Як Путін убив РПЦ

Як Путін убив РПЦ

9277
Ukrinform
Кіріл тужиться, намагається «оправдать». Але на його місце уже підшуковують справжнього некроносця

З оточення Кіріла вже пригрозили Єрусалиму, що якщо той не виступить війною проти Константинополя, РПЦ розірве євхаристичні стосунки й із ним. А отже – прощайтеся, росіяни, з Благодатним вогнем.

Як бомбувати Вороніж, то вже бомбувати.

Війна між західним і східним православ`ям стає все більш реальною. І я навіть не уявляю, яким може бути продовження.

Зате майже достеменно знаю, чим все закінчиться. Московське православ`я як «світова релігія» (такою вони себе вважають) припинить своє існування. Знамення було: падіння освяченого московським священником «Союзу». Уже очевидно, що ніякого «Союзу» ні в тому, прадавньому значенні радянської імперії, ні в сенсі союзу православних автокефалій уже нема.

Російські богослови напередодні Мінського синоду радили Кірілу-Гундяєву зробити тактичний хід – поставити й свій підпис під українським Томосом. І обличчя, мовляв, збережемо і вплив на Україну хоч якийсь, можливо, теж. Український ж бо народ зла не пам`ятає…

Гадаю, це марні сподівання. Марні не через упертість Кіріла, а через те, що джина назад до пляшки вже не заженеш. Процес пішов.

Я не знаю, чи є хоч гіпотетична можливість Константинопольському патріархату дати задній хід. Гадаю, що ні. Надання Томосу може й затягнеться, але справу зроблено – дві українських церкви перейшли в інше, європейське «громадянство», і навряд чи хтось звідти їх здатен повернути у минуле – такої ганьби православ`ю не бачити.

1
Фото: RFE/RL

КАМІНЬ НА РОЗДОРІЖЖІ

Те, що здавалося волосяною тріщиною на штукатурці, все більше стає схожим на розлом тектонічних плит, які відкривають світоглядну й духовну «маріанську западину» між віруючим росіянином і віруючим українцем. І Онуфрій зі своїм кліром схожі сьогодні на героїв відомого роману Жозе Сарамаго, які намагалися трьома машинами рідкого бетону склеїти дрейфуючі в різні сторони світу частини Піренейського півострова.

Поспішний відступ із позицій радикального українофобства – участь у військовому параді та згадування у проповіді «захисників України» – це крок уперед у порівнянні з 2015 роком (коли Онуфрій у ВР не піднявся під час зачитування імен героїв України). Але що з того кроку, якщо одна нога все ще лишається по той, російський бік розлому?

Билинний камінь на роздоріжжі попереджає про неминучі втрати, в який би бік предстоятель УПЦ МП не пішов. Але це той момент, коли зволікати вже не можна.

Здається, попередній очільник УПЦ МП Влодимир Сабодан все це передбачав і робив хоча б віртуальні кроки до самостійності української церкви. Онуфрій же, очевидно, став заручником кирилівської – і отже, путінської – милості, якою й був призначений на свій пост. Його покірливість на синоді в Мінську, безсловесне (й одноосібне, без згоди Синоду) дублювання для вірян УПЦ МП кирилівської заборони на участь у таїнствах і співслужіннях з Константинопольським патріархатом – на жаль, це підтверджують.

Після рішень Константинополя УПЦ МП дрібнішає на очах, тьмяніє золото її церковних бань. Може так статися, що з часом приходи МП перетворяться на лакуни чужої цивілізації, розчиняться у часі. Хоча Константинополь все ще залишає йому голкове вушко для єднання – з надією, що «митрополит Онуфрій, і його ієрархи з мудрістю поставляться до нових змін».

Москва неодноразово намагалася подолати церковний розкол в Україні. Але так і не змогла цього зробити, показавши свою слабкість і неспроможність. І справа тут не в Філареті, і не в Варфоломеєві – просто методи й ідейне підґрунтя цього неприродного об`єднання Києва й Москви були неприйнятними ще в давні часи, а сьогодні – й поготів.

«ФЕДОТ, ДА НЕ ТОТ»

Нема релігії без легенди. Але треба відрізняти легенду від брехні. Намагання посперечатися з Фанаром мовою історичних фактів – з боку московських кліриків було поганою ідеєю. Бо ж уся історія російської імперії, сфальшована з такою ретельністю багатьма поколіннями російських пропагандистів, при зіткненні з реальними, документальними свідченнями руйнується. Не витримує денного світла, як кажуть у таких випадках.

Стільки років російські церковники вбивали в голови віруючим українцям (та й росіянам), що Київський патріархат подарований Москві Константинополем на віки вічні. Виявилося, що не подарований, а лише передано право призначати київського патріарха, та й то – з огляду на складні тоді для Константинопольської церкви часи, які, безперечно, згодом минули.

Було відомо й раніше, але – тільки тепер відкрилося багатьом, що не московська церква є матір`ю київської, а навпаки. Що справжній розкол стався у 1459 році, коли помісний синод Росії в односторонньому порядку вирішив обирати московського митрополита без погодження з Константинополем, але Константинополь це порушення канонів великодушно пробачив.

Що в рішенні московського собору, який затвердив патріаршество у 1589 році за Москвою, не значаться ані Київ, ані єпархії України (чи Малоросії), а говориться лише про «всю область Московську і всю Росію та північні країни».

Зграя придворних богословів взялася доводити, що приналежність України до РПЦ мається на увазі «за умовчанням». Але їх швидко висміяли свої ж російські богослови на кшталт Кураєва.

Тобто, як кажуть у Росії, – «Федот, да не тот». Як необачно проговорився на одному пропагандистському російському каналі доктор історичних наук Олександр Ситін: «Це вкрай негативно позначиться на РПЦ. Чому? Бо там з`ясовуються цікаві речі…»

Руйнація вигаданої історії Російського православ`я, як засвідчила жвава дискусія в соцмережах, шокувала росіян. Вони кинулися читати забутих істориків. У мережі навіть з`явилася фотожаба зі збентеженим кіногероєм, який судомно затягується сигареткою, і підпис: «Коли погортав історію церкви».

Але ж цим руйнується не тільки церква, а й імперія загалом, яка на «тисячолітнє російське православ`я» спиралася. І кожен житель цієї імперії тепер має привід замислитися: «А чи не є фейками й інші сторінки російської історії?» з його олександрами нєвскімі, дмітріями донскімі, олександрами матросовими…Чи існує взагалі таке поняття як Росія, чи не крадена ця назва, чи не запозичений болгарсько-український суржик є російською мовою?

Ми-то все це вже знаємо, а їм розкол, розпочатий Кірілом, – допоможе…

КАЗКА ПРО ПОПА

Так склалося, що в росіян дещо інше ставлення до віри, аніж в українців. Точніше – українці більш релігійні.

Просунуті ж росіяни, особливо інтелігенція, охоче знаходять час і наснагу познущатися над російськими попами. Я ніколи не бачив і не чув такої різкої критики від українських інтелігентів – навіть щодо Московського патріархату.

Справа тут у самих московських попах, які споконвіку пропагували невігластво як чесноту, а потяг до світських знань називали диявольською спокусою. Це невігластво всевладно панує в інформаційному полі Росії. І доходить до гротеску – коли судять за пост «Бога нет!» у соцмережах, коли вимагають переписати казку Пушкіна «Про попа і його робітника Балду», малюють мурали з розіп`ятим Гагаріним, моляться на ікони з зображенням Путіна і маршала Жукова, екстатично борсаються в багнюці, плазують, везучи на спинах дебелих батюшек…

Багатство знань замінюється багатством ієрархів, служіння людям – церковним бізнесом, який досяг велетенських масштабів і не заважає торгувати церковним начинням із «розкольниками» – аби гроші йшли.

Московсько-Константинопольський конфлікт ще більше розворушив цей вертеп. Російський православний волонтер Юрій Бєлановський розчаровано пише, що колись мріяв, аби всі люди навколо говорили про віру й церкву. Зараз – говорять, «у черзі в Ашані, на прийомі у терапевта, у вагоні метро, у перервах на нарадах з чиновниками, в прайм-таймах на телеекранах – всюди релігія!»

Але чи є щось про віру в цих розмовах? «Сьогодні Православ`я в Росії – це крик або навіть наказ Богу: відійди убік, не заважай, бачиш, дорослі дядьки свої справи вирішують, розборки чинять за «територіальну цілісність»... І невеличке гірське озеро православної віри вийшло з берегів. Ручаї стали мутними селевими потоками і тепер вже зносять все навколо... Юнацькі мрії здійснилися, тільки сьогодні я шкодую, що так воно є. Я тепер знаю, що навіть у найсвітлішої релігії є темний бік».

Змушений підкорюватися владі, освічений росіянин не каже зайвого. Але поразка Кіріла у війні проти Української автокефалії розверзне вуста. За сприятливих для нас умов Українська незалежна помісна церква за чисельністю приходів може зрівнятися з РПЦ, а то й випередити її – а це перетворить Кіріла з «гіганта» на карлика. І йому цього не пробачать. Бо ж «Москва б`є з носка і сльозам не вірить». І особливо жорстоко битимуть оті невігласи, на яких спирається його церква і які – дикі й неохайні, в казачих папахах, штанях з лампасами й величезних хрестах поверх ватників – вбивали українців на Донбасі. Вони не пробачать втрату величі…

ВІРА У КАНТЕМИРІВСЬКІ ДИВІЗІЇ

Колись Сталін насміхався над Папою Римським, питаючи: «А скільки в нього дивізій?»

У патріарха Кіріла є що на це відповісти. Російська армія завжди готова прийти на поміч «рускому православію», навіть якщо для цього треба буде зайти танками на чужу територію і вбити кільканадцять тисяч місцевих християн. Для цього треба лише ухвалити рішення, що «релігійні питання в Україні вже не є внутрішньою справою України», як те порекомендував російський «письменник-патріот» Ніколай Старіков. «Кантемирівським дивізіям приготуватися!» – прореагували на це соцмережі.

Брати Стругацькі передбачили російське сьогодення, коли писали, що «чорні завжди приходять до влади там, де панує сірість». Войовничий чернечий орден вже вишикувався. Офіцери (пам`ятаєте специфічне «Так точно!» в телеефірі від патріаршого прес-секретаря?) уже готові проливати кров прочан у Почаєві, знищувати в Печерській Лаврі «комарів, яких заражають в американських лабораторіях на території колишнього СРСР, щоб нести загрозу населенню». А якщо треба – то й «душить греков, тварей продажных, предателей», як закликає актор і священник РПЦ Іван Охлобистін.

Танками і церквою зруйнувати опір легше, ніж самими лише танками. Тим більше, коли церквою територія вже окупована. Бо освячені танки (як російські в ОРДЛО) «снаряд не бере», а атомна війна, оголошена російськими богословами такою, що «очистить світ від гріха», – справжнього православного не має лякати. Тим більше, що сам Путін вселив у росіян надію: «Ми як мученики потрапимо в рай, а вони просто здохнуть, тому що навіть покаятися не встигнуть».

Після цього навіть той самий Андрій Кураєв (а він ворог і Української автокефалії, і Константинополя) написав: «Тепер уже точно з Фанаром у нас різна віра».

Істинна правда криється за цією іронією!

ІДІЛ ЯК ІДЕАЛ

Сучасні теоретики «руского міра» заперечили можливість побудови російської цивілізації на основі православ`я як світової релігії. У своєму дослідженні такий собі Шевченко у статті «К дискуссиям о распаде России…» пояснив, що в РФ набуває сили іслам, відновлюється буддизм, і це може привести до міжрелігійних війн.

Єдиний вихід – жорстко підпорядкувати церкву державі, зробити її інструментом постійної реінкарнації імперії, війни із вільнодумством. Словом, схрестити РПЦ з ІДІЛом – і утворити монстра, який діятиме не переконанням, а репресіями і підкупом, використовуючи для цього силові органи держави і її бюджет.

Власне кажучи, – це вже не церква і це вже не віра. А канцелярія, яка штампує директиви для державного втручання в таку інтимну сферу людського єства, якою є віра. Таке собі міністерство єресі, побудоване на засадах маніхейського відторгнення «грішного реального світу», помислах смерті та збудженого очікування кінця світу. Пам`ятаєте путінський догмат: «Навіщо нам світ, якщо в ньому немає Росії?»

Сам Путін, попри свою позірну набожність, у жодного бога не вірить. Своїми іграми з РПЦ він намагається обдурити й Всевишнього. Бо в країні, владу над якою він захопив, уже давно не діють євангельські заповіді, вже давно правлячий клас служить не Христу, а Мамоні, а слова «не убий» на тлі тисяч ядерних боєголовок і постійних загарбницьких воєн, які розпочинає Росія, – виглядають анахронізмом.

Путін, судячи по всьому, не бачить різниці між подальшим оцерковленням суспільного життя і його ресталінізацією. І те, й інше має слугувати одній меті, сформульованій ще теоретиками «руской ідєї» – Достоєвським і Тютчевим – і підхопленій російськими царями, – ламанню через коліно і під російські шаблони всього світу.

Для цього не потрібні віруючі. Для цього потрібні солдати. А ще краще – раби. Російська православна церква з цим згодна.

МИ НЕ РАБИ

У західному християнстві віруюча людина має в ділах своїх наблизитися до Бога. У московському – терпіти насилля своїх господарів і молитися.

Тих, хто хоч трохи піднімає голову – чекає кара. Як того білоруського священика – Александра Шрамка – який зняв фоторепортаж про візит Кіріла до Мінська і мав сміливість засумніватися: а чи потрібні патріарху аж 9 бодігардів? Чого він так боїться? Розправа була швидкою – «заборона в служінні».

Еволюція загальної покори йде стрімко. Спочатку – любов до царів і Сталіна. Потім – глибока переконаність, що відміна кріпосного права 1861 року в Росії була помилкою. А зовсім недавно отець Всеволод Чаплін уже розповів росіянам про користь рабства.

«Головна проблема сучасного православ`я – це те, що ми розучилися бути рабами… – повчає о. Всеволод. – У християнській Традиції раб Божий – це раб Держави, Государя, раб судді, раб свого начальника, раб чиновника, раб поліцейського…» Рабська свідомість, радить Чаплін, дає можливість нам правильно ставитися до годинника патріарха Кіріла, до коштовних іномарок священноначалія… «Ми маємо вирощувати в собі раба».

Чи знайдеться хоч один українець, який би пристав на цю пропозицію? Впевнений, що ні. То як тоді може «Українська православна церква» Онуфрія перебувати в одному патріархаті з о. Чапліним?

Як може бути спільною віра, якщо те, що чорне для нас, для РПЦ – біле; те, що для нас війна, для них – мир; те, що для нас ненависне, для них – праведне.

Не можна, щоб Кіріл їздив по церквах без охорони, відповів у соцмережах мінському священику Шрамку його російський колега, бо «він є одним із найненависніших у світі й країні людей. І, зважаючи на те, як його ненавидять, можна з упевненістю сказати, що він праведник і мученик».

І не спитав сам себе сіромаха: а за що, власне, цього Кіріла всі так «у світі й країні» ненавидять?

Фото: RFE/RL
Фото: RFE/RL

КРАЇНА ЗДОХЛИХ КУРДЛІВ

…У Станіслава Лема, польського фантаста, народженого у Львові, є роман про одну планету, мешканці якої вирішили повернутися до традиційних цінностей. А традиції були такими – предки їхні рятувалися від хижих звірів і метеоритних дощів під бронею гігантських тварин – курдлів, а точніше – жили у їхніх (вибачте) кишковиках, як самі знаєте хто.

Втім, намагання повернути цю «народну традицію» скінчилося погано –нещасні курдлі чи через токсикоз, викликаний паразитами, чи через погану екологію, – почали мерти один за одним. Аборигени не хотіли собі в цьому зізнатися і продовжували з останніх сил тягати по безкрайніх сцьоргах кістяки здохлих велетів, обтягнутих смердючою шкірою. Переставляли їхні ноги, за допомогою довгих жердин повертали голови й махали їхніми хвостами. Бо боялися: а раптом їхні численні вороги, які далеко обігнали їх у технологіях, помітять підміну і легко захоплять оті безкраї сцьорги…

Кірілівська РПЦ стає все більше схожою на такого фейкового велета. Бо справжня церква – жива, вона живе і гріє своїм світлом. Щоб змусити її повертати голову в той бік, у який хоче цар, і пересувати ноги з тією швидкістю, за якої його не нудить від морської хвороби – для цього церкву треба умертвити. Це Путіну вдалося.

Але в Москві не люблять слабаків. А Гундяєв – слабак, бо вже не тягне він того мерця. Метрополії, що мали підпирати жердинами кістяк, уже геть розбігаються.

Чому так легко відпустив? Чому не зупинив? Не покарав? Може, тому, що вважався колись лібералом, а «ліберал» – у Росії слово матірне? Чи тому, що зобов`язаний Філарету? Сам же зізнався недавно, що «митрополит Філарет у якийсь момент життя навіть посприяв, щоб із мене була знята пляма людини політично неблагонадійної». То може, він, Кіріл, – шпигун бандерівський?

Кіріл тужиться, намагається «оправдать». Але на його місце уже підшуковують справжнього некроносця. Тим більше, що в народі вже поголос пішов: а чом би нам, раз така байда пішла, не повернутися до старообрядства?

Подейкують, на заміну є в царя дві кандидатури на прикметі – фундаменталістів-ретроградів. Це – Варсонофій (Судаков) – митрополит Санкт-Петербуржський, та духівник Путіна – митрополит Тихон (Шовкунов). Вони готові підхопити прапор і нести оте опудало курдля далі безкраїми просторами Курдлестану, лякаючи перехожих.

Навряд чи нам із ними по дорозі.

Євген Якунов. Київ

Перше фото: AP

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-