Людина, без якої не було б Сєвєродонецька

Людина, без якої не було б Сєвєродонецька

Аналітика
5529
Ukrinform
За неповні три місяці у 1937-38 роках НКВС репресував на Донбасі понад 27 тисяч осіб

А ви знаєте, що міста Сєвєродонецька, яке сьогодні «виконує обов'язки» обласного центру Луганщини, могло б і не існувати в природі? А був би лише суцільний Лисичанськ. Хтозна, чи було б це краще, однак з великою імовірністю, в цьому (відносно) великому місті звели б кілька багатоповерхівок у стилі «сталінський ампір» для заводського начальства; ну, може ще з десяток гуртожитків для робітників. Решта самі собі зліпили б напівземлянки – поряд із шахтарськими бараками. А от зразкове «соціалістичне» місто хіміків, скоріш за все, на лівому березі Дінця не з'явилося б.

ПОВІНЬ ЯК АРГУМЕНТ

Нинішній Сєвєродонецьк у плані архітектури – місто доволі нудне. Підозрюю, людина, якій я завдячую цим матеріалом, – інженер і краєзнавець Сергій Каленюк – саме тому залишив тут налагоджений побут і повернувся на свою малу батьківщину – Житомирщину – після чотирьох десятків років розлуки. Натомість «соцмісто» може навіть столицям дати фору в усьому, що стосується комунальних «вигод». Зрештою, «квадратно-гніздове» планування житлових кварталів із широкими вулицями й газонами вздовж кожної з них – це теж важливо. І дихати легше, і не заплутаєшся, прокладаючи нові комунікації…

Тим часом, розпочинаючи в 1932 році будівництво Лисичанського азотно-тукового комбінату (АТК) на лівому березі Сіверського Дінця, якраз навпроти Лисичанська, автори проекту про житло для майбутніх працівників цього підприємства, здається, геть не замислювались. Мабуть, сподівались на розбудову самого Лисичанська. Адже і управління будівництвом азотно-тукового заводу під назвою «Лисхімбуд» розташувалося у Лисичанську по вулиці Інтернаціональній (після декомунізації – Соборна).

Як пише краєзнавець Каленюк, «від будинку внизу за Дінцем було видно, мов на долоні, хутір Ново-Сиротине, за яким на піщаних барханах розпочиналося будівництво майбутнього «флагмана української хімії» і міста хіміків – Сєверодонецька. На схід від хутора Ново-Сиротине вже знаходилось кілька тимчасових будівель, сараїв, конюшень, які почали приростати землянками, очеретяними бараками. Це росло селище перших будівельників, яке називали «посьолок Восточний». Інше подібне стихійне селище виникло біля Борової, де будували залізничний міст по дорозі на Рубіжне, там і заготовляли дерево для будівництва. Люди селились ближче до місця роботи».

Керманичі «будівництва століття» перші роки жили в Лисичанську, тобто на правому березі доволі повноводного Дінця. Будмайданчик же був на лівому березі, і їм мало не щодня доводилось перебиратись туди через хисткий міст. Щовесни місток зривала з місця повінь, і він відпливав за течією кудись у бік Азовського моря, а на його місце встановлювали пором. Майже щорічно під час паводків зносило і його – хоч і прив`зували до дерев. На якийсь час зв'язок переривався зовсім, потім встановлювали пором, а тоді знову відновлювали все такий же хисткий міст.

…У вересні 1933 року керівником «Лисхімбуду» призначили Олександра Забєльського. От він і впровадив нову концепцію будівництва: наполіг на необхідності будувати селище на лівому березі ріки, видно, надто сильне враження справило на нього видовище знесеної могутньою повінню дерев'яної конструкції. Місцеве начальство з ним довго не сперечалось: кінними фаетонами і «лінійками» долати крутизну правого берега у сніг і дощ було майже неможливо. І часу на поїздки витрачалося багато.

ОЧЕРЕТЯНИЙ СОЦІАЛІЗМ

Відразу по тому, як зійшла повінь, головні сили будівельників кинули на спорудження шосейної дороги з Лисичанська і залізничної гілки від Рубіжного (це місто теж розкинулося на лівому березі й створює разом з іншими двома славно- чи сумновідомий «хімічний» трикутник). Одночасно на піщаній рівнині почалося спорудження бараків.

Перші три каркасні бараки з очерету, обмазані глиною і побілені, були побудовані на нинішній вулиці ім. Богдана Ліщини – останнього «радянського» директора «Азоту», який, утім, устиг попрацювати і після розпаду СРСР. У ці будинки до 1 травня 1934 року заселилися перші будівельники. А навпроти побудували їдальню. Як і багато інших споруд «Лисхімбуду» такого класу, Другої світової вони не пережили. Після війни на їхньому місці побудували готель, який із часом став гуртожитком, і двоповерховий будинок, за ним – нову лазню замість старої, барачного типу, яка стояла тут із кінця 1934-го.

Перший капітальний двоповерховий будинок почали зводити в серпні, а заселили вже 6 листопада того ж 1934 року. Забєльському доводилось переконувати керівників Лисичанська, Харкова, Києва, Москви у доцільності будівництва селища на тому ж березі, де був і комбінат. Врешті-решт, подіяв аргумент: у випадку аварії на підприємстві персонал із Лисичанська довго добиратиметься. Вирішили, що на лівому березі, поруч із підприємством буде невелике селище для аварійно-чергового персоналу.

Сергій Каленюк
Олександр Забєльський

Це нібито стихійне селище, яке будувалося без генерального плану, так і називалося «Лисхімбуд». Його виникненням сєверодончани мають завдячувати О.Д.Забєльському, який до березня 1935-го встиг закласти основи інфраструктури майбутнього Сєверодонецька. А вже наступного року АТК будував новий керівник, а Забєльського відрядили на таку ж посаду на Баглійський коксохімічний завод – це тепер Баглійський район міста Кам'янське, колишнього Дніпродзержинська.

ЕТАПИ РОСТУ

У нас є ще один привід згадати сьогодні Олександра Забєльського. Рівно вісімдесят років тому він потрапив у жорна сталінського (чи єжовського) НКВС.

Забєльський народився 1889 року в Уфимській губернії Росії, а потім відомості про нього перериваються і виринають на поверхню в Ахтирці, коли він уже закінчував гімназію. Що сталося з батьками, і як він опинився в Україні – невідомо. Ріс без батьків; його виховували дві жінки-одиначки, слід гадати, не бідні, бо Олександр спромігся отримати вищу економічну освіту. Ще зовсім молодим вступив до Партії соціалістів-революціонерів (есерів), але в 1919 став більшовиком, що значно посприяло кар'єрі.

У Харкові з дружиною та дочкою проживав у престижному «будинку-підкові» в стилі конструктивізму по вулиці Гіршмана,17, який спорудили у 1928 році для працівників Української Ради Народного Господарства (згодом увійшла до очолюваного Г.Орджонікідзе Наркомтяжпрому), а потім родина кілька років жила в Німеччині. Очевидно, у Забєльського була висока репутація, якщо радянська батьківщина довірила йому укладати контракти з німецькими буржуїнами.

Коли Забєльський очолив будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, мова ще не йшла про гігант соціалістичної промисловості. Тут спочатку планували спорудити невеличке дослідне підприємство, де відпрацьовували б необхідні процеси для проектування великого азотно-тукового комбінату. Основними ж комбінатами такого профілю збирались ощасливити Новомосковськ (тоді ще Сталіногорськ, що під Тулою) і Березники на Уралі. Комбінати в Росії таки звели, але й «Лисхімбуд» увагою не обійшли.

У липні 1934 Раднарком СРСР прийняв постанову про будівництво у Лисичанську великого комбінату, а не дослідного заводу. Розпочалися роботи над новими проектами, мінялися прийняті раніше рішення, синтез аміаку переводився з тиску 300 атмосфер на 850. Деякі процеси ще відпрацьовувалися на інших підприємствах. Через це будівництво кілька разів «заморожувалося». І партія (разом з урядом) кинула нашого героя в інший «прорив». У квітні 1935-го його перевели на посаду директора Баглійського коксохіму. Судячи з усього, «заморожувань» Забєльському вона не забула. Або ж НКВС про них вчасно нагадав.

Адже – «врєдітєль»!

«ПОХРЕСНИК» СТАЛІНА

Забєльського арештували 13 липня 1937 року. Уже відбувся історичний лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б), де розглядали «Справу тт. Бухаріна і Рикова», а також питання шкідництва у промисловості. До речі, на пленумі з доповіддю мав виступати очільник Наркомтяжпрома Григорій Орджонікідзе, який не підтримував сталінської тези про різке зростання шкідництва у промисловості, однак якось так сталося, що всього за п'ять днів до цього він застрелився. Довелося слово брати цілому голові уряду В'ячеславу Молотову.

У своїй промові він розповідав про контрреволюційну роботу заступника Орджонікідзе Пятакова і наводив приклади шкідництва у різних галузях промисловості. Не забув згадати і про азотно-тукову: «В галузі азотної промисловості затягувалось будівництво нових об'єктів, головним чином шляхом систематичних і довготривалих переробок їхніх проектів (Лисичанський, Ріонський, Бакинський, Чирчикський)…»

Отже у затягуванні будівництва Лисичанського АТК був винен Георгій Пятаков, начальник Головного управління хімічної промисловості Станіслав Ратайчак, якого розстріляли напередодні пленуму, а заразом і кадри, розставлені ними. Ну, а якщо шкідництво виявив не хто інший, а друга особа в сталінській ієрархії, НКВС не міг не кинутися притьмом виконувати настанову начальства.

У доповідній записці начальника УНКВС по Донецькій області наркому Єжову від 12 січня 1938 року сказано: «У відповідності до ваших вказівок, Донецьке управління НКВС із червня 1937 року розгорнуло роботу по розгрому правотроцькістських, шпигунсько-диверсійних формувань, агентури іноземних розвідок та їх контрреволюційної бази в Донбасі. Всього репресовано з 1.ХІ.1937 р. по 10.1.1938 р. – 27 475 чол.»

У 1937 році Забєльський був уже не в Лисичанську Донецької області, а в Дніпродзержинську Дніпропетровської. Але його знайшли і там. Як уже було сказано, арештували його в липні, а вже 16 вересня суд виніс вирок: «вища міра соціального захисту». Із виконанням чекісти не забарились – колишнього директора розстріляли вже наступного дня. Щоправда, у свідоцтві про смерть, виданому сім'ї в 1956 році, вказано дату смерті 17 травня 1940 року. Це так тоді покривали масові розстріли 1937-38 років, розкидаючи дати смерті на інші роки.

Фактично вирок було винесено особисто Сталіним і Молотовим ще 25 серпня, коли ті поставили підписи на списку обвинувачених по 1-й категорії, яких мала «судити» Військова колегія Верховного Суду СРСР. Обвинувачені по 1-й категорії підлягали розстрілу. У цьому списку осіб з Центрального апарату УДБ НКВС УРСР та причетних до них було 569 осіб. Забєльський був під номером 198.

У слідчій справі №23390 на Забєльського О.Д. зазначено три статті карного кодексу: 54-7, 54-8 і 54-11, за якими його звинуватили у шкідництві, тероризмі та участі у контрреволюційній організації.

Дружина Таїсія Пилипівна як «член семьи изменника родины» дістала вісім років таборів. Ці роки вона провела у відомому АЛЖИРі - «Акмолинский лагерь жен изменников родины». Дочку – студентку Олену виключили з інституту, бо не покаялася на факультетському зібранні й не відмовилася від батька.

НЕ ВИНЕН

У справі Забєльського зберігся лист 1957 року, написаний начальником спецвідділу УКГБ у Дніпропетровській області полковником Яріним колезі з Ворошиловградської області полковнику Рецю щодо перевірки справи. Полковник писав полковнику про вміст протоколів справи № 23390, зокрема про те, що «На следствии в 1937 году ЗАБЕЛЬСКИЙ показал, что с 1932 года он является участником антисоветской организации правых на Украине, и по заданию этой организации занимался вредительством.

«Практически подрывная работа моя на строительстве Лисичанского химкомбината сводилась к следующему: Как уже общеизвестно, подрывная работа по оттяжке строительства этого химкомбината, как и др. проводилась Ратайчаком, Пушиным и Головиным, работающими до их ареста, в «Главхимпроме» и «Гипроазоте…»

Його змусили зізнатися у шкідництві, проте назвав він лише тих керівників, хто вже був арештований і розстріляний. Себе Забєльський визнав винним у тому, що не опротестував рішення «Головхімпрому», в результаті чого завдання на укладання технічного проекту начебто було затримано на рік. Ще він зізнається у тому, що певна частина робіт була ним передана окремим особам та організаціям, через що проекти були не належної якості; підрядників він запросив на будову із запізненням, через що не виконали план підготовчих робіт.

У листі просять організувати перевірку показів, допитавши 4-5 осіб з числа компетентних інженерно-технічних робітників, які працювали на хімкомбінаті у 1933-35 роках, зібрати щодо цих фактів документацію; розпитати свідків про ставлення Забєльського у той час до заходів партії і уряду, до своїх службових обов'язків. Ретельна перевірка його вини не підтвердила.

Реабілітували Забєльського через 20 років, 16 листопада 1957 року.

Сєверодонецьк тоді вже був квітучим соціалістичним містом із великими перспективами.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-