«Тисяча й одна ніч» на сучасну манеру
Поїздка в Адану – це знайомство з нетуристичною Туреччиною. Місто не можна порівняти з Анталією чи Стамбулом, де хоч раз побувала ледь не третина українців. Адана – це більше про автентику та душевність, про багатовікову атмосферу, яка особливо відчувається в старому місті. Тут немає моря, багатолюдних туристичних локацій, але саме тут можемо і візуально, й на смак (завдяки адана-кебабу) відчути те, чого немає на популярних туристичних маршрутах.
Адана – четверте за кількістю населення (після Стамбула, Анкари та Ізміра) місто Туреччини. Тут проживає майже 2 млн людей. Це регіон, заселений з 14 ст. до н.е. Тут жили греки, римляни, візантійці, турки-сельджуки, вірмени та навіть французи.
Адана – це регіон, де на кілометри розтягнулися цитрусові сади. Апельсинові дерева зустрічаються і в місті, вони щедро скидають плоди на тротуари й клумби. Щороку в квітні аданинці проводять фестиваль апельсинових квітів, щоб «привітати» новий сезон і врожай. А збір апельсинів святкують у листопаді в портовому Мерсіні, що за 65 км від Адани, звідки новий урожай морем подорожує до своїх споживачів за кордоном.
Подорож починаємо з історичного центру. З аеропорту, який у самому місті, їдемо до камінного мосту через ріку Джейхан. Він є одним із символів міста та улюбленим місцем прогулянок його мешканців. Від аеропорту – всього 4 км.
Цей арковий міст римського періоду був побудований приблизно у першій половині II століття нашої ери. З 2007 року він став пішохідним, до цього був одним із найстаріших мостів у світі, відкритим для моторизованого транспорту. Його довжина – 310 метрів, ширина – 11 метрів.
Колись частина річки Джейхан у межах міста (загальна її довжина – 509 км) була повноводою та широкою, нині ж зміліла. Про колишні розміри нагадують лише довгі мости та берегова лінія. До води можна дістатися, прогулявшись колишнім дном річки.
На березі Джейхану, неподалік кам’яного мосту, височіє ще один символ Адани – мечеть Сабанджи. Вона була зведена всього за рік. До відкриття мечеті Чамлиджа в Стамбулі у 2019 році Сабанджи була найбільшою в країні протягом двох десятиліть.
У червні 1998 року Адана постраждала від потужного землетрусу, в результаті якого загинуло 145 людей, більше 1,5 тисячі були поранені. Підземні поштовхи мали силу 6,2 бала за шкалою Ріхтера та спричинили в місті значні руйнування. Аби підтримати населення морально, на березі річки Джейхан вирішили побудувати мечеть, яка стала символом відродження міста. Будівництво закінчили в тому ж році. Мечеть має шість мінаретів, може вмістити 28,5 тисячі людей. Її площа – 12,9 тисячі квадратних метрів, усієї території – 58,9 тис. м².
Біля мечеті Сабанджи розкинувся центральний парк Адани. Тут висаджено екзотичні рослини та квіти з різних куточків світу. З огляду на спекотний та посушливий клімат (влітку температура перевищує 40 градусів за Цельсієм), рослини потребують додаткового догляду та постійного поливу. Ми застали ранковий полив – дерева поливали з потужних стаціонарних водяних гармат, які автоматично змінюють напрям струменя води.
У цьому районі в пішій доступності розміщені кілька музеїв. Найближче до парку – музей-будинок Ататюрка та музей кіно. Мустафа Кемаль Ататюрк уперше приїхав до Адани 31 жовтня 1918 року. Саме тут сформувалася ідея національно-визвольної боротьби. Коли згодом Ататюрк відвідав Адану весною 1923 року, він зупинявся в будинку, який нині перетворено на музей.
Ця двоповерхова будівля з цегли та каменю – класичний приклад османської архітектури. Тут зібрана багата бібліотека, зберігаються меблі та речі, якими користувався лідер турецької нації. У кімнатах відтворено інтер’єри того часу.
Музей кіно розповідає про турецький кінематограф, зокрема про вклад аданинців у його розвиток.
Один з найвідоміших аданинців – Йилмаз Гюней, актор, кінорежисер, сценарист і письменник, лауреат Золотої пальмової гілки 35-го Каннського міжнародного кінофестивалю за фільм «Дорога». Драма розповідає історії життя кількох в’язнів, які були відпущені з тюрми незадовго до військового перевороту в Туреччині 1980-го року.
Також у музеї зібрано колекції старовинних фотоапаратів, 3,5 тисячі фотографій і книг про кіно, виданих у Туреччині з 1891 року.
Щороку в Адані відбувається міжнародний кінофестиваль – Adana Altın Koza Film Festivali. Відібрані журі фільми, номінованих кіномитців та акторів нагороджують статуеткою «Золота куля». Нагородження відбувається з 1969 року, в кількох номінаціях.
З музею кіно прямуємо до годинникової вежі, не втративши нагоди погодувати місцевих голубів.
Під час цієї прогулянки поталанило спостерігати за костюмованою ходою: чоловіки у традиційних костюмах, під бій барабанів ішли вулицями старого міста та згодом влаштували музичне дійство в одному зі скверів у історичній частині міста. Під звуки барабанів підняли величезний за розмірами національний прапор Туреччини.
Як виявилося згодом, вистава була присвячена особливій події – прапор Туреччини піднімали в рамках підготовки до відзначення 100-річчя визволення Адани від французького панування. Французькі війська покинули регіон 5 січня 1922 року відповідно до турецько-французького мирного договору, підписаного в Анкарі в 1921 році. Такий самий прапор, розміром 17 на 23 метри, було піднято в місті майже 100 років тому. На той час це був найбільший у Туреччині національний стяг.
Ще одна визначна споруда міста – годинникова вежа. Вона найвища в Туреччині – має висоту 32 метри. Глибина фундаменту споруди – 35 метрів. Вежа настільки міцна, що, попри свій вік, встояла під час землетрусу в 1998 році. Точний час годинник на вежі показує вже 140 років. За всю історію годинник доводилося ремонтувати всього один раз.
Загалом вулиці старого міста – це ніби готові декорації до фільмів за сюжетами казок «Тисячі й однієї ночі». Вміло відреставровані будівлі стоять поруч зі старими, які ще ніби пам’ятають Алі Бабу та його сорок розбійників.
За кілька кроків від годинникової вежі – музей медицини та стоматології. Це єдиний у Туреччині музей стоматології. Він зовсім новий – відкритий у листопаді минулого року у відреставрованій історичній будівлі, яка була в аварійному стані.
Експозиція музею розповідає про зародження стоматології та її розвиток. Серед експонатів – стоматологічне крісло, яке використовувалося в 1840-х роках, інструменти старовинної медицини та стоматології, підручники з історії хвороби, тематичні гравюри й картини.
Музей був зачинений у той день, коли ми збиралися його відвідати. Але охоронець з розумінням поставився до того, що ми прибули аж з Анкари, подолавши пів тисячі кілометрів, – дозволив нам зайти та ще й провів коротку екскурсію.
Що варто відзначити, музеї міста користуються неабиякою популярністю серед містян. Більшість із них відкриті з 8-ї ранку. Ми були в Адані в будній день, але в музеях з самого ранку вже було чимало відвідувачів. Аби зробити фото, доводилося чекати й навіть ставати в чергу. Вартість вхідних квитків символічна, навіть не порівняти з відомими туристичними об’єктами.
Відвідуючи Адану, не можливо не спробувати відомий по всій країні та за її межами адана-кебаб. Ми куштували адана-кебаб в одному з найстаріших ресторанів міста – Казаджилар. Знаходиться він недалеко від годинникової вежі та працює тут з 1908 року. Про популярність місця свідчать безліч фото його відомих відвідувачів на стінах.
Відкрита територія ресторану – це одна з вулиць старого міста. Їжу готують перед очима гостей, а меню в ресторані немає. На наше запитання, як без меню зробити замовлення, літній офіціант сказав, що назве нам усі страви, які готують у ресторані. Їх у переліку виявилося не так багато. Це звична особливість ресторанів на сході Туреччини. Тут готують ті страви, які традиційні для регіону та «не розмінюються» на довге меню.
Адана-кебаб готують з баранячого фаршу. Він має особливу форму. Плаский та видовжений шматок фаршу одягають на шампур та смажать на відкритому вогні. Подають його на лаваші з овочами-гриль, іноді з вареним булгуром. Основній страві передують різноманітні закуски, серед яких найнезвичнішою була тарілка з петрушкою та половинками лимону.
Що ще привернуло увагу в Адані, то це значна кількість крамниць із продажу зброї. Напевно, тут дійсно колись промишляв Алі Баба. Також впали в око височенні пальми по всьому місту. Висота деяких з них сягала чотириповерхових будівель.
Ще одна стара й гарно відреставрована знакова будівля міста – залізнична станція. Залізнична лінія Адана-Мерсін була відкрита в 1886 році та з'єднала Адану, яка на той час була центром торгівлі бавовною світового масштабу, з міжнародними портами через порт міста Мерсін. Про давні часи нагадує старий паровоз біля будівлі залізничної станції.
Особливо вразили в Адані її мешканці та ставлення до іноземців. Нас опікували усюди. На зупинках, після запитання, як добратися до якогось місця, отримували інформацію про рух транспорту та найдешевші маршрути. Після чого аданинці ледь не за руку проводжали нас у долмуш (турецьку маршрутку) та наказували водієві, куди везти, обов’язково додаючи, що ми – іноземні гості. У ресторані нам тричі приносили пригощання вже після того, як ми розрахувалися, та відмовилися взяти за це плату, пояснивши, що гості – це святе й вони мають повернутися додому задоволеними. Ми були й так задоволені – з огляду на смачну їжу та демократичні, якщо порівнювати з Анкарою, ціни. І ще багато подібних випадків, які в результаті викликали нашу велику симпатію – спочатку до аданинців, а після знайомства – й до їхнього міста, красивого та неповторного.
Наступна наша зупинка – Мерсін, куди ми попрямували електричкою. Фотопрогулянку цим середземноморським містом чекайте згодом. А в Адану ми ще обов’язково повернемося, на фестиваль у квітні – кортить побачити, як квітнуть апельсини.
Ольга Будник, Адана–Анкара
Фото автора
