Місяць війни з Іраном: класичні уявлення про перемогу втрачають сенс
Понад місяць Близький Схід перебуває у стані масштабної воєнної турбулентності. Кампанія Сполучених Штатів та Ізраїлю проти Ірану, задумана як обмежена операція з начебто очевидними цілями, швидко переросла у складну багаторівневу кризу з непередбачуваною динамікою. Її наслідки вже відчутні далеко за межами регіону – від енергетичних ринків до стратегічних розрахунків ключових світових гравців.
Перші тижні бойових дій висвітлили фундаментальну рису сучасних воєн: глибокий розрив між військовими результатами та їх достатньо очевидною політичною реалізацією. Попри технологічну перевагу США та Ізраїлю, відсутність зрозумілого сценарію перетворює навіть тактичні успіхи на частину затяжного й малопрогнозованого процесу. Кожен новий виток ескалації підвищує ставки, але не наближає розв’язання.
Паралельно конфлікт запускає ширші геополітичні зрушення. Позиції Вашингтона зазнають тиску, Росія отримує додаткові можливості, Китай опиняється між економічною доцільністю та стратегічними інтересами, а Україна змушена діяти в умовах ще більш нестабільного зовнішнього середовища і навіть забезпечувати дипломатичні прориви. Світ поступово входить у фазу, де класичні уявлення про перемогу втрачають сенс, а конфлікти дедалі частіше переходять у режим війни на виснаження.
Разом з експертами спробуємо розібратися в проміжних підсумках війни, зрозуміти, як вона змінює глобальний баланс сил і які сценарії можуть визначити найближчі тижні.
ПРОМІЖНІ ВОЄННІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПІДСУМКИ
Аналізуючи поточний стан речей, політолог Володимир Фесенко наголошує на відсутності швидких рішень. За його словами, «проміжні підсумки цієї кампанії зводяться до того, що Сполучені Штати опинилися втягнутими у війну з абсолютно невизначеними часовими та стратегічними перспективами». Експерт звертає увагу на макроекономічний резонанс конфлікту, зазначаючи, що «внаслідок цієї війни виникли кризові тенденції на глобальних ринках нафти і газу, і поки ніхто не бачить чіткого і реалістичного сценарію швидкого завершення цієї війни, які б оптимістичні заяви не робив Трамп».
Подібну оцінку, але з глибшим фокусом на дихотомію між мілітарною та дипломатичною складовими, дає політолог Ігор Рейтерович. Він стверджує, що кампанія розвивається парадоксально: «Вашингтон і Тель-Авів демонструють беззаперечну технологічну міць, завдаючи нищівних ударів по військовій інфраструктурі Ірану, проте ця військова переконливість абсолютно не конвертується у зрозумілу політичну картину, яка стає дедалі більш заплутаною… Простіше кажучи, якщо дивитися суто з військово-технічної точки зору, то проміжні підсумки для США та Ізраїлю можна вважати успішними. Йдеться про масовані удари, які суттєво підірвали спроможності Ірану вести активні бойові дії. Фактично, його потенціал як сили, здатної виступати повноцінною регіональною загрозою, значно ослаблений». Водночас експерт додає важливе уточнення: «Це не означає, що Іран перестав бути фактором нестабільності – він і надалі зберігає можливість впливати на ситуацію в регіоні, але вже радше точково і обмежено. У цьому сенсі можна говорити про певний військовий успіх США та союзників».
Однак саме політичний вимір стає тим «вузьким горлечком», в якому «застрягають» усі військові досягнення. Рейтерович підкреслює, що очільник Білого дому явно розраховував на інший – швидший і більш однозначний – розвиток подій. «Натомість опинився у ситуації, де чіткої стратегії виходу не проглядається», – констатує політолог. Він влучно резюмує цю пастку словами: «Це той випадок, коли «вв’язатися в історію» виявилося значно легше, ніж зрозуміти, як із неї вийти з мінімальними репутаційними втратами. (…) Для Ізраїлю політичні наслідки цієї війни більш-менш прогнозовані, тоді як для США – ні. І це ключова проблема. Публічні заяви Трампа лише підкреслюють, що він не до кінця готовий до тієї реальності, в якій опинився. Складається враження, що він наразі не має чіткого плану, як мінімізувати політичні ризики. І якщо у військовій площині ситуація може виглядати контрольованою, то в політичній – вона близька до критичної і, що важливо, є малопрогнозованою».
Звісно, Білий дім має інструментарій для інформаційного маневру: «Формально Трамп може в будь-який момент вийти до преси і проголосити про досягнення всіх цілей. Проте без переконливого політичного підґрунтя така заява залишиться порожнім звуком, у який не повірить ані світова спільнота, ані американський виборець. Скидається на те, що наразі Вашингтон займається не стільки здобуттям перемоги, скільки кризовим менеджментом власних втрат».
Щодо подальших кроків, Ігор Рейтерович схиляється до ймовірного силового сценарію: «Дедлайн, який Трамп дав Ірану – до 6 квітня – виглядає не випадковим. Якщо співставити його з переміщенням американських військових ресурсів, зокрема транспортної авіації та десантних підрозділів, то це приблизно той час, за який вони можуть бути перекинуті в регіон... У цьому контексті дедалі більше ознак того, що Білий дім може розглядати варіант обмеженої операції – наприклад, навколо стратегічно важливого острова Харг. Розрахунок, імовірно, простий: позбавити Іран критично важливої нафтової інфраструктури і таким чином змусити його до поступок. Тому не можна виключати, що Трамп піде ва-банк. У логіці «пан або пропав» він може наважитися на ескалацію... І тоді ця історія перейде в якісно іншу фазу – з ще вищими ставками і значно менш передбачуваними наслідками».
ЩО ЗМІНИЛОСЯ ТА ЗМІНЮЄТЬСЯ ДЛЯ США, КИТАЮ, РФ ТА УКРАЇНИ?
Глобальний геополітичний землетрус, спровокований кампанією в Перській затоці, запустив ланцюгову реакцію, яка безпосередньо зачепила інтереси багатьох світових гравців, зокрема й України.
Аналізуючи позиції США, Володимир Фесенко відзначає різке погіршення ситуації для них. Вашингтон зіткнувся з класичним ефектом бумеранга, коли зовнішньополітичні амбіції боляче б'ють по внутрішній економіці. «У Сполучених Штатах стрімко зростають ціни на бензин і дизпаливо, а відтак – критика на адресу Трампа, навіть з боку частини його прихильників. А ще рейтинги Трампа падають. І хоча Трамп робить оптимістичні заяви, поки для США немає переможних результатів у бойових діях проти Ірану, немає і помітного просування в мирних переговорах», – стверджує політолог.
Більше того, ця війна зламала дипломатичний графік Вашингтона: «Одним з наслідків Іранської війни для США стало відтермінування візиту Трампа до Китаю на середину травня. І в будь якому випадку його позиції перед цим візитом будуть послаблені». Загальний висновок Фесенка щодо американських позицій у світі внаслідок Іранської війни звучить категорично: «Вони погіршилися. Виникли та/або посилились проблеми у відносинах США з європейськими країнами, менше довіри до Америки та до її безпекової допомоги стало з боку арабських союзників, а також, мабуть, і партнерів США в інших регіонах світу».
Для Піднебесної ситуація є амбівалентною. Як пояснює Володимир Фесенко, Китай опинився перед серйозним економічним викликом через руйнування логістики в Перській затоці, звідки він отримував до половини імпорту сирої нафти (45-55%). «Через бойові дії та блокування Ормузької протоки морський експорт з цього регіону до Китаю скоротився на 70–80%», – пояснює аналітик: «Росія стала безальтернативним постачальником нафти №1 для Китаю. За неофіційними даними, поставки зросли до 2-3 млн барелів на добу. (…) Але ціна на нафту різко зросла і це на даний момент є головною проблемою для Китаю. Тому економічно для Пекіну затягування війни на Близькому Сході є великою проблемою і серйозним ризиком, особливо якщо подальше зростання цін на нафту спровокує глобальну рецесію. А от політично – для Китаю є вигідним значне послаблення міжнародних позицій США і невдачі Трампа у війні проти Ірану».
За словами Ігоря Рейтеровича, Китай потрапив у ситуацію жорсткого шпагату між стратегічним партнерством з Іраном (який є важливим елементом антизахідної осі) та критичною залежністю від стабільних цін на енергоносії. «Будь-яка турбулентність навколо нафти б’є по китайській економіці. Тому Китай фактично опинився між політичною доцільністю і економічною реальністю. В результаті його позиція зараз виглядає максимально прагматичною: не стільки підтримати одну зі сторін, скільки якнайшвидше «загасити» конфлікт у будь-який спосіб. Головне – щоб він припинився і не розгойдував ринки», – зазначає політолог.
Російська Федерація, натомість, стала чи не єдиним беззаперечним економічним бенефіціаром першого місяця війни. Експерти одностайні: Москва зірвала ситуативний куш. Володимир Фесенко називає це своєрідним «джекпотом», хай і тимчасовим, але який включає скасування вторинних американських санкцій на російську нафту, стрімке зростання цін на енергоносії та, як наслідок, надприбутки для фінансування агресії проти України і покриття бюджетного дефіциту. За оцінками, які наводить експерт, лише за перший місяць ескалації РФ отримала додаткові прибутки у розмірі 12–15 мільярдів доларів. Водночас Фесенко зауважує, що Москві доводиться складно маневрувати, намагаючись зберегти відносини як з Іраном, так і з арабськими державами та Ізраїлем.
Коментуючи російський фактор, Ігор Рейтерович підкреслює суперечність інтересів між Москвою та Пекіном. На його думку, РФ життєво зацікавлена в максимально довгому паланні Близького Сходу заради дорогих барелів, тоді як Китай потребує стабільності. «Саме ця різниця інтересів частково стримує Росію. Вона не може діяти абсолютно вільно і впевнено, адже змушена зважати на позицію Пекіна. І в цьому сенсі для України це певний стримувальний фактор: така асиметрія інтересів між двома ключовими гравцями не дає Росії повністю «розв’язати руки», – підкреслив політолог.
Що стосується України, то ситуація формує складний баланс загроз і нових шансів. Володимир Фесенко застерігає: «Для України затягування конфлікту на Близькому Сході створює ризики щодо передачі ракет-перехоплювачів для систем ППО «Patriot», відволікає увагу від російсько-української війни і мирних переговорів щодо її завершення. Вкрай невигідним для нас є також отримання Росією величезних економічних бонусів». Проте, за його словами, Київ зміг проявити безпрецедентну суб'єктність, запропонувавши країнам Затоки свій унікальний досвід боротьби з іранськими безпілотниками, що вилилося у підписання нових безпекових угод.
Ігор Рейтерович, оцінюючи українські перспективи, відзначає, що наша держава проходить цей етап рівно – з мінімальними прямими втратами. «Критичного впливу на постачання озброєння не відбулося – але значною мірою тому, що ці поставки і без того залишалися обмеженими», – стверджує він. Хоча втрата фокусу світової уваги є фактом, Україна має досвід роботи в таких умовах. Позитивним трендом аналітик вважає пошук нових можливостей: «Зокрема, активізувалися контакти з країнами Перської затоки – зустрічі, домовленості, пошук нових форматів співпраці. І це можна записати в актив: навіть у кризі Київ шукає для себе додаткові точки опори».
Водночас політолог акцентує увагу на тому, як наша держава реагує на енергетичні надприбутки РФ: «Україна намагається це компенсувати – насамперед ударами по російській нафтовій інфраструктурі. І, судячи з усього, досить ефективно, настільки, що навіть окремі міжнародні партнери почали сигналізувати про бажання знизити інтенсивність таких атак... Тож підхід Києва в цій ситуації виглядає доволі раціональним: якщо від нас хочуть зміни поведінки – має бути чітка відповідь «що ми отримуємо натомість».
ХТО У ВИГРАШІ – І ЧИ Є ВІН ВЗАГАЛІ
Пошук переможця у конфлікті, який характеризується високим рівнем хаотизації, є завданням із зірочкою. Експерти схиляються до думки, що класичні критерії перемоги тут просто не працюють.
Ігор Рейтерович наголошує: «З військово-технічної точки зору перевага очевидно на боці США та Ізраїлю – це факт». Проте тут же експерт звертається до історичних аналогій, нагадуючи, що американська армія чудово вміє вигравати битви, але має хронічні проблеми з виграшем воєн. «Якщо подивитися на історію після Корейської війни, то виникає питання: де проходить межа між військовим успіхом і політичним результатом. Навіть у випадку з іракською війною – формальна військова перемога не конвертувалася у стабільний політичний підсумок. У нинішній ситуації ця сама логіка повторюється», – розмірковує політолог.
Окреслюючи ситуацію навколо Ізраїлю, Рейтерович пояснює, що саме Тель-Авів наразі є головним вигодонабувачем. Ізраїль успішно вирішує своє фундаментальне завдання – критичне послаблення іранського режиму і виграш часу. При цьому він діє в системі координат, де його політичні ризики є мінімальними порівняно з американськими.
Аналізуючи іранську стратегію «перемоги», політолог акцентує на специфічному сприйнятті реальності автократіями. Для режиму аятол сам факт того, що вони не знищені під ударами найпотужнішої армії світу, вже тотожний тріумфу. «Іран скаже: ми вистояли – отже, перемогли. США заявлять: ми відкинули противника на роки назад – отже, досягли свого. І формально обидві позиції матимуть підстави», – резюмує Рейтерович.
Керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук пропонує ще глибший філософсько-стратегічний погляд. За його словами, класичних переможців тут немає і бути не може. «Хто перемагає? Та ніхто: Трамп тримає Тегеран за горло, а «той у кого нема голови» – міцно стискає йому «крашенки». Лауреат цьогорічної Шевченківської премії Юрій Щербак вивів такий оксюморон «перемогопоразка». Ситуація на Близькому Сході зараз близька до «перемогопоразки». Для усіх сторін. Але це не значить, що війна скінчиться от-от завтра, за лічені тижні, як заявляє Дональд Трамп. Він з Близького Сходу може втекти, оголосивши «перемогу» хоч завтра. Інша справа, що війна від того не закінчиться», – влучно описує ситуацію Лакійчук.
Для України близькосхідна авантюра Трампа – теж «перемогопоразка».
«Вона несе нам безліч викликів, але, якщо грамотно і дуже гнучко діяти – може принести і вигоди. Кроки українського військово-політичного керівництва на «Близькосхідному театрі» саме на це й спрямовані: перетворити нові виклики на досягнення. Асиметрична стратегія в дії», – наголосив військовий експерт.
Володимир Фесенко підтримує тезу про відсутність тріумфаторів. Він констатує, що амбітні плани США та Ізраїлю щодо зміни політичного режиму в Ірані або тотального руйнування його оборонного комплексу зайшли у глухий кут. «Однак Іран хоча і не програв цієї війни, але вже зазнав величезних руйнувань та економічних втрат. І ці втрати можуть стати ще більшими в разі затягування війни. Враховуючи кризовий стан іранської економіки ще до початку цієї війни, після її завершення економічні проблеми Ірану будуть набагато більш масштабними. За відсутності союзників, які б могли допомогти Ірану швидко відновитися після війни (Росії буде не до цього; Китай нічого не буде робити безоплатно, а якщо й буде інвестувати в Іран, то лише в обмін на контроль над іранською інфраструктурою і ресурсами), ця країна може опинитися в стані довготривалої соціально-економічної кризи».
ЩО ОБ’ЄДНУЄ КОНФЛІКТ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ ТА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ
Проведення паралелей між найбільшою континентальною війною в Європі з часів Другої світової та операцією на Близькому Сході вимагає тонкого аналітичного інструментарію. Хоча контексти є діаметрально протилежними, військова наука фіксує спільне, яке свідчить про зміну самої природи сучасних збройних конфліктів.
Павло Лакійчук пропонує абстрагуватися від морально-етичних та міжнародно-правових аспектів і поглянути на ситуацію виключно через оптику воєнної стратегії. З цього ракурсу експерт бачить низку вражаючих аналогій.
«По-перше, як і в нашому випадку, держава-агресор, а тут як не крути цю роль виконують Сполучені Штати, з самого початку не позиціонувала напад як «війну». Для Білого дому це «військова операція». Паралель з путінською «СВО» очевидна. І справа тут, в обох випадках, не у внутрішніх законодавчих процедурах. А в задумі. І там, і там планування здійснювалося з розрахунку на блискучий бліцкриг без глибокого розрахунку варіантів розвитку ситуації і ймовірних контрзаходів противника. Самовпевненість!» – жорстко констатує Лакійчук.
Друга ключова характеристика, на яку вказує експерт, демонструє радше відмінність підходів. Переказуючи слова Лакійчука, можна стверджувати, що Україна напередодні масштабного вторгнення у 2022 році до останнього шукала дипломатичних шляхів збереження миру. Натомість іранське керівництво, усвідомивши неминучість зіткнення, свідомо зробило ставку на «останню битву». Розуміючи колосальну технологічну та вогневу перевагу американців, Тегеран впровадив стратегію Decentralized Mosaic Defense (децентралізованої мозаїчної оборони). Ця концепція дозволяє окремим підрозділам зберігати боєздатність та чинити опір навіть за умови повного знищення центральних командних пунктів. Завдяки цьому американська ставка на швидку «дезінтеграцію» ворожого режиму не спрацювала.
Третя тенденція, про яку говорить Павло Лакійчук, є абсолютно універсальною для обох воєн – це тотальний перехід до асиметричних дій в умовах нерівності сил.
«У даному разі порівняння битви Давида з Голіафом буде доречним, адже в умовах неспівставних з агресором потенціалів – і Україна, і Іран обрали тактику асиметричної війни… «Гібридна війна Герасимова» догори дриґом – ви не очікували, що замість прикривати голову треба було прикривати пах? А дарма! Вже після 2022 року воєнні теоретики мали б відкласти в сторону плани бойових дій, які спираються виключно на підрахунок осіб чоловічої статі віком 18-50, кількість танків на базах зберігання і літаків, розгорнутих на передових аеродромах... Ключовими, виявляється, стали інші параметри, без цифр. Такі як «больовий поріг» і адаптивність. Їх руками не помацаєш. Тому Україна, якій давали три дні життя, тримає оборону п’ятий рік. І міняє картину поля бою. Тому й «геніальний» план Трампа пішов шкереберть», —підсумовує парадокси сучасної воєнної науки експерт.
НАЙБЛИЖЧІ ТИЖНІ, ЯКІ ВИРІШАТЬ УСЕ
Ситуація перебуває у точці біфуркації, де будь-який тактичний крок може або загасити пожежу, або перетворити її на регіональний і навіть світовий апокаліпсис.
Володимир Фесенко вважає, що найближчі два тижні стануть визначальними для всієї кампанії. М'яч наразі перебуває на половині поля Вашингтона. «Президент Трамп має визначитися з вибором між двома лініями – або намагання вийти на угоду про припинення вогню з Іраном, або ескалація війни з проведенням точкових сухопутних операцій», – прогнозує експерт.
Водночас експерт підкреслює, що перед екзистенційним вибором стоїть і сам Тегеран. Іранське керівництво (щоправда, це наразі невідомо хто) має вирішити: піти на болючі компроміси та підписати угоду зі США, чи продовжити війну на виснаження. В останньому випадку, попереджає Фесенко, Сполучені Штати, Ізраїль та монархії Перської затоки будуть консолідовано зацікавлені в остаточному фізичному демонтажі нинішнього іранського режиму, аби раз і назавжди зняти цю геополітичну проблему.
Ігор Рейтерович конкретизує ці два базові сценарії. За його словами, перший варіант передбачає перехід до переговорного треку. Це не означатиме миттєвого миру. Радше ми побачимо формат «хиткого перемир'я», який супроводжуватиметься постійними зривами, локальними ударами та тривалим балансуванням на межі повноцінної війни.
Другий сценарій експерт вважає значно небезпечнішим: «Обмежена наземна операція. І от тут починається зовсім інша логіка розвитку. Формально вона може залишатися локальною і короткою, але ризик її розширення нікуди не зникає. Багато воєн починалися саме як «обмежені» – із розрахунком на швидкий результат – і виходили з-під контролю».
Окреслюючи військові спроможності сторін, Рейтерович зауважує, що накопичених США сил (близько 50 тисяч військовослужбовців у регіоні) об'єктивно недостатньо для окупації такої величезної країни як Іран з його 80-90 мільйонним населенням. Ці ресурси призначені саме для хірургічних наземних втручань. «Але ключове питання не в масштабі старту, а в тому, чи не почне ця операція «розростатися» вже в процесі. Історія тут дає доволі чіткі паралелі: і війна у В’єтнамі для США, і радянсько-афганська війна для СРСР починалися як обмежене втручання з розрахунком на швидкий результат. Чим це закінчувалося – добре відомо».
Тому зараз головна інтрига – чи наважиться Трамп на такий крок, і якщо так, то наскільки жорстко він зможе утримати операцію в заявлених рамках: «Судячи з непрямих ознак, сценарій із обмеженим наземним втручанням виглядає більш імовірним, ніж ще кілька тижнів тому».
Окремим вагомим фактором найближчих тижнів, за словами Рейтеровича, є дипломатична гра між США та Китаєм. Експерт нагадує про перспективу зустрічі Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна, яка, хоч і неминуча стратегічно, навряд чи відбудеться найближчими днями.
«Причина доволі проста: обидві сторони підходять до неї в умовах, коли не відчувають себе достатньо сильними. Парадокс ситуації в тому, що кожен із них має аргументи проти іншого. Сі Цзіньпін може вказувати на те, що США загрузли в іранському кейсі і мають внутрішньополітичні проблеми. Трамп, своєю чергою, може тиснути на енергетичний фактор... У такій конфігурації жоден не зацікавлений виходити на зустріч із позиції відносної слабкості», – пояснює Рейтерович.
Глобальні лідери взяли тактичну паузу. Вони очікують, куди хитнеться маятник близькосхідного протистояння, щоб сісти за стіл переговорів, маючи на руках сильніші геополітичні козирі. А отже, як резюмує політолог, найближчі тижні стануть моментом невідворотної розвилки: світ побачить або повільну, обережну деескалацію, або ж нову фазу силового втручання, здатного підпалити весь регіон.
Мирослав Ліскович. Київ
