кривоноса
У ролі Максима Кривоноса
У ролі Мефістофеля
У ролі Мефістофеля

Бо саме Ненці Борис Романович співав ціле життя, саме Її власною творчістю всіляко оспівував. Його близький товариш, композитор, диригент і педагог Георгій Майборода (1913-1992) висловив думку:

- Мистецтво Бориса Гмирі непідвладне часу. Воно живе і житиме в нових поколіннях новим прекрасним життям. “Чуєш, брате мій”…

*   *   *

Майбутній співак із розкотистим басом Борис Романович Гмиря народився 23 липня (5 серпня) 1903 р. у містечку Лебедині Лебединського повіту Харківської губернії (тепер – Лебединський район Сумської області) у бідній багатодітній родині, що належала до старовинного козацького роду Слобожанщини. Один із прадідів – Федір Гмиря – у 1682 р. згадується як козачий сотник у містечку Красний Кут Охтирського полку.

батьки Роман Костянтинович та Ганна Федорівна Гмирі
Батьки – Роман Костянтинович
та Ганна Федорівна Гмирі

Батько майбутнього співака, Роман Костянтинович Гмиря (?-1933), був муляром, котрий працював на цегляному заводі, на дозвіллі майстерно складав печі, а також вправно шив кожухи.

Що запам’яталося з дитинства майбутній зірці світової опери?

- Наша родина була надзвичайно бідною, навіть хліб ми ділили ниткою, не кажучи вже про щось інше. Пам’ятаю розмову з батьком по закінченні церковно-парафіяльної школи:

- Тату, я дуже хочу вчитися. Віддай мене бодай до міського училища, про гімназію я навіть і не мрію.

- Я б із радістю, синку, але ж там форма потрібна, калоші, книги, тобто додаткові витрати, а у мене 11 рублів платні на місяць.

*   *   *

Борис Гмиря у дитинстві
Борис Гмиря у дитинстві

Мати – Ганна Федорівна – була батрачкою, яка переважно трудилася швачкою. Коштів родині бракувало, тож за радянської влади вона тихенько в’язала шкарпетки, рукавички, светри…

Мати! Він не просто її любив та шанував, а вважав найближчою на світі людиною:

- Злидні обсіли страшенні... Але не безрадісними були моє дитинство і юність. Глибока, ніжна любов матері осявала світлом наше сіре життя. Ми, діти, і я особливо, платили їй тим самим. Неписьменна до схилу літ – грамоті вона вчилася від мене. Як природжений педагог, мати зуміла виховати в мені ті якості, що потрібні творцеві: спостережливість, душевну ніжність, вміння по-справжньому любити людей і всі їхні болі, переживання, цінувати природу і, як кажуть, відчувати запах землі. Із дитинства вона прищепила мені повагу до старших, взагалі – до людей, і все – не суворістю, а любов’ю та щирістю.

Борис Гмиря у дитинстві
Борис Гмиря у дитинстві

Ще – про дуже важливе:

- Співав я з дитинства… Взагалі, сім’я і весь рід наш співучі. Звичайно, виступи на вуличних гулянках сприяли розвиткові моєї музикальності. Мені навіть довіряли роль заспівувача нарівні з моєю сестрою Настею.

Такий штрих… Одного дня, коли син уже співав у Харківському театрі опери і балету партію князя Греміна в опері “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського, запрошена на виставу ненька сяяла щастям у залі, коли слухала сина. Потім Ганна Федорівна важко захворіла. Й артист Борис Гмиря потайки приніс з роботи костюм Греміна, належним чином загримувався – і заспівав перед найдорожчим слухачем знамениту арію “Любви все возрасты покорны…” За два дні ріднесеньку покликав Господь.

*   *   *

У травні 1914 р. хлопець закінчив трирічне 1-е Лебединське міське парафіяльне училище, що діяло при церкві Живоначальної Трійці. Така колись стояла на Троїцькому майдані (на розі сучасних вулиць Петропавлівської, Садової та Чехова), але комуністи її зрівняли з землею. Аби допомагати батькам, довелося 11-річному підлітку йти працювати. Ким лише він не трудився: підручним на будівництві, побігачем у суді, сторожем, вантажником у Севастопольському портовому заводі (до Жовтня – Лазаревське адміралтейство Севастопольського порту), де тягав лантухи по шість-вісім пудів, далі – пітнів кочегаром, а в 1919-1921 рр. ходив матросом на шхуні “Святий Павло”.

Церква Живоначальної Тріїці, Лебедин. Висаджена у повітря 6 вересня 1987 р.

свідоцтво про закінчення Лебединського міського парафіяльного училища
Свідоцтво про закінчення Лебединського
міського парафіяльного училища

Повернувшись до Лебедина, у 1921 р. він став секретарем земельного відділу, потім працював друкарем, архіваріусом, навіть діловодом. Одне слово, усякого натерпівся, різного надивився. Але на цьому його університети не закінчилися. У 1924-1927 рр. у Решетилівці Борис Гмиря завідував сільським клубом, а в 1922-1930 рр. у Полтаві працював відповідальним секретарем товариства “Геть неписьменність” імені Леніна.

Ситуацію з освітою в Радянській Україні ми сьогодні важко уявляємо. Але… Як випливало із політдоповіді Полтавського губернського відділу КП(б)У ЦК РКП(б) про ліквідацію неписьменності від 21 листопада 1923 p.:

- Із 3 264 041 чоловік населення Полтавської губернії – неписьменних різного віку налічується понад 60 відсотків. У віці від 16 до 40 років загальна чисельність населення – 1 134 709 чоловік, з яких неписьменних – 531 622.

*   *   *

Проводити політику Партії серед українців, які не знали абетки, було пусте. Тому в хід пішли не тільки пропагандистські інструменти: плакати та листівки із закликами на кшталт “Письменний, пам’ятай завжди: темному потрібна твоя допомога”, “До знань, діти праці, скиньте неуцтва ніч!”, – а й економічні важелі. Зокрема запроваджувалися натуральне самообкладання селян та паливна повинність на утримання шкіл. Окрім того, зі збереженням заробітку робітники звільнялися на дві години від праці. Селянин, котрий навчився читати, одержував знижку (20%) на обов’язкове страхування майна, а також поза чергою молов зерно на державних та кооперативних млинах. Підлітки, які закінчили школи лікнепу, мали переваги під час вступу до професійно-технічних навчальних закладів.

Ой, як освіти бракувало, – це Борис Гмиря добре розумів. На щастя, за направленням трудового колективу – в 1926 р. сумлінний працівник потрапив на робітфак, який закінчив у 1930 р. і в 27-річному віці отримав атестат про… середню освіту.

Для такого кроку мусив мати мужність, про що згадував так:

- Для себе я прийняв рішення за будь-яку ціну здобути вищу освіту. Завдання – не з легких, якщо врахувати, що, крім елементарної грамоти, отриманої в церковно-парафіяльній школі, ніяких знань я не мав. Здійснення цього рішення відбулося не одразу, багато років довелося попрацювати, щоб, маючи за плечима 23 роки життя, отримати саму можливість навчатися на робітфаку.

*   *   *

Тим часом лихі роки насунулися на Україну. Червоний терор, у хлібних областях штучно створюваний Голодомор – ставало не до освіти... Сподіваючись на світле майбутнє, у 1930 р. юнак вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту (нині – Харківський національний університет будівництва та архітектури), який із відзнакою закінчив у 1935 р. До речі, а яким інженером-будівельником він був?

Лише два факти.

Перший: ось, дивіться, довідка про рацпропозицію Бориса Гмирі. Її студент запропонував у 1933 р. під час проходження виробничої практики. Йдеться про шарнірний фартух для риштака при бетономішалці, що зекономило котельному цехові Луганськбуду грошей на суму 1389 крб. 71 коп.

Другий: саме за його авторським проєктом збудована й досі працює Зміївська паперова фабрика у Зміївському районі Харківської області, яку відповідно до другого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР було розширено та реконструйовано... До 1941 р. для робітників підприємства побудували чотири двоповерхових житлових будинки, клуб, медпункт, їдальню і лазню.

Зміївська паперова фабрика
Зміївська паперова фабрика

Утім, вже на початку 1930-х рр. мистецтво частіше й частіше нагадувало про себе. Тим часом щось ятрило душу:

- Мене захоплювало мистецтво. Ще юнаком я любив малювати. Не можу забути і тієї душевної насолоди, що охоплювала мене з дитинства від звуків фортепіано, які лунали з “панського” будинку за високим парканом. Доволі невибагливу гру міг я слухати годинами. Мої терени співака починались, як й у багатьох, із виступів у студентській самодіяльності – то в ролі соліста, то в ролі заспівувача….

*   *   *

студент Харківського інженерно-будівельного інституту,  1930-1935 рр.
Студент Харківського інженерно-
будівельного інституту, 1930-1935 рр.

Так, у студентській самодіяльності Борис Гмиря брав активну участь. Більше того, він пробував себе не лише як соліст, котрий володів розкішним басом-кантанте теплого, оксамитового тембру, а й керував хором як провідник. Але погодьтеся, маючи в кишені диплом інженера-будівельника, працюючи в науково-дослідному інституті, зробити “різкий поворот”, ступити на невідомі терени, не відчуваючи за собою ані династичної підтримки, ані заступництва впливових батьків, було, м’яко кажучи, досить сміливим вчинком. І Борис на це наважився.

Тим часом, як і кожну українську родину, біда їхню не оминула. Під час Голодомору 1932-1933 рр. померли – батько Роман Костянтинович та сестра Настя, а матір син дивним чином урятував, вчасно повернувшись додому до Лебедина із літром молока. Жаль був пекучим, просто до скорботи.

За рік змінилося сімейне становище молодого науковця, він пошлюбив милу студентку Харківського державного педагогічного інституту, майбутню вчительку Анну Іванівну Грецьку (1902-1950). Молоде подружжя оселилося на Шатилівці, у тодішньому харківському передмісті, звідки зранку через півміста на лекції студент-будівельник діставався велосипедом. Тепер тут сотка коштує до $30 000.

Здавалося, далі стелилася відміннику навчання доріжка – чи то в чисту науку, чи то на будівництво. Ще вагаючись, у 1935-1936 рр. Борис Гмиря сумлінно навчався в аспірантурі Харківського науково-дослідного інституту споруд, навіть утнув одну наукову статтю.

*   *   *

Життя рішуче збурив один випадок. У 1934 р. старшокурсника, густим голосом якого заслуховувалися міські студенти, раптом запросили на прослуховування до столичної Харківської державної консерваторії (тепер – Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського). Знаний український баритон, заслужений діяч мистецтв УРСР (1953), професор Павло Васильович Голубєв (1883-1966) попрохав його заспівати кілька вправ та вкрай здивувався:

- Як так, батечку, ви нот не знаєте?! Голос у вас є, і чудовий, але чи не пізно вам вчитися музиці? Адже вам уже тридцять перший рік пішов! Хоча спробуємо... Майбутнє засвідчить, чи зможете ви стати співаком. Проте інститут вам слід закінчити – спеціальність інженера не завадить.

будинок на площi Конституцiї, де колись знаходилася Харківська державна консерваторія
Будинок на площi Конституцiї, де колись знаходилася Харківська державна консерваторія

Настільки враженими потенціалом вступника були й інші члени приймальної комісії, що винесли колективне рішення:

- З огляду на виняткової краси голос, видатні сценічні дані та високу загальну культуру, рекомендувати Б.Гмирю на навчання в консерваторії.

Тільки в СРСР, де все централізовано спускалося “згори”, брати в інший вуз студента, аби той також навчався, – заборонялося. Разом із тим, як виняток із правил, за особистим розпорядженням тодішнього наркома (1933-1937) освіти УРСР В.П. Затонського (1888-1938) – самородку дозволили відвідувати лекції і в будівельному, і в консерваторії.

Під час особистої зустрічі Володимир Петрович нібито по-партійному зіронізував, поцікавившись:

- Що ж це виходить, юначе: ви хочете спочатку будувати концертні зали, а потім в них співати? – Але дозвіл-таки дав.

По щирості кажучи, такого самородка досвідчені педагоги зроду-звіку не бачили: абітурієнт вступав до консерваторії, але нот… не знав! Із Божої ласки Бориса прийняли, бо жоден із професорів не сумнівався: перед ним – талант. Так воно й сталося.

Членів приймальної комісії вразило не те, що молодого вокаліста, – скажімо так, після 30 років – взяли до консерваторії та дали рік, аби той надолужив прогалини в освіті, а те, що Борис Гмиря… за два місяці опанував попередню програму, а за підсумками другого семестру навчання, взагалі, став першим у навчанні на курсі.

*   *   *

Починаючи з четвертого курсу, вокал він студіював по класу професора Павла Васильовича Голубєва, котрий, у свою чергу, школу переймав в італійського співака та композитора Федеріко Бугамеллі (Federico Bugamelli; 1876-1949). Наставник виявився досвідченим, котрий усе розумів із напівноти.

Борис Гмиря на уроці у професора Павла Васильовича Голубєва, 1934 р. 1
Борис Гмиря на уроці у професора Павла Васильовича Голубєва, 1934 р.

Як сам Борис Романович запам’ятав день їхнього знайомства?

- Думаю, що почалось це ще з першої зустрічі в класі музичного робітфаку, коли, не кваплячись, граціозно Павло Васильович награвав на роялі вступні мелодії, явно затягуючи час, бо розумів: я хвилююсь, і мені треба трохи заспокоїтись перед тим, як почати виконувати вправи для проби голосу.

Тоді, після першої проби, він м’яким баритоном, дещо спрямованим “у маску” (спрямування звуку в резонатори голосового апарату), пояснив:

- Є люди з голосами, які можуть вчитися, а є такі, котрим треба вчитися. Ви належите до других. – Чарівність юначого голосу, теплота, якщо хочете, – ота “маска” – усе це викликало у Бориса велику симпатію до цієї розумної й дотепної людини.

Далі наставник послухав юнака й обмалював перспективу:

- Матеріал професійний, але вокалу слід учитися.

Аби стати “Борисом Великим”, належало виправити купу недоліків. Павло Васильович Голубєв не лише ставив вокал і розкривав голос молодого лебединця, він допомагав синові муляра позбавитися характерного акценту, навчав манерам: як правильно триматись у суспільстві, як зі смаком одягатися, як поводитися за столом і таке інше. Ні вайло, ні мугир “Королем опери” стати шансу не мають.

У ролі Івана Сусаніна, зі своїм передагом Павллм Васильовичем Голубєвим, Харків, 1939 р.
У ролі Івана Сусаніна, зі своїм передагом Павллм Васильовичем Голубєвим, Харків, 1939 р.

*   *   *

У князя Галицького в опері Князь Ігор, 1939 р.
У князя Галицького в опері
«Князь Ігор», 1939 р.

У здобутті майстерності Борис Гмиря рухався семимильними кроками, не випадково студент двох вузів уже виступав у Харківському театрі опери і балету. О, той день – 16 серпня 1936 р. – Борис Романович ніколи не забував, бо та дата стала увертюрою до його подальшої оперної діяльності, коли старшокурсник ступив на професійну Сцену.

Звичайно, перші два роки його в солісти ніхто не переводив. Здобувати досвід належало поволі – у невеликих партіях, які давали юнакові. Невдовзі настав час і перших ролей: відчайдушного Томського (баритон) у “Піковій дамі” Петра Чайковського, Володимира Ярославовича, князя Галицького (бас-баритон) в “Князі Ігорі” Олександра Бородіна, матроса Григорія Вакулінчука (бас) в “Броненосці “Потьомкіні” Олеся Чишка, осавула Олександра Половцева в “Піднятій цілині” Івана Дзержинського.

За три роки Борис Гмиря підготував та заспівав 11 оперних партій: окрім вище згаданих, Султана у “Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, Петра у “Тихому Доні” Івана Дзержинського, Барона, Монтерона, жерця – відповідно: у “Травіаті”, “Ріголетто” та “Аїді” Джузеппе Верді. Але, передусім, одну з найскладніших у світовому оперному мистецтві – партію Бориса Годунова в однойменній опері Модеста Мусоргського.

Султана уУ ролі “Запорожці за Дунаєм”, 1937 р.
У ролі Султана “Запорожці за Дунаєм”, 1937 р.
У ролі Монтерона у
У ролі Монтерона у “Ріголетто”

*   *   *

За спогадами ще одного педагога консерваторії, концертмейстера Жанну Альбертівну Пудер, від спектаклю до спектаклю молодий митець творчо мужнів. Минуло ще трохи часу, і в щоденнику Борис Гмиря записав:

- Я впевнився в собі, впевнився, що зможу й співати, й одночасно грати. Отже, всі сили слід кинути на роботу над собою.

Разом із тим, 36-річний соліст столичної опери зірки не піймав, а писав до свого викладача, Ж.А. Пудер, яка відвідала спектакль за участі вихованця:

- Неодмінно напишіть свої відгуки! І якомога більше критики, всі ваші вказівки я прийму до неухильного виконання. – Особливо важливими він вважав думки професіоналів про темпи подачі, способи інтонування вербального і музичного тексту, вокально-технічні нюанси кожної виконаної арії.

Про рівень його майстерності та враження, яке Борис Гмиря справляв на слухачів, можна писати поетично, а можна зауважити: цей фахівець найвищої проби користувався більш як десятьма способами співочого дихання, бо вважав:

- Кожне слово, у відповідності до його суті, потребує свого типу дихання.

*   *   *

Інтенсивна сценічна практика активно допомагала навчанню.

На початку січня 1939 р. у приміщенні Малої зали Московської консерваторії українець став лауреатом Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців, організованого Управлінням музичних закладів Комітету у справах мистецтв Раднаркому СРСР, та здобув ІІ премію. Саме на це вихованця націлював педагог:

- Павло Васильович зробив те, що ніхто інший не міг би зробити – так чітко висвітлити період навчання, вагань, становлення. Адже, між нами кажучи, я повірив у те, що я можу бути співаком-професіоналом, тільки після конкурсу вокалістів, а до цього я не зовсім вірив у власні “іграшки” зі співами.

По закінченні ІІ туру конкурсу Борис Гмиря помітно хвилювався. Аж раптом у такому гармидері двері прочинилися, присутні замовкли і шанобливо розступилися, утворивши вузький прохід, а до артистичної кімнати ввійшла невисока на зріст поважна дама з осяйною усмішкою. У гримерній стало тихо, занадто тихо…

І високим, добре поставленим сопрано дама мовила, звертаючись саме до нього:

- Дайте я вас поцілую і подякую насамперед за “Шарманника” (фінальна пісня, №24 із пісенного циклу “Зимовий путь” Франца Шуберта. – О.Р.). Усе своє життя я шукала “Шарманника”, і от сьогодні почула у вас те, що шукала… Хто ваш педагог?

І гостя по-материнськи поцілувала конкурсанта від України, 33-річного maestro.

- А хто ж ви будете, що стільки часу шукали? – несміливо запитав Борис Гмиря, хоча відчував: запитання недоречне, бо всі присутні цю пані прекрасно знають.

- Я – Зоя Лодій.​

*   *   *

Зоя Петрівна Лодій
Зоя Петрівна Лодій

Поясню. Видатна російська камерна співачка (ліричне сопрано) Зоя Петрівна Лодій (1886-1957) на той час була поважною професоркою Ленінградської консерваторії та входила до складу журі Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців. На оперній сцені вона дебютувала в 1910 р. навіть не в Санкт-Петербурзі, а в концертних залах Ніцци та Парижа, згодом вона блискуче виконувала обидва вокальні цикли, рахуючи “Зимовий путь” (“Winterreise”; Op.90, D 911) Франца Шуберта.

Безпомилково професорка відчула, що цей випускник Харківської державної консерваторії – справжня знахідка конкурсу, відкриття у вокальному мистецтві, а у найближчому майбутньому – визначний виконавець.

Тим часом чому Борис Гмиря виграв не першу премію?

У творчих змаганнях у Білокам’яній того року брало участь 77 співаків з України, Білорусії, Грузії, Азербайджану, РРСФР. Першу премію журі на чолі з оперною співачкою (лірико-колоратурне сопрано), педагогом, народною артисткою СРСР (1937) Валерією Барсовою нікому не присудило. І Борис Гмиря разом із солістом Грузинського театру опери і балету Давидом Гамрекелі (1911-1977) стали лауреатами, бо розділили друге місце. Непогано, як для сина українського муляра.

*   *   *

Буквально за півроку, восени 1939-го, із відзнакою Борис Гмиря закінчив Харківську державну консерваторію – за двома класами: Павла Васильовича Голубєва (вокал) і оперної співачки (меццо-сопрано), режисера-постановника і педагога Софії Дмитрівни Масловської (сценічна майстерність; 1885-1953). Якістю “випускної” роботи Борис Гмиря знову вразив фахівців: він заспівав партію Бориса Годунова, яку традиційно виконували не студенти консерваторії, а досвідчені вокалісти.

у ролі Бориса Годунова за однойменно. оперою, 1937 р.
У ролі Бориса Годунова,1937 р.

Свою наукову керівницю, між іншим – очільницю Оперної студії, створеної при Харківській консерваторії, випускник просто замучив. Щоразу до Софії Дмитрівни Борис Гмиря звертався із новими та новими проханнями: то дістати книжки про саму оперу Модеста Мусоргського, то про особистість Бориса Годунова, то про ставлення до персонажу Олександра Пушкіна et cetera. Він вчився головному – проникати в саму природу музично-драматичного героя, аби сценічно із ним зливатися.

Не варто дивуватися, що саме тому перспективного випускника одразу запросили як соліста Большой театр СРСР у Москві, Ленінградський (у минулому – Маріїнський) театр опери і балету імені С.М. Кірова та Державний театр опери та балету Білоруської РСР. Борис Гмиря залишився в Києві – без України національний митець себе не мислив, а в Українському театрі опери та балету в Києві, із деякою перервою, служив у 1939-1957 рр...

Кар’єра просувалася стрімко, у квітні 1941 р. солісту присвоїли звання “Заслужений артист УРСР”.

*   *   *

Чому він опинився на окупованій території? Існують, мінімум, три версії.

Перша: оперний співак лежав тяжко хворий і був нетранспортабельним. Наприкінці червня 1941-го Борис Гмиря разом із першою дружиною відпочивали в Ялті. Коли почалася Радянсько-німецька війна, київські друзі їх повідомили, мовляв, українську столицю вже евакуюють, варто подружжю їхати в інше місце. І тоді соліст Українського театру опери та балету із дружиною рушили до Харкова: круглий сирота хотів порадитися зі своїм досвідченим педагогом Павлом Васильович Голубєвим, котрий співакові замінив покійного батька.

До речі, чимало артистів Українського театру опери і балету, які влітку 1941-го відпочивали в Криму, також не змогли евакуюватися, а повернувшись до Києва, коли Оперний почав у місті функціонувати, також виступали перед німцями; більшість із них по закінченні ІІ Світової війни ніхто ніколи не цькував.

Друга версія: Радянсько-німецька війна захопила Бориса Гмирю зненацька. Повернувшись до Харкова та владнавши всі невідкладні справи, соліст не встиг на поїзд, яким Харківський театр опери та балету евакуювали до Уфи. З якої причини? Збираючи валізи, Борис Гмиря схопив занадто важкий вантаж і знову зірвав спину.

Так далася взнаки стара проблема із хребтом – розрив зв’язок – яку він нажив замолоду, коли ще працював такелажником у Севастопольському портовому заводі й тягав вантажі по шість-вісім пудів. Тож замість потягу, яким співак мав евакуюватися з Харкова, його відвезли до… Українського рентгенорадіологічного й онкологічного інституту (УРРОІ), де й покинули, а потім у лихоманці, взагалі, забули.

*   *   *

Третя версія (доволі сумнівна по відношенню до розважливого Бориса Романовича): спрацювала поширена у середовищі радянської богеми легковажність, адже спатріотизовані шаленою пропагандою митці… свято вірили Партії та Сталіну:

- Армія СРСР – грізна сила. У разі війни бойові дії за тиждень закінчаться…

Коли врешті-решт – у воєнному пеклі розгубленості й суцільної плутанини на рівні держави – він дістався до Києва, потяг, яким евакуювали до Уфи трупу Оперного, давно пішов. У товарняку з біженцями, правдами й неправдами соліст дістався до Харкова, де вокаліста знали, тож у листопаді 1941 р. охоче прийняли до трупи Харківського театру.

Зважте і на таке...

Як голова родини, котрий потрапив у безвихідну ситуацію, Борис Гмиря мав утримувати та лікувати 31-річну хвору дружину: у вчительки Анни Іванівни ще на початку війни діагностували злоякісну пухлину мозку.

Далі ми все прекрасно знаємо: за тиждень взяти Берлін, як зазначалось у пропагандистських листівках, Червоній Армії не вдалося. Війна з гітлерівцями тривала 1418 днів, або розтягнулася на 203 тижні.

*   *   *

Борис Гмиря
Борис Гмиря

По закінченні ІІ Світової війни солісту Київського театру опери та балету нічого не подарували, а все пригадали. Ті, хто наввипередки прагнув видаватися відданим ідеологічним бійцем Партії, в очі басові презирливо кидали:

- А чого це ви, Борисе Романовичу, вчасно з Харкова не евакуювалися, коли гітлерівці брали місто?

Правду розумникам викладати він не хотів: більшістю сильних світу цього рухають маленькі людські слабини. Йому б просто не повірили, що радянські керівники, високопосадові чиновники, відповідальні за евакуацію трупи Харківського оперного театру до Чити, були занадто заклопотані відправленням за Урал… власних меблів.

У результаті злочинного егоїзму 24 жовтня 1941 р. українські артисти опинилися в Харкові… на окупованій території, коли 6-а німецька армія на чолі з генералом-фельдмаршалом Вальтером фон Рейхенау ввійшла до міста.

*   *   *

Найжахливішим випробуванням стала не образа на державу, яка напризволяще залишила під окупантами власних людей, а лютий голод, що накрив вулиці.

Харків’яни їли буквально все: лушпиння картоплі, кормові буряки, казеїновий клей, власних котів і собак. Відомий у місті художник, майбутній ректор Харківського художнього інституту Олександр Симонов (1875-1957) писав у спогадах, що траплялися випадки, коли в перші місяці окупації на базарі Харкова торгували людським м'ясом, хоча за такі злочини нацисти публічно карали на карк.

За кілька тижнів паніка вляглася, митці трохи заспокоїлися, зрозумівши, що Держава їх залишила із власними проблемами, і почали рятуватися, хто як зміг. Саме тому відкрився і став давати спектаклі Харківський оперний театр, а Борис Гмиря почав виходити на сцену.

Життя медом не здавалося. Репертуар доводилося в деталях погоджувати з орткомендатурою “Нова Баварія”, попри те, що репертуар складали класичні твори світової та української музики.

*   *   *

Коли радянщина повернулася в Україну, саме уїдливі землячки, яких так ненавидів Тарас Шевченко, почали зусюдибіч дошкуляти:

- У період німецької окупації України ви, Борисе Романовичу, в Харкові перед фашистами виступали. Що там на Слобожанщині, вас нацисти до Берліна вивозили, де ви перед Гітлером співали партію Вольфрама з “Тангейзера” Ріхарда Вагнера!

Цікаво, а що мусив робити професійний співак?

Листівки ночами по місту клеїти? Чи бездомних котів ловити?

у ролі Тараса Бульби, Харків, друга роловина 1930-х рр. А
У ролі Тараса Бульби, Харків,
друга половина 1930-х рр.

Так, аби вижити в ті жахливі місяці окупації, він співав у Харківському театрі в сезон 1941-1942 рр. партії Івана Сусаніна, Тараса Бульби, Коллена в “Богемі” Джакомо Пуччіні, Рокко в опері “Фіделіо” Людвіга ван Бетховена. І, знаєте, на відміну від хвацьких, але мало освічених офіцерів Червоної Армії, німці одразу чули: це – великий майстер. Вони не просто не чіпали Бориса Гмирю, а шанобливо ставилися до вражаючого артиста.

Між іншим, поголоска про те, що радянський артист Борис Гмиря нібито “співав для фюрера” – просто купи не трималася. Буквально перед звільненням Харкова від нацистів, коли 23 серпня 1943 р. війська Степового фронту ввійшли у місто, артист вимушено (!!!) залишив столицю Слобожанщини.

То йолопам слід втовкмачувати, про що йдеться в арії Вольфрама в “Тангейзері”?

- Wie Todesahnung, Dammrung deckt die Lande, / umhullt das Tal mit schwarzlichem Gewande; / der Seele, die nach jenen Hoh'n verlangt, / vor ihrem Flug durch Nacht und Grausen bangt! / Da scheinest du, o lieblichster der Sterne, / dein sanftes Licht entsendest du der Ferne, / die nacht'ge Dammrung teilt dein lieber Strahl / und freundlich zeigst du den Weg aus dem Tal. (Немов передчуття смерті, світанок вгортає землю, / вдягає долину у чорні шати; / душа, яка прагне сягнути висот, / через ніч непроглядну і жах боїться польоту! / На щастя, ти світиш, наймиліша з зірок, / ти посилаєш світло м'яке далеко-далеко, / нічні сутінки прагнуть розчахнути твій промінь безцінний, / але ти привітно показуєш вихід з долини).

*   *   *

У квітні 1942 р. артист Борис Гмиря разом із хворою дружиною – Бог їм діточок так і не послав – перебрався до Полтави, де від 1941 р. на базі Полтавського музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя було створено місцевий оперний театр. Однак, почати довелося із… незвичайних концертів і не для гітлерівців.

З’ясувалося, на окупованій території залишився місцевий дитячий будинок, який радянська влада також не встигла евакуювати з Полтави. Там перебувало більш як 300 вихованців, покинутих комуністами-ленінцями напризволяще. Щоб прогодувати дітей, 27-річна директорка будинку Євгенія Іванівна Двойнікова, разом з бухгалтером Ольгою Помпеєвою, пішли на крайність.

Колишні радянські педагоги попросили про допомогу в… нацистів, адже малеча будь-якої національності не повинна голодувати. До речі, за всю війну в них не померла жодна дитина, але у серпні 1945-го громадянку Двойнікову Є.І. викликали в управління НКВС, оголосили “фашистською поплічницею”, як “ворога народу” засудили до розстрілу, а потім вирок змінили на 10 років концтаборів.

Так ось… Саме перед вихованцями Полтавського дитячого будинку, а не перед гітлерівцями найчастіше із концертами і виступав Борис Гмиря.

*   *   *

З огляду на аншлаги у театрі, на соліста, як на лідера громадської думки, невдовзі звернули увагу співробітники VIІ та Х відділів Міністерства народної освіти і пропаганди (Reichsministerium für Volksaufklärung und Propaganda) доктора Йозефа Геббельса: у структурі нацистського відомства брехні “сімка” опікувалася зарубіжними територіями, а “десятка” курувала музику та мистецтва.

Це було закономірно. Бо на початку 1943 р. трупа Полтавського театру нараховувала 285 осіб постійного складу, рахуючи 75 хористів і 45 оркестрантів. Такої чисельності заклад не мав ні до, ні після Радянсько-російської війни. За зрозумілих причин для німецьких пропагандистів, шокованих поразкою Третього Рейху під Сталінградом, для щоденної ідеологічної роботи на окупованій території та організації дозвілля німецьких військ Борис Гмиря виявився безцінною знахідкою.

Зокрема, артисту, як VIP-персоні, надали службовий автомобіль для пересування і приставили молодшого офіцера СС, який мав опікувався побутовими проблемами митця. Усе у нацистів, як і в більшовиків, було регламентовано й структуровано.

У трупі Полтавського музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя в період німецької окупації перебував він не один. Тут працювали знані співаки та актори, а саме: Віолетта Багмет, В'ячеслав Баранович, Павло Захаров, Григорій Михайлов, Тамара Миколенко, Наталія Носенко та інші. Очолював заклад культури, ясна річ, німецький музикант Зігфрід Вольтер (Sigfried Wolter). Тому більшу частину вистав давали німецькою мовою, хоча ставилися й твори українських класиків Семена Гулака-Артемовського, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, а також зарубіжних композиторів. Адже глядачами переважно сиділи німці та українці, котрі обіймали вищі посади в окупаційній адміністрації.

*   *   *

Борис Гмиря
Борис Гмиря

Як пригадувала пасербиця другої дружини співака, президент Фонду Бориса Гмирі, пані Анна Принц, свого часу райхскомісар (1942-1944) України Еріх Кох (Erich Koch; 1896-1986) видав розпорядження вивезти оперного співака з України до Німеччини – живим або мертвим:

- Від неминучої смерті Бориса Романовича врятував комендант Полтави Вольфганг Фуртвенглер (Wolfgang Furtwängler), людина освічена. Німця, котрого деякі дослідники вважають братом німецького диригента і композитора Вільгельма Фуртвенглера (Wilhelm Furtwängler; 1886-1954; однак, прямих свідчень тому так і не знайдено. – О.Р.), – буквально підкорив талант українця.

Коли гітлерівці залишали столицю Полтавського гебіту (Kreisgebiet Poltawa; 23 вересня 1943 р. до Полтави увійшли 53-я й 5-а гвардійська армії Степового фронту. – О.Р.), він покликав до себе вокаліста і пояснив: “Борисе, сам вирішуй, хоча, здається, без України жити і співати ти не зможеш. Ось літак, вибирай: або ти летиш і перед тобою відкриваються всі театри світу, або залишишся тут і...” На перше Борис Романович не погодився.

Не був дурнем комендант Полтави Фуртвенглер, бо розумів: цей артист, наче дерево, вирване з корінням, на іншій землі не приживеться. І ТАК співати вже не буде! Та й сам співак нікуди виїжджати наміру не мав… Проте, обставини склалися таким чином, що від 19 вересня 1943 р. до 26 березня 1944 р. Борис Гмиря вимушено працював у Кам’янці-Подільському, куди гітлерівці перевели Полтавський музично-драматичний театр імені М.В. Гоголя.

*   *   *

Що восени 1944-го далі трапилося, у чотиритомнику мемуарів “Час. Люди. Влада” (1970) член Військової ради 1-го Українського фронту, перший секретар ЦК компартії України Микита Хрущов (1894-1971) описав таким чином:

- Ворог не витримав нашого тиску і побіг, залишаючи величезні військові колони, а також багатьох бранців, яких німці тягнули за собою. Одні – це люди, які проштрафилися перед українським народом і самі тікали з німцями; інші – кого гнали примусово. Одразу важко було визначити, хто винен, а хто – ні. У подібних випадках, якщо навіть він сам утік, рятуючи власну шкуру, однаково виправдовувався на словах, що його мобілізували, йому наказали тощо. І ось мені раптом доповідають, в обозі кинутих німцями осіб виявили Гмирю – знаменитого артиста, співака з прекрасним голосом. Колись я казав, що на період фашистської окупації він залишався в Харкові. Потім Борис Романович пояснював, мовляв, хтось із його близьких родичів тяжко захворів. Тепер дуже важко з’ясувати правду, та й не хочу я це робити, тому що всі, хто залишався, наче змовившись, аргументували однаково: дружина хвора, батько хворий, мати хвора, а він не міг їх залишити і таке інше. Одне слово, доповіли мені, що Гмиря з усім своїм майном знаходиться в обозі. Я наказав негайно доставити його до Києва. Доставили.

Потім я спеціально розмовляв щодо цього артиста зі Сталіним, бо сам прийняти рішення не міг. Адже Борис Гмиря – грандіозне ім’я! Коли німці захопили Харків, ми отримали повідомлення (по радіо, чи що, вороги передавали), що Гмиря співав у залі перед присутніми німецькими офіцерами. Можливо, що цього і не було, а німці хотіли афішувати, мовляв, відомий український артист виступає перед офіцерами Вермахту. Тож я сказав Сталіну, що нам слід визначити ставлення до Гмирі. Він дуже хороший артист. Особисто я його біографії не знав, але, здається, консерваторію він закінчив у 1939 р. Кажу: “Ми хотіли б залишити його в Київській опері. Але потрібно очікувати великих заперечень з боку Івана Сергійовича Паторжинського (знаний бас, із 1935 р. – соліст Київського театру опери і балету імені Т.Г.Шевченка. – О.Р.). Паторжинському Сталін теж дуже симпатизував. Так той і заслуговував на це… І Сталін погодився на запропоноване мною: “Добре, візьміть Гмирю до Києва”.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-