Євгенія Мірошниченко. 1. Колоратурна Віолетта

Євгенія Мірошниченко. 1. Колоратурна Віолетта

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про одну з "найвідоміших жінок давньої та сучасної України"

До останнього віри Євгенія Мірошниченко не втрачала, руки не опускала, а як сильна й яскрава жінка, розуміла епоху та своє в ній місце:

- Попри все, ми будуємо нове життя! Але ж навіть генеральне прибирання в хаті нереально виконати за день. Для держави – потрібні роки. Треба терпляче чекати, не сіпатися, не йти на поводі в авантюристів, які грають на хворих темах людей. Своїми очима я бачила, як роздавали гроші тим, хто в Києві мітингував. Подібний випадок мав місце, до речі, коли я концертувала Канадою: тамтешні націоналісти підбурювали людей не йти на наш виступ. Вони стояли з плакатами і щось вигукували. Побачивши це, наш імпресаріо дістав з кишені гроші й почав кидати – просто в юрбу, пропонуючи людям набити кишені і… йти додому. Що ви думаєте? За кілька хвилин перед залою не залишилося жодного мітингувальника.

Здавалося, невиліковна хвороба успішно переможена.

Євгенія Мірошниченко
Євгенія Мірошниченко

Народну артистку України виповнювали плани – ставити на Малій оперній сцені міні-спектаклі, плекати учениць, передаючи їм свої знання. Ще в п’ятницю, 24 квітня 2009 р. професорка провела індивідуальні заняття в Національній музичній академії України імені П.І.Чайковського. Проте…

Раптово і тихо, перед Великоднем, на ранок 27 квітня 2009 р. у Києві Євгенія Семенівна Мірошниченко померла. Народ вірить, на Великдень і під час Поминального тижня Небеса прочиняться настільки широко, що померлі душі святенників одразу потрапляють в Райський сад, де відтепер співає й український солодкоголосий Соловейко.

Казали, відірвався тромб. Начебто, о четвертій ранку вичавлена нестерпним життям у суверенній, але скомерціалізованій Україні, примадонна української опери підвелася з ліжка, прочовгала кімнатою, прямуючи до ванної кімнати, знепритомніла і – впала. Сталося це тоді, коли в квартирі була лише одна студентка зі своєю мамою. Поки викликали “швидку”, було пізно.

*   *   *

Майбутня зірка національної сцени Євгенія Семенівна Мірошниченко народилася 12 червня 1931 р. у селі Перше Радянське (нині – с.Графське) Вовчанського району Харківської області й стала другою дитиною в простій сільській родині.

Батько, Семен Олексійович Мірошниченко (1899-1943) шоферував, а мати – Сусанна Григорівна Мірошниченко (1903-2001), стояла за прилавком у місцевому сільпо, хоча на початку минулого століття співала Наталку Полтавку в… театрі Вовчанського маршалка повітового дворянства, обер-церемоніймейстера Двору, графа Василя Олександровича Гендрикова (1857-1912). У Голодомор проста родина з двома дітьми вижила лише тому, що Семен Мірошниченко працював механізатором на місцевій МТС, тоді як у їхньому дрібному селі померло більш як 230 людей.

Женя та Люся Мірошниченки, 1941 р.
Женя та Люся Мірошниченки, 1941 р.

Окрім Жені, у батьків підростали старша Люся (1929), котра закінчила медичний технікум у Вовчанську та в одній з Харківських лікарень до самої пенсії працювала медсестрою, і найменша, Мізинчик – Зоя (за чоловіком – Хужко; 1936), та стала адміністратором Національної опери України. Дітей у сім’ї могло бути чотири, однак старша дівчинка померла у віці двох років; звали її, між іншим, Євгенія. Мати часто про це живій дочці нагадувала, примовляючи:

- Женюшо, мило, у тебе ж двійничок є! Померла сестра за тебе переживає, хвилюється там, на небесах...

Отож народилася майбутня співачка відповідальною за дві людські душі, тож і горя скуштувала за двох, а поневірянь – так, мабуть, за всіх трьох.

*   *   *

Найменша, Мізинчик так пригадувала середулешню сестру, котра все життя була їй і матір’ю, і подругою,й сестрою, приказуючи: “Ти, Зою, – моя третя дитина”:

- Женя працювала слюсарем із ремонту радіоапаратури. Тому собі й знайомим телефони завжди самотужки ремонтувала. Із трьох сестер – мене, Людмили і Жені – саме вона була заводіякою: по дахах лазила, ластів’ячі гнізда дерла, на баштані цупила кавуни, а ще як ніхто інший смачно готувала вареники.

Роки радянсько-німецької війни сім’я здолала з величезними труднощами. Батько, котрий служив танкістом, у 1943-му пропав без вісті. Не тільки в дитинстві, а й у зрілому віці із такою долею Євгенія не змирилася, бо віри не йняла: не міг із ними тато так вчинити, ну, не міг... За юності вона мимохіть виглядала Семена Олексійовича з-поміж військових у харківських госпіталях, де виступала з ансамблем, де неодмінно, по закінченні імпровізованого концерту в “червоному куточку”, дівча обходило всі палати лежачих хворих із надією: – А може? Лише у 1970-х рр. з’ясувалося: танкіст Семен Мірошниченко помер під Саратовом від отриманих у бою ран. Дізнавшись, де знаходиться справжня могила тата, українська прима на радощах забула в купе поїзда… валізу з прикрасами, театральними костюмами і перуками. Коли начальник поїзда дізнався, хто саме загубив багаж, справно все повернув мисткині.

…Тим часом, попри щирі сподівання середньої дочки, у 1943 р. мати Сусанна Григорівна лишилася одна з трьома дітьми – Люсею, Женею і Зоєю. Якою в дитинстві була майбутня знана співачка, залишила спогади “Моя адреса – Радянський Союз” її подруга-харків’янка, український хормейстер, педагог, заслужений діяч мистецтв України (1998) Наталя Андріївна Бабич (у дівоцтві – Енгельфельд; 1938):

- Євгенія Мірошниченко мала славу відчайдушної хуліганки із вибуховим темпераментом. Якби їй не була притаманна така шалена харизма, чи збирала б співачка повні зали, чи грала б такі безпрецедентні опери й спектаклі. У Харкові 1940-х років трьома друзями Жені стали три Вадими, три хулігани, які носили фінки за халявами чобіт.

*   *   *

23 серпня 1943 р. Харків було визволено, і старших сестер – Люсу та Женю – зарахували до Спеціалізованого жіночого ремісничого училища №5. Тут, на вулиці Мельникова, 5, починаючи з листопада 1943 р., сестри навчалися на зв’язківців. В новому, суровому оточенні таких як вони напівсиріт належало виборювати власне місце, берегти власне “Я”, самоідентифікуватися, аби не втратити особистість. Гарних манер молодим вихованицям там не прищеплювали. Тому перше, що зробила в училищі середня сестра, Євгенія виколола на руці букву “Є”, хоча потім… татуювання випікала.

Три сестри
Три сестри

Контингент, доповім вам, в училищі зібрався ще той. Співробітники міськкому комсомолу збирали на вокзалах та по малинах безпритульних підлітків 12-16 років, малолітніх злодюжок і звозили в ремісничі училища Харкова….

- Аби приборкати незайману вольницю, у нас, в училищі, ввели військову дисципліну: розділили всіх по ротах і загонах, призначили командирів, вирядили в однострій. Воєнруком в училище призначили колишнього моряка, пораненого в перших боях і за станом здоров’я звільненого в запас. Щодня чергові обов’язково драїли у нього палуби (підлогу) – рішуче належало позбуватися вошей та корости!

Витримати не кожен міг. Невдовзі Люся Мірошниченко освіту покинула та повернулася додому, а Женя обрала фах слюсаря-складальника. Система ПТУ підпорядковувалися єдиному для країни завданню: усе для фронту, усе для Перемоги. Тож 12-14 річні дівчатка ремонтували… щити для підводних човнів. Першими інструментами майбутньої Цариці ночі стали зубило та молоток.

- Тільки потім в училищі ввели радіосправу, і буквально за півроку навчання ми вручну мотали детекторні котушки для приймачів. Між іншим, з “Трудових резервів”, як тоді називалася система профтехосвіти, вийшло багато відомих людей: Герої соціалістичної праці, директори заводів, вчені, артисти, маляри...

*   *   *

Зіновій Заграничний
Зіновій Заграничний

Товариської вдачі, бідова Женя Мірошниченко брала участь у гуртках художньої самодіяльності: спочатку – танцювала, бо мріяла стати балериною, потім – співала в хорі, яким керував хормейстер і композитор, музичний керівник театрів “Веселий пролетар” і “Гезкульт” Зіновій Давидович Заграничний (1899-1966). Саме він розгледів талант 13-річної вокалістки. Сталося це у дивний спосіб. Одного разу училище чекало на планову санітарну перевірку. Прибравши власну палату, одна із вихованок натирала мастикою підлогу в коридорі й голосно виводила арію… Антоніди – “Не про те сумую, подруги”, нареченої Богдана Собініна із третьої дії опери “Життя за царя” (“Іван Сусанін”) Михайла Глінки.

Крокуючи коридором, комісія зупинилась і розчулено дослухала романс до фіналу. Так напівсирота Женя Мірошниченко стала солісткою хору місцевих “Трудових резервів” – на емблемі абревіатура ТР на тлі шестерінок тоді для учениць здавалася зіркою героя Радянського Союзу. Як зізналася в одному інтерв’ю сама примадонна української сцени:

- Від 1947-го року я вже співала в Москві, у Великому театрі. Бо ж Йосип Віссаріонович дуже любив щорічні огляди художньої самодіяльності “Трудових резервів” Радянського Союзу, а мене саме в ці “резерви” й запхнули ...

Ну, не хотіла Женя співати – хоч ти лусни, бо намірилася стати балериною. Не все велося тоді кумедно. Стався у ті часи випадок, який міг поставити хрест і на житті, й на кар’єрі, коли, перехвилювавшись за лаштунками урядового концерту в Білокам’яній, дівчина-підліток виконала “Вечірню пісню” композитора Кирила Стеценка на вірш Володимира Самійленка… “задом наперед”! Тобто, завела Женя з кінця, із третього куплету:

- Не слухає сонце, за гору сідає / І нам посилає на всю ніч “прощай”! / Ой сонечко ясне, невже ж ти втомилось, / Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!

*   *   *

Що значить татуювання на руці у вигляді букви “Є”…

Вела вона своєї і – прекрасно почувалася!

- Головне, співаю і думаю: “Ой, а що ж це за куплет у мене? Невже третій?! Гаразд, думаю, заспіваю за ним – другий, а потім – перший. Хто там текст знає?” З іншого боку, могла б і зовсім розгубитися, втекти зі сцени. Але де б тоді опинився мій керівник, Зіновій Давидович Заграничний – на Колимі? У такому разі Йосип Віссаріонович точно сварили б його: “Пачэму неподготовленного рэбенка выставили на сцену?”

Минулося, коли останній акорд потонув у бурхливих оплесках. Успіх був величезний. Та коли солістка опинилася за лаштунками, перше, що дівчинка побачила – бліде до мертвого обличчя хормейстера, якому робили… внутрішньовенне вливання.

- Зіновію Давидовичу, з вами щось трапилося? – щиро поцікавилася вона.

- Чортяка! – лише витиснув із себе диригент, а сам заплющив очі.

Переживши такий концерт у Москві, власних учениць Євгенія Семенівна, як професорка Національної музичної академії завжди наставляла:

- Як хочете мені, викручуйтеся на сцені! Забули слова? Що на думці, те й співайте!

*   *   *

Євгенія Мірошниченко
Євгенія Мірошниченко

Події розвивалися стрімко. По закінченні Спеціалізованого жіночого ремісничого училища №5 слюсар-складальниця 1-го розряду Женя Мірошниченко трудилася на Харківському електромеханічному заводі (ХЕМЗ). Аж раптом сталася велика біда.

У голодному 1948 р. по селах народ дичавів, втрачаючи людську подобу. За письмовим наклепом інваліда-фронтовика, котрий жадав обійняти материну посаду, за звинуваченням у розтраті завідувачці сільпо села Першого Радянського Мірошниченко С.Г. впаяли десять років. Щоправда, через вісім місяців гарної поведінки Сусанну Григорівну випустили, коли справу переглянули після колективного звернення обурених односельців. Поки мати не повернулася з колонії, саме 17-річна Женя прийняла на себе казенне утримання в Харкові молодшої сестри, 11-річної Зої, і зробила все, аби Мізинчика зарахували до Спеціалізованого жіночого ремісничого училища №5.

Тим часом, дедалі частіше голосисту співачку, учасницю художньої самодіяльності… пожежної частини запрошували до Києва виступити в концерті. Коли вдома все налагодилося, у 1950 р. Женя Мірошниченко вирушила до столиці УРСР, де вступила до Київського ремісничого училища №6, що знаходилося тоді на вулиці Жилянській, 43 (тепер на його місці – головний офіс ПАТ “ОТП Банк”). Ручні й машинні роботи, вишивка, технологія швейних виробів, виробнича практика на фабриці імені Максима Горького (тепер – ВАТ Київська швейна фабрика “Желань”) – щороку 250 дівчат саме звідси отримували путівку в життя.

Олександр Климов
Олександр Климов

Співати Женя Мірошниченко не полишила і в КРУ-6, а її новим педагогом музики став “абсолютно приголомшливий хормейстер”, диригент зведеного хору Київських ремісничих училищ Микола Степанович Лубенський. Отож, невдовзі юна харків’янка стала солісткою. На концерті художньої самодіяльності до поточної річниці Жовтня у 1950 р. самородка почув тодішній директор (1948-1954) Київської консерваторії, професор Олександр Гнатович Климов (1898-1974). Як головний диригент (1942-1945) Державного симфонічного оркестру УРСР, маючи ідеальний слух, він наказав талановитій дівчині наступного дня зайти до нього. Та погодилася, прийшла – і без документа про середню освіту була зарахована на перший курс консерваторії.

*   *   *

У шинельці та суконці провінційного ремісничого училища Женя соромилася відвідувати заняття – навколо було стільки розцяцькованих столичних штучок, які чужинку називали на прізвисько “Ремесло”. Навчання вона кинула і на початку п’ятої п’ятирічки повернулась у… лави молодого пролетаріату – закінчувати освіту в КРУ-6. Окрім хормейстера долею вихованки опікувалася й директорка Київського ремісничого училища №6 Антоніна Михайлівна Ситникова… Як? Порадами та ділами. Уявіть собі, 16 травня 1951 р. вона продиктувала учениці заяву на ім’я заступника начальника Київського обласного ремісничих, залізничних училищ та шкіл ФЗО УРСР Міністерства трудових резервів СРСР тов. Лук’янова, аби казенним коштом той дозволив купляти трамвайні квитки… для проїзду в державну консерваторію.

Михайло Гречуха
Михайло Гречуха

Коли Київська державна консерваторія готувалася до чергового звітного концерту, керівництво країни забажало послухати… Євгенію Мірошниченко. Дівчину розшукали – вона працювала і мешкала в робітничому гуртожитку… столичної швейної фабрики. Втікачку привезли до голови Верховної Ради УРСР Михайла Сергійовича Гречухи (1902-1976), і той прочитав неслуху лекцію:

- Чому це ти, Женю, вирішила, що голос, яким тебе нагородила природа, – твоя власність? Це власність українського народу! Тому повертайся до консерваторії: не дури, а вчись! І ніхто тобі більше й слова не скаже!

 Марія Донець-Тессейр
Марія Донець-Тессейр

Після тієї по-батьківськи теплої розмови дівчина повірила та покинула опиратися долі, повернулася до навчання і… дивувала викладачів успіхами. Неймовірно, але з незакінченою середньою спеціальною освітою у 1951 р. слюсар-складальниця 1-го розряду опинилась у класі професора Марії Едуардівни Донець-Тессейр (1889-1974), котра виховала цілу плеяду самобутніх вокалісток, рахуючи Ірину Масленікову (1918-2013), Надію Куделю (1936), Віолетту Вотріну (1939-2005) та Раїсу Колесник (1939), а також написала низку наукових праць з теорії та питань викладання співу.

Незабутні студентські роки
Незабутні студентські роки

Людина енциклопедичних знань, Марія Едуардівна вільно володіла французькою, італійською, німецькою, польською мовами, але виявилася простою у спілкуванні жінкою, котра стала другою матір’ю для Жені Мірошниченко. Мало ж було навчила студентку співати, належало сформувати особистість, тоді, можливо, колись і виявиться явище. Як ви розумієте, обов’язкові в ті роки ідеологічні дисципліни “історичний матеріалізм” і “діалектичний матеріалізм” не входили в число улюблених предметів колишньої петеушниці, й Женя часто їх прогулювала, а іспити з них тричі завалила. Навіть це не завадило здібній четвертокурсниці бути прийнятою до трупи столичної опери.

*   *   *

у ролі Віолетти в опері “Травіата”, 1957 р.
У ролі Віолетти в опері
“Травіата”, 1957 р.

Опанована вокальна школа далася взнаки. Випускний іспит у консерваторії став і публічним дебютом Євгенії Мірошниченко. Відбувся він на сцені уславленого Київського академічного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка. Навесні 1957 р. вихованка М.Е.Донець-Тессейр виконала партію Віолетти з опери “Травіата” Джузеппе Верді. Вимогливого слухача вразив рідкісний за красою голос, тонке чуття композиторського стилю, гнучка кантилена, щирість і правдивість у відтворенні глибоких почуттів героїні.

Подальші сорок років (1957-1997) вона служила солісткою (лірико-колоратурне сопрано) Київського державного академічного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка, повсякчас дивуючись:

- По факту в консерваторії я закінчила тільки чотири курси, а диплом отримала вже тоді, коли була народною артисткою (1965 р. – О.Р.). До всього іншого, у мене навіть шкільного атестата не було. Коли оформляли на роботу в театр, ніхто не запитав, чи маю диплом, чи ні – просто попросили написати заяву. Потім я все-таки закінчила вечірню школу заводу “Арсенал” на вулиці Енгельса (нині – вул.Лютеранська) і занесла документ у відділ кадрів. Моя самовпевненість меж не знала. Прийшла народною артисткою та й кажу: “Свого часу я, знаєте, не отримала диплом, бо не мала атестата зрілості. Ось вам атестат!” Протягом сорока хвилин мені диплом виписали… Коли я принесла документ у клас Марії Едуардівні Донець-Тессейр, та вигукнула: “Господи, Женю, яка ж ти аферистка! А якщо комусь спаде на думку підняти архіви, а ти там жодного іспиту не склала?!”

Молода солістка Київського театру опери та балету
Молода солістка Київського
театру опери та балету

За надмірні ризики в долі молодого таланту відповідальність несе Небо. У 1958 р. професорка Марія Донець-Тессейр підготувала випускницю Євгенію Мірошниченко до надскладного IV Міжнародного конкурсу оперних співаків у Тулузі (Le Concours International de Chant de Toulouse), регіон Південь-Піренеї, де вокалістка стала лауреатом, одержала II премію й кубок міста Парижа. Гран-прі того року теж, між іншим, забрала наша землячка з-під Одеси, колишня солістка (лірико-колоратурне сопрано) Київського театру опери та балету Галина Олейніченко (1928-2013), котра виїхала до Москви, бо перейшла до трупи Великого театру.

Тим часом у Києві на лауреатку Євгенію Мірошниченко чекали не фанфари, а добряча прочуханка. Її наставниця, Марія Едуардівна педагогом була суворим, гранично вимогливим, так і заявила:

- Чула я запис конкурсу, передавали по радіо. У “Снігуроньці” фінал ти, Женю, співала, наче собака на паркані.

*   *   *

Євгенія Мірошниченко
Євгенія Мірошниченко

Вперше Євгенія Мірошниченко зрозуміла, яким насправді непростим є фах оперної співачки: з одного боку – твій педагог, а з іншого – професійний репертуар… редагує публіка. Як? Ну, скрізь, де б не виступала солістка, її благали заспівати популярний романс “Соловей” Олександра Аляб’єва на вірші Антона Дельвіга, який артистка геть зненавиділа, тоді як упродовж кар’єри хотілося співати партію Лючії з опери “Лючія ді Ламмермур” Гаетано Доніцетті та драматично огранювати арію Марфи з “Царевої нареченої” Миколи Римського-Корсакова.

У 1960 р., коли оперні артисти з Радянського Союзу вперше потрапили на стажування до міланського “Teatro alla Scala”, Євгенія Мірошниченко також опинилась у складі делегації. Ремесло вона шліфувала не у кого-небудь, а у знаної іспанської прими (колоратурне сопрано) Ельвіри де Ідальго (Elvira de Hidalgo; власне: Elvira Juana Rodríguez Roglán; 1891-1980), колишнього педагога оперної діви Марії Каллас. Послухавши групу прибулих стажерів, педагог усміхнулася й зробила однозначний вибір. Чому? Це ще помітив видатний співак Іван Козловський:

- Наша Женя не тільки співачка від Бога, а ще й справжня актриса від Бога. Таке поєднується дуже рідко. Воно було, мабуть, лише у легендарної Марії Каллас.

Ельвіра де Ідальго та Марія Каллас, Афінах. 1954 р. 1
Ельвіра де Ідальго та Марія Каллас, Афінах. 1954 р.

Зі слів оперного співака (баритон) Костянтина Ріттель-Кобилянського (1975), коли він дав послухати спів Євгенії Мірошниченко колишньому коханцю Марії Каллас, німецькому бізнесмену Майнхату Шерреру, той, начебто, вигукнув:

- Вона співає краще від Каллас!

То була щира правда. Адже молода українська співачка володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону (чотири октави), легко брала “до” четвертої. Співачку вирізняла чудова колоратурна техніка – могутнє форте, прозоре піанісимо, блискуче філірування звуку. Разом із тим, піврічна поїздка до Мілана ледь не завершилася політичним скандалом, бо по життю пристрасна, відкрита Євгенія Мірошниченко по вуха закохалася в… італійського футболіста. Порятувала бунтівну співачку виключно всенародна любов. Тож невдовзі після повернення на Батьківщину киянка вже співала в Палаці з'їздів як… заслужена артистка України.

*   *   *

Фідель Кастро, Майя Плісецька і артисти Великого театру СРСР. 1963 р.
Фідель Кастро, Майя Плісецька і
артисти Великого театру СРСР, 1963 р.

Тим часом сильних світу цього ціле життя Євгенія Мірошниченко трималася осторонь. Хоча примадонні приписували безліч бурхливих романів, рахуючи амурні стосунки із самим Фіделем Кастро (Fidel Alejandro Castro Ruz; 1926-2016), співачка заперечувала подібні дурниці. Якщо говорити про романтика Кубинської революції, то з Команданте вони справді познайомилися – чи то в 1963-му, чи то в 1964-му роках. Народну артистку УРСР просто поставили перед фактом, що вона має співати на урочистому прийнятті, який у Києві уряд республіки влаштовував очільнику Острова Свободи.

Напередодні всю ніч, у терміновому порядку вони вдвох із подругою, редактором Укртелефільму Оленою Гапоненко дошивали солістці нову концертну сукню. Та гість виявився ніяк не картинним революціонером, а блідим, хворобливого вигляду втомленим мужчиною, котрий за столом у Маріїнському палаці сидів, навіть очей на присутніх не підводячи. Зачепило це українську красуню, і вирішила вона застосувати зброю масового знищення суворих чоловіків.

Одна за одною з її вуст солодкоголосо випурхнули такі шедевральні мініатюри, як “Соловей” Олександра Аляб’єва, “Казки Віденського лісу” Йоганна Штрауса, “Сентиментальний вальс” Петра Чайковського, а сама примадонна української опери забула про інших присутніх у залі, зосередивши увагу та адресуючи кожну з пісень незворушному товаришу Кастро.

- Витьохкую я соловейком, а сама очей не зводжу з Фіделя. “Якщо він на мене не зиркне, – думаю, – більше на жоден прийом не піду. Не може такого трапитися, він повинен, він по-ви-нен...” І раптом голова у Кастро смик-смик, а потім він і сам до мене повернувся. А як побачив (точніше, звичайно, сказати – почув: хіба я красуня якась?), усім корпусом розвернувся і завмер. Ну, і я вже, звісно, виклалася.

24-за інструментом, працюючи над роллю
За інструментом, працюючи над роллю

По закінченні концерту, коли почалося спілкування, через людське море до неї приплив на прийнятті очільник Острова Свободи і через перекладача попрохав подарувати платівку. Уявляєте, а в неї не виявилося, бо… не було. У ті часи Євгенія Мірошниченко записуватися на грамплатівки не любила, бо недосконалою студійна техніка була – доводилося перезаписувати арію по десять разів.

*   *   *

Перелякався тоді не на жарт перший секретар ЦК КП України Микола Вікторович Підгорний (1903-1983), підлетів та почав переконувати тлумача іноземного гостя:

- Це не перекладайте, не перекладайте, кажу вам!.. Скажіть: будуть, скоро будуть, тоді й надішлемо йому на Кубу.

21-Євгенія Мірошниченко із синами Ігорем та Олегом, 1966 р.
Євгенія Мірошниченко із синами
Ігорем та Олегом, 1966 р.

Далі з шаленою швидкістю закрутилася романтична історія, гідна відтворення у великобюджетній голлівудській мелодрамі. Які там пристрасті кипіли, уособлює фраза, кинула Команданте Фіделем Микиті Хрущову:

- Я вам – Кубу, ви мені – Мірошниченко.

За однією з версій, аби не виходити заміж за Фіделя Кастро, Євгенії Семенівні упродовж півтора року довелося народити, одного за одним, двох синів від законного чоловіка. Вважаєте, то був безпрецедентний випадок? Помиляєтеся.

Півроку китайський прем’єр-міністр не випускав українську співачку з Піднебесної, де давно закінчилися її заплановані концерти, та й у Японії трапилося щось подібне. Тоді мисткиня настільки перелякалася, що її назавжди залишать у країні Ямато, що в 35 років пережила… перший серцевий напад.

*   *   *

18-прима Київського театру опери та балету
Прима Київського театру
опери та балету

Чому так шаленіли владні мужчини? Як тепер міленіумам, свіжому поколінню меломанів, народженому в XXI столітті, пояснити, як саме співала примадонна української опери? Треба підібрати digital-реалію. Наприклад, таку…

Пригадуєте, як фантастично лунала у блокбастері “П’ятий елемент” (“Le Cinquième élément”; 1997) кінорежисера Люка Бессона партія двоногого інопланетного гуманоїда, Діви Плавалагуни? Так ось. За синьошкіру космічну каракатицю арію “Il dolce suono mi colpì di sua voce!” (“Солодкий звук його голосу мене вразив!”) зі сцени божевілля в опері “Лючія ді Ламмермур” Гаетано Доніцетті співала албанська прима (ліричне сопрано) Інва Мула (Inva Mula; 1963). Завдяки комп’ютерній обробці записаний трек у студії розширили до… п’яти октав, що фізично неможливо для голосових зв’язок людини.

Так ось, Євгенія Семенівна з її неперевершеним бельканто так співала без будь-яких обробок і спецефектів, і співала виключно наживо!

Євгенія Мірошниченко із подругою Наталею Бабич
Євгенія Мірошниченко із подругою
Наталею Бабич

Хоча подруга-харків’янка Наталя Андріївна Бабич переконувала, що своє довершене лірико-колоратурне сопрано мисткиня часом зуживала на власний розсуд:

- Євгенія Мірошниченко робила неможливе – її вирізняла неймовірна фізіологія голосу, абсолютний гармонійний слух. Вона легко починала співати другим голосом, в народному стилі, навіть хуліганські пісні – під Висоцького. Особливо Женя любила: “Ой, ты, зараза, бровь себе подбрила, для кого ж надела синий свой берет? И куда ты, стерва, лыжи навострила? От меня не скроешься – наш второй билет”.

*   *   *

Тоді, здавалося: поверталася юність, і знову вона була молода, бідова, безугавна, із набитим татуюванням “Є”. Не дивно, що її феномен, як і голос французької колежанки Мадо Робен (Madeleine Marie Robin; 1918-1960), діапазон “стратосферного” колоратурного сопрано якої сягав ре четвертої октави, – вчені з факультету загальної психології Паризької Сорбонни досліджували в спеціальній аудіо-лабораторії, з’ясовуючи: яких високих частот може сягнути людський голос. Відповідь вразила: приблизно 2300 Гц – за таких висот (це “До” в альтіссимо!) кришталь краще прибрати з буфету в інше, безпечне місце.

За рік до смерті Мадо Робен із шаленим успіхом гастролювала в СРСР, де дала 16 концертів, виконуючи майже всі улюблені партії Євгенії Мірошниченко: Лючії з опери “Лючія ді Ламмермур” Гаетано Доніцетті, Олімпії – з “Казок Гофмана” Жака Оффенбаха, Джильди – з “Ріголетто” Джузеппе Верді, Розіни – із “Севільського цирульника” Джоаккіно Россіні, Лейли – з “Шукачів перлів” Жоржа Бізе.

16-у ролі Венери в опері Енеїда Миколи Лисенка, 1959 р.
У ролі Венери в опері "Енеїда"
Миколи Лисенка, 1959 р.

Куди від цього дітися, та унікальний талант і філігранна техніка Євгенії Мірошниченко стали як об’єктом захоплення, так і предметом заздрощів. Відомо, що в той самий час у Київському державному академічному театрі опери та балету служила інша відома співачка – Бела Руденко (1933), також колоратурне сопрано. Цікавим було інше. Її перший чоловік – Володимир Миколайович Єфременко 16 років завідував відділом культури ЦК КПУ, а потім був заступником міністра культури УРСР, докладав зусиль, аби на закордонні турне – Японія, США, Канада, Італія, – починаючи з 1957 р., вирушала його дружина – Бела Руденко, нехай іноземними шанувальниками опери й запрошувалася Євгенія Мірошниченко.

Ні в примадонни, ні в прими остання ніколи не пхалася, бо мала гордість і талант. Такою була її життєва філософія: не слід іти по руках сановників.

- Напевно, щастя моє в тому, що я не мала ніякого відношення до влади. Я була законослухняною громадянкою. І ніколи переді мною жодні двері не зачинялася. Напевно, моїм пропуском у ті сфери слугував лише мій талант. Тут є ще один момент: то була епоха, коли театр любив Уряд. Можновладці ходили в оперу: що там Сталін ми Брежнєв – весь український ЦК сидів у ложах, секретарі обкомів, депутати, члени Ради Міністрів УРСР... Ніяких металорамок чи детекторів при вході не виставляли, вони приходили не з охоронцями, а зі своїми дружинами. То були їхні сімейні вечори, йшли за покликом душі, а не схилившись за вождем. Вони дуже близько з нами спілкувалися і, природно, вирізняли талановитих людей. Такої дистанції між культурою і владою, як нині, раніше не існувало.

*   *   *

Залишаючись справжньою патріоткою, до кінця життя Євгенія Семенівна тактовно відмовляла директору Большого театру, коли під час гастролей української співачки Михайло Михайлович Чулакі приходив за куліси та знову кликав у солістки:

- До Москви я не поїхала тому, що люблю Україну, люблю свій народ, тому, нарешті, що для мене з вулиці на вулицю переїхати – проблема: дуже важко я звикаю до нового навколишнього середовища. Для мене попрощатися з двором, сусідами – що ви! – це схоже на смерть. Я така людина. І потім: чому я маю їхати? Тут я завжди купалася в нескінченній любові публіки. На які матеріальні блага я б усе це проміняла? Так, наші люди, й оперні співаки в тому числі, їхали та їдуть за кордон. І що? Вони купують машини, квартири, а далі – туга! Більшість це просто приховує.

Ніколае Херл
Ніколае Херл

Вважається, що свого часу саме ця позиція завадила влаштувати особисте щастя великої співачки. Бо ж майже десять років, в 1958-1968-му, тривав бурхливий роман української примадонни з відомим баритоном, народним артистом Румунії (1962) Ніколае Херлі (Nicolae Herlea; 1927), котрий мав дружину Сімону та двох синів – Роберта і Філіппа. Розриваючись, закохані жили на дві країни і по сім-вісім разів на рік їздили одне до одного в гості.

Дійшло до того, що Ніколае Херлі ходив на прийом до самого генерального секретаря ЦК Румунської комуністичної партії, першого президента Соціалістичної Республіки Румунія Ніколае Чаушеску (1918-1989).

- Це було справжнє божевілля в моєму житті! Десять років шаленості. Навіть за радянських часів у “Держконцерті” заплющували очі на те, що, приїжджаючи з гастролями до Румунії, я мешкала не в готелі, а в Ніку вдома, хоча він на той час був секретарем парторганізації оперного театру в Бухаресті. Пригадую, коли ми зважилися на відповідні кроки (а я вже була народною артисткою СРСР), Ніку звертався до самого Чаушеску. Але щось не склалося. Повернувшись, він голосно лаявся: “До біса ці кордони! Нехай вони будуть прокляті!”... Згадую про нього з теплотою. Мабуть, то єдиний чоловік, про якого я шкодую. Напевно, за теперішніх часів усе склалося б у нас по-іншому. Але патріотизм – високе почуття. Ніку ніколи б до мене не переїхав, а я не змогла б жити за межами України.

Євгенія Мірошниченко на репетиції
Євгенія Мірошниченко на репетиції

*   *   *

Кожен із закоханих залишився безцінним надбанням власної країни – доля будь-якої конкретної людини для соціалізму нічого не важила… Минули десятиріччя, і сивочола професорка, викладаючи спів, по-материнськи попереджала вихованок, як свого часу саму Євгенію Мірошниченко напучала її педагог по вокалу:

- Дитино, якщо ти – гарна співачка, і відбулась, як митець, досягла успіху й щаслива на сцені, в особистому житті виявишся нещасливою людиною.

Так принаймні склалось у житті самої Євгенії Семенівни. Тричі вона намагалася створили родину, але не кожен мужчина бачить лідером у сім’ї не себе самого?

Перший чоловік – Євген Графов – був картинним красенем, військовим льотчиком, щирим коханням бурхливої юності. До всього, подейкували, був він гарним спортсменом, дуже ставним та вродливим; такі реактивно спалюють дівочі серця. Пара побралась у 1958 р. Невдовзі як плід кохання народилася дочка, але немовлям дитя померло. Із горем та розпачем молода сім’я не зуміла впоратися, тож незабаром розпалася... Згодом Євген Графов одружився вдруге; у них із дружиною народилося двійко синів, потів він став дідом і… продовжував підтримувати добрі людські стосунки з першою дружиною.

За деякий час, коли минуло буремне десятиліття Ніку, у житті Євгенії Мірошниченко з’явився “жіночий бог”, лікар-гінеколог Центральної міської клінічної лікарні м.Києва (Олександрівська лікарня, або Жовтнева лікарня) Григорій Кирилович Шкільний, від шлюбу з яким народилося двійко синів: Ігор (1962) та Олег (1964). Мешкало подружжя на Хрещатику, прямо біля Бессарабського базару, у великій чотирикімнатній квартирі, з двома гарними дітками. Здавалося, живи-не-хочу.

Женя з другом Вадимом Бруком / Фото з архіву Дмитра Брука
Женя з другом Вадимом Бруком / Фото з архіву Дмитра Брука

*   *   *

Як пригадувала подруга співачки, Наталя Андріївна Бабич:

- Григорія Кириловича, владного хірурга і лікаря, обтяжували постійні гастролі дружини, нервувала настирна увага залицяльників. У домі він жадав спокою й порядку. Але подібне було не для галасливої та стихійної Жені. А тут ще сумнівна пропозиція від Микити Хрущова надійшла, аби Женя поїхала до Фіделя Кастро, який прийшов у захват від чарівного голосу співачки й захотів неодмінно бачити українську зірку в себе на Кубі. На Острів Свободи Женя не поїхала не через чоловіка, бо голову ніколи не втрачала, але обстановка в сім’ї напружилася.

Володимир Бегма
Володимир Бегма

Минула декада подружнього життя, і в 1975 р. примадонна української опери подала на розлучення. Тоді Євгенія Мірошниченко зустріла третього чоловіка, внучатого племінника композитора Ігоря Стравінського, театрального режисера Володимира Володимировича Бегму (1938-2007), котрий від кінця 1960-х рр. стажувався у Київському театрі опери та балету. Її чоловіком він став, а ось другом, як переказували знайомі сім’ї, – ні. Пристрасть палахкотіла, палахкотіла, а поступово від постійних конфліктів з різних причин… згасала. Особливо важкими виявилися відносини у нового зятя з літньою тещею – Сусанною Григорівною, яку Володимир Володимирович не без підтексту називав “довгожителькою”. Не виказували вітчиму шани й обидва сини Є.С.Мірошниченко від другого шлюбу.

Через 21 рік спільного життя дві творчі особистості розлучились, і знову в Євгенії Мірошниченко не склалося: головний режисер (1975-1981) Київської оперети жадав мати дітей, а дружина, свого часу перенісши позаматкову вагітність, такої можливості не мала. І чоловік пішов – до жінки на тридцять років молодшої, до іншої коханої, котра народила чоловікові двох жаданих синів….

Разом із тим, з усіма колишніми у Євгенії Семенівни залишалися прекрасні стосунки.

- В особистому житті я намагалася уникнути жертв. Завжди шукала золоту серединку... Велике щастя – стояти на сцені й відчувати, що впливом своєї правди ти не даєш ломитися в чиюсь душу заздрості й черствості, мстивості й дворушництву. Це означає, що зала, де кожна людина абсолютно добра, на кілька годин перетворюється на суспільство вищого ґатунку...

Олександр Рудяченко

Читайте також: Євгенія Мірошниченко. 2. Екстрасенсорне сопрано

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-