Мирослав Попович: Національна солідарність – це як кохання: або вона є, або її нема

Мирослав Попович: Національна солідарність – це як кохання: або вона є, або її нема

1431
Ukrinform
Книга «Червоне століття» – спроба дати відповідь на запитання «Чому було втрачено державність на початку ХХ століття?» 

Семен Глузман у ФБ цитує слова Мирослава Поповича, адресовані, очевидно, колись самому Глузману : «Знаю, я такий же як ви. Чужий. Але й розуміючи це, я коли-небудь помру тут. В Україні».

Чи був Мирослав Попович чужим для української спільноти? Безперечно, він був «білою вороною». Може через те, що був (як написав хтось із відомих блогерів)  «останнім українським соціал-демократом» і не дуже схвалював певні політичні процеси, що відбуваються в нашій країні.

А може це просто властивість людського інтелекту, коли за плечима 80 років життя, досліджень і творчості? Коли думки вже вивільнені з-під впливу адреналіну, і політичне збудження, в якому живе останні роки наше суспільство, сприймається, як бучне застілля очима тверезої людини.

У книзі «Червоне століття» (мені більше подобається назва російськомовного видання, яка перекладається як «Криваве століття»), яку сам філософ назвав «підсумковою», він не дискутує з популярними політичними трендами сучасної України, а намагається дати відповідь на сакраментальне для кожного українця запитання: чому було втрачено державність на початку ХХ століття? 

І, можливо, його висновки допоможуть нам збагнути всі сьогоднішні ризики?

На думку Мирослава Поповича, очільники української держави у 1918 році припустилися двох стратегічних помилок. 

1. Гасло державотворення було поєднано з гаслом боротьби за соціальну справедливість. Через що країна миттєво поділилася на два табори: «бариг» і «популістів». Перші, зрештою, втекли за кордон, другі пішли до більшовиків.

2. Право на розбудову української нації було закріплено виключно за етнічними українцями. І то не за всіма. А тільки за «свідомими українцями». Що миттєво залишило молоду державу без кадрового – військового, управлінського, наукового – потенціалу, а багатьох інтелектуалів кинуло в обійми Денікіна.

Думки філософа Поповича – не в мейнстрімі, а висновки – тривожні. Раджу всім вчитатися в цю його книгу. А зараз – пропоную лише невеличку частину одного з розділів

Євген Якунов

*    *    *

Фрагмент книги «ХХ. Червоне століття»:

«...Праця історика іноді нагадує працю патологоанатома: він завжди має справу з мертвими реаліями, і часом йому доводиться брутально розтинати тих, хто давно відійшов. 

Оглядаючи бурхливе життя літ революції, повне спалахів надій, руйнівних бунтів, поразок і відчаю, героїзму і жорстокості, безмежної дурості й пророчих прозрінь, серед безлічі випадкових людей, винесених буревієм на поверхню подій, на фоні політичних платформ і програм, за якими найчастіше стояли зовсім інші реалії або й нічого не стояло, – в кривавій пітьмі війни всіх проти всіх в українському національному таборі найвпливовішими чи найбільш знаковими уявляються постаті Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Микити Шаповала, Сергія Єфремова та Симона Петлюри. 

І якщо ми визнаємо, що шлях, на якому Україна зазнала б найменше горя і втратила б найменше людських життів, – це був шлях національної державної незалежності, то ми мусимо визнати, що саме Симон Петлюра був найвизначнішою історичною постаттю на цьому шляху. Попри всі свої особисті й політичні слабості й недоліки. 

В ту пору партизанських «батьків» було багато, і часом вони були безликими і безвольними фігурами; від них вимагалось насамперед, щоб вони вгадували настрої своїх «хлопців». 

Деякі були вольовими хижими натурами, що вміли підкоряти людей і довго трималися на поверхні. Про батька Махна люди говорили: «Хто знає, чи з Богом він знається, чи з чортом, але йому везе». Серед популярних ватажків було чимало таких, які радше зналися з чортом; не випадково «батьки» рідко бували ставними красенями-героями, найчастіше вони мали якісь фізичні вади, були малими і негарними, як Махно, каліками – популярний будьоннівський командир Правда був без обох ніг; була й отаман-жінка «Маруся», нечувана річ в ті роки у війську. Як годиться особам, близьким до «нижнього світу», всі вони відзначались надзвичайною жорстокістю. І кожному, щоб його слухали, необхідно було мати одну головну чесноту: везіння. 

Петлюра відчував себе ближчим до Бога. Але йому не везло. Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях національної солідарності. На цьому шляху виграла Польща, де міжпартійні чвари і соціальні суперечності відступили перед загрозою повної втрати незалежності від Росії. 

Спроби національних соціалістів очолити неспокійне українське громадянство під гаслами соціальної справедливості, щоб на хвилі потужного селянського руху вибороти також і незалежність, виявились неефективними: цю нішу захопили комуністи. Національним соціалістам, як лівим есерам, так і незалежникам-есдекам, залишалось суперництво з сильнішим противником, а потім і капітуляція зі вступом до лав компартії. Тривалий час вони мали ілюзії щодо співіснування з КП(б)У під суверенітетом Комінтерну. Але комуністи ні з ким влади не ділили.

Національна солідарність – це як кохання і як гроші: або вона є, або її немає. В Україні її не було. 

Українська еліта була розколота від самого початку і до самого кінця. Родзянки, Драгомирови та інші нащадки тієї козацької старшини Богданових часів, яка віддала Росії перевагу перед Польщею і домагалася  тільки рівноправності з імперським дворянством, у своїй переважній більшості злилися з російським шляхетним станом і щонайбільше вважали Україну своєю «малою вітчизною». 

До ідеології «малої вітчизни» схилялися і ліберально-демократичні кола високої національної еліти, – Вернадський, Кістяківський, Тимошенко, Василенко, Лизогуб, – які трималися російських лібералів, а потім, коли «велика вітчизна» стала червоною диктатурою, були принаймні лояльними до правоцентристської авторитарної влади Скоропадського. 

Нижчі прошарки національної інтелігенції зі своєю демонстративною «простонародністю» неспроможні були налагодити співпрацю з елітою російського виховання, що штовхнуло правоцентристських лібералів частково до аполітичності та до еміграції, частково навіть до російської генеральської хунти. 

Скороспілі «мартовські» національно-соціалістичні політики та їх інтелектуальне ядро – група лівих інтелігентів-«есдеків» – розривалися між національними і соціальними гаслами і не могли погодитися з втратою демократії й воєнною диктатурою. Ці сили теж швидко виявились незатребуваними, і лідери їх у розпалі війни емігрували. 

Тверді, праві центристи, були готові пожертвувати демократією в ім'я державності. Невелика група інтелігентів – націоналісти-народники старого покрою, душею якої був Єфремов, – була найближчою до режиму військової диктатури, що її теоретично здійснював Головний отаман. 

Реальність диктатури, проте, була ближчою до тодішньої пісеньки: «У вагоні директорія, під вагоном територія». Україна провалилася в стан повної атомізації. 

Бойові дії, як скрізь у колишній Росії, велися переважно вздовж залізничних колій; і там у містечках, і на станціях якісь організуючі функції незмінно при всіх владах виконували три особи – начальник станції, телеграфіст і начальник міліції, вона ж банда або загін під прапором тієї сторони, яка була зверху. Що творилось по далеких селах, того ми не знаємо. 

Скрізь було повно зброї і були свої загони, що нікого не слухали, а воювали часом більше з сусідніми селами. З цих невеликих загонів формувалися більші, що інколи не визнавали жодної влади, а інколи міняли прапори. Такими були і «петлюрівські» загони, такими були і «зелені», і анархісти, і червоні. 

Червоні формування пройшли через той самий етап хаосу і «ешелонної війни», що й повстанча армія УНР. Але більшовикам вдалося налагодити дисципліну в військах. Почасти завдяки надзвичайній жорстокості їх чекістських і ніпівчекістських збройних структур. Але головною цементуючою силою була централізована політична партія, що всюди поставила своїх комісарів. 

Такої централізованої сили в Української держави не було, і в ній почалися швидкі процеси внутрішнього розпаду. 

Чи була втрата незалежності виявом фатальної «української ментальності»? Анна Вєжбіцка зазначає, що в російській культурі, як і в англійській чи німецькій, є різниця між поняттям свободи (латин. – libertas) і волі (англ. – freedom). Свобода-liberty є інституційним явищем, тоді як відповідник національного походження freedom, Freiheit, воля означає насамперед звільнення, унезалежнення від чогось. Дійсно, згадаймо із Пушкіна:« ...темницы рухнут, и свобода вас встретит радостно у входа». Якби зустрічала воля, це був би акт особистого звільнення, не більше, але декабристів має зустріти суспільство з правовими інституціями свободи. Зате «на свете счастья нет, а есть покой и воля» – еквівалент особистого щастя сприймається не як соціальний інститут, а як суто особиста незалежність. 

На відміну від freedom, воля в російській культурі має присмак хаосу, свавілля, вольниці. У польській культурі, як зазначає А. Вєжбіцка, воля стосувалася саме юридичних (чи, точніше, некодифікованих традиційних) привілеїв і вольностей шляхетського стану (ztota wolnosc). Коли ж Польща втратила незалежність і була поділена сусідами, zbta wolnosc стала насамперед саме державною самостійністю, незалежністю. 

Саме таким було розуміння свободи («вольності») у давні козацькі часи і в Україні. Касіян Сакович у «Жалоснім вірші на погріб зацного рицаря Сагайдачного» писав: 

«Золотая вольность, так єї називают,
Доступити єї всі пилне ся старают
Леч она не кождому может бити дана,
Толко тим, што боронят Ойчизни і пана.
Менством єї рицері в войнах доступуют,
Не грошми, але крв'ю ся єї докупуют». 

Свобода-«волность» у авторів барокових творів аж до Сковороди оспівується, як «ліпше і зацнійше добро» (Антоній Радивиловський), і завжди протиставиться «неволі». 

Але це добро, що може бути здобуте лише власною кров'ю, по-шляхетському і по-козачому, набуває впродовж  віків в Україні насамперед соціальних, а не національних характеристик. В українських «культурних сценаріях», як і в російських, у розумінні волі переважає незалежність в соціальному плані.

Більше того – це незалежність від пана і панського. Пригадаємо Шевченкове: «На вольній, бачиться, бо й сам уже не панський, а на волі». Воля насамперед протистоїть кріпаччині-рабству (неволі). Як логічне продовження теми волі – «і на своїм веселім полі свою ж таки пшеницю жнуть». 

То вже не мовні звички і не загадкова ментальність. То – історія, яка саме такі шляхи нам вторувала. 

Петлюра сподівався, що невмирущою виявиться народжена громадянською війною військова державницька традиція, що колись освітить нові спалахи збройної боротьби за національну волю. Такого не сталося, і слово «петлюрівець» не увійшло героїчною легендою в національну пам'ять. 

Але сталося щось інше. Ленінська стратегія полягала у вичерпному використанні національно- визвольного ресурсу для розвалу російської імперії для того, щоб негайно з початком світової пролетарської революції перейти до централістської інтернаціональної диктатури пролетаріату. Жодні автономії чи федерації не входили до планів Леніна та його партії.

Утворення формально незалежної «УСРР» на самому початку «Диктатури пролетаріату» було актом вимушеним. Звичайно, Леніну було однаково, що УСРР, що «Далекосхідна республіка» – ДВР, – все це було лише тактикою. Та утворення червоної Польщі, Німеччини чи Угорщини вимагало і червоної України. 

Державна самостійність України під повним контролем РКП вирисовувалася в ході громадянської війни під тиском обставин, під тиском потужного бажання, щоб Радянська Україна була червоною тінню УНР. 

Ми постали з цієї тіні, яка в ході сімдесятилітньої історії набула плоті й крові. Саме тому «нашою державою» є і та держава, яка започаткована універсалами Центральної Ради, і та, яка продовжила історію після гетьманського перевороту, і жовто-блакитна УНР, – і водночас червона УРСР, про що настирливо твердив в еміграції Винниченко. 

Приймаючи державну тяглість, не можна приймати політичні традиції всіх її урядів: вони настільки різні, що тодішні політики вважали за краще говорити про різні держави, а не уряди. Але нащадки мусять брати на себе відповідальність за всю історію. Тоді разом із нею можна взяти і все те, що було в ній кращого і вічного...»

*     *     *


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-