Саміт G20: України не було, але вона там була
Тієї куцої публічної інформації про перемовини з українського та сирійського питань, які провели на саміті G20 Обама, Меркель, Оланд, Мей та Путін, цілком достатньо для висновку: жодних твердих домовленостей нема. Ні Захід, ні Росія нічим важливим у своїх позиціях не поступилися. Для прикладу: Франсуа Олланд каже, що «нормандський формат» важливий, і що «ми домовилися організувати в найближчі тижні зустріч між Німеччиною, Францією, Росією й Україною», а Дмитро Пєсков, прес-секретар Путіна, йому фактично заперечує, заявляючи, що Росія поки не визначилася з участю в зустрічі в «нормандському форматі» щодо врегулювання ситуації на Донбасі.
Санкції не ПІСЛЯ, а ДО саміту
Колективний Захід вів на саміті перемовини з Путіним з позиції сили. Європа не відмовилася від «нормандського формату», як того хотів Кремль, щоб усунути Україну від процесу. І це при тому, що у Європі є впливові бізнесові та політичні сили, які кровно зацікавлені у нормалізації стосунків з Росією, це – наслідок міцних російсько-європейських стосунків у попередні десятиліття і навіть століття. А США, які не мають традиції таких стосунків, взагалі вдалися до майже демонстративного силового кроку – введенням нових санкцій, котрі зачепили «Газпром», не ПІСЛЯ, а ДО саміту. Якби американці сподівалися чи були сильно зацікавлені у якихось поступках з боку Росії, то з санкціями зачекали б і ввели їх тільки у випадку, якщо перемовини Путіна і Обами не дали б американцям того, чого вони хотіли. А так, виходить, чиста політика сили: жорсткі санкції не після, а до перемовин.
Все це дуже добре для України і дуже сумно для Росії. Загальна тенденція розвитку стосунків Росії та Заходу (а саме вони є визначально важливими для Кремля) є негативною для Росії, і переламати її на саміті G20 Путіну не вдалося. Поступово настає час сповна розплачуватися за провальну стратегію, обрану Кремлем у зовнішній політиці.
Суть цієї стратегії в тому, що Кремль, програючи економічне суперництво і з огляду на реальну перспективу масштабної внутрішньої соціально-економічної кризи, яка загрожувала міцності політичного режиму, вирішив задіяти той єдиний аргумент, в якому він справді сильний і може як мінімум на рівних суперничати із Заходом – відкрита війна.
Але унікальна (справді «гібридна») особливість війни, розв’язаною Росією, полягає в тому, що Росія воює, тобто – її солдати у когось стріляють і отримують кулі у відповідь, а от Захід – головний супротивник Кремля у цій війні - не воює. Кремль вирішив, що свою військову міць він продемонструє на слабких Україні та сирійській опозиції, що має бути стовідсотковою гарантією перемоги, а Захід, вражений цією перемогою, поступиться частиною свого впливу у світі на користь Росії.
Кожна стратегія має свої переваги і свої недоліки. Стратегія війни тим погана, що забирає можливість відступу, тобто – свободу дій, свободу маневру. Розпочавши війну – мусиш йти до кінця, напружувати всі сили для перемоги. І якщо цих сил виявиться недостатньо – тоді катастрофа.
Рубікон Путіна
Зважившись на війну, досягнувши цим певних успіхів, Росія водночас перейшла межу, за якою в неї вже нема можливості маневру. Поки гармати мовчать - можна домовлятися, чимось поступатися, щось виторговувати. Коли ж гармати «заговорили» - дипломатія замовкає, справу вирішує сила зброї. Такий закон війни, непідвладний волі будь-яких правителів, і який, звісно ж, не скасовується тільки від того, що війну хтось хитро назвав «гібридною». То все новоязівські метафори-прикметники, а іменники й дієслова залишаються незмінними в усі історичні часи: йде війна, в якій є або перемога, або поразка – повна чи часткова.
Неможливість маневру – це ситуація, коли найменший відступ, найменша поступка стає програшною, бо веде тільки до одного – до поразки. Тому – жодних поступок, жодних визнань своїх помилок чи незаконних дій! Давня логічна і універсальна тактика поведінки у будь-яких життєвих чи історичних ситуаціях, коли нікуди відступати. У схожу ситуацію колись, на піку перемог, потрапив Наполеон, коли майже вся Європа опинилася під п’ятою французького імператора, деякі його соратники, розуміючи, що неможливо перемогти, воюючи з мало не усім світом, пропонували йому укласти загальний мир, поступившись частиною вже здобутого, аби зберегти решту. Наполеон відповів у тому сенсі, що його вороги - інші європейські монархи - займають свій трон по праву народження, їм можна поступатися, бо це не призведе до втрати ними влади, а ось він, Наполеон, здобув свій трон силою і матиме його лише доти, доки перемагає, тому він позбавлений можливості чимось поступатися. І Наполеон абсолютно правильно оцінював ситуацію, тому продовжував непоступливу наступальну військову політику аж поки не скрутив собі на ній в’язи, хоча й був вельми вправним і навіть геніальним правителем, куди там до нього Путіну.
Володимир Путін теж сьогодні опинився в ситуації, коли кожна поступка з його боку – це новий цвяшок у його політичну домовину. «Рубікон перейдено!» - вслід за Юлієм Цезарем може сьогодні сказати Путін. Можна подискутувати, коли саме він його перейшов - у березні 2014 року, анексувавши Крим, чи тоді, коли не зміг подолати опір України на Донбасі. Але то вже нюанси і взагалі інша тема.
Україна дала Заходу можливість маневру
От цікаво, яка «мудра» голова у Кремлі вирішила, що успішною буде стратегія стріляти і бомбити одних (Україна, Сирія), а поступляться інші, котрих НЕ бомблять і в яких НЕ стріляють – США і Європа? А саме такою сьогодні вимальовується ситуація: Росія хоче добитися від Заходу поступок, застосовуючи зброю проти України чи сирійської опозиції. Звісно, сталося те, що сталося: Захід не воює, йому не загрожує соціально-економічна криза, терактам протистоїть і масову еміграцію витримує, а тому він зберіг свободу маневру. США, приміром, не поспішають кидати своїх солдатів у Сирію. Вони можуть обирати серед безлічі варіантів: 1) не заважати росіянам втягуватися у згубну драговину сирійської громадянської війни, 2) підтримати військову операцію Туреччини, 3) дати зброю сирійським повстанцям, 4) домовлятися з Росією, 5) тиснути на Іран, 6) підтримати уряд Іраку, 7) посилити армію Саудівської Аравії, 8) спробувати пошукати союзників серед курдів, тощо. Нарешті – махнути на все рукою і віддати Росії Сирію, від чого США не перестануть бути наддержавою з найсильнішою в світі економікою. А от Росія, застосувавши безпосередньо, а не через, скажімо, курдів чи Асада, військову силу, стільки варіантів вже не має. Власне, вони звелися тепер до одного: перемогти ворогів Асада, аби той і далі мав владу у цій країні.
Нічого особливо розумного чи хитрого в російській стратегії нема й не могло бути. Після військової перемоги російської зброї, а такою була б згода (фактично – капітуляція) України на анексію Криму і «особливий статус» Донбасу, війна мала закінчитися, настав би мир, а отже – знову з’явилася б у Росії можливість маневру, головними знову стали б російські дипломати, котрі на перемовинах із Заходом вели б мову про закріплення результатів переможної війни - нового, вигідного Росії, розкладу геополітичних сил у Європі та світі. Кремль, як сьогодні Захід, теж міг би нікуди особливо не поспішати.
Однак миру нема. Війна триває – і в Україні, і в Сирії. І Росія розплачується за відсутність можливості маневру на дипломатичних перемовинах із Заходом, котрий, користуючись ситуацією, поступово, але невблаганно посилює тиск на Кремль. Таку вигідну можливість Заходу забезпечила Україна.
України не було на саміті «двадцятки», Обама, Меркель, Оланд, Мей, Путін говорили про Україну без Порошенка, але Україна самим фактом своєї непоступливості Росії, тим, що вона не дає Кремлю можливості перейти у стосунках із Заходом від стану війни до стану миру, є як мінімум повноправним учасником будь-яких перемовин, коли йдеться про українське питання. Це спільний здобуток усі тих українців – і серед владної еліти, і серед солдатів на фронті, - хто активно пручається російській агресії. Бо саме вони стали найбільшою, і поки що нездоланною для Кремля, перепоною до реалізації кремлівської стратегії. Саме відчайдушний опір українців забезпечив Заходу свободу маневру і позбавив такого Росію. А також, крім українців, це заслуга сирійських повстанців проти режиму Башара Асада, котрі не здаються і продовжують боротьбу під нещадними бомбардуваннями російської авіації.
Юрій Сандул, Київ
