Просто слухай: уривок з книги Андрія Любки "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан"
П’яний суддя на пішохідному переході збиває на смерть молоду жінку і, ясна річ, без особливих зусиль уникає покарання. Але чоловік збитої – не з тих, кого можна купити чи залякати, він краще втратить усе, та відомстить. Психологічний трилер про сучасну Україну, де вартість людського життя вимірюється хабарами, а вбивці стоять у перших рядах на церковних службах. Але до чого тут Пучіні і здатний спопелити душі обох антагоністів погляд мадам Батерфляй? І чи справді поділ на добро і зло є в цьому романі таким однозначним? Відповіді на останнє запитання читач не знайде до самої розв’язки. А можливо, й після неї.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Чоловіче відкривається в мужчині не коли він перемагає, а коли йому доводиться зглянутися. Смиренність є ознакою сили. Цього мене навчила Ралука, сама того не відаючи. З нового семестру ми почали жити разом, вона заселилася у квартиру, яку я винаймав у актора. Ділити побут виявилося не тягарем, а інструментом, що може робити життя приємнішим. Слід лише уважно прочитати інструкцію. Правила прості: хочеш задоволення, щастя - створи його, ділися ним. Пам’ятаю, як я приготував нам спільний сніданок. Ми їли й до того разом, але ніколи не ділили трапезу. Це означає, що ми споживали їжу, але тільки для того, щоб насититися, але не вчинити разом обряд близькості.
Отож я вийшов на кухню, потягнув за ручку холодильника, зазирнув усередину і на мить застиг. Що вона любить, чого б їй зараз хотілося? Такі дрібниці, але саме з них починається велика таємниця, яку дехто називає душею. Кава: без цукру, одна ложечка, півтори? Може, з цитриною? Мені захотілося приготувати снідання, яке б припало Ралуці до смаку. Сподобатися їй. Я навіть злегка розхвилювався. Збудження моє було радісним, як і передчуття. Того ранку я приготував яєчню на маслі, підігрів тости й нарізав сиру, запарив каву. Покликав Ралуку. Вона була погідною. Як я вивчу пізніше, для такого настрою їй просто варто прокинутися не дуже рано. Ми сіли, і я сказав, що хочу, аби її день був прекрасним. Щирі слова - найкращі прянощі. Я хотів поділитися з нею не стравою, а своїм бажанням зробити щось приємне. Так це працює.
Давай сходимо на новий фільм фон Трієра, - запропонував я їй одного разу.
Давай, - поступилася вона, адже я знав, що це далеко не її улюблений режисер.
У підсумку на те кіно ми пішли, але я почувався винним, ніби свідомо спровокував її. Ввечері ніби мимохідь поцікавився:
А чому ти погодилася піти в кіно, якщо ти не любиш Трієра, його естетику?
Бо я люблю тебе. Дивлячись цей фільм, я пізнавала не режисера, а тебе. Намагалася зрозуміти, що тобі в його методах до вподоби, де той гачок, на який ти ловишся.
Мені не залишалося нічого іншого, як віджартуватись у відповідь, але подумки я відзначив, що вона мудріша за мене. Цей висновок мені не сподобався. І я їй ніколи цього не визнав. Але правда виглядала так: я був розумнішим за неї, а вона була мудрішою за мене. На цьому й трималися наші стосунки.
Пригадую іншу ситуацію. Ми йшли через скверик університетського кампусу. Жовтень вичісував із дерев сухе листя. Ралука зупинилася, передала мені свій наплічник, а сама пірнула між дерев. Бігала, підбираючи листочки, підносячи їх угору й роздивляючись візерунки. Я з подивом спостерігав за нею. Кілька разів вона підводила на мене очі й усміхалася. Мені ледь вдалося себе стримати, щоб не приєднатися до Ралуки. В останній момент я зупинився, бо це виглядало б ідіотично.
Це в тобі озвався селянський дух румунських пращурів? - спробував пожартувати я.
Ні, просто треба ж буде тебе чимось узимку годувати, - ще гірше парирувала Ралука.
Для чого тобі це листя?
Воно ще таке сухе й чисте, треба назбирати, доки дощ не випав, будемо використовувати як закладки в книжках.
Нормальних закладок тобі вже не вистачає?
Нормальні закладки - для нормальних книжок, а листочки будуть для улюблених.
Не те щоб я мав щось проти твоєї ідеї, але якщо вже предковічний поклик жнив так тебе бадьорить, то може варто збирати листя бодай не тут?
А чим тобі це місце не до вподоби?
Ну я знаю, тут лазить мільйон людей. Топчуть, кидають недопалки, плюють, ще невідомо, чи в туалет ніхто не сходив під це дерево. Знаєш, румунів тут багато навчаєтся, - знову відпустив я дотеп.
У лісі я нечасто буваю, та й якщо запланувати збирання листя, то про нього точно забудеш. Все, що ми відкладаємо на потім, - не збувається, забувається, поступається новим бажанням. Я думаю, якщо у тебе є імпульс, раптове бажання, то треба йому скоритися, здійснити. Тоді життя справжнє, - пояснювала вона, акуратно вкладаючи листки між сторінки підручника з міжнародної конфліктології.
Людина стала собою якраз завдяки тому, що зуміла вгамувати свої імпульси, - повчально прорік я.
Ага, тому у тварин явище самогубства не помічено, а в людини - це постійно присутня ідея. Чим упорядкованіше життя, чим воно стерильніше й правильніше, тим більше бажаючих накласти на себе руки, згадай Скандинавію.
Гаразд, частково ти маєш рацію, але я не про це хотів сказати. Листя може бути брудним, тут купа бактерій і вірусів, люди ходять, кашляють, розносять заразу. Не кажучи вже про те, що недосушене листя може залишити слід на сторінці. Не знаю, як ти, а от я ненавиджу, коли хтось псує книжку, підкреслює, загинає кутики аркушів і так далі.
Книжка, папір - це дерево, тому листок - це можливість для сторінки побачити сон про своє повнокровне життя, це її щасливий спогад.
Ти занадто романтична. Але все одно не варто піддаватися імпульсам аж так безоглядно, а то ти на університетських клумбах навесні ще посівну почнеш.
А чому б і ні. Мені часом не вистачає контакту із землею. Люблю, коли вона м'яка, розпушена рискалем, тепла після перших сонячних днів. У перспективі я б хотіла мати доступ до землі, жити у будинку з городцем, садити не лише квіти, а й усіляку зелень.
І я б такого хотів, але наступного разу, коли ми підемо разом через сквер, не кидайся на купи листя, не залізай у дупла дерев чи на верховіття. Вгамовуй свої бажання трохи, бо уяви, що ми будемо десь у центрі міста, а в тобі раптом народиться імпульс паруватися?
М-м-м, я часом про це думаю, - грайливо усміхнулася Ралука, - і про парк, і про місто, і про ліфт чи, скажімо, аудиторію…
Гаряча з тебе штучка, нічого не скажеш, - аж почервонів я, бо мені здалося, що дівчина читає мої думки, вгадує мої фантазії.
То що, може, не йдемо сьогодні вже ні на яку пару?
Так просто?
А чому б і ні? Природа дала мені імпульс, і я хочу йому скористатися, я ж усього лише дика румунка, - сказала вона й підійшла ближче.
Ні-ні, давай зупинимося, буду вчити тебе керувати власними бажаннями, - сказав я, не дивлячись їй в очі.
Мені стало соромно за те, що я не повівся на цю гру, не зайшов у віддалений закуток і не віддався природному потягу.
Десь приблизно тоді я й закохався в Ралуку вдруге. Влюбився знову, ще не розлюбивши її. Це було нове почуття, складніше. Можливо, це були два різні кохання. Або принаймні відмінні стадії. Якщо перша була ніжною й безтурботною, то друга стала часом аналізу, глибокого пізнання. Щоправда, зовсім не тими інструментами, якими зазвичай користуються аналітики. Я просто слухав Ралуку. Не так, як раніше, пропускаючи майже все суттєве крізь вуха, а намагаючись зрозуміти її мотиви, дізнатися про її внутрішній світ. Своє первинне еротичне зацікавлення й подальше почуття провини я давно проаналізував і певним чином приборкав; залишалося зрозуміти найбільшу таємницю любові: чому вона обрала мене?
На це питання годі знайти відповідь. Тобто знайти її легко, але варіантів буде безліч, і кожен із них - правильний, але неповний. Я поставив це питання Ралуці. Відповідь її була передбачуваною: бо добрий, розумний, спокійний, гарний. І за те, що запросив її в оперу, а не в якийсь бар чи на дискотеку. Тобто маю добрий смак. Не скажу, що це пояснення мене задовольнило. Таке питання живе з нами довіку. Залишається чудуватися: через що вона зі мною, чим я її заслужив?
