Директор Віденської дипломатичної академії Еміль Брікс є визнаним авторитетом австрійської дипломатії. Розпочавши службу у зовнішньополітичному відомстві ще у 1980-х роках, він обіймав низку важливих посад, наприкінці своєї дипломатичної кар’єри був послом Австрії у Лондоні та Москві, а після цього у 2017 році очолив відомий не лише в Австрії центр підготовки кадрів для дипломатичного корпусу. Його оцінки і зараз лишаються впливовими як серед експертів та дипломатів, так і в політичному середовищі Австрії.

Власний кореспондент Укрінформу в Австрії поспілкувався з Емілем Бріксом про те, як російська війна проти України змінила світовий порядок і яким може бути майбутній світ, про «бетонну стіну з ровом, повним крокодилів» на кордоні з РФ, австрійське сприйняття Росії, а також про підтримку Австрією України, нещодавній візит Президента Зеленського до Відня та перспективи мирного врегулювання російсько-української війни.

ЗАРАЗ ФОРМУЄТЬСЯ НОВИЙ СВІТОВИЙ ПОРЯДОК, І ВІЙНА РФ ПРОТИ УКРАЇНИ ТУТ ВИЗНАЧАЛЬНА

- Пане посол, перше ніж ми перейдемо до конкретних тем, дозвольте загальне запитання: як війна Росії проти України вплинула на світовий порядок? У звіті міністерства оборони Австрії зазначається, що «світ зійшов з колії». Чи погоджуєтесь ви з такою оцінкою? Куди, на вашу думку, рухається цей «світ, що зійшов з колії»?

- Вираз «світ зійшов з колії» походить від Шекспіра. Я не обов’язково вжив би саме його. Так само я б не використовував і термін «зміна часів», як це говорив Олаф Шольц. Я б сказав, що ми перебуваємо у перехідному періоді.

Війна Росії проти України не створила нового порядку, але зруйнувала старий. Це означає, що ніхто достеменно не знає, яким буде новий світовий устрій.

І тому зараз є потреба знову повернути стабільність у світі. Однак ця стабільність буде можливою лише за умови чіткого розуміння, на яких засадах вона має ґрунтуватися. Саме це, по суті, є змістом війни в Україні: чи мають знову з’явитися сфери впливу великих держав? Чи буде нова «Ялта»? Чи кожна держава повинна мати право самостійно визначати, яке місце вона хоче посісти у новому світовому порядку? Це дуже складне і делікатне питання. Але я переконаний, що саме у цьому напрямі ми маємо рухатися.

- Як ви оцінюєте стан трансатлантичних відносин, зокрема після зміни адміністрації США?

- Вважаю, що те, що президент Трамп зробив останніми місяцями, є безвідповідальним, особливо у контексті трансатлантичних відносин. Його позиція щодо війни Росії проти України також безвідповідальна.

Однак позитивним є те, що Європі знову нагадали про необхідність бути більш автономною та діяти власними силами. Я думаю, цей заклик прозвучав досить голосно, щоб його врешті було реалізовано. Це проявиться у тому, як Європа надалі підтримуватиме Україну – як зараз, так і після війни.

Я б не сказав, що трансатлантичні відносини чи західний порядок зруйновані. На мою думку, західний порядок – із його демократією та верховенством права – сильніший за нинішню адміністрацію США. До того ж усередині самої американської адміністрації можна побачити різні позиції.

- А що чекає на НАТО?

- Я не поділяв думку Еммануеля Макрона, коли він сказав про «смерть мозку» НАТО. Альянс довів, що є єдиним справді дієздатним безпековим блоком в Європі. Але водночас я не погоджуюся з тими, хто вважає, що нарощування озброєнь у рамках НАТО на 400% гарантує довготривалу стабільність у Європі.

Обороноздатність є важливою, і тут НАТО відіграє вирішальну роль. Я також підтримую максимально тісну співпрацю Австрії з Альянсом. Водночас питання майбутньої безпеки є насамперед політичним, а не лише військовим.

Приклад України це дуже чітко демонструє: з воєнного погляду можна було припускати, що війна триватиме недовго, оскільки Росія має перевагу. Але вирішальною виявилася політична воля захищати Україну – і саме її, очевидно, Росія недооцінила.

Це стосується і всієї Європи: окрім військового складника, потрібна політична воля до вільної Європи.

- Коли я запитував про майбутнє НАТО, то мав на увазі передусім позицію Сполучених Штатів, так званий фактор Трампа. Чи може альянс існувати без США?

- Сполучені Штати майже напевно не вийдуть з НАТО. Вони також отримують вигоду від своїх баз у Європі – особливо в контексті протистояння з Азією, Китаєм чи Росією. Ці бази мають для них велике значення.

Цілком обґрунтованою є їхня вимога посилення європейського складника Альянсу. Внесок Європи має бути вагомішим. Трамп веде переговори з усіх цих питань, висуваючи максимальні вимоги – так, як він, очевидно, звик це робити у своїй кар’єрі у сфері нерухомості. Це стосується як питань мит, так і НАТО та військової політики.

Я переконаний, що НАТО залишиться трансатлантичним безпековим альянсом, оскільки це відповідає спільним інтересам.

РОЗУМІЮ БАЖАННЯ УКРАЇНЦІВ ЩОДО БЕТОННОЇ СТІНИ І РОВУ З КРОКОДИЛАМИ НА КОРДОНІ З РФ

- Що стосується війни Росії проти України, то, на мою думку, вирішальним фактором стала воля українського народу боротися проти росіян.

- Так, я маю на увазі не волю політиків, а політичну волю. Для мене політична воля – це коли суспільство цього хоче, і це сприймається як щось очевидне. Люди цього хочуть і готові до цього.

Саме тому я вважаю, що ми, Західна Європа, ще можемо багато чого навчитися в України. В Україні проявляється спільна воля захищати або відновлювати державний і національний суверенітет, і це не є чимось само собою зрозумілим. Тому я сподіваюся, що Україна й надалі відіграватиме дуже позитивну роль у майбутньому Європи.

- Чи є перспективи створення нових регіональних безпекових союзів у Європі, зокрема за участі України?

- Я сподіваюся, що це буде можливо.

У нас у Відні є ОБСЄ – «сплячий гігант», який, щоправда, ніколи насправді не був гігантом. Організація ґрунтується на принципі консенсусу, майже не має санкційних механізмів і не змогла досягти особливих успіхів у моніторингу, зокрема й в Україні. Її потрібно буде переосмислити.

Свого часу була надія, що вдасться збудувати довгострокову архітектуру безпеки за участі Росії. Наразі це не проглядається. Але ми маємо докласти всіх зусиль, щоби не виникла нова «залізна завіса», коли вільна Україна чітко опинилася б по один бік, а Росія, Білорусь і, можливо, ще хтось – по інший. Цього необхідно уникнути. Я виступаю проти так званих сфер впливу великих держав і проти «ялтинського рішення», яке б призвело до нової «залізної завіси» в Європі.

Можливо, це звучить надто оптимістично, але я вірю, що існує можливість створити загальноєвропейську архітектуру безпеки, проте це потребуватиме ретельної підготовки. Центральне питання – як і за яких умов інтегрувати Росію в таку систему.

- На мою думку, найбільша проблема ОБСЄ – це участь у ній Росії. А що стосується майбутньої архітектури безпеки та співпраці з Росією, то в Україні переважає переконання, що для цього потрібна бетонна стіна з ровом, повним крокодилів...

- Я розумію таку позицію. Якби я був українцем, то, ймовірно, мислив би подібним чином.

Але якщо поглянути не лише на мапу, а й на історію цього континенту, то видно, що навіть після найстрашніших воєн усе працювало лише тоді, коли намагалися знову залучити всіх. Найкращий приклад – Віденський конгрес 1814–1815 років. Наполеон був переможений, але інші великі держави знову залучили Францію до переговорів. А йдеться також про жахливі війни.

Я не кажу, що вже сьогодні треба вирішувати, як поводитися з Росією після цієї війни. Але важливо думати на крок наперед.

Я переконаний, що і в Україні існують роздуми про те, як у майбутньому жити поруч із цим сусідом, який не зникне. Бетонна стіна з ровом і крокодилами може мати сенс у час війни, але що після війни?

У нинішній ситуації ви маєте рацію, коли кажете, що проблема ОБСЄ – це участь у ній Росії. Одразу після початку війни в інших організаціях замислилися, що робити з Росією. Наскільки мені відомо, в Дунайській комісії участь Росії було призупинено. Так само й в інших структурах. У Дунайській комісії навіть розглядали можливість припинення її діяльності та створення нової, оскільки нікого не можна виключити. Це радикальна ситуація, і я її цілком розумію.

Але дозвольте сказати: дипломати мають певний досвід у тому, як мати справу навіть із «лиходіями». Вирішальне питання тут, звісно, – що буде з владою та правлінням у самій Росії.

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТЕПЕР Є ПРИФРОНТОВИМИ ДЕРЖАВАМИ

- Хотів би запитати вас про майбутнє Європейського Союзу. Якою має бути візія для ЄС?

- Як аналітик, я налаштований досить скептично. Як політична людина, – сподіваюся, що ЄС матиме хороше майбутнє.

З аналітичної точки зору, Європейський Союз завжди досягав успіху тоді, коли крок за кроком рухався до більшої єдності та політичного співжиття. Такий підхід працював, і розширення були можливими. Але зараз ми дійшли до межі, коли необхідно ухвалити принципове рішення: чи стане ЄС справжнім політичним союзом, чи ні?

Вихід Великої Британії спростив цю ситуацію, адже одним з головних аргументів прибічників Brexit була саме відмова від політичної інтеграції. Однак наразі немає відчуття, що більшість держав-членів готові до створення політичного союзу.

Це – дуже делікатне питання, яке може призвести до того, що ЄС у підсумку буде зведено до суто торговельно-економічного союзу.

У нас є структури, в рамках яких ми справедливо намагаємося переконати всі 27 держав-членів у необхідності змін. Однак це стає дедалі важче. Як представник маленької держави, я не очікую, що австрійський уряд – незалежно від його складу – відмовиться від принципу одностайності у фундаментальних питаннях ЄС. Це стосується й інших менших держав-членів.

Тому Євросоюзу врешті-решт залишається тільки один шлях, який я б назвав майже староавстрійсько-габсбурзьким, по-віденськи – «durchwurschteln», англійською – «to muddle through». Тобто – знаходити прагматичні рішення, щоб усі залишались у процесі, не здійснюючи великих кроків. Це і є поточний стан ЄС.

Це далеко не ідеально, адже постає ще одне ключове питання: як ЄС може перетворити свою економічну потугу, інноваційний потенціал та знання на реальну конкурентоспроможність? Тут Європа поки що не досягла значного поступу.

Так, є чудові звіти, зокрема від Енріко Летти чи Маріо Драґі, які вже рік як доступні, але жодна держава-член не сприйняла їх всерйоз. Тому, як аналітик, я досить скептично оцінюю перспективи подальшого розвитку ЄС. Як політик, все ж таки переконаний, що Євросоюз знайде свій шлях – імовірно, саме через «muddle through», тобто маленькими кроками вперед.

- Якими є ці маленькі кроки?

- Малими кроками є, наприклад, завершення створення єдиного внутрішнього ринку. Тут ще багато що треба зробити, особливо у цифровій сфері, а також у сфері надлишкових регулювань, які заважають відкритому ринку. Чимало «вкорінених інтересів» – з боку великих компаній, держав-членів або фермерів – гальмують цей процес. Тут потрібно наполегливо працювати – крок за кроком. Другим прикладом є посилення Frontex, тобто охорони зовнішніх кордонів ЄС. Це питання, яке підтримує більшість і яке є необхідним. Лише завдяки спільному контролю та інтеграції ми зможемо досягти прогресу в інтеграційній роботі.

Отже, ЄС здатний просуватися вперед малими кроками. Але якщо запитати мене, чи може Європа у такий спосіб стати одним із центрів сили у багатополярному світі, то відповідь – ні. Таким шляхом Європа не стане полюсом. Вона, як я вже зазначав, буде радше здобиччю за столом хижаків. Імена цих хижаків відомі.

На жаль, є побоювання, що Європа не наважиться на великий крок до спільних дій у зовнішній та економічній політиці, хоча я вважаю його абсолютно необхідним.

- Чи не мав би ЄС стати також оборонним союзом?

- Коли я говорю про захист зовнішніх кордонів, то маю на увазі й обороноздатність Європи перед зовнішніми загрозами. У цій сфері вже є прагматичний поступ: збільшення оборонних бюджетів майже в усіх державах-членах та створення посади єврокомісара з питань оборони сприяють зміцненню європейської оборонної промисловості, зокрема через нові ланцюги постачання з дружніми країнами. Я сподіваюся, що ці кроки будуть достатньо швидкими.

Нещодавно я був в Естонії, у місті Нарві, на кордоні з Росією, де напад на державу НАТО розглядається як цілком можливий. Там стає очевидно, що Європа має стати більш обороноздатною.

Країни Центральної та Східної Європи – країни Балтії, Польща, але також Словаччина, Угорщина і Румунія – тепер є прифронтовими державами. Це – нова реальність.

Не всі ці прифронтові країни Центральної та Східної Європи мають однакову думку щодо Європи та її оборони. Наразі з Угорщиною та Словаччиною складно. Хоча Словаччина, принаймні політично, намагається дотримуватися проєвропейської позиції, тоді як глава уряду Угорщини отримує вигоду від антиєвропейської риторики та шукає друзів у таборі критиків Європи.

- Щодо принципу одностайності й Угорщини за Орбана: що можна зробити, щоб запобігти блокуванню однією країною важливих рішень в рамках спільного курсу?

- ЄС тут діє досить креативно. Принцип одностайності не обов’язково означає, що всі мають проголосувати «за». Існують приклади конструктивного утримання – Австрія одного разу так і зробила – або ж хтось просто виходить із зали під час голосування. Такі прагматичні рішення варто використовувати.

Але у справді великих питаннях потрібно переконати всі 27 держав-членів, інакше ЄС ризикує розпастися – а цього ніхто не хоче.

АВСТРІЯ МАЄ ТІЛЬКИ ЗАЛИШКОВИЙ ВІЙСЬКОВИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

- Нарешті, про нейтралітет. Жодне інтерв’ю в Австрії не обходиться без цього питання. Чому нейтралітет є таким важливим для австрійців і вважається частиною національної ідентичності, хоча початково він був нав’язаний ззовні? Чи приносить він користь і чи справді захищає країну?

- Цікаво, що в колективній пам’яті австрійців забулося, що нейтралітет не був добровільним, а був умовою Радянського Союзу для виведення його військ зі Східної Австрії. Проте у 1955 році ми добровільно ухвалили закон про нейтралітет. Чому нейтралітет нині є частиною ідентичності? Причин три.

По-перше, з 1955 року в цьому регіоні не було війни, і багато австрійців пов’язують це саме з нейтралітетом, хоча він не забезпечує прямого захисту.

По-друге, нейтралітет зробив Австрію місцем для діалогу й переговорів. Ми – єдине місце розташування ООН в ЄС і маємо 50 міжнародних організацій, чого не було б без нейтралітету.

По-третє, нейтралітет асоціюється з добробутом і соціальною державою.

Можливо, всі ці аргументи – це радше гарні міфи, добрі вигадки, але саме вони формують наратив про економічно успішну та соціально стабільну Австрію.

Однак війна в Україні змінила ситуацію у сфері безпеки, і тепер є дискусія про те, чи дійсно нейтралітет захищає, і що він означає: чи є він елементом ідентичності, чи, можливо, нам слід більше зосередитись на тому, як реально захищати населення. І для цього потрібно більше, ніж просто сказати: «Ми – нейтральні».

Ця дискусія вже відбувається і не зникне в Австрії. Вважаю, що політики наразі реагують на неї цілком розважливо. Ми тлумачимо закон про нейтралітет відповідно до наших політичних інтересів, що Австрія, зрештою, робить від самого 1955 року. Ми одразу приєдналися до ООН, пізніше – до Європейського Союзу. Ми не перешкоджаємо тому, щоб військова підтримка через, над та за участі Австрії потрапляла до України.

Тобто ми фактично відмовились від ключових елементів нейтралітету – стояти рівновіддалено від усіх сторін. З того, що залишилось, маємо тільки військовий нейтралітет: відсутність іноземних військ на нашій території і неприєднання до жодного військового альянсу. Це і є залишок нашого нейтралітету.

І австрійське суспільство, схоже, задовольняється тим, що політики кажуть: «Ми, звісно ж, й далі залишаємося нейтральними» – навіть якщо фактично цей нейтралітет обмежується тільки цим залишком.

- Чи може або повинна Австрія залишатися нейтральною і в майбутньому?

- Якщо нам і надалі вдасться провадити політику в цьому напрямі – тобто фактично не дотримуватись курсу нейтралітету ані в моральному, ані в політичному, ані в економічному вимірах, зберігаючи тільки цю залишкову військову нейтральність і водночас тісно співпрацюючи з НАТО, – тоді немає жодних підстав, щоб ми й надалі не могли дозволити «міфу про нейтралітет» лунати через австрійські Альпи.

Якщо ж почнуться дискусії на кшталт: «Чи маємо ми справді співпрацювати з іншими – ми ж нейтральні?» або «Чи маємо ми справді підтримувати Україну – ми ж нейтральні?», тоді це буде помилкою. Це зашкодить Австрії, і проти такого треба рішуче виступати.

ВІЗИТ ПРЕЗИДЕНТА ЗЕЛЕНСЬКОГО МАВ ВАЖЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ

- 16 червня у Відні з офіційним візитом перебував Президент України Володимир Зеленський, який, зокрема, подякував Австрії за підтримку українського народу. Як загалом оцінюєте цей візит? Чи бачите ви простір для того, аби Австрія посилила підтримку України, не порушуючи своєї нейтральності?

- Візит Президента Зеленського дав можливість австрійському державному та урядовому керівництву ще раз чітко засвідчити повну солідарність Австрії з Україною, а також запропонувати Відень як майданчик для мирних переговорів. З огляду на дружні двосторонні відносини, цей візит мав важливе значення. Ми є культурними сусідами в Центральній Європі. Тому Австрія могла б і повинна посилити свою гуманітарну та фінансову допомогу Україні. Це не зачіпає військової нейтральності.

Тут, безумовно, є певний простір для дій. По-перше, можна було б надавати Україні ще більше фінансової допомоги. По-друге, нині робляться спроби активніше долучитися до відбудови зруйнованих регіонів України. Для цього при міністерстві закордонних справ було призначено спеціального координатора. Також Палата економіки Австрії інтенсивно працює над тим, щоб підготувати австрійські компанії до майбутньої участі у відновленні України. Усе, що стосується цієї економічної сфери, цілком може бути посилене – без жодних проблем із нейтральним статусом.

Непряма підтримка України проявляється й у тому, наскільки сильними є армії європейських держав, адже чим сильніші ці армії, тим краще для України. І це також стосується Австрії. Ми маємо покращити свої спроможності у військовій сфері, зокрема й у плані гібридної війни, наприклад щодо протидії дезінформації. Тут Австрія ще може зробити багато – і все це не суперечить нейтралітету.

- А що стосується участі Австрії у навчальній місії ЄС для українських військових? Чи було б це порушенням нейтралітету?

- Я вважаю, що це все ще було б сумісно з нейтралітетом. Існують різні юридичні оцінки з цього приводу. Але зрештою це – політичне рішення. У багатьох питаннях, пов’язаних із нейтралітетом, ми радилися не з юристами, а насамперед запитували себе: що є правильним для Австрії? Що є політично обґрунтованим? І відповідно діяли. Є й юристи, які вважають, що транспортування територією Австрії військових матеріалів НАТО не сумісне з нейтралітетом – і все ж Австрія це робила.

ПОЛІТИКА РОСІЇ Є ПОСЛІДОВНО АГРЕСИВНОЮ, СПРЯМОВАНОЮ НА РОЗКОЛ І ОСЛАБЛЕННЯ ЄВРОПИ

- Як ви оцінюєте політику Австрії щодо Росії протягом останніх десятиліть? Чи змінилося ставлення до неї після початку агресії?

- Австрію неодноразово критикували на міжнародному рівні за надто проросійську позицію. І я частково можу це зрозуміти, адже у нас справді були зв’язки з Росією, які у багатьох аспектах не були ані розумними, ані сталими.

Ще з 1960-х років Австрія була першою західною державою, яка отримувала російський газ трубопроводом. І до сьогодні один зі системно важливих австрійських банків активно працює в Росії, попри усі серйозні труднощі. Також постійно були політичні діячі, які підкреслювали особливі відносини з Росією, частково обґрунтовуючи це Державним договором 1955 року та виведенням Червоної армії, частково – ідеєю культурного взаєморозуміння між австрійцями та росіянами, що нібито виправдовувало особливі відносини з Радянським Союзом і згодом із Росією. Але дивує той факт, що насправді існує мало справжніх культурних зв’язків, окрім хіба що того, що російська музика й досі звучить у наших концертних залах.

Звідси й виникло звинувачення, що ми є «п’ятою колоною» на Заході. До цього додається ще й те, що численні російські дипломати, які працювали або досі працюють у Відні, діяли або діють не в межах закону. Це завдало шкоди репутації Австрії у плані її позитивного ставлення до Росії.

На мою думку, це ставлення суттєво змінилося – і цілком справедливо. І не лише через війну, хоча вона справді стала вирішальним чинником, а насамперед тому, що політика Росії є послідовно агресивною, спрямованою на розкол і ослаблення Європи. Така країна, як Австрія, не може ні брати в цьому участі, ні залишатися осторонь. І ця усвідомленість нині вже чітко закріпилася.

- І ще одне запитання: з осені 2024 року Австрія більше не імпортує російський газ. Один австрійський знайомий тоді сказав мені, що завдяки цьому кроку Австрія нарешті здобула свободу. Ви поділяєте цю думку?

- Насправді ми часто не знаємо точно, які саме газ чи нафту ми отримуємо – сировина не має прапора. Тому це питання складно однозначно оцінити. Але в межах ЄС вживається багато заходів для суттєвого скорочення частки російської сировини. Наскільки мені відомо, Австрія активно підтримує 18-й пакет санкцій, який нині готується, зокрема проти тіньового флоту та опосередкованих постачань нафти й газу. Повної незалежності ще не досягнуто, але політична мета залишається незмінною.

ЛИШЕ ЗА УМОВИ РІШУЧОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ БУДЕ ШАНС НА СЕРЙОЗНІ МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ

- Підтримка України з боку її партнерів часто здійснюється крок за кроком і в обмеженому обсязі – «аби не провокувати Путіна». Через це допомога іноді надходить запізно або в недостатньому масштабі. Може, слід відмовитися від такого підходу?

- Такий підхід досі не приніс жодних позитивних результатів. Згадайте спроби федерального канцлера Німеччини й президента Франції говорити з Путіним дружнім тоном. Це лише призвело до того, що Путін сприйняв це як прояв слабкості, а не сили Європи.

Я завжди бачив Путіна таким, що визнає тільки силу як позитивний сигнал і готовий до переговорів лише з тими, хто демонструє силу. І це також є вирішальним для того, щоб взагалі могли відбутися переговори між Росією та Україною. Тільки за умови рішучої військової підтримки з’явиться реальний шанс на серйозні перемовини.

Це потрібно постійно доносити й до Трампа. У мене складається враження, що він поволі сам усвідомлює, наскільки сильно перебуває на «повідку у Путіна», і я не думаю, що йому це подобається.

- І насамкінець: завершення війни залежить від однієї-єдиної особи – Володимира Путіна. Якщо він завтра вирішить зупинити вторгнення, війна припиниться. Але як змусити його ухвалити таке рішення?

- Насамперед я щиро бажаю кожному українцю, щоб це вдалося. Це – головне. Але як вплинути на Путіна? Звісно, можна намагатися зрозуміти, що відбувається в його голові, у Кремлі. Багато аналітиків кажуть: не можна давати йому відчути, що він програв. Йому потрібно мати змогу пояснити своєму народу, що він переміг, що загибель сотень тисяч, зокрема й російських солдатів, була недаремною.

Я не впевнений, що Україна чи Захід можуть якось на це вплинути і чи взагалі це є правильним підходом. На мою думку, наша мета має бути чіткою: настільки посилити підтримку України, щоб стало можливим вести переговори про завершення війни в інтересах України та Європи. І це можливо лише шляхом рішучої підтримки – політичної, економічної, військової – та максимально єдиної спільної позиції.

Тут ми торкаємося однієї болючої точки: у ЄС справді є одна, дві, три країни, які вважають, що Путіну слід догоджати, щоб забезпечити собі економічні вигоди. Я вважаю це абсолютно помилковим.

Цю війну можна завершити лише шляхом максимальної підтримки України та якомога тіснішої співпраці зі Сполученими Штатами – навіть якщо це не завжди легко. Головне – не надсилати Москві хибних сигналів, ані з європейських столиць, ані з Вашингтона.

Це не гарантує негайного завершення війни. Але це – єдиний шлях, який може до цього привести.

Василь Короткий, Відень

Фото автора