Історія Луганщини не перестає дивувати... Точніше, її історики вражають відкриттями з минувшини цього українського регіону. Передостанньою (принаймні для автора цих рядків) сенсацією стала інформація про знайдені на півночі області залишки ливарного виробництва часів так званого Дикого поля. А останньою стала розповідь про роль Сіверськодонецька в ядерній програмі Радянського Союзу відразу після закінчення Другої світової війни. Про все це і не тільки Укрінформу повідав професор Луганського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Олександр Набока.

ЧЕРКЕСИ БІЛЯ РУДНІ Й ЗАЛИШКИ РУДИ

Власне, нове – це ґрунтовно забуте старе. Як з’ясувалося, ще в середині минулого століття працівники Луганського обласного краєзнавчого музею під керівництвом Семена Йоффе, за участі учнів Попаснянської та Осинівської шкіл, провели розкопки розвідувального характеру поблизу села Осинового у місцевості, яку мешканці здавна називали «Рудня». У 1958 році були зібрані шматки шлаку, залізної руди, а також знайдені сліди залізоплавильного виробництва.

- Тоді ж опитали найстаріших жителів села, – зазначив Олександр Вікторович, – які розповіли, що в давнину на «Рудні» плавили руду якісь «черкеси». Ці майстри жили в землянках, побудованих на узліссі місцевого Ведмежого лісу. Також збереглися свідчення про людей-копачів (можливо, археологів), що приблизно у 80-х роках ХІХ століття «копали» ці об’єкти, які тоді мали назви «ями» та «могили (кургани)». Учасники експедиції 1958 року заклали розкоп чотири на чотири метри. Серед знахідок археологи відмічали глиняні труби, пічку і залишки відходів виробництва: шлак, шматки залізної руди, деревного вугілля і землянку, яка, на думку вчених, могла бути побудована у ХV–XVII століттях.

Археологічні дослідження «Рудні» дали змогу керівникові експедиції Семену Йоффе зробити такий висновок: «Під час  зіставлення розповідей старожилів із знайденим археологічним матеріалом можна припустити, що це залишки залізоплавильного виробництва, які належали першим поселенцям краю, імовірно, ХV–XVI, можливо, початку XVII століття, судячи з устрою печей та кераміки. Оскільки у розповідях старих мешканців згадується термін "черкеси", можна припустити, що це були українські козаки-черкаси, які заселяли територію Дикого поля із Заходу».

Крім того, знайдені архівні документи, згідно з якими в середині XVIII століття існував залізоробний завод на річці Кам’янка, притоці Айдару, між слободами Осиновою та Закотною. Він належав якомусь Я. Корюкову, що продав цей завод підпрапорщику Харківського полку Назаренку, який займався виробництвом селітри.

- Цікава та обставина, що Чарльз Гаскойн почав будівництво чавуноливарного заводу на річці Луганка лише під кінець 1795 року, тобто на пів століття пізніше, ніж зафіксована поява відомостей про завод Корюкова, – зазначає Олександр Набока. – Росіяни саме цю дату називають роком заснування міста Луганська – при тому, що їхня імперська традиція завжди прагнула підкреслювати першість російських майстрів у наукових та технічних досягненнях. Можна лише гадати, як вони упустили таку нагоду втерти носа зарозумілому шотландцю. Утім, наявність суто українського прізвища (Назаренко), а тим паче згадка про черкасів могли налякати істориків ломоносовської «школи» куди більше ніж європейське походження майбутнього обласного центру.

Ну і до слова, про рік появи на мапі міста Луганська. Ще у XVII столітті на його території вже існували поселення запорозьких козаків: Кам’яний Брід, Вергунка. Місто ж Луганськ утворилось аж у 1882 році після об’єднання селища Луганський Завод із Кам’яним Бродом.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРОТИ КРАЄЗНАВСТВА

Луганськ сьогодні перебуває під російською окупацією (слід сподіватись, тимчасовою). І хоча це сильно заважає життєдіяльності волелюбних луганців, вони якось примудряються плідно працювати кожен на своїй ниві. Корінний луганець Олександр Набока, наприклад, свою докторську дисертацію захистив, як то кажуть, в екзилі, у 2017 році, коли його університет, покинувши окуповане місто, облаштувався в Старобільську. Сьогодні професор відомий як видатний краєзнавець. Ще більшим було здивування, коли стало відомо, що тема його докторської дисертації – «Політика США в Східній Азії в 30–70-х рр. ХІХ ст.»

- Краєзнавець – це вже другий етап. Моє становлення відбувалось як дослідника саме історії міжнародних відносин. Ну от в аспірантуру ж пішов і довго працював доцентом, принаймні і в докторантурі був на кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету. Тоді там працював історик міжнародних відносин Михайло Бур’ян, він був, скажімо, вчителем моїм. І він визначив: спочатку кандидатська дисертація була про  Тайвань та політику Великобританії у ХІХ столітті. Ну а потім – докторська, яка завжди є розширенням кандидатської.

- Але ж у середині ХІХ століття Штати ще не були, скажемо так, першорядною державою. І вже починали свою експансію?

- Ну так, не були. Та вже вони розглядали Тихий океан як продовження, скажімо, Дикого Заходу. Його вони підкорювали за допомогою паротяга, а вже океан – за допомогою пароплавів. За допомогою зброї нав’язали дипломатичні відносини Японії. Експедиція комодора Метью Перрі в 1852–1854 роках відкрила Японію цивілізованому Заходу після двовікової самоізоляції і багато в чому посприяла надалі Революції Мейдзі, яка вивела Японію до  передових держав світу. Не маючи сил, як інші держави, перетворити цю азійську країну на колонію, вони, власне, створили такий комплекс заходів, які не те що нав’язали, а якось сприяли творенню неформального глибокого японсько-американського союзу. Американці в цьому сенсі великі молодці, вони свої архіви не тримають десь у паперах, окрім найбільших, там – top secret. Вони їх усі публікують. Я захистив докторську у 2017-му, вже тривала АТО, можливостей їздити в архіви не було. Та в Америці всі документи більш-менш опубліковані – листування, наприклад, послів із Держдепом, все реально оцифроване, от обрав таку тему і захистив, – розповідає Олександр Набока.

А після захисту наукові зацікавлення доктора наук з міжнародної тематики перейшли до краєзнавства. Він вирішив, що тепер слід доводити широкому загалу український характер рідної Луганщини – на противагу різного штибу колаборантам та імперцям.

- Люди хотіли знати, чому ми українці, а не росіяни, – стверджує професор, – звідки наше коріння та чому в наших містах поширена російська мова. Український та європейський спадок міст і сіл області – це була величезна прогалина в історії регіону, яку треба було заповнити.

Напередодні повномасштабного вторгнення Набока відкрив у Старобільську нову аудиторію для лекцій. Облаштувати її допомогли колишні студенти, які стали спонсорами. Ввечері 23 лютого 2022 року викладач провів там перше й останнє заняття. Він відчував себе майже щасливим. Повному щастю заважали тривожні передчуття. Які почали справджуватись уже вранці наступного дня, коли старобільці почули перші вибухи...

ПОНЕВІРЯННЯ ЗРОБИЛИ ПРОФЕСОРА ЩЕ Й ЛІТЕРАТОРОМ І ДРАМАТУРГОМ

До Старобільська загарбники зайшли на початку березня. За оцінюванням професора, перший місяць окупації став найстрашнішим у його житті: за знаним українським краєзнавцем могли прийти в будь-яку мить. Утім, у перші дні росіяни не виявляли інтересу до викладачів університету. Аж тут приїхала з Луганська очільниця фейкового університету й розповіла про правила, за якими співробітників вишу братимуть на роботу. Більшість із них відмовилася працювати на ворога.

- Наше щастя, що тоді перевізники ще вивозили людей, – згадує Олександр Вікторович. – З окупації ми виїхали 20 березня. Для мене це другий день народження, без перебільшення. Це було диво, що ми змогли виїхати звідти неушкодженими. Уже після переїзду, розбираючи свої речі, знайшов грамоту від Руху підтримки закарпатських військових – волонтерської організації, з якою я співпрацював, коли жив на Закарпатті. Я не знав, що вона була серед документів, які ми збирали, коли тікали. Уявляю, що було б, якби її знайшли під час перевірки на російському блокпосту.

Далі почались блукання по Україні, що, однак, не завадило продовженню наукової діяльності. У співавторстві з колегами взяв участь у написанні фундаментальної праці «Нариси історії Луганщини», в якій були оприлюднені деякі факти, що раніше широкому загалу не були відомі. Понад те, поневіряння зробили професора ще й літератором і драматургом. Він входить до творчого колективу «Піратська бухта», яка вже має кілька реалізованих проєктів, зокрема дві п’єси. Одна – про Махновську історію Луганщини, яка йшла в «Дикому театрі» до вересня 2024 року: «Червоне, чорне і знову червоне». Дії відбуваються в 1920 році на Старобільщині, головні герої – махновці.

- Ну й до сьогодні в Одеському українському театрі імені Василя Василька продовжує йти п’єса «Гуцульський вестерн». Позаминуле століття, умовно Закарпаття, і там опришки, нещасне кохання, алюзії на «Тіні забутих предків» Параджанова. Вона, до речі, свого часу була як сценарій до фільму, нею цікавився і майбутній президент. Навіть справа доходила до пітчингу – участі в отриманні державного фінансування як фільму. Також ми переробляли цей матеріал для польських колег: збиралися робити серіал. Не знаю подальшу долю, а ми написали, виконали свою частину зобов’язань. Відомий режисер Максим Голенко, здається, у 2023-му поставив п’єсу, оцей же «Гуцульський вестерн». І там навіть одну з ролей грала Римма Зюбіна. Так, у самій прем’єрі і потім у кількох перших спектаклях.

ВАЖКА ВОДА ДЛЯ СТАЛІНСЬКОГО ОРГАНУ

Про те, що після завершення Другої світової війни велика група німецьких фахівців, у рамках радянського атомного проєкту, працювала в Сіверськодонецьку (тоді ще Лисхімбуді) над виробництвом так званої важкої води (дейтерію), нема й у книгах з історії Луганщини. Просто ця її сторінка ще досить ґрунтовно не вивчена, зокрема через щільну завісу секретності. Утім, для ЗМІ про неї можна дещо розповісти.

Як відомо, дослідження енергетичних властивостей атомного ядра передові країни світу розпочали ще у 30-ті роки ХХ століття, і німці в тій гонитві геть не пасли задніх. Друга світова і пов’язані з нею проблеми не дали їм змоги вийти на фінішну пряму, але доробок у цій сфері вони встигли напрацювати чималий. Зокрема, німцям вдалося напередодні закінчення війни створити установку для виробництва важкої води, яку вони чомусь назвали «Орган Сталіна». Чи знав т. Сталін про таку честь, невідомо, а от про перспективи, які може дати його імперії приборкання ланцюгової реакції, щось таки зрозумів (особливо після того як американці бомбардували два японські мегаполіси), тому повелів провести в жовтні 1946 року масштабну операцію «Осоавіахім». Тоді по всій Німеччині відловили понад дві тисячі учених і перевезли їх разом із сім’ями до Радянського Союзу.

Путінський режим украй неохоче ділиться секретами навіть 80-річної давнини, тому всі деталі тієї історії досі перебувають під непрозорим покровом державної таємниці. Але деяка інформація таки стала надбанням луганських і сіверськодонецьких краєзнавців. Зокрема, вияснилось, що частину німецьких спеціалістів перевели до Лисхімбуду. У чорному тілі європейців не тримали – для них побудували «фінські» будиночки підвищеної комфортності, спеціальний магазин та школу. Групу очолили Пауль Герольд і директор з науки фірми «Лойна-Верке», провідний німецький хімік Карл-Герман Гейб.

Завдяки їхнім зусиллям вдалося налагодити апарат для виготовлення важкої води, було видобуто приблизно 5000 літрів цієї рідини. Це стало важливою допомогою для радянських вчених, зокрема для Ігоря Курчатова, який очолював наукову частину атомного проєкту. Режим віддячив німецьким науковцям. Один помер у таборі, другий – у Бутирській тюрмі в Москві. Доля решти колонії маловідома. Кажуть, їм дозволили повернутись у Східну Німеччину, але за умови цілковитого мовчання.

- Реальних документальних підтверджень цього немає, – зауважив Олександр Вікторович, – але сіверськодонецький краєзнавець Сергій Каленюк зумів знайти згадки старожилів, а також опубліковані спогади дітей фахівців, причетних до роботи над дейтерієм у Сіверськодонецьку, – дочки Гейба Барбари Пітч і сина радянського директора Лисичанського хімзаводу Степана Садовського Анатолія. Каленюк і ще якісь три-чотири автори про це писали, про цей факт. Я ще шукав інформацію в західних джерелах, де також хоч і дуже мало, але все ж є згадки про Сіверськодонецький напрям радянського ядерного проєкту.

УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР ДОНБАСУ

- Ви якось сказали, що своєю роботою хочете довести український характер Донбасу.

- Донбас для мене – історичне поняття, і я б хотів, щоб воно не було прив’язане до індустріалізації особливо. Коли читаєш, наприклад, якісь роботи з етнографії ХІХ, початку ХХ сторіччя – там усі народні пісні українські. Гончарне виробництво, починаючи з ХVI, XVII століття і до ХІХ століття – це та сама технологія, яка була поширена на Київщині, на Черкащині й т. д. Дуже цікава українська історія революції, діяльність «Просвіти». Діяльність українських повітових комітетів, які після більшовицького перевороту і в період оголошення ІІІ універсалу стали магнітом для усіх антибільшовицьких сил. Там певні люди, Мурашко, наприклад, який намагався українізувати Луганськ і створювати перші військові підрозділи. Діяльність 3 гайдамацького полку і взагалі Чорної запорізької дивізії, яка перебувала на Луганщині. Потім Голодомор і наступна репресивна зачистка – вони переламали ідентичність краю, а так він був досить серйозно українізованим.

Слід гадати, саме такі міркування змінили напрям наукової діяльності професора в уже далекому 2017 році – від престижної міжнародної тематики до, здавалось би, «вузького» краєзнавства, яке обіцяє не менш значущі відкриття. Зокрема, європейського масштабу.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото надав Олександр Набока