Рід Розумовських, козака Розума. 1. З бандурою, з Бетховеном

Рід Розумовських, козака Розума. 1. З бандурою, з Бетховеном

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Годі нам, браття, у жанрі “вуса-вниз, Україна-плаче” журливі пісні співати. Було у нас на роду козаків, було та й ще буде. Бо маємо розум, хист і впевненість, що приведуть нас до “квартетів Розумовського” Людвіґа ван Бетховена та, зрештою, до останнього публічного виступу геніального німецького піаніста. Почнемо сьогодні розповідь про славетний рід із Олекси Розума, народженого 17 (28) березня 1709 р. у селі Лемеші Київського полку Гетьманщини, котрий норовливому батькові не догодив, а ось славу України примножив. І виповнюється йому сьогодні 310 років.

*   *   *

Почалася ця історія давненько. Й не скажеш, що суто по-українськи. Заливши сливу оковитою, п’яний городовий козак Григорій Якович Лемеш на прізвисько Розум (?-†1737) ганявся із сокирою за 22-річним сином, дорогою вигукуючи свою улюблену примовку:

- Ну, що то за голова, ну, що то за розум!

Як не квилила мати – хлопця, а дружина – відомого на селі п’яниці, корчмарка Наталя Дем’янівна (у дівоцтві – Демешко; ?-†1762), а обидва чоловіки на Розумиху аніякісінької уваги не звертали. Знали б вони, що згодом та стане графинею, статс-дамою та свекрухою російської імператриці Єлизавети Петрівни!

Одне слово, чимось там третій син, Олекса, норовливому батькові не догодив, отож Грицько й ухопився за сокиру. Довелося юнакові, накивуючи п’ятами від реєстрового козака Козелецької сотні Київського полку, тікати до сусіднього села Чемера. Тамтешній дяк зглянувся над бідолахою та влаштував прийду при храмі – музичністю й небесним голосом Бог юнака щедро обдарував.

Незабаром Олекса Розум узявся співати на крилосі в місцевій церкві, і хтозна – виступав би півчий хоча б у Чернігові чи Києві, якби на Різдво 1731 р. Козелецьким повітом Чернігівської губернії не проїжджав придворний російської цариці полковник Федір Степанович Вишневський (1782-1849), який саме повертався з Угорщини з токайським вином для імператорських погребів Анни Іоанівни (1693-1740). Той українець сербського походження непогано знав життя, бо встиг наковтатися солоних вітрів на морській службі, брав участь у військових кампаніях Північної війни. Мимохіть полковник Федір Вишневський звернув увагу на вродливого юнака із прекрасним голосом. Тож про себе царський посланець відзначив: незнайомець, а ним і виявився Олекса Розум, – просто окраса місцевої дерев’яної церкви.

Після святкового богослужіння вони познайомилися. І в січні 1731 г. хорист-пастух із чарівним голосом вирушив до Санкт-Петербурга. Так знічев’я і почалася кар’єра майбутнього графа Олексія Григоровича Розумовського.

*   *   *

Нового півчого із Чернігівщини 30-річна цесарівна Єлизавета Петрівна з дому Романових (1709-1761) спочатку побачила, а потім і почула в Палацовій церкві. За одними джерелами, українець мав ангельський тенор, за іншими – рідкісний за потужністю бас. А ще Олекса Розум виявився на диво вродливим: високий, стрункий, смаглявий, із правильними рисами обличчя, терновими очима під витончено вигнутими бровами. Від 1742 р. пекучий хорист перетворився на… фаворита. Аби Олексій Григорович знаходилися ближче до цесарівни, його офіційно зарахували на посаду… бандуриста.

Як свідчать історики, Розумовські, взагалі, завжди виглядали вродливими, статними, освіченими і вміли чарувати високосвітських дам. Крім того, вони міцно трималися одне одного. Лише-но Олексій Григорович, ще при посаді простого півчого, полонив – чи то вродою, чи то голосом високу, струнку, гарно складену, із грайливими блакитними очима і білим обличчям Єлизавету Петрівну, як українець перетворився на впливового придворного її Імператорського Двору.

Незабаром із чернігівського с.Лемешів Козелецького повіту кмітливий фаворит перетягнув до Санкт-Петербурга численних родичів, а молодшого брата Кирила Розумовського (1728-1803) одружив на троюрідній сестрі імператриці – Катерині Іванівні Наришкіній (1729-1771), за яку дали величезний посаг. Із чоловічої вроди, вокальної майстерності та братерської поруки й почалася історія одного з найвпливовіших родів Російської імперії.

Ніхто й не приховував: мар’яж Розумовських із Наришкіними виявився шлюбом за відвертим розрахунком. Якщо все ж говорити про романтичні справи та амурні прихильності, то молодший із братів-красунчиків, Кирило Розумовський був таємно закоханий у Катерину II (Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg; 1729-1796), котра тоді ще ходила у великих княгинях.

Про нього закохана гранд-дама, Катерина Олексіївна, писала ось як:

- Він був дуже вродливий, оригінального складу розуму, дуже приємний в спілкуванні й кмітливістю незрівнянно перевершував старшого брата Олексія, який теж був гарний, але був ще великодушнішим і добрішим. Усі красуні Двору впадали за ним. Я не знаю іншої сім’ї, яка, перебуваючи в подібній милості при Дворі, залишалася так всіма шанована, як оці два брати Розумовських.

*   *   *

Безперечно, для пильного ока відмінність від братами існувала вражаюча.

- Два брати Кіндрати, а не однакові на вдачу, – вчить прислів'я.

Зокрема Кирило Розум прибув до Санкт-Петербурга (!!!) неписьменним.

Та під наглядом ад’юнкта Григорія Миколайовича Теплова (1717-1779) 15-річний підліток скористався щасливим шансом, який йому подарували доля та старший брат Олексій, і в березні 1743 р. на два подальші роки вирушив здобувати освіту до Західної Європи. Не дарма у народі кажуть:

- Братня любов краще кам’яної стіни.

Спочатку були університети Німеччини. У м.Кенігсбергу юний українець познайомилися з ученим, професором германістики, доктором богослов’я Целестином-Християном Флотвелем (Celestyn Cristian Flotvel; 1711-1759). Потім у Берліні, з вересня 1743 р. по липень 1744 р., юний вельможа мешкав у будинку знаменитого вченого Леонарда Ейлера (Leonhard Euler; 1707-1783), котрий приватним чином навчав хлопця математики й механіки. З-поміж інших німецьких педагогів слід назвати правника та історика, члена Петербурзької Академії наук, професора Фрідріха Ґенріха Штрубе де Пірмонта (Strube de Piermont, Frederiс Henri; 1704-1790).

Кирило Розумовський
Кирило Розумовський

Додатково Кирило Розумовський з іншими вчителями поглиблено студіював французьку мову, загально вживану навіть при дворі Фрідріха II Великого (Friedrich II., Friedrich der Große; 1712-1786). Ось повчальний факт. Коли король Пруссії дізнався про перебування Розумовського в столиці, він запросив близького до Імператорського двору юнака на аудієнцію, обласкав, а згодом подарував золоту в діамантах табакерку із королівським вензелем і портретом.

Олексій Григорович Розумовський
Олексій Григорович Розумовський

Колишній півчий Олекса Розум, а віднедавна – граф Олексій Григорович Розумовський казав: знай, глибокої освіти забагато не буває. Тож його молодший брат, Кирило Розумовський, до Росії не повертався, а сумлінно слухав лекції в Ґеттінґенському і Страсбурзькому університетах. Потім були вищі навчальні заклади Франції та Італії.

І все, за традицією вінценосних родин, – суворо інкоґніто, під ім’ям якогось там… Івана Івановича Обідовського. Міг би юний панич просто розкошувати й турбот не знати, і нащо йому здалася ота освіта?

- Аби вченістю виправдати змарнований час, зробити себе здібнішим до служби Її Величності, а прізвище своє собою та вчинками надалі вшанувати честю і гідністю.

Коли навесні 1745 р. студент повернувся до Санкт-Петербурга, 16-річний юнак уже мав графський титул. Він вільно спілкувався німецькою і французькою, а, з’явившись при пишному дворі Єлизавети Петрівни, вразив оточення типовими для справжнього європейця людською гідністю та вишуканими манерами. Ніхто у вищому світі не здивувався, коли молоду амбіційну людину підвищили в дійсні камерґери та зробили кавалером Ґолштинського ордена Святої Анни.

*   *   *

Освіта, здобута за кордоном, переродила молодшого із братів Розумовських: із Санкт-Петербурга виїхав він неписьменним пастухом, а повернувся до Північної Пальміри сучасним аристократом. Відсутність геніальних здібностей відшкодовували гаряча любов до рідної землі, щирість у мові та вчинках, незвичні, як для Російської імперії, а також щедра благодійність, – тобто та низка рис людської вдачі, якими Кирило Григорович невдовзі здобув загальну повагу.

“Із міркувань побачених у ньому особливих здібностей і набутого в науках мистецтва”, кар’єра українця стрімко пішла вгору. 21 травня (1 червня) 1746 р. 18-річний брат фаворита, молодий граф Кирило Розумовський посів шокуючу для наукового світу посаду – юнак став президентом Санкт-Петербурзької Академії наук і мистецтв. Насправді ж Академією за Кирила Розумовського попервах керував бувалий адміністратор, виконавчий директор, його мудрий вчитель і терплячий наставник, ад’юнкт із ботаніки… Григорій Миколайович Теплов.

Саме з цією метою досвідченого чиновника призначили 1 (12) липня 1746 р. асесором в Академічну канцелярію, а 28 липня (8 серпня) 1747 р. обрали почесним членом Імператорської Академії і визнали членом Академічного зібрання зі старшинством по чину перед усіма іншими академіками, – хіба що, за винятком вченого секретаря та бібліотекара Академії, високоповажного Івана Даниловича Шумахера (Johann Daniel Schumacher; 1690-1761).

Гарного педагога мав славу Г.М.Теплов.

Він гнобив мало освіченого Михайла Ломоносова, який повсякчас жалібно благав імператрицю, аби правителька його “від Теплова ярма позбавила”, розжалував російського історіографа німецького походження Ґерхарда Міллера (Gerhard Friedrich Müller; 1705-1783) – за “проповідь норманізму” (той доводив, що Русь пішла від вікінґів), а пишномовного поета, професора елоквенції Василя Тредіаковского (1703-1769), “сварив, як хотів, і погрожував заколоти шпагою”.

*   *   *

Попри те, що й надалі кар’єра Кирила Розумовського стрімко розвивалася, а від 1748 р. молодий граф став поручиком лейб-гвардії Ізмайловського полку, сенатором і в 39 років – генерал-ад’ютантом, він ніколи не забував культури Батьківщини: ледь починала дзвеніти козацька бандура, як ноги його самі починали ходити.

Не цурався сановник і простих українських страв: борщ та гречана каша завжди залишалися улюбленими стравами Кирила Григоровича.

Коли доля подарувала освіченому європейцю величезний шанс – шанс для всього роду Розумовських, вони спробували бодай щось змінити в Україні.

Імператриця Єлізавета Петрівна
Імператриця Єлізавета Петрівна

Заради Розумовських, аби догодити фаворитам, імператриця Катерина II Велика відновила Гетьманщину, столицями якої стали Батурин і Глухів.

Коли 2 (13) серпня 1750 р. імператриця підписала указ про новий титул, у 22 роки Кирило Григорович став називатись довельми пишномовно:

- Її Імператорської Величності гетьман всієї Малої Росії, обох боків Дніпра та Військ Запорізьких, дійсний камергер, президент Академії наук, лейб-гвардії Ізмайловського полку полковник, ордена Святого Олександра, Білого орла і Святої Анни кавалер, граф Кирило Григорович Розумовський.

Перебравшись у Лівобережну Україну, у власній резиденції у м.Глухові він завів нові порядки. На гостинній кухні гетьмана щодня готували цілого бика, десять баранів, сотню курей. Головним кухарем служив у нього знаменитий художник страв мсьє Баридо, якого у 1742 р. залишив у Росії французький дипломат, Жоакен Тротті, маркіз де ла Шетарді (Jacques-Joachim Trotti marquis de la Chétardie; 1705-1759). Слуг у Розумовського налічувалося три сотні, а з-поміж них: керуючий, дворецький, головний камердинер, два карли, четверо перукарів, маркер при більярді, ключник, п’ять кухонних мужиків, швейцар, десять виїзних лакеїв, два скороходи, козак, чотири лакеї, два гайдуки, три рахівники, два писаря, чотири писарчуки, два межовики із шістьома помічниками, десять опалювачів, три ключниці – усіх не порахуєш.

Та чи можна переінакшити власну природу? Ні. Про щедрість та відкритість, прямодушність і дотепність Гетьмана "всієї Малої Росії, обох боків Дніпра" ходили легенди. Переказували, що до самої смерті останній правитель України Кирило Розумовський беріг… полатані штани й підбиту вітрами свиту, в яких простим пастухом він колись пас волів. Деяким чванькуватим синам він залюбки тицяв отим придворним платтям, на що одного разу почув різку відповідь:

- Різниця між нами величезна: ви – син звичайного козака, а я – син російського фельдмаршала.

*   *   *

“Граф Кирило Григорович Розумовський”; картина роботи італійського майстра Помпео Батоні (Pompeo Girolamo Battoni; 1708-1787), 1766 р.;
Граф Кирило Григорович Розумовський

По-королівськи розкошував Кирило Розумовський?

Ні, освіта пішла на користь… просвіті. Молодий граф не жирував на людському горі, але приватним чином завів собі… італійську оперу і французький театр. При цьому Кирило Григорович волів правити, як і личить освіченому повелителю. Адже в Західній Європі тих часів він на власні очі побачив, як саме монархи-просвітники облаштовувати у своїх країнах опери, вважаючи ту справу особистим обов’язком. Скрізь по цілій Європі оперу слушно ставили над усіма іншими видами мистецтв.

Хоча у столиці Гетьманщини, м.Глухові знаменита Співоча школа для хлопчиків, половина випускників якої відбирались у Придворну капелу до Санкт-Петербурга, і виникла ще 1730 р. за іменним указом імператриці Анни Іванівни, але нового змісту спеціальний освітній заклад для талановитих підлітків набув із легкої руки онука останнього Гетьмана України. По закінченні дворічного курсу навчання в Глухівській співочій школі українці здобували високий рівень виконавської майстерності – і не тільки завдяки винятковій обдарованості, а, в першу чергу, тому, що вони глибоко оволодівали вокальною та музичною підготовкою. Із дитинства тут вчили правильному, вільному звучанню, чого споконвіку вимагав стиль церковного співу. Зокрема глухівські учні опановували “київський”, “чотиригласний” і “партесний” (на кілька партій) спів, нотну грамоту, гру на цимбалах і бандурі.

Найбільш відомими в Північній Пальмірі вихованцями столиці Гетьманщини стали три українські музичні генії, майбутні композитори – Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825) та Артем Ведель (1767-1808). Для прикладу, Дмитрика Бортнянського – після навчання в Глухівській співочій школі – до Придворної капели в Санкт-Петербурзі, що об’єднувала 28 добірних вокалістів, зарахували в… семирічному віці.

Проте повідомленнями про розвинених вундеркіндів і майже рабську купівлю-продаж музично обдарованих дітей змережені санкт-петербурзькі газети (“Петербурзькі відомості”) того часу. Хвацькі антрепренери, в основному – з числа русифікованих німців, не гребували нічим. Виступати публічно із сольними партіями у так званих “ермітажах” – італійських концертних виставах, де 11-12-річні хлопчики виконували жіночі (така тоді була традиція), а від 13 років – і чоловічі партії, – вони залучали навіть малят, не кажучи про дітей віком 8-14 років.

- Цього вечора виступатиме юна співачка – трирічна дівчина…

- 11-річний Микола Матвєєв співатиме найтяжчі й приємні арії...

Ніхто тоді не зважав, що після інтенсивної вокальної практики, концертного завантаження і відсутності належного режиму псується голосовий апарат дітей, розхитується нервова система, надриваються голосові зв’язки маленьких артистів.

*   *   *

Відколи 27 жовтня 1746 р. за бажанням російської імператриці Кирило Розумовський у присутності Її Величності в Палацовій церкві одружився на внучатій сестрі Єлизавети Петрівни – Катерині Іванівні Наришкіній, ота фрейліна Імператорського двору свою жіночу роботу вивчила добре. Чоловікові вона народила шістьох синів та п’ятьох дочок. Лише про одного із них – п’яту дитину в сім’ї, третього сина клеїться сьогодні моя розповідь за обраною темою.

Катерина Іванівна Наришкіна
Катерина Іванівна Наришкіна

Подальші п’ять років високоповажне подружжя прожило в Санкт-Петербурзі, а коли 1748 р. Двір перебрався до Білокам’яної, – у Москві.

Утім, на початку 1751 р. Україна стиха загомоніла, що на Півдні заворушилися татари, і гетьман узявся готуватися до від'їзду.

За наказом імператриці, підписаним 28 лютого 1751 р., Кирила Розумовського урочисто привели до присяги 13 березня 1751 р. у Придворній церкві, в присутності дипломатичного корпусу і знатних сановників. Аби надати моменту відповідного рівня урочистості, єпископ Російської православної церкви, архієпископ Московський, Сарський і Подонський Платон (?-†1751), котрий освіту здобував у Київській духовній семінарії, уголос, за українським гетьманом прочитав присягу, а потім і собі підписав той документ.

Цікаво, що першою в квітні 1751 р. до Глухова вирушила гетьманша, фрейліна Імператорського двору Катерина Іванівна Наришкіна, тоді як сам гетьман, Кирило Розумовський відбув тільки 22 травня того ж року, бо все очікував та очікував від цариці підписання жалуваної грамоти. Перед від’їздом новопризначений "генерал-губернатор Малоросії" просив передати йому архівні грамоти Петра І від 1711 р., видані на правління гетьману Івану Скоропадському (1646-1722). Хоча документи були під рукою, вони зберігалися в Архіві Колегії іноземних справ Російської імперії, та правителька прохання те пропустила повз вуха.

Отакий довелося зробити бекграунд, що передував зустрічі освіченого мецената із великим Бетховеном. Їхнє знайомство перетворилося на дивовижну та захопливу історію про українця, котрий, не лише фінансово сприяв, а й особисто брав участь у становленні новітньої європейської музики.

*   *   *

Андрій Кирилович Розумовський
Андрій Кирилович Розумовський

Отже, третій із шести синів останнього Гетьмана всієї Малої Росії, обох боків Дніпра та Військ Запорізьких Кирила Розумовського (1728-1803), Андрій Кирилович Розумовський народився 22 жовтня (2 листопада) 1752 р. у колишній гетьманській столиці, у Глухові. Людина тонка, розумна, делікатна, чиї чесноти відзначали найосвіченіші сучасники, а Бетховен шанобливо посвятив тому знаному у Західній Європі дипломатові та меценату: спочатку – П’яту, потім – і Шосту симфонію та три “Російські квартети”: (7-й, 8-й та 9-й струнні квартети, які у музикознавців відтоді дістали назву “квартетів Розумовського”). Факт приємний, але відомий кожному допитливому українцеві. Утім, як це узагалі могло статися?

Тоді слухайте. Освіту Андрій Розумовський здобув ґрунтовну, найвищого ґатунку.

Більше того, для власних дітей Гетьман відкрив спеціальну “академію”, такий собі прототип закритого ліцею, винайнявши на Стрільці Василівського острова в Санкт-Петербурзі новий великий палац за адресою Університетська набережна, 5. Цікаво, що першим російським президентом Академії став 21 травня 1746 р. – так, українець, саме граф Кирило Григорович. Бо українець Розумовський і досі значиться п’ятим у списку очільників Імператорської Академії наук, після чотирьох іноземців.

До кінця 1764 р., тобто майже через двадцять років, “Академію” закрили, бо завершувати освіту гетьманичі мали в найкращих європейських університетах. А поки що третій із шести синів Гетьмана, у 1769 р. вступив на дійсну службу на флоті, до чого хлопця готували з дитинства, отримав звання лейтенанта, брав участь у Чисменській битві, командував фрегатом “Катерина”, а в 1773 р. перейшов на придворну службу.

Красивий, люб'язний і самовпевнений, він полонив серця петербурзьких красунь. Але раптово в службовій кар’єрі Андрія Кириловича трапилася халепа. Його скомпрометувало любовне листування, знайдене 1776 р. в посмертних паперах Великої княгині Наталії Олексіївни (Wilhelmina Luisa von Hessen-Darmstadt; 1755-1776), першої дружини (1773) Павла Петровича, майбутнього Павла I і друга дитинства… Андрія Розумовського. Це викликало гнів імператриці Катерини II, за що юнака вислали з Санкт-Петербурга. Опалу відмінили тільки в переддень Нового 1777-го року, коли Андрія Розумовського призначили повноважним міністром і надзвичайним посланцем до короля Неаполя та обох Сицилій – Фердинанда IV.

*   *   *

- У червні 1777 р. до Відня прибув елегантний, гарний на вигляд молодий українець, який вільно володів не лише французькою мовою, що саме собою розумілося, а й англійською, – написала у спогадах Марія Розумовська, представниця “західної” гілки знаменитого в Україні роду. Виповнилося тоді молодому графу 25 років, але він встиг зазнати й слави, й немилості. Ґрунтовно освічений європеєць, із вишуканими манерами аристократ, елегантно вдягнений юнак та високоповажний чиновник здобув, як улюбленець долі, унікальний шанс здійснити в житті щось по-справжньому значне. Чи не його мав на увазі пильний до людських талантів Бетховен, коли сказав:

Молодий Людвіг ван Бетховен
Молодий Людвіг ван Бетховен

- Немає нічого більш вищого і прекраснішого, аніж давати щастя багатьом людям.

Син останнього гетьмана, племінник морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети, котрий кар'єру свою починав в якості придворного співака, онук простого реєстрового козака несподівано опинився в самому центрі Європи.

І Відень виявився несподіваною зупинкою на шляху Андрія Кириловича до першого місця призначення молодого дипломата. Оскільки заведені симетричні призначення, а в Неаполі ніяк не знаходився бажаючий обійняти посаду італійського посла в Санкт-Петербурзі, графу Розумовському Колегія іноземних справ Імперії звеліла… чекати. Майже два роки. Місцева аристократія приємно здивувала українця: жага до прекрасного, витончені манери, справжня освіченість, розуміння мистецтва, прихильність до музики.

Після бундючного Петербурга та міщанської Москви, це імпонувало. Та й зустріли російського посланця, графа Розумовського у Відні з ентузіазмом, хоча тамтешній вищий світ здебільшого цурався іноземців. Рекомендація зробила свою справу. Адже в аристократичних салонах новачка сезону представляв тодішній посол Російської імперії, вшанований лавровими вінцями, дійсний таємний радник Дмитро Михайлович Ґоліцин (1721-1793), котрий упродовж 32 років представляв інтереси Катерини II при дворі Габсбургів у Відні.

Отож серед нових знайомих Андрія Кириловича з’явилися: близький до родини Розумовських австрійський генерал, князь Франц-Йозеф Лобковіц (1772-1816), представник однієї з найбагатших і найвпливовіших австрійських сімей. До того ж, чутки про перемоги смаглявого красеня над численними петербурзькими красунями швидко долетіли до чарівних представниць віденських салонів, підігріваючи інтерес до особи молодого графа.

*   *   *

Добре обізнані на тамтешніх правилах Ґоліцин та Лобковіц ввели українця у вишуканий салон пані Тун, де збиралися освічені й шановані люди. Тамтешня господиня, розумна й чарівна графиня Марія Вільґельміна фон Тун-Ґоґенштейн (Maria Wilhelmine von Thun und Hohenstein; 1744-1800) мала славу палкої шанувальниці музики.

Власне, як і всі її найближчі родичі та знайомі. Зокрема, її рідний дядько за материнською лінією – князь Йозеф Фердінанд Філіп (Joseph Ferdinand Philipp; 1724-1784), який турбувався про музичну освіту… здібного сина одного зі своїх лісничих. І той талант згодом перетворився на відомого композитора Крістофа Ґлюка (Christoph Willibald Gluck; 1714-1787), котрий вивів оперу з-під беззаперечної влади придворної естетики. Був короткий період, коли 1735 р. композитор Ґлюк служив простим домашнім музикантом у палаці князів Лобковіц у Відні.

Свекор Марії Вільґельміни фон Тун-Ґоґенштейн, граф Йоґанн Йозеф фон Тун (Johann Josef von Thun; 1767-1810) був другом і меценатом… Моцарта (Wolfgang Amadeus Mozart; 1756-1791). В особняку того графа в м.Лінці у 1783 р. за три тижні перебування геній написав знамениту симфонію №36 До мажор (K. 425, “Лінцзька симфонія”), а Леопольд Моцарт (Johann Georg Leopold Mozart 1719-1787), батько знаменитого композитора, свого часу трудився у Йоґанна Йозефа фон Тунпа… домашнім капельмейстером.

Окремо кілька слів – про постать чарівної та екстравагантної графині Марії Вільґельміни фон Тун-Ґоґенштейн. Саме ця благодійниця ввела молодого Йозефа Ґайдна (Franz Joseph Haydn; 1732-1809) у вищий світ Відня, а затим влаштувала талановитого музиканта на службу капельмейстером до свого приятеля, заможного австрійського фельдмаршала, князя Міклоша Йосипа Естерґазі (Nikolaus Joseph Esterházy Furst von Galántha; 1714-1790).

До останніх днів генія графиня залишалася чуйним меценатом Моцарта. Пізніше Марія Вільґельміна фон Тун-Ґоґенштейн познайомилася з німецьким піаністом Людвіґом ван Бетховеном (1770-1827). У 1798 р. юний геній присвятив добродійниці тріо для фортепіано, кларнета і віолончелі. Ні, вищий світ Відня з його м’яким кліматом культурологічної благодійності ніяк не походив на духовну порожнечу вищого світу російського Двору.

*   *   *

Швидко, у темпі новомодної мазурки любов до музики зблизила Андрія Розумовського із родиною Тунів. Вийшла із зимової сплячки Колегія іноземних справ Росії, графа-таки направили дипломатом у Неаполь, а звідти 1785 р. перевели послом у Копенґаґен. Проїздом опинившись у Відні, Андрій Кирилович здивувався: три маленькі дочки графині Марії Вільґельміни фон Тун-Ґоґенштейн виросли у справжніх красунь. Вродливі панянки виявилися не лише “трьома граціями”, як їх поза очі називали у Відні, а й гарними музикантками.

Хоча нічого дивного в тому не було. Викладачем клавіру у великосвітській родин служив сам маестро Йозеф Ґайдн. Отож дві сестри Тун значились у списку найкращих віденських віртуозів. І купою “три грації” закохалися в українця, тоді як сам Андрій Розумовський вподобав старшу сестру, Марію Елізабет фон Тун (Maria Elisabeth von Thun; 1764-1806).

Графиня Єлізавета Тун-Ґогенштейн
Графиня Єлізавета Тун-Ґогенштейн

4 листопада 1788 р. син останнього українського гетьмана пошлюбив Єлизавету фон Тун. Аби це сталося, 36-річний граф отримав не тільки батьківський дозвіл, а й благословення самої російської імператриці Катерини II. Після весілля молодята замешкали у Росії, навесні 1789 р. їх радо вітав у Москві фельдмаршал Кирило Розумовський, котрий одинадцять років не бачив улюбленого сина. Утім, вже у вересні 1790 р. досвідченого дипломата графа Андрія Розумовського відправили до Відня помічником посла, а 1793 р. призначили послом.

Аргументи на користь кандидатури Андрія Кириловича були до нестями прості, але переконливі. По-перше, це був досвідчений дипломат, який пройшов кадрову школу в Італії, Данії, Швеції. По-друге, із Відня походила і його дружина, австрійка за національністю. Відтоді, із перервою у три роки (1799-1802) родина Розумовських мешкала в австрійській столиці.

За тамтешніми правилами, Андрій Кирилович і собі завів регулярні музичні вечори у своєму віденському палаці в стилі неокласицизму (тепер – Rasumofskygasse, 23-25). Серед новітньої європейської музики виконувалися й українські народні пісні. Саме там, на думку багатьох дослідників, на вечорах у родини Розумовських, Людвіґ ван Бетховен і почув знамениту барокову пісню “Їхав козак за Дунай” козака харківського полку Семена Климовського (приблизно: 1705-1785).

*   *   *

Ймовірно, саме тоді, під час одного з музичних вечорів, на знак доброї дружби господар і подарував композитору невеличку скульптуру (прес-бювар), що зображала українського козака на баскому коні. Та реліквія й досі стоїть на робочому столі музиканта в музеї Людвіґа ван Бетховена в Бонні, де родина митця жила в лівому садовому крилі. Відвідувачам екскурсовод стиха повідомляє:

- А це ось – подарунок російського графа Андрія Розумовського.

А мені так і кортить додати:

- Освіченого українця та мецената Андрія Розумовського.

Певен, що всю глибину туги тієї пісні, “Їхав козак за Дунай”, Андрій Кирилович міг і передавав високоповажному гостеві. Написана як відгук на поразку української ідеї у Полтавській битві, та сумна сповідь від третьої особи говорила про чужину, про мачуху, яка чекала на похиленого головою козака. Але, разом із тим, та народна пісня надихала просте козацтво продовжувати боротьбу за права власного народу та особисті вольності. Той твір у вокальному виконанні російського посла у Відні Андрія Розумовського ятрив душу, коли він співав ту народну пісню Бетховену, акомпануючи собі на скрипці.

*   *   *

Виразно чутно, що в обробці геніального німця українська пісня осучаснилася, до цікавого музичного матеріалу геній звертався двічі. Це при тому, що композитор зізнавався:

- У мене немає звички виправляти власні закінчені твори. Я до цього ніколи не вдавався, бо глибоко переконаний: будь-яке часткове виправлення спотворює загальний характер твору.

Вперше, у 1816 р., 35-річний Людвіґ ван Бетховен виконав вокально-інструментальне аранжування “Їхав козак за Дунай” – і голос залунав у супроводі фортепіано, скрипки та віолончелі, а притаманна оригіналу маршевість поступилася... повільним і ніжним тонам. Вдруге, у 1820 р., варіація на мелодію української пісні ввійшла під №7 в опус 107 – десять варіацій народних пісень для фортепіано і флейти.

Чому Бетховен зважився на це, повторно звернувшись до закінченого твору, саме у випадку із “Їхав козак за Дунай”? Він так пояснив у знаменитому листі до австрійського друга, композитора і скрипаля Іґнаца Шуппанціґа (Ignaz Schuppanzigh; 1776-1830):

- Нема правила, якого не порушити в ім’я Гарнішого (Schöner). Музика мусить викресати вогонь із людської душі. Бо музика – це одкровення більш високе, ніж мудрість і філософія. І немає нічого Прекраснішого, аніж наближатися до Божественного і поширювати його промені на людство. Чому я пишу? Те, що у мене на серці, має знайти вихід. Саме тому я пишу! Невже ви гадаєте, що в голові я собі тримаю про якусь там нещасну скрипку, коли зі мною говорить Дух і я пишу те, що він звелів!

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ

На відео:

- “Їхав козак за Дунай” (“Schöne Minka, ich muß scheiden”), обробка Людвіґа ван Бетховена. Денис Сагіров – тенор, Ігор Єрмак – флейта, Дмитро Пашинський – кларнет, Марина Фрідман – фортепіано. Дзензелівські вечори класичної музики, Черкаська область, 2013 р.

- німецький дует на два голоси – жіночий та чоловічий “Schöne Minka, ich muß scheiden” (“Їхав козак за Дунай”), обробка Людвіґа ван Бетховена.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-