Жадан, Собаки і бельгійський Лисичанськ

Жадан, Собаки і бельгійський Лисичанськ

Репортаж
Укрінформ
«Террафокс 2.0 - так організатори назвали фестиваль, покликаний рятувати культурну спадщину краю

У Лисичанська в цьому році – 210-літній ювілей. Офіційно. Хоча перші мешканці на його крейдяних пагорбах з’явились мінімум чотири тисячі років тому. Це, судячи з розкопаних у Лисячій балці кістяків, були кремезні двометрові здоровані, які, на жаль, були геть неписьменні. Невідомо навіть, як вони самі себе називали. Тож головний архітектор міста Микола Ломако запропонував свій варіант: террафокси («terra» земля, «fox» лисиця). Попервах професійні історики лише презирливо фиркали, але назва таки прижилася – аж настільки, що Террафокса днями призвали під свої знамена місцеві активісти, аби представник катакомбної культури допоміг врятувати культурну спадщину геть іншої епохи в біографії пролетарського міста.

Сергій Жадан
Сергій Жадан

ДВА ХЕДЛАЙНЕРИ

Фестиваль його організатори так і назвали: «Террафокс 2.0». Утім, викопна людина була присутня в Міському палаці культури, ну, дуже символічно: мені не потрапило на очі жодного її зображення. А справжнім «хедлайнером» усього дійства, безсумнівно, став Сергій Жадан (не пишу «знаменитий»; навіть не уточнюю рід його занять. Людина вже досягла того рівня, коли її достатньо представляти отак – і всі розуміють, про кого йдеться).

Запрошуючи його, активісти навряд чи очікували, що гість виявиться навіть більш впливовим, ніж цілий посол Королівства Бельгія в Україні. У квітні 2016 Лисичанськ відвідав Люк Якобс. Темою його візиту була саме спадщина, яку залишили в місті його компатріоти на початку минулого століття. Але тоді обласна влада ніяк на це не відреагувала. А варто лише було зазначити в анонсі фестивалю, що їде Жадан – і відразу кілька представників обласної державної адміністрації рвонули на екскурсію «бельгійським» містечком.

Оскільки екскурсія проходила за годину перед офіційним відкриттям фестивалю, автор цих рядків про неї дізнався лише постфактум. Потішило лише те, що Сергій Жадан теж не пішов у гори з чиновниками. Він, як уродженець і частий гість Луганщини, знає про її перлини принаймні не менше за тих, хто має про них дбати за посадою. Та й у «круглому столі», яким відкрився фестиваль, гість не відзначився якимось особливим темпераментом.

Подякував за запрошення; нагадав, що Схід України – то не Дике поле і що він має давню й цікаву історію (попри те, що в радянській, та й пострадянській школі нас вчать дещо за іншими методичками). І висловив сподівання, що наступного разу зустрінеться з лисичанцями за інших обставин, більш оптимістичних. Після чого вислухав справді цікаву доповідь Миколи Ломака – і тихо вийшов у бічні двері. Чи то покурити, чи ще чогось – але до дискусії більше не повертався.

І ще цікавий, хоч і суто технічний момент. Після того, як вступне слово директорки ПК потонуло в подвоєному ревінні звукопідсилювальних колонок, Жадан ненав’язливо порадив трохи розвернути одну з них. Так, аби вона спрямовувала звуковий потік не в залу, а на сцену (де розмістились учасники «панелі»). Колонку розвернули – і відразу стало чути, що саме говорять чиновні оратори. Правда, за тими словами жодної розбірливої пропозиції, що ж робити з бельгійськім спадком, я не почув. Мабуть, акустика все ж була не на рівні.

ЛІФТ ІЗ ПОЗАМИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

Микола Ломако, як автор терміну «террафокс» і як головний архітектор міста (уже на пенсії) занурений у проблему більше за всіх учасників дискусії (а, можливо, і решту мешканців області), почав з історії. Не надто далекої, але все ж… Зокрема повідомив, що дійство відбувається на території тієї самої Третьої роти, яку описав у однойменному своєму романі Володимир Сосюра. Принагідно поділився своїм відкриттям стосовно місця народження класика.

Володимир Миколайович, звичайно, не Гомер, за право називатися батьківщиною якого сперечались аж сім давньогрецьких міст. Тим не менш, на сьогодні принаймні два українських міста не доходять згоди щодо питання, де ж народився класик. Офіційно на сьогодні це – станція Дебальцево, що на Донеччині, але Ломако розкопав, що народився Сосюра таки в Лисичанську. Сім’я поверталась додому з Брянська; вагітну матір майбутнього поета штовхнули валізою. Очевидно, поштовх був достатньо сильний, оскільки він викликав передчасні пологи. І тепер доведеться переписувати біографічні довідники. Можливо…

Руїна содова
Руїна содова

Ще цікавий момент із розповіді Ломака. Лисичанськ утворили в 1965-му з трьох поселень, два з яких від початку були містами з юридично вільним населенням – і села Рубіжне (не плутати з нинішнім містом Рубіжне, яке стоїть на протилежному березі Сіверського Дінця), де до 1861 року лютувало кріпацтво.

– Я весь час замислююсь: чи не відбилося це на характері людей – чи всі вони перемішалися, асимілювались у промисловому місті? Але це потребує окремого дослідження.

Щодо бельгійської спадщини, Микола Миколайович повідав, що сучасний на ту епоху завод з виробництва соди в Лисичанську було побудовано за технологією бельгійського хіміка і промисловця Ернеста Сольве в 1892 році. Серед засновників заводу був і російський купець Іван Любимов, але справу до рук швиденько перебрали бельгійці. І замість того, аби пити кров з пролетарів-слов’ян, розпочали розбудову того, що сьогодні зветься соціальною інфраструктурою. Зокрема – житло для тих самих пролетарів, а також розкішну лікарню. Наскільки вона відповідала вимогам часу (1899 рік - введення в дію), може свідчити той факт, що вже тоді чотириповерховий «палац» був оснащений ліфтом.

Заводоуправління Содового заводу
Заводоуправління Содового заводу

Завод пропрацював до 2009 року, а вже три роки потому (задовго до бойових дій нинішньої російсько-української війни) від нього навіть руїн не залишилось – купи битої цегли, посеред якої, правда, ще можна побачити залізобетонні кістяки колишніх цехів. Ну, і ще напіврозвалена будівля заводоуправління. Не можу стверджувати, що зводили її саме бельгійці, але вона ще зберігає певні риси колишньої краси.

Мабуть, все ж то були не бельгійці – про адміністративний корпус активісти чомусь ніколи не згадували. А шкода…

Лисичанськ, Третя рота. Міський палац культури
Міський палац культури

ФРЕСКИ

Міський палац культури не так сильно занепав, як Лисичанський содовий, але і його торкнулись негаразди в міській раді, де п’ять років воювали депутати з міським головою. І якщо всередині все виглядає більш-менш пристойно, то прилегла територія уже близька до критичного стану. Утім, схоже, цей куточок постіндустріального пейзажу – якраз те, що надихає сучасні рок-гурти. Саме тут стоїть відкрита бетонна сцена під дахом, на якому не вистачає кількох шиферин.

На порепаному асфальті перед сценою помітив намальовані червоним кільця із білим хрестами всередині. Після нетривалих роздумів здогадався: та це ж так означена соціальна дистанція для глядачів рок-концертів, які зійдуться сюди увечері. А поки що, під палючим сонцем, йшла репетиція гурту “Жадан і Собаки”. Музиканти настроювали інструменти; їхній фронтмен стояв біля мікрофона і щось набирав у смартфоні. Ми вже встигли домовитись: він відповість на кілька моїх запитань, але довелось почекати. Жадан поклав телефон у кишеню і заспівав у супроводі свого гурту.

Не можу дати жодної оцінки тим кільком музичним творам, що випало послухати: у ранньому дитинстві по моїх вухах прогулялась якась доволі крупна тварина. Але готовий заприсягтися: жодної фальшивої ноти не почув ні від вокаліста, ні від музикантів (фальш мені, дивним чином, вдається виловлювати із загального потоку музики – точніше, вона сама знаходить спосіб бити по нервах). Тож дискомфорту від цього маленького концерту не відчув. Тим простіше було ставити питання поету, коли він спустився зі сцени. Питання, визнаю, оригінальністю не відзначались. Принаймні, перші.

Я чув, ви збирались, після оголошення в країні карантину, почати новий роман…

– Ні, я не збирався писати роман. Я писав вірші, робив переклади…

У рідному Старобільську давно були?

– Я регулярно там буваю. Там родичі, друзі…

У ваших книг дуже талановиті ілюстратори. Як ви їх шукаєте?

– Та я просто спілкуюся з великою кількістю художників. Багато художників знайомих, то їх ніби й шукати не треба. Іноді щось художники самі пропонують, іноді… Остання книжка з роботами Каті Косьяненко. А ідея з’явилась відразу, бо є така промоутерка Таня Швед (Безкоровайна). Вона запропонувала нам із видавцем запросити цю художницю. Ми спробували і, здається, пішло непогано.

Цю книгу – «Список кораблів» – я потім придбав. З автографом автора віршів. В одному з інтерв’ю Сергій Жадан назвав стилістику, в якій працює художниця, «фресковою». Фрески в книзі дійсно, цікаві. От тільки… Те, що жоден із численних персонажів не усміхається – закономірно. Мабуть. Але ж ніхто з них не дивиться вам в очі. Нема в кого запитати, чому…

Ви бачите можливість якось зарадити проблемі, заради якої ми тут зібралися?

– Мені здається, треба, по-перше, залучати громадськість, щоб про це говорили. А по-друге – так чи інакше треба говорити з владою, тому що без держави такі речі навряд чи можна буде зберегти. У нас на Сході величезний пласт культури просто знищується, розпадається, деформується, тому що до нього нема нікому справи. У Харкові теж у центрі багато місць цікавих, які, ну, просто розвалюються. Чекають, поки вони остаточно зруйнуються, щоб на їхньому місці звести якісь нові будинки. Насправді такі речі є неприпустимі. Їх треба захищати, оскільки вони є нашим історичним і культурним ландшафтом.

ПРО ЛІНІЮ ФРОНТУ

Вирішив дещо відійти від мистецтва. Хоча й недалеко.

Ви написали книгу «Ворошиловград». То от мені цікаво: ви відчуваєте себе уродженцем Ворошиловградської області – чи Східної Слобожанщини, до якої належить Старобільськ?

– Та ні. Я відчуваю себе народженим на Сході України. Ясна річ, що Луганщина для мене рідна. Я тут народився, ріс до 17 років. Після того все своє доросле життя живу в Харкові. Теж іще Схід.

Я чому так ставлю питання. Навіть на цій війні «русский мир» докотився до Старобільська – і звідти його погнали назад, але в Луганську він зумів закріпитись. То може у Східній Слобожанщині люди все ж відрізняються від зденаціоналізованого пролетаріату «корінного» Донбасу?

– Та ні. Мені здається, всюди люди такі. Лінія фронту доволі ситуативна, вона могла проходити і північніше. Її і в принципі не мало бути. Те, що вона зупинилась там, де зупинилась – на мою суб’єктивну думку – це випадково. Я думаю, що на півдні Луганщини, як і на півдні Донеччини, живуть такі ж українці, як і на півночі.

Ну, можливо… Скажіть, а ви знайомі з творчістю україномовних луганських поетів?

– Когось знаю, когось ні. Більше – класичних, звичайно. З тих, хто сьогодні тут живе – менше спілкуюсь.

Як ви думаєте, чи відбувся би відомий поет і прозаїк Сергій Жадан, який – припустимо – закінчив би університет у Харкові і повернувся до Старобільська?

– Та Василь Голобородько вчителював же все життя в Адріанополі – і це не заважало йому писати геніальну поезію.

Правильно. Як виключення. Хто його сьогодні знає?

– Це вже інша річ. Питання не до поетів.

Лікарня. неоготичний модерн 1899 року
Лікарня. неоготичний модерн 1899 року

Ви науковець, кандидат наук. Ви не пробували аналізувати творчість ваших колег з точки зору сучасної філології?

– Так, я кандидат наук; був доцентом, але напередодні виборів 2004 року звільнився з посади – не був готовий підтримувати Віктора Федоровича і не хотів підставляти ні колег, ні своїх студентів, ні керівництво вишу до якого я ставився з повагою. З того часу я – вільний поет.

А дослідження про вашу творчість вам доводилось читати?

– Безперечно. Скажімо, мені страшенно цікаво було читати книгу Івана Дзюби, яку він написав ще минулого року. Для мене це було несподівано. Зовсім інший погляд, зовсім інша аргументація, інші якісь технічні та стилістичні засоби.

Як вам вдається поєднувати музичні проекти з літературною діяльністю? Скільки часу це займає, скільки енергії витрачається?

– Весь мій час належить мені. Для мене це все – єдиний потік, і я якось не поділяю свою діяльність на музичну й літературну. А енергія береться зі спілкування з хорошими людьми. Чим їх більше зустрічаю – тим більш знаходжу в собі сил.

Лікарня від бельгійців
Лікарня від бельгійців

ГОТИКА НА КРЕЙДЯНИХ ПАГОРБАХ

Оскільки на екскурсію я не потрапив, довелося влаштовувати похід до «бельгійських» руїн самотужки – благо, покинуту лікарню було видно з дороги. Справжні герої, як відомо, йдуть в обхід, тож моя стежина пролягла спочатку до колишнього гуртожитку, а нині – гімназії. Гімназії пощастило – вона понад століття стоїть ціла і навіть дещо підновлена недавно.

Екс-гуртожиток, нині - гімназія.
Екс-гуртожиток, нині - гімназія.

Піднявся вище схилом. Тут – майже субтропіки. Уже достиглі райські яблучка, алича, абрикоси. І терен на додачу. Набрів принаймні на два покинутих, але й досі добротних житлових будинки. Спитати, чий це спадок, не було в кого, але на те, що їх збудували не менш, як сто років тому, вказувала будова вікон. Не залізобетонне перекриття над рамою, а цегляна арка із замковим каменем посередині. Таких за совєтів уже не робили. Загалом, за даними дослідників, у місті є 33 об’єкти, які мають стосунок до бельгійців.

Балки Лисичанська
Балки Лисичанська

Згори побачив те, що лишилось від заводу; ще далі, вже за Дінцем – його ж відстійник із неймовірно прозорою синьою водою. У якій купатись не рекомендовано, бо можна у тому розсолі геть розчинитись. Ну, і крейдяні схили бездонних балок теж справляють враження.

Лікарню довго шукати не довелось. Мені вона здавалася витвором у стилі модерн; Микола Ломако заперечив: «неоготика». Всередину не заходив: там нічого не залишилось від первісної розкоші. Пошарпані стіни й обвалені стелі – це не те, що може вабити. Поряд із лікарнею – маленька церква у все тому ж неоготичному стилі, тільки в доброму стані і з православним хрестом на бані. За словами Ломака, тут до початку 30-х стояла протестантська каплиця, з якої згодом зробили морг. Тепер у морзі читають акафісти московські попи.

Микола Ломако
Микола Ломако

…У палаці, стоячи під сценою, читали свої твори учасники фестивалю. Коли черга дійшла до Сергія Жадана, стало ясно, що можна було спеціально за ним не ганятись задля інтерв’ю. Після суто поетичного виступу він запросив ставити йому будь-які запитання. Публіка виявилась делікатною. Найдошкульнішим було запитання, чи хотів би поет стати… котом.

– Та я ним є, насправді. Народився під знаком лева в рік тигра. Я добре ставлюся до котів.

Жадан, може, й добрий. А його Собаки?

– Та й собаки теж. У нас така була історія. У нашого барабанщика є кіт. Якось ми фотографувались із цим котом. Я його так ніжно взяв за шкірку, боляче йому не було. Ми виклали це фото в мережу – і на нас накотила хвиля гніву народного. Мовляв, нащо ми мучимо тварин. Спочатку це було для нас дивним, а потім здалося зворушливим: наскільки наша ФБ-спільнота здатна об’єднуватись навколо якихось ціннісних речей. Наприклад, котів.

Між іншим, саме в той день світова громадськість відзначала Всесвітній день котів.

Михайло Бублик, Лисичанськ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-