«І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи, і не загинув, то він сильний…»

«І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи, і не загинув, то він сильний…»

Укрінформ
Цей текст, майже повністю зіставлений з цитат, – як автопортрет без глянсу і пилу. 150 років тому народилася Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871-1913). Леся Українка

Вона володіла, за словами Івана Франка, вражаючим діапазоном поетично-емоційного висловлювання: «…від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодної зневіри». В її творчому доробку і дзвінкі веснянки, і дитячі казки, і величні драматичні твори, такі як «Камінний господар», «Лісова пісня», «Кассандра». Однак, Леся Українка не тільки белетрист світового рівня. Вона – лицар слова і думки. Наша духовна навчителька. Її творчість і доля – не про «мистецтво життя», а, радше, про мистецтво перемагати: обставини, себе і ту ж таки долю. Тож у ці пам’ятні дні згадаймо Лесю, якою вона була, а ще… погляньмо на неї її ж очима.

Псевдонім, який став ім’ям та долею

В 13 років зухвале дівчисько обрало собі псевдонім, який став її новим ім’ям – на віки. Гордо назвалась Українкою – громадянкою неіснуючої держави. Втраченої країни минулого – і омріяної країни майбутнього. Стала поміж ними і з’єднала, зживила. Її першим віршем, написаним у дев’ять років, був вірш «Надія» – не по-дитячому серйозний, присвячений рідній людині – тітці Елі, батьковій сестрі Олені Антонівні Косач (на фото - в центрі), яку відправляли на сибірське заслання.

На фото в першому ряду (зліва направо): Михайло Кривинюк (чоловік Ольги Косач), Ольга Косач, Олена Антонівна Тесленко-Приходько (
На фото в першому ряду (зліва направо): Михайло Кривинюк (чоловік Ольги Косач), Ольга Косач, Олена Антонівна Тесленко-Приходько ("тітка Еля"), Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), Петро Васильович Тесленко-Приходько (чоловік Олени Антонівни); у другому ряду: Микола Косач, Ізидора Косач, Маріанна Лисенко (дочка композитора Миколи Лисенка), Оксана Косач; с. Запруддя. Поч. 1900-х років

Саме надія стане одним із наріжних каменів її неймовірно щедрого поетичного дару. Знамените «Contra spem spero!» – гостре і безкомпромісне, про яке Василь Стус в одному з листів із ГУЛАГу зауважив, що «…насправді дуже страшне те Лесине «без надії сподіваюсь!»»… А про Мавку казав: «Мавка – це мрія, це коротке сонце в сірому житті, Мавка – це свято, великдень душі. А Килина – це сірі будні, це сало з часником, це повна макітра вареників і жодної зірки над головою. «Життя» любить килин, а мавок убиває…»

Прикметно, що Леся Українка була з улюблених поетів іншої безкомпромісної лицарки духу – Олени Теліги, котра називала книгу «духовою зброєю».

Біль: «я більше можу витерпіти, ніж думала перше»

Попри важку хворобу, а туберкульоз кісток важка хвороба, коли хворому доводиться співіснувати з виснажливими і для тіла, і для духу нападами болю, – Леся Українка не була «плакальницею», радше навпаки – «утішительницею». Лише зрідка в її листах зустрінеш повідомлення про хворобу – голі факти, без ламентацій, на кшталт: «за що?» й «навіщо?». Хоча, звісно, вона не була казковим олов’яним солдатиком… Спочатку і в її листах траплялися нотки безнадії – такі листи сама Леся називала «вішальними» – тобто, сумними й безрадісними. Однак із часом характер вигартовувався. Після смерті дядька, Михайла Драгоманова, який справив на неї величезний вплив, Леся писала матері з Софії: «Жестока річ життя – не дає навіть опам’ятатись людям, все жене вперед і ставить свої питання… Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Так, мамочка, минув той час, коли я писала «вішальні» листи, тепер буде все інакше…». Це був 1895 рік, Лесі на ту пору виповнилося 24 роки.

«Бо хто віддає, той і отримує, хто забуває себе, знов себе знаходить…»

Натомість вона знаходила сили для підтримки рідних і близьких: сестер, коханого, подруги, чоловіка. Кинувши все, зневаживши небезпеку рецидиву власної хвороби, поїхала в Мінськ доглядати смертельно хворого Сергія Мержинського, який помер у неї на руках. Згодом опікувалася чоловіком – «любим Кльонею», «Квіточкою», як вона його називала, Климентом Квіткою. Підтримувала подругу – Ольгу Кобилянську, коли та переживала душевну драму – розрив із Осипом Маковеєм. Леся слала Ользі неймовірно палкі листи підтримки, які були не просто реверансом ввічливості – це слова-замовляння, вони сповнені такої потужної щирості та сили, яка відчувається навіть зараз, 120 років по тому:

Леся Українка з Ольгою Кобилянською та матір'ю Оленою Пчілкою
Леся Українка з Ольгою Кобилянською та матір'ю Оленою Пчілкою

«Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ламатись… Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю… Хтось мусить мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу… Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…» (до Ольги Кобилянської, 15 серпня 1901). Письменниці називали одна одну пестливими іменами «хтось» і «хтось», «хтосічек», «хтось чорненький» (Ольга) і «хтось біленький» (Леся) і були справжніми посестрами, спорідненими духом.

«Скептичний розум і фанатичні почуття», або Леся про себе

У 27 років Леся Українка написала матері: «…мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей».

  • «…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди)…»
  • «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома – жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя, так відповіла на дивування приятелів з її одваги в прийманні всякого нещастя: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?..»
  • «Я сама не дуже експансивна, – се здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені зле, коли часом я здамся Вам недосить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу».
  • «Я люблю держати мої відносини im Klaren (в ясності (нім.) – Ред.), і ніщо мене так не мучить, як невиразна фальш. Москалі кажуть: «худой мир лучше доброй ссоры», але я вважаю якраз навпаки: ліпше щиро посваритися, ніж нещиро миритись».
  • «Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, а в голос думати можу тільки в гарячці. …можу займатися літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі. …Писати «як-небудь»,… я могла б, але не хочу… не вважаю згідним… з моєю літературною гордістю (признаюсь, що вона таки в мене є)».
  • «Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі. Се залежить від того, що я пишу найбільш тоді, коли в мене на душі йде дощ, а він же таки не щодня йде…»
  • «Я часом навмисне пишу листа з тим, щоб потім подерти, – се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає з повітря, як чад».
  • «Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною, власне, через оцю «незломність», що тепер Вас так захоплює…»
  • «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлося б нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої».
  • «Нехай краще буде exagération (перебільшення (франц.) – Ред.) в сторону «лицарства», ніж «пошлості», – коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом, ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі та навіть по фігурі».
  • «Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи…»
  • «Коли не маєш права померти – треба мати сили для праці»
  • «… «пишу – значить існую», а от, як перестану зовсім писати (не листи), тоді вже либонь кепсько буде».
  • «Хто не має обов’язкової, на термін літературної роботи, той не знає, яке то щастя має чоловік в той день, коли, нарешті, відправить рукопис геть з хати!»
  • «…з мене такий журналіст, «як за денежку пістоль»…»
  • «Терпіть не можу взагалі передмов і коментаріїв писати».
  • «…Тепер який час можу собі дати спокій з російщиною та писатиму щось ad animae salutem (для душі (лат.). – Ред)…»
Листи Лесі Українки до Івана Франка, Михайла Павлика, Ольги Кобилянської та до сестер
Листи Лесі Українки до Івана Франка, Михайла Павлика, Ольги Кобилянської та до сестер
  • «Захотіли Ви, щоб наші люди щось говорили про Вашу новелу! Вони хіба тоді щось заговорять, коли їм цілий том таких речей напишете, та й то ще невідомо. У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною» і т.п.» Це з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської, 14/21 грудня, 1900 року. Тут Леся фактично повторює слова свого дядька Михайла Драгоманова, сказані ним 10 травня 1861 року, під час перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Тоді якась пані поклала на поетову труну терновий вінець, що наштовхнуло Драгоманова на думки про те, що в Україні поет спочатку має вмерти, а потім із нього зроблять культ мученика, про що він і сказав у промові.
  • «…матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності… Воно таки погано, що український літератор не може «в своїй хаті» ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест оте оббивання чужих порогів, ще ж слава Богу, що я маю як перебирати і вибирати, а інші, то й в калюжу сідають, бо так мусять…»
  • «…вся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета: «Най д’явол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» і, певне, я се зроблю, тільки ще не зараз, потроху звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити…»

Найбільший страх. Про власну музу

У листі до Агатангела Кримського Леся Українка писала: «…А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, не тільки мені, якусь ілюзію світла, – нехай то буде навіть оптична облуда, – не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна».

«З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся хвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резиґнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити що й ми можемо мати «сильну руку»».

На натяк Михайла Павлика про те, що їй варто було б уникати, як йому здалося, надмірної заполітизованості, Леся Українка відповіла: «Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major (вища сила (лат.). – Ред.), як се було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись» – і як довго сидіти? Може, аж поки перегорить і та сила, що тепер ще десь там жевріє в душі?) – то я тоді муситиму зложити мою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся…»

Ізидора Косач–Борисова та Василь Кривинюк, племінник Лесі Українки. Піскатавей, США
Ізидора Косач–Борисова та Василь Кривинюк, племінник Лесі Українки у США

Коли Ізидору Петрівну Косач-Борисову (1888-1980), найменшу сестру Лесі Українки, яка пройшла сталінські табори «Онеглагу», запитали, якою була б Лесина доля, якби вона жила за більшовиків, Ізидора Петрівна сказала: «Відповідь знає кожний, хто читав Лесині твори. Чесна й послідовна, вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі».

Тож чому вчить нас Леся Українка? Вчить не зрікатися свого: принципів, товаришів, своєї віри, країни і волі. Як писала вона до Івана Франка: «І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи, і не загинув, то він сильний…»

Підготувала Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-