Євгенія Мірошниченко. 2. Екстрасенсорне сопрано

Євгенія Мірошниченко. 2. Екстрасенсорне сопрано

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про одну з «найвідоміших жінок давньої та сучасної України»

Робота, робота, робота… За все життя ніколи вона так і не побувала в санаторіях чи на курортах. Навіть коли сини ще були малими дітьми, на море їх кілька разів возив батько, другий чоловік Григорій Кирилович Шкільний.

З іншого боку, домашньою ґаздинею Євгенія Семенівна Мірошниченко ніколи не була. Навіть у просторих власних апартаментах вона марудилася, шукаючи привід, аби піти. Зокрема, удома, на вулиці Рєпіна, 5 (нині – вул.Терещенківська), примадонна української опери ніколи не розспівувалася. Справа не в тому, що берегла вуха та нерви сусідів, адже навіть у театральній залі, разів у 300 більшій за її помешкання, приму чули в кожному куточку. Вокалом Євгенія Мірошниченко дисципліновано займалася: до 1974 р. – у квартирі №80 у будинку письменників “РоЛіт” (“Кооператив “Робітник літератури”), що на розі київських вулиць Леніна (тепер – вул.Богдана Хмельницького) та Михайла Коцюбинського, у педагога Марії Едуардівни Донець-Тессейр, поки професорка була жива, потім – у театрі. Це попри те, що консерваторію знаменита вокалістка давно закінчила, майстерність удосконалювати належить щодня.

Упродовж цілого життя вона залишалася живою – в усіх розуміннях того слова. Свого часу була у співачки подруга й сусідка, працівниця “Інтуристу” Валентина Біленька, з якою вони жили на вулиці Червоноармійській біля Республіканського стадіону та дружили з усіма динамівцями. Не повірите, але давним-давно футболісти в театр ходили, а артисти – на футбол. Отож, пані Валентина пригадувала:

- Якби ви знали, як на стадіоні Євгенія Семенівна поводилася: волала та свистіла, наче запеклий вболівальник. Я її вгамовувала: “Женю, заспокойся, тебе ж люди впізнають!”

*   *   *

У ролі Мюзетти в опері Богемі
У ролі Мюзетти в "Богемі"

Ніколи не забудеться, що на сцені Національного академічного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка упродовж сорока років (1957-1997) примадонна заспівала майже півсотні різних партій. Особливу любов у шанувальників опери здобули: Йолан у “Милані” та Ярина в “Арсеналі” Григорія Майбороди, Венера в “Енеїді” Миколи Лисенка, Шемаханська цариця в “Золотому півнику” та Марфа в “Царевій нареченій” Миколи Римського-Корсакова, Віолетта у “Травіаті” та Джильда у “Ріголетто” Джузеппе Верді, Розіна в “Севільському цирульнику” Джоаккіно Россіні, Цариця ночі в “Чарівній флейті” Вольфганга Амадея Моцарта, Мюзетта в “Богемі” Джакомо Пуччіні, Лакме в однойменній опері Лео Деліба, Церліна в “Фра-Дияволо, або Готель в Террачіні” Даніеля Обера. Не кажу вже про те, що в її виконанні партія Лючії з опери “Лючія ді Ламмермур” Гаетано Доніцетті в історії світової опери перетворилася на справжній шедевр.

Фігаро та Розіна в опері Севільський цирульник
Фігаро та Розіна в опері "Севільський цирульник"
3-Євгенія Мірошниченко (Джильда ) та Денис Корольов (герцог) в опері “Ріґолетто”
Євгенія Мірошниченко (Джильда) та Денис Корольов (герцог) в опері “Ріґолетто”

16-у ролі Церліни в опері Фра-Дьяволо
У ролі Церліни в опері "Фра-Дияволо"

Сухе перелічення нічого вам не скаже, так? А коли я скажу, що кожному із тих сценічних перевтілень передувала колосальна душевна робота, ретельна підготовка, психологічне проникнення у персонаж, вокальне калібрування?

Майже рік у Києві готувалася, наприклад, прем’єра “Царевої нареченої” Миколи Римського-Корсакова. Сам твір, опера на чотири дії, драматичний, складний, а тут ще й партія отруєної до божевілля Марфи з важкими вокальними кантиленами. Ніхто не знає, якою ціною примі дався той образ, але прем’єрні покази мали шалений успіх. Музичні оглядачі навперебій писали, що Євгенії Мірошниченко вдалась як драматургія образу в цілому, так і вражаюча сцена божевілля героїні зокрема. Ніхто не звернув увагу, що мисткині минуло 55, але вона легко оживлювала образи молодих наречених.

Удар дошкульної сили чекав на примадонну української опери вдома. Роздивляючись букети, в одному вона побачила анонімну записку:

- Досить співати дівчаток. Поступися місцем Марічці. – Малася на увазі на 17 років молодша солістка (лірико-колоратурне сопрано) Київського театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка Марія Стеф’юк (1948).

*   *   *

23-перед виходом на сцену. Євгенія Мірошниченко та її учениця Оксана Микитенко на творчому вечорі примадонни за лаштунками палацу мистецтв Український дім, 1998 р
Перед виходом на сцену: Євгенія Мірошниченко та її учениця Оксана Микитенко на творчому вечорі примадонни за лаштунками палацу мистецтв "Український дім", 1998 р.

Від 1980 р. Євгенія Семенівна викладала в Київській консерваторії на кафедрі сольного співу, а в 1990 р. стала професором. Серед її учнів, які педагога кликали по-родинному: Женя, Женєчка, – слід назвати Раїсу Колесник (сопрано), Віолетту Вотріну (лірико-колоратурне сопрано), Марію Єгоричеву (ліричне сопрано), Ірину Колодуб (сопрано), Валентину Степову (ліричне сопрано), Ольгу Нагорну (сопрано), Наталю Шелепницьку (лірико-драматичне сопрано), Оксану Терещенко (сопрано), Катерину Стращенко (сопрано), Тетяну Ганіну (сопрано), Руслану Кулиняк (сопрано), Оксану Гаєвську (сопрано) та багато-багато інших. Траплялися роки, коли у групі сольного співу професора Є.С.Мірошниченко навчалися сім студенток; що цікаво, не тільки дівчата, а й талановиті юнаки.

5-соліст (бас) Національної опери України Сергій Ковнір у ролі Філіппа II в опери Дон Карлос_
Сергій Ковнір у ролі Філіппа II
в опері "Дон Карлос"

Про кожного з них педагог знала більше ніж усе, бо знала, ким за сумлінної, самовідданої праці кожен із них може стати. Як про мудру навчательку пригадував соліст (бас) Національної опери України Сергій Ковнір (1979):

- Сам я родом із Дніпропетровська, і коли тільки вступив до консерваторії, виникла у мене проблема з гуртожитком. Тимчасово довелося мешкати в… дитсадку на Оболоні. Одного разу вночі Євгенія Семенівна зателефонувала в той садок, вилаяла мене та зажадала, щоб я негайно перебирався до неї, оскільки такого кочового життя свого учня вона не може допустити. Та ще й жартувала: мовляв, годі викручуватися, у неї знайомі є в КДБ, тому вона все прекрасно знає про мої поневіряння. Отак я й жив певний час у Євгенії Мірошниченко вдома.

*   *   *

Попри немолодий вік, до останку вона залишалася граючим тренером. Про той період життя великої мисткині гарно написав Ігор Олександров, котрий часто бував у примадонни вдома, зробив зі співачкою не одне інтерв’ю:

- Жила Євгенія Мірошниченко досить скромно – особливо після 1994-го року, коли прийняла знову-таки безкомпромісне рішення, яке важко дається будь-якому артисту, – піти з театру. Піти, не чекаючи, коли почне зраджувати голос, коли вік героїнь сягне трагічно безглуздої невідповідності із досить солідним віком співачки. “Лебединою піснею” Євгенії Семенівни стала “Травіата”. Шанувальники оперного мистецтва і зараз, через багато років, згадують той дивовижний спектакль, коли сцена потопала в екзотичних квітах, привезених, як пізніше з’ясувалося, з Кіпру. Це була вистава-виклик всім недоброзичливцям, які хочуть насолодитися її провалом у невідповідній за віком ролі, в якій Євгенія Мірошниченко колись була визнана “кращою Віолеттою в Європі”.

У ролі Віолетти
У ролі Віолетти

Партію Альфреда у тій опері 25 травня 1994 р. виконував учень Є.С.Мірошниченко, ще мало кому відомий артист, молодий партнер Михайло Дідик (1963). Знайома всім історія прекрасної “камелії” здобула несподіваний відтінок, перетворившись на розповідь про останню пристрасть старіючої куртизанки в гаряче-червоній сукні до чоловіка, який не тільки стоїть вище її на соціальних сходах, але й до того ж набагато молодший за віком... На 32 роки. Саме тоді символічне коло у 37 сценічні роки замкнулося. В образі, в якому співачка віталась зі слухачем навесні 1957-го, у тому самому образі – Віолетти, 63-річна актриса із публікою і розкланювалася.

У колі шанувальниць
У колі шанувальниць

…Скільки разів примадонна виходила на “біс!”, із колосників на дзеркало сцени того незабутнього вечора сипалися пелюстки троянд. Коли овації вщухнули, Євгенія Семенівна звернулася до залу – як завжди, натхненно і зворушливо.

Зал плакав, прощаючись із героїнею, бо такої “Травіати” він більше не побачив. Зал плакав, прощаючись із Великою Артисткою, яка йшла зі сцени непереможеною часом. Не випадково тоді Києвом у середовищі оперних шелестіла загальна думка, мовляв, пішло з театру не лірико-колоратурне сопрано, а “пішла ціла епоха”. Адже в улюблениці публіки якось органічно поєднувалися: аристократизм – на сцені, неймовірна шляхетність – за лаштунками та людська простота – у побуті…

*   *   *

Розмінявши сьомий десяток, вона, напівсирота, відверта атеїстка, раптом згадала про Бога. Сталося це дивним чином у жовтні 1991 р., після презентації з нагоди відкриття знаменитого “довгобуду” – Харківського театру опери та балету (ХАТОБ). Як переповідала події у спогадах “Моя адреса – Радянський Союз” її хрещена матір, український хормейстер та педагог Наталя Андріївна Бабич-Енгельфельд (1938); різне в житті трапляється, інколи хрещена молодша хрещениці на сім років.

22-владикв Никодим (у миру - Микола Степанович Руснак) 1
Владика Никодим 

Так ось. Директорка (1980-2013) Харківської дитячої музичної школи №12 імені Клавдії Шульженко так виклала наступні події:

- Женя виступала у фіналі майже тригодинного урочистого концерту – така доля зірок. Після фіналу розпочався банкет, на якому місце київської прими виявилося поруч із владикою Никодимом (у миру – Микола Степанович Руснак, 1921- 2011. – О.Р.), і тут співачка зізналася святому отцю, що й досі не хрещена.

- Це можна виправити, – посміхнувся святитель.

Наступного дня двох колежанок запросили до резиденції архієпископа – на обряд хрещення, що мав відбутися в домашній капличці. Передбачалося, що хрещеним батьком стане тодішній директор-художній керівник ХАТОБу Георгій Валентинович Селех (1956-2017). Але він лише поінформував жінок про… ритуал зустрічі владикою гостей і зник у справах. Найпочесніших прихожан митрополит (1989-2011) Харківський і Богодухівський завжди вітав не в кабінеті, не на порозі будинку, а за хвірткою, просто на вулиці.

У призначений час, приємно здивовані, вони побачили благоліпного господаря, котрий пострічав майбутніх хрещену із похресницею на вулиці. Євгенія Семенівна дуже хвилювалася, коли попросила Наталю Андріївну повідомити владику, що вона хоче, щоб її хрещеним батьком став саме він.

- А хто хрещена мати? – поцікавився святитель.

Примадонна хитнула головою.

- Ну, от і добре, – лагідно сказав він і доручив провести обряд хрещення молодому паламарю, якого по-домашньому називав Олежка (у миру – Олег Олександрович Іванов; 1973; тепер – архієпископ Ізюмський і Куп’янський Єлісей)...

Як пише Наталя Андріївна Бабич:

- Так від 22 жовтня 1991-го року Євгенія Мірошниченко стала моєю хрещеною дочкою. Згодом багато років владика Никодим приймав нас у єпархії та зворушливо вітав похресницю Женю листівками зі святами Різдва Христового та Великодня.

*   *   *

У 2002 р. Євгенія Семенівна Мірошниченко заснувала Благодійний фонд імені Є.С.Мірошниченко і мріяла створити й відкрити у Києві Малу оперу України.

- Що це за неподобство?! У Москві дев’ять оперних театрів: п’ять державних і чотири приватних, куди квитки дістати неможливо. А ми, співоча нація, пасемо задніх і не можемо власні таланти – ні виховати, ні показати.

Під той дивовижний проєкт їй хотілося отримати Лук’янівський народний будинок (колись – Київський клуб трамвайників), за адресою вул. Дегтярівська, 5, збудований у 1900-1902 рр. архітектором Михайлом Артиновим (1853-1913) із урахуванням найвищих вимог тодішньої акустики. З 1910 р. у тій кам’яниці почав діяти перший у Києві кінозал, тут відбувалися вистави “Молодого театру” Леся Курбаса, “Гуртка українських акторів” під керівництвом Марії Старицької, а в 1920-х рр. діяла Народна опера, де співали Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Козловський. І – на початку своєї кар’єри – сама Євгенія Мірошниченко, юна учениця Київського ремісничого училища №6.

Непередбачувана Київрада Леоніда “Космоса” Черновецького віддала занедбаний будинок співачці – для відродження Малої опери, тоді як навколишню землю: 4,5 га – передала ТОВ “Будхол”, в оренду на десять років. Винила патова ситуація: культурологічний анклав у комерційному оточенні. Знаєте, ціна питання була у півгектара (0,45 га) землі, аби тривало і міцно на ноги зводилося вокальне майбутнє України. Півгектара було досить, щоб належним чином, із оркестровою ямою та службовими приміщеннями, розбудуватися та створити самобутній культурно-просвітницький центр у Києві.

*   *   *

Вона, сама напівсирота, котра знала не з книжок про важке дитинство та поневіряння юних сердець, тій ситій байдужості дивувалася:

- А я ж про дітей дбаю – про ваших... І своїх! Вони ж не потрібні нікому сьогодні... Їх виштовхують у світ інший, чужий і розтирають брудними підошвами їхню фахову спроможність... І вони залишають нашу батьківщину... Борделі будують, казино відкривають, повій своїх задовольняють у найкращих місцях столиці... А найкращі голоси, тут – у Києві, столиці України – не потрібні?! Що це за час такий? Чому ніхто нікого не чує? Чому всі сприймають інших тільки за ділами своїми ж цинічними? Невже й справді люди поглохли?

В українській національній культурі плем’я гастарбайтерів з’явилося не за років незалежності Неньки. Його історія вимірюється, мінімум, трьома, а максимум – п’ятьма століттями. У чім тут справа? Чому національні таланти Україні не потрібні?

12-Євгенія мірошниченко з Анатолієм Мокренком
Євгенія Мірошниченко з Анатолієм Мокренком

Гаразд до 1917 р. ми кивали на царат, мовляв, це через трикляту Московію українські письменники твори свої друкували в Женеві та Львові, а не в Києві та Полтаві. Це – правда. Потім наступні 70 років ми нарікали на більшовиків, мовляв, то комуняки викосили Українське Відродження. І це – правда. Третє десятиліття Ненька гордо носить вишиванку, але кому таланти тут потрібні?

Кров'ю обливалося серце в Євгенії Мірошниченко, коли на державні іспити до Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського завітали високі гості: російський диригент, художній керівник і генеральний директор (1988) Маріїнського театру Валерій Гергієв (1953) та його старша сестра, російська піаністка, оперний режисер, концертмейстер Пермського академічного театру опери та балету Лариса Гергієва (1952). Високі гості попросили викладача представити своїх вихованок. Послухавши, вони були просто вражені, а Євгенія Семенівна... просто розлючена:

- Ну що, дочекалися?! Завтра надійде запрошення із Маріїнки, й Україна знову втратить таланти. Так, мені, як професору, боляче дівчат відпускати, але, як мати, я розумію: Петербург дасть їм більше, ніж Київ. Подивіться, їдуть кращі! У нас співати ніде, майданчиків мало. Мала опера, про яку стільки часу говорю, невідомо коли відкриється, бо все впирається в пріоритети влади, в її нерозуміння значення високого мистецтва.

У ролі Цариці ночі в опері “Чарівна флейта”, 1966 р.
У ролі Цариці ночі в опері
“Чарівна флейта”, 1966 р.

Ще важче було примадонні української опери дійти спільної згоди із забудовниками. Тож у січні 2008 р. Герой України (2006) Євгенія Мірошниченко скаржилася:

- Через тих нових власників землі я не можу завезти декорації, збудувати оркестрову яму, розбудувати приміщення. Планувалося, театр почне функціонувати не пізніше 2011-го. Гірко згадувати, але ми навіть визначили три перші постановки, які могли з’явитися в репертуарі: “Чарівна флейта” Моцарта, “Саломея” Штрауса, “Дейдамія” Генделя... Головним диригентом у нас повинен бути Володимир Федорович Сіренко – музикант, якого я дуже шаную.

*   *   *

Дедалі більше стан справ довкола Лук’янівського народного будинку на вулиці Дегтярівській, 5 гіршав. Не зарадили ані листи до президента України Віктора Ющенка, ані до прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, ні до спікерів Верховної Ради Володимира Литвина та Олександра Мороза. Спочатку Євгенія Мірошниченко залишила сцену, потом з телеекранів зникли записи – навіть уривки! – з її концертів, через сакраментальний нє-формат перестали лунати арії та романси в її виконанні. Митець, навіть великий, без шанобливої уваги зникає в небутті.

25-Лук’янівський народний будинок, інтерєр_
Лук’янівський народний будинок, інтер’єр

Новітні реалії з їхньою суворою правдою продемонстрував один телефонний дзвінок. У справах Герой України зателефонувала в приймальню мера Леоніда Черновецького. Хотілося записатися на прийом, аби по-людськи з’ясувати: чому ще в червні 2004 р. депутати Київської міськради одноголосно проголосували за створення Малого оперного театру, відповідну постанову Київради ухвалили, а справа не зрушила з місця?

- Доброго дня, це Євгенія Семенівна Мірошниченко, народна артистка...
Пауза. Після шістнадцяти тактів тиші її перепитали:
- Вибачте, будь ласка, назвіть ще раз ваше ім’я...

Попри таке ставлення, організаційних зусиль вона, власне, не припинила, а стукала в усі двері. На одному офіційному прийнятті їй удалося познайомитися з мером... Їх навіть відрекомендували одне одному. Космос примадонну української опери не впізнав; пам’ятаєте, він же сам був співак... Земляк Є.С.Мірошниченко, харків’янин, навіть не поцікавився, чи є якісь проблеми у народної артистки УРСР та СРСР.

- Не сумніваюся, вони чекають, коли я помру, щоб взагалі прикрити ці оперні почини. Ось що коїться в країні...

…Ситуація з Малою оперою України не вирішилася за життя примадонни, а тепер і поготів пусте сподіватися. У травні 2014 р. оновлена Майданом Київрада дозволила ТОВ “Будхол”, де власником виявилася кіпрська компанія “Вейфілд Лімітед”, пов’язана з колишнім регіоналом Ігорем Лисовим, розробку проєкту землеустрою для відведення земельної ділянки площею 4,19 га на вулиці Дегтярівській, 7-7-а у Шевченківському районі м.Києва. За відповідне рішення проголосували 75 депутатів Київради, при необхідних 61.

Щоправда, прихильники ідеї знайшли в Києві інші будинки з пристойною акустикою, що за певних інвестицій могли б у столиці України перетворитися на Малу оперну сцену імені Є.С.Мірошниченко, – наприклад, Будинок культури в Дарниці, що на Лівому березі, й таке інше. Та, схоже, не від команди Володимира Кличка цього очікувати, а вже від наступного мера.

*   *   *

Мудрий педагог Є. С. Мірошниченко
Мудрий педагог
Є. С. Мірошниченко

Мешкала примадонна у розкішній квартирі на вулиці Терещенківській, 5 (колись – вул.Рєпіна), на IV поверсі. Як пригадував журналіст Ігор Олександров:

- Під її квартирою знаходилася квартира Стефана Турчака і Гізелі Ціполли – зірок нашої Національної опери. Євгенію Семенівну оточували турбота та увага – багато років поруч із народною артисткою СРСР знаходились її учениці. Мірошниченко давала їм притулок, вони допомагали педагогу по господарству. Щоразу я зустрічав там різних дівчат (потім я дізнався, що це – її студентки), які допомагали у побуті. А ще у квартирі постійно жили дві величезні собаки – вівчарки. Коли я бував у неї як журналіст, спочатку вони сприймали мене не дуже добре, але потім звикли. Хто хоч раз спілкувався з Євгенією Мірошниченко, запам’ятав її на все життя. Вона була відверта, різка у висловлюваннях і абсолютно незалежна. Напевно, тому багато колег її побоювалися і в друзі не набивались. Мірошниченко була чарівна й у двадцять, й у шістдесят років. “Цей чортів вік! Актрису повинні бачити одразу”, – вигукувала Євгенія Семенівна, але однаково вдягала яскраві вбрання, розкішні перуки, гарні прикраси. Цього принципу вона дотримувалась у повсякденному житті.

Ні роки, ні вік крутого характеру не пом’якшили. В одному інтерв’ю котрусь зі студенток професорки журналіст запитав:

- Скажіть, а чому в усьому ви так слухаєте Євгенію Семенівну?
Не стримавшись, вихованка щиро зізналася:
- Бо вона нас б’є.

І це була суща правда. Що називається, вміла Євгенія Семенівна експресивно виховувати – по-материнськи пройтися долонею по одному місцю, хоч, кажуть, рука у професорки була важка… Коли педагогічний терпець уривався, не повірите, це діяло, діяло безвідмовно, краще ніж десяток умовлянь та пояснень! Миттєво все згадувалося, розум і чуття поверталися, серце відкривалося, образ проявлявся…

Мала право Євгенія Мірошниченко повторювати, адже втілювала в життя крилатий вислів завідувача лабораторією Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М.М.Амосова, лікаря-кардіолога Володимира Миколайовича Храпунова:

- Людина коштує стільки, скільки вона віддала людям.

17-гранди української опери - Анатолій Солов'яненко, Євгенія Мірошниченко та Дмитро Гнатюк 1
Гранди української опери – Анатолій Солов'яненко, Євгенія Мірошниченко та Дмитро Гнатюк

Це стало життєвою філософією співачки й педагога, котра щиро вірила, що не краса врятує світ, а саме добро. Залишаючись ззовні залізною жінкою, вона була – навіть до малознайомих людей – доброю, чуйною, рідною людиною. Як пригадувала колишня учениця, оперна співачка Валентина Степова:

- Так, вдача у професорки була ще та... Якось Євгенія Семенівна домагалася від мене високої ноти. Як дасть кулаком у живіт – нота вилетіла одразу! А в мою одногрупницю пожбурила черевиком, хоча шпиляка там була ого-го! Та… не влучила, лише вигукнула: ”Сволото!”, а трохи згодом ніжно так додала: ”Моя ми-и-ла сволото”. А ще – гострим кінчиком ручки стукала студенток у тім’ячко (шишковидне тіло; епіфіз, відповідальний на творче прозріння; третє око. – О.Р.), примовляючи: ”Верхня нота у тебе має йти ось звідси!”

*   *   *

З іншого боку, як вихователька посміхалася, як щиро раділа, коли “мої дівчатка” вдало виступали, зриваючи оплески. У педагогіці її мета завжди залишалася чіткою:

- Я вимагаю від дівчаток, у першу чергу, розуміння, навіщо вони прийшли в стіни консерваторії. Прагну прищепити загальну культуру, зійти на певну ступінь, розкрити інтелігентність, розвинути вихованість. Сьогодні приходить молодь без царя в голові, якщо можна так сказати. Трапляються, звичайно, один-два, які правильно все розуміють, а інші... Щоб стати Народною артисткою, я мала співати цілих 18 років, нині навколо суцільні “зiрки” – “і зірка з зіркою говорить”... Але, наприклад, забери мікрофон у тієї ж Тіни Кароль! Що вона зможе заспівати?!

Чи мала вона право так говорити? Примадонна української опери сама була незабутнім явищем, яке не слухати, а дивитися ходили. Бо Євгенію Мірошниченко слід було бачити! Витончена Лючія в “Лючії ді Ламмермур” Гаетано Доніцетті, дивовижна Цариця ночі в “Чарівній флейті” Вольфганга Амадея Моцарта, незабутня Віолетта в “Травіаті” Джузеппе Верді – вона не була лише співачкою, бо стала в Україні самою оперою. Це при тім, що всі ці арії вважаються улюбленими та прикрашають репертуар кожної національної примадонни будь-якого покоління.

6-у ролі Лючії в опері Лючія ді Ламмермур
У ролі Лючії в опері "Лючія ді Ламмермур"

Став хрестоматійним підхід Є.С.Мірошниченко до підготовки нової ролі. Меломанам відомо, що за сюжетом опери “Лючія ді Ламмермур” титульний персонаж у нападі божевілля вбиває чоловіка-нелюба, лорда Артура. Аби зіграти на сцені точний образ, Євгенія Семенівна приїхала до божевільні, зустрілася з головним лікарем та попросила професора Я.П.Фрумкіна (1902-1978) показати душевнохворих. Збагатившись знаннями та власними спостереженнями, примадонна запросила Якова Павловича на прем’єру, щоб той оцінив сценічне втілення персонажу.

18-у ролі Лючії в кіноопері Лючія ді Ламмермур, 1980 р.
У ролі Лючії в кіноопері "Лючія ді Ламмермур", 1980 р.

Як розказує легенда, на запитання завідувача кафедри психіатрії Київського медичного інституту – «Як ви зрозумієте, що ваша робота мені здалася переконливою?» – прима Київського театру опери та балету відповіла:

- Якщо після спектаклю біля службового входу мене з вашої лікарні чекатиме карета із санітарами...

*   *   *

В останні роки життя видатне сопрано дуже любила розгадувати кросворди. Частенько траплялося, що зі студентками, які мешкали в квартирі на вулиці Терещенківській, вони сідали на кухні, де вдалося зробити так званий “євроремонт”, і затято сушили мізки.

21-на презентації Євгенія Мірошниченко, співак (тенор) Анатолій Підгородецький, співачка (сопрано) Олена Савченко
На презентації Євгенія Мірошниченко, співак (тенор) Анатолій Підгородецький, співачка (сопрано) Олена Савченко

Проте у лютому 2008 р. життя Євгенії Семенівни Мірошниченко різко перевернулося. Далася взнаки колосальна вітальна втома. У 1990-х роках доля виявилася немилосердною: належало пережити драму із засудженням на п’ять років одного із синів, згромадилася матеріальна скрута, дратували часом понівечена квартира, п’ятьма собаками погризені меблі. На все це нашарувалася боротьба за створення в Києві Малого оперного театру, в ході якої їй довелося пережити 11 судових засідань… Таке могло статися лише за років «молодої талановитої команди» “космічного” мера: будівлю під об’єкт культури виділили, передали на баланс одним, а землю, на якій історична кам’яниця стоїть, продали іншим...

І тоді лікарі поставили жахливий діагноз – злоякісна пухлина грудей. Мужньо боролася з хворобою примадонна і відкрито просила гостей напередодні свого ювілею, святкування якого друзі влаштували Євгенії Семенівни в ресторані:

- Не треба нести мені віники за 200 гривень! Одна квітка – і 20 гривень у конверті. Все! Я не приховую, потрібна матеріальна допомога!

В Україні грошей на лікування та операцію в Німеччині, на жаль, не знайшлося:

- У Києві я зверталася і до міністрів, і до високопосадовців, але ніхто не відгукнувся. Я зверталася до Віктора Ющенка та Леоніда Черновецького – теж безуспішно. Спонсор операції знайшовся в Москві. Гроші дав колишній львів’янин – шанувальник мого таланту...

Той добродій, Володимир Євстахійович Бабій, сам зорганізував усе: зателефонував у Мюнхен, домовився із кращими фахівцями, оплатив операцію, хіміотерапію, реабілітацію. У спеціалізованому медичному центрі в Мюнхені, Баварія, 16 вересня 2008 р. зірку сцени прооперували. Потім вона пройшла курс хіміотерапії й кілька місяців спостерігалася в реабілітаційній клініці в Альпах. Після повторного огляду хірург-онколог привітав пацієнтку і резюмував: операція минула успішно, більше того – фахівці навіть не очікували подібного результату. Рідні сподівалися, що Євгенія Семенівна житиме стільки, скільки її мати Сусанна Григорівна, котра дожила до 97-ми років. Все велося непогано, після хіміотерапії навіть волосся відросло.

*   *   *

О, людські мрії, о нездійсненні бажання.

Майже ніхто зі знайомих не знав, як наприкінці життя Євгенія Семенівна сумувала за рідним селом. Вона, примадонна української опери, страждала, що не в змозі збудувати там маленьку капличку.

Якийсь депутат-невіглас мав і ставив церкву, а вона, прима, коштів не мала...

- Колись у нашому селі стояла гарна велика церква. У роки війни вона слугувала прицілом для німецьких батарей. Принаймні я пригадую, що гітлерівський обстріл завжди починався з храму. Залишився там один пагорб... І всім на це начхати. А у мене це – біль. Село наше за сімдесят кілометрів від Харкова на річці Сіверський Донець. Раніше воно називалося Графське; колись цариця Катерина подарувала його графу Івану Гендрікову; там було тисячу двісті дворів, для сільських дітей царедворець дві школи відкрив. Так виникла величезна літня резиденція. Молодою дівчиною моя мама жили в садибі нащадків графа, які любили мистецтво. Уявіть, мама моя співала в їхньому театрі...

У голові не вкладається, але в селі Вовчанського району Харківської області був театр! Тепер нема – ні театру, ні церкви, ні клубу, а садиба розкрадена.

І село більше не називається Графське. Тепер воно – Перше Радянське.

- О, як би я хотіла повернути стару назву! Як хотіла, аби люди в тому селі, де стоїть стела з написом “Тут народилася Євгенія Мірошниченко, народна артистка України”, – стали освіченішими, культурнішими. Для цього вони повинні мати можливість ходити до церкви, а поки людям ніде зібратися. Кожен замикається у власній хаті, тоне в колі життєвих проблем. На храм я зібрала лише 30 тисяч гривень (це тоді, що зарплата у народної артистки УРСР та СРСР, професора Національної музичної академії України була 700 гривень. – О.Р.)… На ці гроші навіть капличку не поставиш. Не я помітила: якщо в селі немає святого місця – воно вимирає. Шалено страждаю від цього. Люди повинні вірити. Не ми вигадали віру, не нам її скасовувати ... Втім, не думаю, що до моїх слів хтось прислухається. І це моя гіркота, моя печаль.

*   *   *

Разом із тим, вона залишалася справжньою жінкою: пестила свої білі “Волги” і раділа, коли від президента України Леоніда Кучми їй подарували іномарку. Євгенія Семенівна шаленіла від улюблених парфумів “Eden Cacharel”, зналася на прикрасах, хоча носила чеську біжутерію, а ось діамантів не нажила. Одягалася прима доволі просто, у манто не загорталася, щедро могла поділитися чи то із родичами, чи то з подругами – байдуже чим: стильною жіночою сумочкою, новими черевиками.

- Я – дитина війни, у тринадцять років пішла працювати на завод, а пільг ніяких не маю, навіть за звання і вислугу років – усе познімали. Якби я жила на Заході – застрахувала б свій голос, була б багачкою, а потім заповіла голосові зв’язки вченим для досліджень... Ми вмираємо не від старості, а від образ. Та й взагалі, для того, щоб людині відбутися, вона має пройти перевірку на міцність: фізично голодувати, перемогти холод, здолати злидні, тільки тоді можна стати справжнім фахівцем.

Євгенія Мірошниченко з онуками
Євгенія Мірошниченко з онуками

Восени 2008 р., в останню осінь, просто на її очах трапилася дивна подія. Із молодшою сестрою Зоєю Семенівною Хужко вони сиділи на “єврокухні” на вулиці Терещенківській, 5, про щось гомоніли… Раптом у прочинені двері балкону залетів міський голуб. Нікого не лякаючись, сіла птаха на підлогу і подибала углиб квартири, а на неї вирячилися дві ошелешені собаки господарки – Зайка та Адка.

Довгим поглядом проводжали голуба сторожі, але не загавкали. Походив кімнатою птах, походив, скоса Євгенію Семенівну оглянув, а та привітно насипала на підлогу якихось зернят. Подзьобав небесний гість їстівне, ще раз скоса оглянув ґаздиню та й випурхнув собі з Богом.

- Знаєш, що дивно, – порушила тишу примадонна, звертаючись до сестри, – таке у мене тут, у вітальні, діється не вперше.

*   *   *

Як пригадувала в одному інтерв’ю Зоя Семенівна Хужко:

- Коли Женю вже готували до поховання, народу в квартирі було повно. Зайка лежала під роялем і в трансі дивилася на труну – не хвилювалася, не гавкала, не скавчала. За деякий час я вийшла вигуляти собак, а сама сіла на лавку, чекаючи поки ті зроблять всі свої справи. Трохи погасали колами по двору ті двійко, раптом Адка вистрибнула на лавку, слідом за нею заскочила Зайка. Обсіли вони мене з обох боків та щільно притиснулися. Я ледве не заридала...

Попри бездуховність епохи, окуповану шансонною культурою, власного способу життя примадонна української опери не змінювала. До останнього дня професорка допомагала “моїм дівчаткам”: давала дах над головою, годувала, часом – вдягала, викладала, журила, напучала, надихала.

Власним коштом “спiвоча душа українського народу” зробила ремонт у 20-му класі та зорганізувала перетяжку зношених меблів. Щоб “мої діти” взимку не мерзли, вона придбала потужний масляний радіатор, завезла чайний сервіз, купила електрочайник, щодня щось смачненьке до чаю приносила. Навіть на ранок понеділка, до якого покійна не дожила, було призначено черговий урок вокалу з талановитою вихованкою. Але той весняний понеділок уперше почався без Неї.

*   *   *

Поховали Євгенію Мірошниченко в її улюбленому рожевому костюмі та нових чорних черевичках 29 квітня 2009 р. в Києві, на Байковому кладовищі – ділянка №52а. Лягла вона в рідну землю між могилами хірурга Олександра Шалімова і нардепа Михайла Сироти. Це – неподалік від останнього прихистку академіка Миколи Амосова. Віддати останню шану великій співачці прийшли колишній президент України Леонід Кучма, віце-прем‘єр Іван Васюник, актори Богдан Ступка, Раїса Недашківська, Тетяна Камбурова, поет Іван Драч, співаки Віталій Білоножко, Володимир Гришко, інші.

“Відійшла у вічність українська Марія Каллас”, “Померла Цариця ночі”, “Затихнув український соловейко” – квилили некрологами національні та іноземні видання.

Як зазначила проректор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського Олена Берегова:

- Всі, хто спілкувався з цією людиною, хто чув її спів, ніколи не забудуть яскравої творчої зірки, її енергії, натхнення. Це була Людина-Свято, особа широкої душі.

*   *   *

Минуло два місяці після раптової смерті “Національного надбання”, як переконували газети. На спорожнілій кухні літньої днини утрьох сиділи молодша сестра прими, Зоя Семенівна, колишня студентка Валерія “Лєра” Кузнєцова та її матір. Аж раптом теленькнув телефон, і діловий голос запитав:

- Перепрошую, а можна поговорити з Євгенією Семенівною? Це з міськадміністрації вас турбують.

Відверто кажучи, Зоя Семенівна розгубилася, а потім видала все, що накипіло:

- Невже у вашій мерії ще не знають, що почесний громадянин Києва Євгенія Мірошниченко померла 27 квітня?!

Що з них узяти? Співчуття родині висловили із близького та далекого зарубіжжя, тоді як Київська міська держадміністрація – ні квіточки, ні телеграми не надіслала.

Знаєте, як вшанував пам'ять уряд на чолі з тодішнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко? На надгробок видатній співачці виділив 10 тисяч гривень. Стільки приблизно коштують кілька гранітних сходинок. На одному з українських сайтів, що пропонують ритуальні послуги, родичів зацікавила світлина стандартної надгробної фігурки янгола з мармуру – заввишки 50 сантиметрів. Ціна, щоправда, виявилася не по кишені – дві з половиною тисячі доларів... Тож на перший рік вони поставили на могилі тільки хрест, хіба що, студентки-учениці посадили обабіч дві туї.

*   *   *

Подібного розміру особистостей ми, їхні сучасники, погано розуміємо, бо зрідка бачимо суть, вважаючи, буцімто, вони – ніякі не небожителі, а звичайні смертні. Це у нас від пролетаріату, який переміг здоровий глузд.

Унікальність великих митців полягає у тому, що кожен із них – Неповторність. Самобутність, взагалі, – поштучний небесний товар. Таких Господь серійно не виготовляє. Людина, яка крокує вулицею, володіє розмовною мовою. Справжній співак, окрім розмовної, опанував мову музичну.

Тільки уявіть: слово, одягнене в музику, сенс, опоряджений у найтонші мелодійні відчуття світу, – яке це багатство, яка енергія!

- Маю вам сказати, – якось зізналася Євгенія Семенівна студенткам, – співак, здатний опанувати зал, оволодіти увагою і думками слухача, зробити так, щоб кілька тисяч людей одномоментно затамували подих, такий співак – екстрасенс. Велике щастя стояти на сцені й відчувати, що впливом своєї правди ти не даєш ломитися в чиюсь душу заздрості й черствості, мстивості й дворушництву.

Що це значить?

- За таких обставин концертний зал, де кожна людина абсолютно добра, на кілька годин перетворюється на майбутнє суспільство вищого порядку, яке на нашій землі ми навряд чи коли-небудь створимо.

Олександр Рудяченко

Читайте також: Євгенія Мірошниченко. 1. Колоратурна Віолетта

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-