Поминальний тиждень: традиція, що тримає зв’язок поколінь
Світлана С. народилася в Києві, але її родина походить із села Нова Басань на Чернігівщині. Щороку, як і її батьки, вона пече паски на Великдень і несе їх до церкви освятити. Серед звичайних ритуальних хлібин завжди відкладає чотири окремо. Каже: це для рідних, на поминальний тиждень.
У її родині, як і в багатьох селах, підготовка до Великодня ніколи не обмежувалася лише святковим столом. Перед святом у Новій Басані традиційно прибирали хату, прикрашали її і обов’язково йшли на кладовище. Там наводили лад на могилах: підсипали землю, фарбували огорожі, витирали хрести. Це не формальність, а частина живої пам’яті. Сільська пам’ять щільніша і глибша за міську: тут пам’ятають не лише дідів і бабусь, а й прабабусь і прадідів, і навіть далі.
Після Великодня Світлана чекає на поминальний тиждень або Проводи. У її селі його називають «Гробки». Традиційно в неділю уся громада збирається на кладовищі. Приїжджають навіть ті, хто давно виїхав: повертаються на малу батьківщину, щоб «перевідати» своїх. Це день, коли цвинтар стає місцем зустрічі – не лише з пам’яттю, а й між живими.
Як і в більшості українських міст і сіл, атрибути цього дня майже незмінні: паска, крашанки або писанки, солодощі. Люди сідають просто біля могил, розкладають їжу, діляться нею між собою і символічно з тими, кого вже немає. Частину пригощання віддають дітям, які залюбки збирають цукерки.
Олександр Т. – корінний киянин. Його родина похована на різних кладовищах столиці – Берковецькому, Байковому та Північному. На відміну від села, де всі збираються в одному місці, у місті ця пам’ять розпорошена. Тому за поминальні дні він намагається встигнути всюди – зазвичай за два вихідні, суботу і неділю.
А офіційно у кожного київського кладовища свій день відвідувань, приміром, у понеділок, вівторок чи середу після Великоднього тижня. Але у будні це зробити складніше, тож люди пристосовують традицію до свого ритму життя. Як і Світлана, Олександр не лише прибирає на могилах, він теж «пригощає» померлих: приносить паску, крашанки, цукерки, і завжди наливає вино.
Щороку після Великодня Україна поринає в одне з наймасовіших традиційних дійств, що поєднує у собі різні пласти культури від давнього культу предків і дохристиянських уявлень – до християнських обрядів пам’яті. Поминальний тиждень має різні назви: «гробки», «проводи», «радовниця», «могилки». Але незалежно від назви, сенс лишається спільним – це час, коли живі повертаються до своїх мертвих.
Попри десятиліття антирелігійної політики в СРСР, урбанізацію і зміну способу життя, ця традиція не зникла. Вона трансформувалася, адаптувалася до нових умов, але зберегла головне – масовість і глибину. І сьогодні поминальний тиждень лишається одним із найбільш масштабних проявів колективної пам’яті в Україні – тихою, але впертою практикою, що з року в рік збирає разом мільйони людей.
Традиції. Спільний стіл між світами
Поминальний тиждень – одна з найглибших і водночас найживучіших традицій українського життя. Вона не є унікальною у світі: культ предків і ритуали пам’яті існують у багатьох культурах. У Польщі це День усіх святих, коли кладовища сяють тисячами свічок, у Мексиці – День мертвих, яскравий і публічний, із домашніми вівтарями та улюбленими стравами померлих.
Українська традиція вирізняється іншим – особливим симбіозом різних пластів культури та вірувань. Вона поєднує дохристиянські уявлення про циклічність життя і смерті з християнською вірою у воскресіння та молитви за душі померлих. Це не просто пам’ять, а відчуття неперервності: життя не обривається, а переходить у інший стан, залишаючись частиною роду.
У церковній традиції цей час пов’язаний із Радоницею – днем після Великодня, коли віряни моляться за своїх рідних. У народній же практиці він розширюється до цілого періоду – поминального тижня.
У 2026 році поминальний тиждень триває з 20 по 26 квітня – від понеділка після Провідної неділі (19 квітня). В українській традиції цей час має багато назв: ті ж «гробки», «проводи», «радуниця», а ще – «діди», «могилки», подекуди – «бабський Великдень». Основні відвідування кладовищ припадають на Провідну неділю або найближчі до неї дні, але на практиці ця традиція розтягується на весь тиждень, відомий також як Фомин.
Саме у ці дні люди прибирають могили, прикрашають їх квітами, моляться.Частину великодньої їжі – паски, крашанки, солодощі – залишають на могилах або роздають іншим, це теж акт пам’яті й спільності. У християнському тлумаченні це символічне «ділення радістю Воскресіння» з померлими.
Але поряд із цим існує значно давніший сенс. Той, що не повністю вкладається в церковне пояснення. Йдеться про тризну – давній звичай спільної трапези живих і мертвих. У традиційному світогляді це був не просто обряд, а форма зустрічі. Вважалося, що в ці дні душі померлих повертаються, і не як абстрактна пам’ять, а як присутність. Їх можна «перевідати», з ними можна побути поруч.
Саме тому на кладовищі не лише прибирають чи моляться. Тут сідають разом – розкладають їжу, наливають напої, залишають частину для «своїх». Говорять з ними вголос або подумки.
У цьому сенсі поминальний тиждень є часом перетинання світів як спільність, яка не переривається смертю. Це момент, коли всі: і живі, і померлі – ніби збираються в одному місці.
Саме ця частина традиції, обід на могилах – і досі викликає дискусії. Церква наполягає: головне – молитва, а не їжа; трапеза не є суттю цього дня. І водночас тисячолітня практика залишається вперто живою. Адже для людей цей обід – це не наїстись, а відвідати. Це про контакт. Про можливість не втратити зв’язок. Про спілкування.
Жодні історичні трансформації – ані християнізація, ані радянська антирелігійна політика, ані сучасна глобалізація з її «ковідними» заборонами не змогли витіснити цю частину традиції. Вона змінюється, але не зникає.
Більше того, вже під час війни, вона набуває нового, ще гострішого сенсу. Для багатьох ці дні перетворюються на спосіб прожити біль. Поминальний тиждень пропонує не лише сенс, а й дію: поїхати, прибрати, принести, сісти. У дії біль трансформується в турботу, в пам’ять, де, попри все, вистачає місця і для живих, і для тих, кого вже немає.
Масштаб пам’яті: шо каже статистика
Велика війна щодня додає Україні нові могили, цілі шеренги стягів і табличок, які засвідчують – нас, живих, тримає ця болісна кількість молодих людей, покоління, яке мало б радіти життю. Вони, полеглі воїни, нині стають частиною нової пам’яті. І традиція, що формувалася століттями, приймає і їх.
Поминальний тиждень – один із наймасовіших ритуалів пам’яті в Україні. І водночас – один із найменш порахованих. Чіткої статистики не існувало ані раніше, ані тепер. Але окремі дані, соціологія і непрямі оцінки дозволяють зробити зріз: скільки українців насправді підтримують цю тяглість.
Є, чи були, різні, інколи несподівані джерела: церковні описи, етнографія, партійні звіти, які дозволяють доволі чітко оцінити масштаб і характер явища. І воно було справді масовим, хоча по-різному організованим у різні епохи.
Якщо вірити етнографічним описам і церковним джерелам дорадянського часу, поминальні практики були практично монолітними. У селах участь у «гробках» чи «проводах» могла охоплювати тотально всю громаду: 60–90% фактично всіх дорослих мешканців. У містах цей показник був меншим, але теж значним.
Радянська влада послідовно боролася з релігійними «пережитками», до яких зараховували і поминальні практики. У звітах партійних органів їх описували як «масові скупчення населення» і «стихійні релігійні зібрання». Втім, ця боротьба не давала бажаного результату.
Попри десятиліття антирелігійної пропаганди, люди продовжували йти на кладовища. І з часом держава змушена була частково адаптуватися: у пізньорадянський період фактично були інституціоналізовані так звані «дні масового відвідування кладовищ», коли організовували додатковий транспорт, а міліція забезпечувала порядок.
Прямого підрахунку тоді теж не велося: ні працівники кладовищ, ні міліція не фіксували кількість людей. Але непрямі дані та свідчення дозволяють оцінити масштаб. У селах участь залишалася близькою до більшості населення, а в містах орієнтовно 20–50% мешканців так чи інакше долучалися до поминальних днів. Тобто навіть у радянський час це лишалося однією з наймасовіших неофіційних практик.
З відновленням незалежності поминальний тиждень не просто зберігся, а знову набув відкритої публічності. За оцінками уряду 2020 року на кладовища в Україні у поминальні дні приходило приблизно 5–7 мільйонів людей. Соціологічні опитування дають схожу картину: близько 45% українців планували або регулярно відвідували могили родичів у цей період.
У масштабі країни це означає: поминальний тиждень охоплює мільйони людей і до 10–15% населення одночасно.
COVID-19 змінив цю статистику, пандемія стала першим серйозним зламом цієї традиції. У 2020 році, під час жорстких карантинних обмежень, відвідування кладовищ було фактично заборонене. За офіційними даними, на поминальні дні тоді прийшло лише близько 13 тисяч людей по всій Україні.
Повномасштабне вторгнення не скасувало традицію, але змінило її масштаб і географію. Прямих даних про кількість відвідувачів сьогодні немає. Але непрямі показники свідчать, що нині в Україні функціонує близько 9 тисяч кладовищ, які потребують посиленого контролю у ці дні, до охорони щороку залучають понад 12 тисяч правоохоронців.
Водночас відвідуваність знижується – особливо у прифронтових територіях, а також там, де є заміновані території. Часто вимушене переселення родин позбавляє їх можливості відвідувати кладовища. Зростає кількість невідомих або неідентифікованих поховань, коли навіть немає могили, куди можна прийти. У цих умовах поминальний тиждень стає ще складнішим – і ще важливішим.
Попри всі історичні злами – імперії, радянську політику, пандемію, війну – поминальний тиждень лишається однією з найстійкіших практик українського суспільства. Його масштаб вимірюється іншим: кількістю людей, які з року в рік повертаються до «своїх». Війна ламає усталений ритм традиції. Але не скасовує її.
Я пригадую історію Ганни Книги з Кінбурнської коси. За життя жінка розповідала, як освячувала паски в радянські часи, коли в селі не було церкви. Вона вивішувала торбинку із паскою та крашанками на дерево і казала: там, де священик кропить паски, Бог донесе благословення і до цієї.
А вже коли не могла ходити на кладовище, «пригощала» померлих рідних інакше: ставила паску на підвіконня, кришила за вікно крашанку. Говорила з «родаками». Казала, що, якщо вони прийдуть на свої могилки і не знайдуть гостинців, то прилетять на запах паски й крашанки до її вікна.
У цьому ритуалі є щось дуже просте, пронизливе й дуже точне: пам’ять не завжди потребує фізичної присутності. Вона знаходить спосіб поєднати нас.
…Сьогодні я не можу, на жаль, перевідати могилу Ганни Феофілівни Книги, якщо її могила взагалі вціліла. Кінбурнська коса нині – окупована росіянами, і звичний триб життя там майже зруйнований, якщо не знищений. Але розповідь цієї жінки додає мені нинішній потрійної впевненості у тому, що зв’язок між нами не зникає, навіть коли зникає можливість відвідати тих, пам’ять про яких бережеш.
Можна не дістатися до кладовища. Можна не знати, де саме похована людина.
Можна бути далеко. Але традиція у своїй глибинній суті не потребує дозволу. Бо йдеться про зв’язок, який тримається на пам'яті.
І, можливо, саме тому поминальний тиждень переживе всі катаклізми, включно з окупацією, війну. Бо навіть коли немає дороги – залишається запах паски, крихти крашанки і спільна розмова, яку все одно є кому почути і кому промовляти.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Юрій Рильчук, Укрінформ
