Чи здатне українське мистецтво об’єднати суспільство?

Учора в Полтаві відбувся останній з семи круглих столів Національного діалогу, організований за ініціативи Міністерства культури та інформаційної політики і покликаний обговорити найбільш чутливі теми нашого суспільства. Нагадаємо, що цей великий діалоговий проєкт передбачав проведення семи дискусій у різних містах України – Києві, Одесі, Харкові, Чернівцях, Острозі, Кривому Розі та Полтаві.

Культуру діалогу обговорювали на першому столі. Можна почитати тут.

Дискусію про історичний пантеон ми описували тут.

Дискусію про мову, яка була темою третього національного круглого столу, висвітлювали тут.

Екологія була темою четвертого круглого столу, і ми писали про неї тут.

Щастя як мета - про це писали тут. 

Релігія та віра – цьому був присвячений шостий, передостанній круглий стіл із серії Національних круглих столів, покликаних віднайти формулу миру та  злагоди у нашому суспільному житті. Про це можете почитати тут.

На сьомому - йшлося про мистецтво. За традицією вступне слово слово було надано міністру культури та інформаційної політики Олександру Ткаченку.  Мистецтво - це не тільки територія свободи, воно об'єднує багато талантів, на які ми часто не звертаємо уваги або забуваємо та віддаємо в інші країни, сказав він. Це - не тільки культурна спадщина, а й сьогодення. Саме тому в Україні планують створити музей сучасного мистецтва та реалізувати проєкт будівництва в Києві “Будинку музики”. Мистецтво не тільки відповідає на виклики, які стоять перед суспільством у той чи інший час, а й прокладає свою дорогу на століття уперед. Тому я вважаю, що міністерство (МКІП – ред.), у першу чергу має забезпечити умови для тих людей, які створюють цю надзвичайно велику цінність. І питання не тільки в тому, що в таких людей та в умови для їхньої роботи потрібно постійно інвестувати, питання в тому, щоб підняти розуміння цінності цього мистецтва на вищий рівень, ніж це було останнім часом.

Ми подаємо найбільш цікаві думки дискусії у форматі відповідей на запитання, які там були поставлені.

ЯКІ ВІДПОВІДІ ДАЄ КУЛЬТУРА?

Катерина Чуєва, генеральний директор Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, президент Українського комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ)

- Богдан Ханенко вважав, що музей має бути не просто місцем, де зберігають експонати, а й тим місцем, де збираються всі охочі вклонитися красі та любити її. Музей може стати надзвичайно потужним осередком формування громадянського суспільства у кожній громаді, у кожному місті, у кожному населеному пункті. Якщо ми будемо готові розвивати наші ресурси, якщо ми будемо інвестувати в такі інституції, як музеї та бібліотеки, архіви та багато іншого, ми зможемо розбудовувати дуже потужну державу та потужне громадянське суспільство, що для нас дуже важливо. Музеї - також  є простором для критичного мислення, для ідей, для активних дискусій, де минуле допомагає вибудовувати майбутнє.

Павло Гудімов, музикант, колекціонер, засновник “Я Галереї”, Львів:

- Нам важливо налагодити внутрішні комунікації в мистецьких колах. Щоб ми могли проговорювати, які прогалини є в нашій культурній історії. З будь-якого часу залишається культура. Час, як брудний птах: коли чистить пір’я, скидає бруд політичних інтриг, економічні складові, але основою будь-якого часу є культура. Ми з вами 30 років йдемо не по пустелі, по чорнозему. І ми тільки починаємо говорити одне з одним, і цей процес має стати безперервним.

І я вважаю, що культура має перейти з останніх рубрик телеканалу у достойніші місця. Вже неефективно лякати людей новинами, ефективно - давати нову інформацію, яка допомагає розвиватися, мислити і формувати нову людину, яка буде створювати нові моделі існування - соціальні, економічні - та позбуватися стереотипності. Культура - складова кожного споживчого кошика кожної людини, незважаючи на те, наша вона чи не наша, за кого вона голосувала і якою мовою говорить у побуті.

ЯКЩО КУЛЬТУРА — АВАТАРКА ДЕРЖАВИ, ТО ПРО ЩО НАША?

Костянтин Дорошенко, критик, публіцист:

- Мистецтво і культура створюють фізіономію тої чи іншої країни. І від того, наскільки ця фізіономія сучасна, приємна, інтелектуальна, залежить ставлення до цієї країни з-за кордону.

За часів української незалежності, на жаль, керівництво нашої країни не надто звертало увагу на мистецтво і культуру, тому що вони не розглядалися як галузі економічно ефективні. В результаті ми маємо суцільне знецінення культурного продукту як такого. І це є наша проблема. Але інша проблема в тому, що ми не маємо і виразного культурного обличчя для навколишнього світу. Якщо ви маєте виразне культурне сучасне обличчя для навколишнього світу, тоді ви маєте  інвестиції та союзників.

Андрій Алфьоров,  виставковий куратор, кінокритик:

- Мені здається, культура може дати відповіді на ключові питання про те, хто ми, через що це українство сьогодні проявляється, ми від якого коліна пішли: від Скоропадського, від Сковороди, чи ми від коліна радянських українців? І цього теж не потрібно цуратися, так само як непотрібно знищувати видатні твори мистецтва, які створювалися в радянській Україні в різні часи. Це важливо знати, особливо у часи, коли історією намагаються маніпулювати, робляться спроби знищити дещо важливе, що нас об'єднує. Але ж у багатьох мистецьких об'єктах, які походять із радянських часів, є незламний дух України, і в тому мистецтві є відповідь на запитання, хто ми такі та куди йдемо.

Також є важливою роль кіно. Значна частина українців почала розуміти, який це потужний інструмент. Наприклад, Америка за допомогою кіно створила свій власний образ життя, який потім м’яко нав'язала усьому світу. Понад 60% того, що ми маємо у житті, прийшло до нас із великих екранів, з американського кіно.

В Україні також є яскраві приклади кіно, яке має вплив. Це “Тіні забутих предків” Параджанова, стрічка “Атлантида” Васяновича. Якщо кілька художників візьмуться за камери й почнуть фантазувати про те майбутнє, яке гіпотетично на нас чекає, можна його створити як креслення, а далі жити за цим кресленням та творити нашу українську дійсність, яка буде цікава усьому світові.

Я часто думаю про те, що залишиться після нас майбутнім поколінням. Я вважаю, що зараз потрібно дійти якогось розуміння у цьому культурному середовищі людей, котрі створюють мистецтво у різних сферах, у різних площинах, і творити це сьогодення через дослідження, через фантазування щодо майбутнього.

 Любко Дереш, письменник, посланець толерантності ПРООН в Україні:

-Ми живемо в епоху сторітелінгу, тому що у тому хаосі і потоці інформації, який нас оточує, перемагають ті люди, які вміють розказувати кращі історії, більш яскраві і проникливі… Я би запропонував дивитися на українську культуру з точки зору тих історій, які ми можемо розказувати і пропонувати не лише для внутрішнього споживання, а й для зовнішнього світу. Це мають бути не тільки особисті, локальні історії, а ті, що можуть мати вагу для Східної Європи, всієї Європи та світу. 

Наш світ стає світом, в якому екранна культура добігає свого завершення і починається нова ера партисипативної культури, в якій глядач також хоче брати участь. Справжня література чи культура повинні приводити людину до активної співучасті, до активного співтворення.

Я думаю, що література, історія чи мистецтво повинні бути актом життя, таким як і голосування, наші вибори, життєві преференції. Це не повинно бути пасивним споживанням, а включенням, співтворенням. Культура та література мають не лише давати відповіді, а й запрошувати до співтворчості. При цьому з одного боку вони допомагають митцям залишатися собою, творити вільно і так, як підказує душа. З іншого боку, – дозволяють подивитися на ті виклики, які стоять перед сучасною Україною та зрозуміти себе у світі.

МИСТЕЦТВО ТА ВІЙНА: ЯК ПРИМИРИТИСЯ?

Олексій Нікітін, письменник, член Національної спілки письменників та Українського ПЕН, лауреат українських та міжнародних літературних премій:

- Розвиток культури під час російсько-української війни має відбуватися у співдії двох векторів - вільного розвитку культури та захисту української ідентичності.

Коли закінчилася Перша світова, європейські інтелектуали з жахом дивилися на те, що сталося з культурою під час війни. Саме тому в 1920 році було створено ПЕН-клуб, рух, який базувався на Хартії ПЕН... Основна його  ідея- це захист культури від цензури, і головне - захист культури під час війни. Дати можливість культурі розвиватися вільно.

І на перетині цих двох векторів - вільного розвитку культури та захисту української ідентичності культурою - я й бачу власне розвиток української культури в ці роки.

Олесь Доній, голова центру досліджень політичних цінностей:

- Нам потрібно менше розбрату між собою. Хто зацікавлений у розбраті? Кремль! Він зацікавлений колоти Україну шматок за шматком, але не лише територіально, а й ідеологічно, зокрема. За мовою - по Дніпру, за релігією, територією, політичними і мистецькими смаками. Ми повинні усвідомлювати ці небезпеки і відповідно їм протидіяти.

Що найкраще протидіє? Проговорення сенсів, змістів і пропозицій. І не лише обговорення, а надалі - продукування естетичного, культурного продукту, якісного продукту, який міг би спочатку конкурувати всередині України….

Ніхто не казав, що буде легко у світі глобальної конкуренції, але ми можемо. Нам потрібно ставати сильними в єдності. Українець - вільна людина, він має право голосувати за будь-якого політика, сповідувати різні погляди, ходити чи не ходити в церкву, читати чи не читати літературу українською чи будь-якою іншою мовою, йому може подобатися будь-хто з українських митців або не подобатися, і це право кожного українця. Наше завдання – надати більше інформації та можливостей для всіх.

Любов Морозова, художня керівниця державного оркестру Kyiv Symphony Orchestra, музикознавець

- Зазвичай, неосновне — найбільш цікаве. Про те, що потрібні платформи, партитури... Про те, що творця можна вважати своїм за принципом землі.

Відень називав Бетховена «віденцем за власним бажанням». От це формулювання – «віденець за власним бажанням» - дуже елегантне, дуже красиве. Але воно водночас говорить про те, що будь-яка нація, яка розуміє, що можна транслювати культуру тих людей, які не обов’язково тут народилися, але які вклалися своїм мистецтвом у цю культуру,  через це культуру, вона, ця нація, знаходить способи трансляції митців як своїх. Я думаю, так само нам треба віднайти ці красиві коди, які нам дозволять як суспільству транслювати митців так, щоб про це була якась суспільна домовленість.

Ми не хочемо говорити, що Прокоф’єв - наш, або Чайковський — наш, хоча Чайковський за різними підрахунками ледь не половину життя провів тут, народившись у Росії (але я зараз не кажу про коріння), звісно, маючи як засаду російську культуру, але при цьому, дуже багато надихаючись саме Україною і фактично використовуючи українські локації як резиденції. От як про нього говорити? Ми відчуваємо, що просто давати маркер «українець», «росіянин» або ще щось таке інше - це в нас не працює. Приклад – віденець за власним бажанням, щось таке можемо ми створити.

ПІСЛЯМОВА

Зазвичай, на кожному круглому столі Національного діалогу орушують одну-дві теми, які раніше не звучали у інформпросторі. Цього разу таких тем звучало кілька.

Одна, з них: всі митці, які жили на українській землі, є українськими за принципом землі. Друга: шукати майданчики та ідеї для об’єднання (наводився приклад львівського кафе “Лялька”, де в 90-х збиралися і студенти, і богема, і політики, і бандити). І нарешті - третя. Попри те, що мистецтву потрібні умови та й стартові гроші, великі ідеї та продукти з’являються без вкладень. Єдине, що львів’яни змогли представити у Луврі, розуміючи, що воно викличе резонанс, це були скульптури Пінзеля. І хоч держава має думати, що вона робитиме для мистецтва, але мистецтво не повинно припиняти свого творчого пошуку.

Олена Мігачова, Київ

Фото: Національний круглий стіл, Фейсбук