НАТО в Україні: мрії та реальності

НАТО в Україні: мрії та реальності

2487
Ukrinform
Україна навряд чи мріяла стати головною фортецею для всієї Європи, але ж саме Росія й підштовхує її до такої ролі

Знаєте, у кожному процесі є певна критична межа. Ну, це коли з певного моменту події вже не можуть розвиватися інакше або в зворотному напрямку. В українських ЗМІ майже непоміченим залишився Тиждень НАТО, останні офіційні заходи якого завершаються цієї п'ятниці. Й даремно його не помітили. Тому що він якраз і став такого роду «критичним моментом» в історії. Свого часу в Бухаресті Україні обіцяли членство в НАТО, але відмовили у ПДЧ. Нині ситуація якраз протилежна. Без зайвого галасу і без надання членства - НАТО недвозначно заявляє про бажання допомогти у розбудові Збройних сил України.

Характерними у цьому контексті є висловлювання голови Військового комітету НАТО генерала Петра Павела, який перебуває в Україні з триденним візитом. Минулої середи він заявив буквально наступне

«НАТО має тривалу історію партнерства з Україною, починаючи з 90-х років минулого століття.  У 2014 році після агресії з боку Росії й анексії нею Криму це партнерство та співпраця набули значно більшої інтенсивності. Наша мета - надати Україні всю необхідну допомогу для розбудови боєздатних та сильних збройних сил, здатних виступати суттєвим стримуючим фактором для будь-якої подальшої агресії". 

Спостерігачі, які певний час знайомилися зі стилістикою НАТО, можуть помітити у цій фразі певну новацію. Слово «deterrence», яке з допуском певної толерантності можна перекласти як «стримування», НАТО застосовувало стосовно Росії (СРСР) лише за часів «холодної війни». При цьому, країни НАТО розраховували виключно на себе й ніколи, при «стримуванні» будь-чого - загроз зі сходу, з півдня, від чорта лисого, - ніколи не припускали участі третіх країн. І ніколи Україна раніше не згадувалася у такому контексті.

Ця цікава обставина дає підстави нам дещо помріяти. Що буде, якщо НАТО, врешті-решт, дійсно наважиться на не символічне, а на реальне зближення з Україною?  

КОНТЕКСТ: ХРОНІКИ ДОНБАСУ

Незважаючи на всі угоди та домовленості щодо мирного врегулювання конфлікту на Сході України, протягом останнього часу ситуація на Донбасі набуває чергового загострення. При цьому відзначається перехід збройного протистояння у регіоні на новий рівень напруги, який можна порівняти з істерикою ЛДНР у другій половині 2015 року, яка передувала введенню російських військ на Донбас. 

Така оперативна напруга має прояви у посиленні обстрілів позицій сил АТО з боку російсько-терористичних військ із застосуванням важкого озброєння, забороненого Мінськими домовленостями (в т.ч. гармат і мінометів калібром понад 100 мм та реактивних систем залпового вогню). Крім того, активізуються й локальні наступальні дії російської сторони на окремих напрямках у Донецькій та в останній час - і в Луганській областях.

Цілі подібних провокацій Росії та сепаратистів залишаються незмінними, вони вже неодноразово називалися й обговорювалися в ЗМІ та у публікаціях Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».  

У першу чергу, вони спрямовані на примушення України до виконання російських умов «врегулювання» конфлікту на Донбасі, зокрема в плані прийняття Україною «закону про вибори» та проведення місцевих «виборів» у так званих «ДНР» і «ЛНР».

Тривають і спроби Москви розширити територію самопроголошених республік та встановити контроль над важливими для них об'єктами економічної, енергетичної та транспортної інфраструктури, які знаходяться на територіях цих областей, підконтрольних українській стороні. Водночас, саме за рахунок цього Росія намагається суттєво послабити українські позиції на Донбасі, оскільки всі зі згаданих об'єктів мають важливе значення також і для економіки підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей.

Однак дійсною стратегічною метою Росії є продовження війни на виснаження України в інтересах забезпечення передумов для зміни проєвропейської української влади на підгрунті виникнення соціально-економічної та внутрішньополітичної кризи в країні. У цьому зв'язку режим В.Путіна сподівається на появу сприятливої для нього ситуації вже в результаті існуючих на сьогодні проблем довкола правлячої коаліції в парламенті та нового складу уряду України.

За таких обставин не можна виключати подальшої активізації Росією бойових дій на Донбасі та розширення їх масштабів. 

Найбільш драматичний розвиток могли б мати спроби Росії провести масштабну наступальну операцію з метою захоплення всієї території Донецької та Луганської областей, а також створення плацдарму для подальшого розвитку наступу у напрямку Криму та Придністров'я. При цьому, як показує попередній досвід (зокрема захоплення російськими військами міста Дебальцеве), жодні політичні рішення в рамках «Нормандської четвірки» або погрози США та ЄС щодо введення нових санкцій проти РФ не зупинять режим В.Путіна.

У цьому контексті «Борисфен Інтел» не припиняє повторювати: єдиним інструментом гарантованого стримування Росії від подальших агресивних дій є отримання можливості адекватного застосування збройної сили у відповідь. 

НАТО: ГРА НА УПЕРЕДЖЕННЯ

Наважимось на ризиковану тезу: сильною стороною НАТО завжди була спроможність США до стратегічного мислення. Вона, ця спроможність, давала змогу союзникам приймати правильні рішення у сфері безпеки й оборони, навіть у найбільш «розслаблені» часи, за відсутності прямої загрози та суттєвого «схуднення» оборонних бюджетів у окремих країнах Альянсу.

За наявності реальної загрози союзники перейшли від перспективного планування до реальних дій із упередження та стримування агресора.  

Саме це зараз здійснюється США та НАТО на Балтійському та Чорноморському напрямках. Зокрема, це стосується розгортання нових військових командувань (штабів) та підрозділів збройних сил США і Північноатлантичного союзу в Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Румунії та Болгарії. При цьому створюється база, як для розгортання Сил швидкого реагування НАТО на рівні батальйонних тактичних груп, так і більш масштабних з'єднань (об'єднань) дивізійної та корпусної ланок. Метою таких зусиль є саме недопущення російської агресії проти країн цього регіону. 

Ця обставина лише підтверджує правильність позиції керівництва України, яке виступає за необхідність розміщення міжнародних миротворчих сил у зоні конфлікту на Донбасі, включно з участю військових контингентів від країн-членів ЄС та НАТО. Можна впевнено припускати, що позитивне рішення даного питання унеможливіть подальше військове вторгнення Росії в глибину території України, оскільки це неминуче означатиме виникнення збройного конфлікту між Російською Федерацією та Північноатлантичним союзом, що є повністю неприйнятним для Москви.

Виходячи з цього, демонстрація провідними країнами світу чіткої, активної та послідовної підтримки ідеї заснування міжнародної миротворчої місії на Сході України стала б реальною та найбільш дієвою допомогою Україні у її протистоянні з Росією. Саме цього Україна хотіла б очікувати від своїх союзників і партнерів. 

Безумовно, проти розгортання міжнародних миротворчих сил на Донбасі категорично виступатиме Росія, оскільки позитивне вирішення даного питання означатиме остаточний крах планів Кремля щодо встановлення свого політичного контролю над Україною. 

Разом із тим, просто постійне та активне мусування даної ініціативи, а також обговорення її на усіх рівнях (включно з ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, G20, G-7 тощо), навіть при збереженні негативної реакції Москви, поставатиме достатньо потужним чинником міжнародного впливу. Своїм спротивом та дипломатичними демаршами Росія раз у раз проводитиме «сеанси самовикриття» як країна, що створює свідомі перешкоди досягненню миру на Донбасі та підтримує (експортує) тероризм. 

Одночасно це сприятиме і підтриманню міжнародної уваги до збройної агресії Росії проти України, яка поступово починає «відходити на другий план» у переліку ключових міжнародних подій, особливо у зв'язку зі зростанням загроз ісламського екстремізму та тероризму в Європі.

ЯКЩО НЕ МИРОТВОРЦІ: НАПРЯМОК РУХУ

Зрозуміло, лише нескінченне обговорення світовою спільнотою згаданих вище питань не захистить Україну від посягань з боку путінської Росії. Якщо внаслідок позиції останньої міжнародна миротворча місія на Донбасі під егідою ООН, ЄС чи ОБСЄ є нездійсненою на практиці, постає питання щодо пошуку інших дієвих шляхів стримування російського агресора, у тому числі - силовими засобами. 

Одним із таких шляхів може і, на наш погляд, має бути повномасштабне включення України до коаліційної системи євроатлантичної безпеки, як у воєнно-політичній, так і безпосередньо у військовій сферах. Зазначене має стосуватися не лише реалізації різного роду програм військового та військово-технічного співробітництва між Україною та НАТО, але й започаткування постійної військової присутності штабів і військ (сил) Північноатлантичного союзу на українській території, якою фантастикою така пропозиція не здавалася б на сьогодні. 

Звичайно, це не припинить російські провокації у зоні конфлікту на Донбасі, включно з нападами на сили АТО та обстрілами мирних населених пунктів. Разом з тим, присутність підрозділів НАТО (у тій чи іншій формі) в тилу українських військ на Сході України може стати стримуючим чинником для Росії, подібним до розгортання міжнародних миротворчих сил на лінії зіткнення сторін збройного протистояння у Донецькій і Луганській областях.

На сьогодні окремі елементи подібного підходу вже реалізуються на практиці у рамках діяльності в Україні тренувальних центрів та груп НАТО. До цієї роботи залучаються військові інструктори збройних сил США, Великобританії, Канади, Польщі, Литви та ряду інших країн Альянсу. Крім того, на українській території систематично проводяться спільні військові навчання за участю українських підрозділів та військових з країн НАТО. 

Насправді, починати варто зі збільшення кількості центрів підготовки українських військовослужбовців за участю інструкторів - представників збройних сил країн-членів НАТО. Розмістити їх, приміром, у деяких північних, східних та південних регіонах України, насамперед  - у Харківській, Дніпропетровській (або Запорізькій), Херсонській, Одеській, а також Чернігівській (або Сумській) областях. 

Ідея є занадто привабливою, особливо з огляду на те, що чисельність інструкторського складу ніколи не буває надмірною. Природно, що навчати українців військовій справі вони мають «по-дорослому», тож такі центри просто повинні бути оснащені повноцінними комплектами озброєння та військової техніки (в т.ч. важкої), а також мати відповідні полігони для проведення різного роду військових навчань, маневрів та тренувань.

Такі навчання мали б проводитися як з метою підвищення рівня бойової підготовки українських військ, так і демонстрації підтримки України з боку НАТО та готовності українських Збройних Сил надати відсіч агресору, у тому числі - у взаємодії зі своїми союзниками і партнерами. Для цього навчання повинні мати плановий (систематичний) характер із залученням сил і засобів авіації, ППО, артилерії та бронетанкової техніки, а також із проведенням бойових стрільб. Обов'язковою та найважливішою умовою мало б бути проведення спільних українсько-натовських навчань «симетрично» військовій активності Росії поблизу українського кордону. 

УЯВИЛИ ЦЕ СОБІ? А ЧОМУ Б І НІ?

На другому етапі центри підготовки Збройних Сил та Національної Гвардії України на українській території (за участю країн-членів НАТО) можуть бути доповнені рядом інших об'єктів і установ вже суто Північноатлантичного союзу. Зокрема, у цьому плані можливе використання прецедентів створення таких об'єктів, як Центр вдосконалення контррозвідки НАТО у Польщі, Центр вдосконалення майстерності з розмінування і знешкодження боєприпасів у Словаччині, Центр з кібернетичного захисту в Естонії, а також бази авіаційних транзитних перевезень США та інших країн НАТО у Румунії, Киргизстані й Узбекистані.

Виходячи суто з українських реалій, основною специфікацією такого роду структур в Україні могло б стати створення, наприклад, Центру обміну досвідом по веденню бойових дій в умовах «гібридної» війни. До речі, саме ця тема і викликає головний інтерес західних партнерів України. 

ЗАКРИТИ НЕБО: ЦЕ ЗДІЙСНЕННО

Серед іншого, Україна мала б повною мірою скористатися і власними перевагами. Одна з них - це наявність на її території  розвинутої аеродромної мережі, об'єкти якої можуть стати передовою базою як для тактичної (ударної), так і для стратегічної авіації США та інших країн-членів НАТО. 

Можливість такого використання української аеродромної інфраструктури, у т.ч. стратегічною авіацією, дійсно може стати «сном жахів» для путінської Росії. Але саме така можливість була продемонстрована ще у 1994 році у рамках відзначення 50-ї річниці операції «Френтік» (англ. -  Operation «Frantic») - спільних дій Сполучених Штатів Америки, Великобританії та колишнього СРСР із забезпечення «човникових» перельотів важких американських бомбардувальників B-17 “Flying Fortress” між українською Полтавою (авіабаза «Полтава-4») та британськими аеродромами у ході Другої світової війни. 

Ще у вересні 1994 року на полтавському аеродромі були прийняті три літаки ВПС США: два стратегічних бомбардувальники В-1В та В-52Н, а також літак-заправник КС-10. 

Трохи пізніше, у липні 2011 року, в ході міжнародних навчань «Безпечне небо - 2011» на аеродромі Миргород під Полтавою здійснили посадку та зліт американські винищувачі F-16D зі складу винищувального авіакрила ВПС Національної гвардії штату Алабама. Американські та українські льотчики вперше спільно відпрацьовували завдання з охорони повітряного простору України.

На цьому ж (другому) етапі навчальні центри НАТО на території України могли б стати і базою для розгортання штабів та підрозділів забезпечення для прийняття Сил швидкого реагування НАТО - у випадку виникнення такої необхідності. За прикладом європейських країн Альянсу, важке озброєння для них також могло б бути заскладоване («законсервоване») на українській території.

ТРЕТІЙ ЕТАП: ДВОСТОРОННЄ НАТО

Так, Україна поки що не є членом Північноатлантичного союзу. Але всі питання, зазначені вище, можуть вирішуватися й без формального членства, виключно на основі відповідних двосторонніх угод, за наявності політичних рішення і волі обох сторін.

Такий підхід відкриває просто безліч можливостей. Його реалізація могла б дозволити не лише стримувати можливість подальшого військового вторгнення Росії до України, але й замкнути «кільце безпеки» НАТО від Балтійського до Чорного моря, що само по собі вже відповідає інтересам Північноатлантичного Альянсу. 

А ось коли будуть створені та забезпечені умови для проведення на території України того ж комплексу заходів, які зараз здійснюються у балтійських та чорноморських країнах Північноатлантичного союзу, тоді й з'явиться повноцінна основа для інтеграції України до НАТО. На відміну від 2007-2008 років, коли Україна так і не змогла отримати статус учасника Плану дій щодо членства в НАТО, нинішня ситуація є цілком сприятливою для цього.

Зрозуміло, що прийняття відповідних рішень з усіх перерахованих вище питань потребуватиме твердої, скажімо навіть -  непохитної та навіть (дозволимо собі стверджувати!) неухильної і відповідальної політичної рішучості й волі як із боку керівництва України, так і з боку провідних країн-членів НАТО, насамперед США і ФРН, враховуючи вкрай важливу роль, яку на сьогодні Німеччина відіграє саме на позиціях чинного головуючого в ОБСЄ.

Зрозуміло також і те, що для реалізації подібного сценарію мають скластися абсолютно надзвичайні умови. Але чи не Росія створює саме такі надзвичайно небезпечні умови і саме зараз - щодня й щохвилини власної агресії проти України?

Та й Україна навряд чи мріяла стати головною фортецею для всієї Європи, але ж саме Росія й підштовхує її до такої ролі. Парадокс полягає у тому, що суто Росія може й упередити такий розвиток ситуації. Але не силою, а розумом і мудрістю. Сила тут не спрацює, за жодних умов. На це навіть і сподіватись не треба. 

Але ж чи стачить Росії розуму й мудрості зрозуміти це?

Юрій Радковець, віце-президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень, кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант запасу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-