Петро Дорошенко. Державобудівничий у загарбницьких обіймах

Для України Бучацький мирний договір 1672 р. став знаковою геополітичною перемогою. Так, з одного боку, Подільське воєводство, вся територія східного та західного Поділля: від Бучача до Брацлава – начебто відійшла до Османської імперії, але… На Брацлавщині й Південній Київщині офіційно визнавалася влада гетьмана Петра Дорошенка, а всі залоги (військові загони) Речі Посполитої виводилися.

І головне: у міжнародному праві виникав важливий прецедент. Для позначення Брацлавщини та Правобережної Київщини, на які тоді поширювався козацький устрій, вперше польська сторона зужила термін “Українська Держава” (“Panstwo Ukrainskie”). Як вважав історик та геополітик Тарас Чухліб, саме це у квітні 1918 р. стало для гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945; див. тут, а також тут) основним аргументом, чому і під якою назвою відроджувати нашу країну, що й була поіменована “Українською Державою”.

І ще дві важливі зауваги.

По-перше, ось вам, сучасники, переконливий доказ того, що найповажнішим українським державником, принаймні я так вважаю, слід визнати саме Павла Скоропадського. Бо, на відміну від Михайла Грушевського, він не стільки історію знав, скільки її правильно будував. По-друге, той факт – промовиста відповідь дрібному політичному шахраєві на закид, мовляв, Україну на колінці вигадав у 1921 р. Ленін.

Сьогодні – про одного з національних державобудівничих, котрий спробував модернізувати Українську козацьку державу, навіть уперше став гетьманом “обох берегів Дніпра”, але у нього не вийшло. Як і чому? – трохи нижче.

*   *   *

Видатний український військовик, політик і державник, Гетьман Війська Запорозького Правобережної України, голова Гетьманщини Петро Дорофійович Дорошенко народився 14 травня 1627 р. у Чигирині (нині – Черкаська область) у родині, що в першому коліні здобула шляхетську гідність. Походив він із давнього козацького роду. Його дід – Михайло Дорошенко (1611-1660) – був бойовим побратимом кошового отамана Запорозької Січі Петра Конашевича-Сагайдачного (1570-1622; див. тут) та загинув під час чергового походу на Крим 1628 р.

Батько – Дорофій Михайлович Дорошенко від червня 1633 р. служив наказним гетьманом, котрий, на відміну від свого попередника – колишнього рядового козака, наказного гетьмана (1633) Андрія Діденка, займав більш помірковану позицію.

Мати, Митродора Тихонівна Тарасенко (1612-1677), також походила з козацького роду; по смерті чоловіка вирушила вона на Лівобережжя, де стала черницею, у схимі – Марією, оселившись чи то в Каневі, чи то в Києві, чи то в Черкасах.

У сім’ї виросло п’ятеро синів: Григорій (?-1684), Петро, Андрій (у чернецтві – Антоній), Степан, Федір та одна донька, ім'я котрої, на жаль, історії відоме як Дорофієва дочка, але з часом вона стала дружиною генерального писаря Лівобережної України Семена Голухівського. Тим часом чоловічою лінією родина Дорофія Дорошенка уславилася. Петро став гетьманом Правобережної України (1665-1676) та головою Гетьманщини (1668-1670); його брати – наказними гетьманами: Григорій – 1668 року, а Андрій – у 1644-1709 та 1674 роках). Федір обрав шлях християнської любові, став ігуменом Антонієм і вважається першим настоятелем Троїцького Матронинського жіночого монастиря в Чигирині. Звичайний шляхтич Степан прожив і помер у Чигирині, він один з усіх політичними справами не переймався.

Детальніше розповісти про дитинство та молоді літа Петра Дорошенка неможливо – до 1655 р. – року проголошення його гетьманом, факти практично відсутні.

*   *   *

Відомо, шо у гетьманській столиці Глухові Петро Дорошенко здобув ґрунтовну освіту, добре опанував латину й польську мови. До початку Хмельниччини він обіймав посаду “арматного писаря” Генеральної військової артилерії (ГВА), якою на той час командував Генеральний обозний Тиміш Носач (власне: Тимош Іванович Шкуратенко; ?-1668). У 1655 р. юнака призначили наказним полковником, і подальше десятиріччя позмінно він очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Як людина освічена, польською мовою військовик листувався зі шляхтичами, кримським ханом, волошським господарем, ватажками Січі, а до московських вельмож та воєвод писав… виключно українською.

Різні делікатні доручення провідника Національно-визвольних змагань 1648-1657 рр., творця Української козацької держави та її першого гетьмана Богдана Хмельницького (1596-1657) виконував полковник Петро Дорошенко: зокрема вів перемовини зі шведським урядом щодо союзу проти польської корони, очолював делегацію до Москви 1659-1660 рр. і таке інше.

По смерті Богдана Хмельницького, на старшинській раді 26 жовтня (6 листопада) 1657 р. в Корсуні, у присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Османської імперії, Кримського ханства, Семигорода (Трансильванії), Молдови – гетьманом Війська Запорозького, головою козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659) вимушено оголосили Івана Виговського (1608-1664), бо ж Юрась Хмельниченко (1641-1685), до якого перейшла батьківська булава, ще був… неповнолітнім. Нову чинну владу Петро Дорошенко визнав, але до найближчого оточення І.Виговського, у минулому – особистого писаря Богдана Хмельницького, – не потрапив.

Кажуть, булава до рук наказного гетьмана Виговського потрапила у надскладні часи, коли міжнародне та внутрішнє становище у козацькій державі не просто погіршувалося, а ставало критичним. Діяти довелося в обставинах, коли кращого рішення немає, є погані кроки і… дуже погані. За відсутності національного лідера починалася Руїна. За два місяці новообраний гетьман наразився: з одного боку – на протистояння з потужною опозицією, що відверто хилилася до Москви, з іншого – на нищівну критику опозиціонерів, яких очолили кремезний полтавський полковник Мартин Пушкар (1598-1658) та кошовий отаман Яків Барабаш (?-1658).

*   *   *

Після смерті Богдана Хмельницького 27 липня 1657 р. за відсутності єдності старшин перед зовнішніми загрозами – громадянська війна була питанням часу. Під великим знаком запитання знову опинилися самоідентичність, самодостатність, державність. І кожна сторона шукала casus belli, “привід для війни”.

І такий негайно створила Білокам’яна, коли 17 (27) листопада 1657 р. спеціальний посол Дмитро Рагозін (яка паралель!) привіз до Чигирина офіційну царську грамоту Олексія Михайловича про те, що Москва… визнає гетьманство Івана Виговського. Тим часом закрутилася таємна спецоперація з усунення… Івана Виговського з посади. Задля того московитські воєводи почали підбурювати козацьку старшину проти обраного наказного гетьмана, мовляв, то польський шляхтич, більше відданий ляхам, аніж Війську Запорозькому. Зрештою, прапрадіди ефесбешників намовили полковника Мартина Пушкаря до державного заколоту, і, як стверджує Володимир Сергійчук, у разі усунення Виговського пообіцяючи йому… гетьманську булаву.

У небезпечну атмосферу досить вкинути один запалений сірник. Як? Граючи проти обох сторін Української Держави, у грудні 1657 р. московський цар Олексій Михайлович видав наказову грамоту, якою визначив (з якого це дива?!) підлеглість полковника Мартина Пушкаря гетьману Івану Виговському. Як наслідок, обурений полковник видав власний маніфест супроти того, а під Різдво сповістив митрополита Київського, Галицького та всієї Руси (1657-1663) Діонісія Балабана, що в такому разі “чернь” (низове козацтво) виступить проти обрання І.Виговського гетьманом.

Як бачите, війну проти України Московія почала не у 2022-му і навіть не у 2014-му, а з огляду на те, що у відкритих битвах Кремль здебільшого отримував по зубах, – у діло пускалася бридка дипломатія, що тепер ось перейменована у “денацифікацію”.

*   *   *

Визначившись із власною позицією, під час повстання Мартина Пушкаря Петро Дорошенко бився проти повстанців: законна влада і є законна влада. Хоча перші сутички закінчилися перемогою більш досвідченого полтавського полковника, та 31 травня 1658 р. - 1 червня 1658 р. під Полтавою військо гетьмана Івана Виговського разом із армією кримчаків, очолених перекопським ханом Карач-беєм, розгромило підрозділи Пушкаря, а сам бунтівний полковник у битві наклав головою.

Перемога над заколотниками та жорстока покара полтавської старшини Руїну не спинили, а прискорили. Аби припинити подальші виступи промосковської опозиції, в умовах загрози повномасштабної війни з північним царством, що неприховано підтримувало антигетьманські сили, 16 вересня 1658 р. Іван Виговський уклав Гадяцький договір із поляками. За документом Гетьманщина перетворювалася на... Велике князівство Руське, а приєднуючись до Речі Посполитої та Великого князівства Литовського – ставала третьою частиною нового державоутворення. Подейкували навіть, що нові міжнародні партнери скасують свою Люблінську унію (1569) і заборонять польським жовнірам перебувати на землях Руського князівства.

На попередніх перемовинах українську сторону представляли видатний дипломат і стратег Юрій Немирич (1612-1659), котрий прожив десять років у Голландії та мріяв про такий державний устрій Гетьманщини, і Павло “Тетеря” Моржковський (1620-1670), а польську – дипломат й експерт в українському питанні Станіслав-Казимир Беневський (1610-1676) та урядник Казимир Євлашевський. Особисто був присутнім і Петро Дорошенко, адже кожен (!!!) український полк делегував до Гадяча свого уповноваженого представника, який особисто узгоджував і підписував кожен із 22 пунктів міждержавної угоди. Яка чудова практика – нам би наразі таку!

Але 21 вересня 1658 р., довідавшись про тристоронню міждержавну угоду, московський цар Олексій Михайлович видав грамоту, якою наказував усунути від влади в Українській Державі гетьмана Івана Виговського. Так спалахнула Московсько-українська війна (інша назва – Московсько-козацька війна). Залишатися осторонь Петро Дорошенко не зміг і привів власний полк, аби на кордоні, у Срібному (нині – Прилуцький район Чернігівщини) зупинити каральну операцію московської кінноти князя Семена Пожарського (1618-1659). Тоді утримати містечко не вдалося.

*   *   *

На відміну від козацьких старшин з близького оточення Івана Виговського, полковник Петро Дорошенко ні на маєтки, ні на чини від Сейму Речі Посполитої не розмінювався.... Тим часом загальнополітична ситуація складалася жахлива: гетьман Виговський раптом уклав таємне перемир’я з київським воєводою Василем Шеремєтьєвим та надіслав до Москви посольство з проханням… вибачити йому “провини” перед престолом, запевняючи московського царя у своїй відданості.

На Правобережжі загострилися антигетьманські настрої. Тож Петро Дорошенко з частиною полку рушив на Чигиринщину, де із генеральним осавулом Іваном Ковалевським став найближчим дорадником 18-річного Юрія Хмельницького, якого, зрештою, у другій половині вересня 1659 р. на раді у Жердовій балці (нині – с.Жердова Броварського району Київської області)… “прокричали” новим гетьманом.

На посаді козацького комісара (читай: спецпредставника) П.Дорошенко брав участь у перемовинах із польським шляхтичем і військовиком Анджеєм Потоцьким (Andrzej Potocki; 1630-1691), який намагався намовити запорожців залишитися в складі Речі Посполитої. Потім дипломат очолив переговори з московитським князем Олексієм Трубецьким (1600-1680), які підсумували ратифіковані 17 жовтня 1659 р. Юрієм Хмельницьким Переяславські статті, відомі також як Переяславська Рада-2.

Тут наведу три важливі зауваги. По-перше, Переяславські статті є єдиним, дійсно ратифікованим варіантом договору міждержавних стосунків України з Московським царством. По-друге, документально попередня Переяславська угода-1 (1654), відома як Березневі статті, обросла купою нав’язаних нам ідеологем, що до реальності ніякого відношення не мають (В’ячеслав Липинський); бо Богдан Хмельницький уклав із Московією не міждержавний Договір, а лише скріпив власним підписом робочу модель, що на той час врегульовувала відносини гетьмана з царем. Кожен новий гетьман укладав власні (!!!) статті, створюючи свій базовий документ. І, нарешті, по третє, Переяславські статті Юрія Хмельницького в оригіналі збереглися до наших днів, і кожен має змогу їх вивчити та проаналізувати.

*   *   *

Отже, Переяславська Рада-2 поставила крапку в Московсько-українській війні 1658-1659 рр., але… Без дозволу царя документ заборонив козакам самостійно переобирати гетьмана, а московський уряд зобов’язав затверджувати таку кандидатуру. А ще – Гетьманщина втрачала право здійснювати дипломатичні відносини з іноземними державами, самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу і на перший виклик царя мала надсилати військо.

Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріарху, а приймати посвяту від Константинопольського патріарха заборонялося. Оскільки умови Переяславських статтей були гіршими за попередні домовленості, наприкінці року Петро Дорошенко, на чолі посольства, відбув до москви, щоб переглянути угоду.

Розуміючи, у який шалений розбрат потрапили українці та закріплюючи чергову криваву поразку національної опозиції, Московія дедалі нахабніше втручалась у внутрішні справи Гетьманщини. Слабких варвари поїдають без солі.

*   *   *

У 1663-1664 рр. при гетьманстві нового глави козацької держави Правобережної України Павла “Тетері” Моржковського, котрий продовжив зовнішню політику, помірковано спрямовану на відрив України від Московії, Петро Дорошенко разом із Іваном Богуном (?-1664) служили генеральними осавулами, відповідно – молодшим і старшим (підосавульними). Як безпосередні охоронці гетьманської булави, вони стали найближчими помічниками Гетьмана у військових питаннях, розслідували тяжкі злочини, брали участь у перемовинах із послами, часом – виконували обов’язки наказного гетьмана. Практична школа державництва мала колосальне значення для подальшої кар’єри – у такий спосіб молоді українські лідери бачили Українську Державу як ззовні, так і зсередини.

Білокам’яна не дрімала, а шукала, як зруйнувати сусіда зсередини… Вона знайшла у середовищі козацької старшини Паволоцького полковника, за іншими джерелами – наказного полковника, Івана Поповича (?-1663), котрий ненавидів поляків та євреїв, заразом – відкрито виказував невдоволення пропольською політикою Гетьманщини. Наприкінці зими 1663 р. І.Попович збунтувався вперше. Повстання тоді швидко придушили… Й очільник заколотників присягнувся облишити шаблю, взяти до рук хреста, навіть постригтись у ченці, аби лишитися живим. Івану Поповичу повірили…

За кілька місяців, навесні т.р. антигетьманський спротив спалахнув знову; більше того, бунтівники злистувались у Києві з московським воєводою, благаючи про допомогу та обіцяючи схилити на свій бік козаків і повернути Правобережну Україну в підлеглість Московії. Отримавши царський привілей, полковник І.Попович знову повстав проти Гетьмана. Для придушення заколоту Павло Тетеря викликав із Правобережжя вірного йому генерального осавула Петра Дорошенка з добірними козацькими загонами, наказавши розстріляти полковника Івана Поповича та полковника сусіднього, Кальницького полку Івана Вертелецького (?-1663).

15 червня 1663 р. І.Поповича, котрий запопадливо здався із 15 спільниками, у Гадячі за наказом гетьмана катували: розпеченою цеглою зітерли “гуменце”, потім четвертували, а тулуб спалили. Жорстока розправа з заколотниками збурила Правобережжя, налаштувавши суспільство проти Павла Тетері. Не дарма, навіть у відомому романі “Чорна рада” (1857) Пантелеймона Куліша мученик І.Попович (в очах української спільноти) став прообразом… Паволоцького полковника Шрама.

Так почався занепад гетьмана Павла Тетері. На початку червня 1665 р. під Брацлавом новий ватажок повстанців Василь “Дрозд” Дрозденко (1620-1665) розбив гетьманське військо, захопивши чималі скарби та знищивши архів. Переможений П.Тетеря розпустив козаків, а сам із невеликим почтом пішов до Речі Посполитої, де перейшов у католицтво й дістав звання… стольника у Полоцьку.

*   *   *

На тому Руїна не закінчилася, а громадянська війна спалахнула з новою силою… У її вирі саме Петро Дорошенко поховав амбіції двох інших претендентів на гетьманську булаву – колишнього партизанського ватажка на Дністровому Правобережжі, брацлавського полковника Василя Дрозда й овруцького полковника Децика Децка (він же – Дем’ян Дацько). Першого, врешті-решт, розстріляли, другий – у 1666 р. за царським указом, зателенькав кайданами на заслання в Даурію (тепер – Бурятія).

Йдучи за сильнішим, 10 жовтня 1665 р. правобережні старшини обрали полковника Черкаського полку П.Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 р. в Чигирині козацька рада затвердила такий вибір. На тимчасовій посаді повноправний кандидат замінив самозванця, колишнього сотника Медведівської сотні Чигиринського полку Степана Опару (?-1665).

- Ні обіцянок, ні пробачень, – як співається у майже народній пісні. Адже під час антигетьманського повстання у червні 1665 р. за підтримки татар Степан Опара захопив Умань і, в противагу П.Дорошенку, проголосив себе гетьманом Правобережної України та прагнув домовитися з Іваном Сірком і Василем Дроздом, аби продовжити боротьбу проти Кримського ханства і Речі Посполитої.

18 серпня 1665 р. під Богуславом татари заколотника схопили. Щоправда, невдовзі разом зі старшинами їх у бусурман викупив… Петро Дорошенко та передав польській короні. У середині жовтня 1665 р. Степана Опару у Варшаві стратили.

*   *   *

Із чого почав 38-річний державник Петро Дорошенко? Бажаючи змінити і покращити внутрішнє становище Правобережної України, він звернувся за підтримкою до православного митрополита Київського, Галицького та всієї Русі (1663-1675) Йосипа (у миру – Тукальський-Нелюбович; ?-1676), якого новообраний гетьман визволив із Марієнбурзькій фортеці в Пруссії. Разом вони вдалися до низки важливих реформ.

Обом була потрібна єдність Української Держави. З одного боку, попри розділ України на Лівобережжя та Правобережжя, в народі Йосип Тукальський-Нелюбович вважався культовою особою, адже залишався митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси, котрий самостійно вирішував усі питання церковного життя.

З іншого боку, за підтримки гетьмана Петра Дорошенка 6 березня 1668 р. (є варіант – у 1670 р.) митрополит отримав благословення від Константинопольського патріарха у званні Київського митрополита і Патріаршого екзарха в Польщі та Литві.

Сама подія була знаковою, а для українців – благою звісткою. Як написав у розвідці “Борець проти Москви – перший святий ПЦУ” доктор богословських наук, ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов):

- Це була остання грамота, яку київські першоієрархи отримували від Першосвятительського престолу в Константинополі. Наступну подібну ж грамоту отримав лише сучасний предстоятель ПЦУ, митрополит Епіфаній.

Нарешті, митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йосип став першим святим ПЦУ, який відкрито боровся проти Московії та був канонізованим Православною церквою України після отримання Томосу на черговому засіданні Священного Синоду УПЦ 22 листопада 2021 р.

*   *   *

Так ось. Із чого у 1665 р. розпочалася модернізація Гетьманщини? Із реформ.

Аби не залежати від козацької старшини, Петро Дорошенко вибудував власну вертикаль влади, створивши регулярне 20-тисячне військо. Його підрозділи склали наймані серденята (сердюки) і компанійці, які в бою вирізнялися хоробрістю, а за мирного життя – особистою відданістю гетьманові. Разом із тим, розвиваючи народовладдя та шукаючи підтримки у простого люду, П.Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думки рядових козаків.

Зовнішньополітичну лінію визначила колонізація незалежних земель. З цією метою на степовому прикордонні виник у 1664 р. і став Торговицький полк, створений із південних сотень Уманського полку та очолюваний у 1666-1676 рр. полковником Степаном Щербиною. Стратегічною метою всієї державницької політики П.Дорошенко бачив об'єднання Лівобережної і Правобережної України.

Щоб зміцнити фінансову систему, Гетьман поставив на українському кордоні нову митну лінію і вдався до карбування власних монет: шелягів, півтораків, шостаків (6 грошів), хоча ті були... виключно відповідниками знаних монет Речі Посполитої. Ні, це не було приховане фальшивомонетництво, в установленому порядку український очільник отримав у Варшаві монетну регалію – право на випуск грошей.

Реформи спинило укладене (30 січня) 9 лютого 1667 р. у селі Андрусове під Смоленськом, за спинами українців, Андрусівське сепаратне перемир’я Московського царства та Речі Посполитої. Документ припинив Московсько-польську війну 1654-1667 рр., але закладені в ньому умови терміном на 13,5 року зневажили державні інтереси Лівобережжя і Правобережжя. Нашим коштом нас знову ошукали.

Ситуація складалася не з приємних… Під Варшавою залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь, тоді як Київ з передмістями на два роки передавався Московському царству, а Запорозька Січ опинялася під спільним (!!!) протекторатом двох держав-підписантів. Хилилося до того, що з карти Європи Українська козацька держава може по-тихому зникнути. Не погоджуючись із геополітичною кривдою, гетьман Петро Дорошенко зробив хід конем – пішов на військовий союз із Кримським ханством, у такий спосіб опинившись під політичною парасолькою Блискучої Османської Держави. Як-то кажуть, хоч із бусурманом, аби не з москалем.

*   *   *

У вересні 1667 р. об'єднане українсько-турецьке військо потужно натиснуло на уряд Речі Посполитої, і той швиденько визнав широку автономію Правобережної України, а українсько-польський кордон визначив по річці Горині, правої притоки Прип'яті.

Знаєте, одного дня у більшості державників на хвилі успіху виникає запаморочення – ну, якесь у мене дрібне королівство. І тоді свідомий патріот перетворюється на гарячкуватого окупанта. Так сталося і цього разу… Відновивши політичний лад на Правобережжі, на початку літа 1668 р. на чолі козацького війська гетьман Дорошенко перейшов на лівий берег Дніпра, де тліло антимосковитське повстання.

Свого часу він клявся-божився гетьману Лівобережжя Івану Брюховецькому (1623-1668), мовляв, навіть відмовиться від булави, якщо той збройно виступить проти московського царя. У січні 1668 р. І.Брюховецький відкрито розірвав відносини із Московським царством, закликав Правобережжя об’єднатися, а на підтвердження намірів вислав до Османської імперії посольство, прохаючи прийняти його козаків під протекцію султана. Усе хилилося до об’єднання двох Україн. Іван Брюховецький уклав союз із Кримським ханством і, спільно з татарами, атакував московську армію князя Григорія Ромодановського (?-1682), а 10 лютого т.р. універсалом у Гадячі підтвердив, що Україна відокремлюється “від руки й дружби московської”.

Аби скоригувати спільні бойові дії, 7 (17) червня 1668 р. біля Диканьки Іван Брюховецький зустрівся з Петром Дорошенком. Замість обіцяної козацької ради, неподалік Опошні Полтавського полку гетьмана Лівобережжя схопили та за знаком союзника по боротьбі з Московією… стратили. Більшість козаків, дізнавшись про криваву різанину біля Диканьки, хотіли вбити Петра Дорошенка. Але той, щоб залагодити справу, з великими почестями поховав загиблого гетьмана Лівобережжя в церкві на честь Богоявлення Господнього у Гадячі. Так, на крові, 8 червня 1668 р. Петро Дорошенко став гетьманом усієї України “обох берегів Дніпра”.

*   *   *

Його гетьманування тривало недовго, бо інтеграційна політика провалилася. Не бажаючи допустити зміцнення України взагалі й гетьманської влади зокрема, москва нашукала колабораціоністів із числа козацьких старшин і до прямої агресії вдалася. До всього ж, лівобережні козацькі полки відмовилися коритися П.Дорошенку. Довелося гетьману “обох берегів Дніпра” своє військо розпустити, погодитися на призначення на початку березня 1669 р. у Глухові чернігівського полковника Дем’яна “Многогрішного” Ігнатовича (1621-1701) наказним гетьманом Лівобережної України, а самому, шилом патоки вхопивши, залишитися на Правобережжі.

Королівство виявилося П.Дорошенкові не по силах. Навала на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) армії князя Григорія Ромодановського, брак військової допомоги з боку П.Дорошенка, сильні ворожі залоги (бойові підрозділи) в містах, тиск промосковської старшини і православного духовенства, зокрема, Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича (1620-1693)… дотиснули Дем’яна Ігнатовича. І той пішов на перемовини з царським урядом, уклавши 16 березня 1669 р. з Московією новий договір – Глухівські статті. Як наслідок, московські воєводи хазяйнували у п'яти містах: Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, – хоча не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації, а перехід селян у козацтво значно обмежився.

Що виграв Петро Дорошенко? Невдовзі 42-річний гетьман отримав від 27-річного османського султана Мехмеда IV Мисливця (Avcı Sultan Mehmet; 1642-1693) титул українського санджак-бея (губернатора), територія управління якого разом із кількома іншими санждаками (повітами) принизливо утворювала… вілайєт, тобто провінцію Високої Порти. На щастя, українська православна церква ще зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату, а османи й татари не мали права споруджувати мечеті та брати ясир (полонити невільників).

*   *   *

У якості бусурманського васала колишньому очільнику Гетьманщини велося несолодко. У вересні 1670 р. амбіції довелося залишити у столичному Глухові, а самому на правах османського санджак-бея виступити на братовбивчу боротьбу проти ставленця Речі Посполитої, уманського полковника Михайла Ханенка (1620-1680), котрий два (!!!) останні роки вів відкриту боротьбу проти гетьмана П.Дорошенка, підтримуючи його прямого конкурента Петра “Суховія” Суховієнка (1645-?). Велика політика національності не визнає, а кревні зв’язки виполює…

Наступний рік минав у незначних сутичках між українськими військами, аж поки терпець у Варшави не урвався, і восени 1671 р. польська армія на чолі з великим гетьманом коронним (міністром оборони Речі Посполитої) Яном III Собеським (Jan III Sobieski; 1629-1696) атакувала Поділля та захопила Брацлав, Могилів і Вінницю.

Зовсім погіршало гетьману “обох берегів Дніпра”, бо тільки навесні 1672 р. український санджак-бей отримав воєнну допомогу (10 тисяч шабель) від Османської імперії. Перегрупувавшись із союзниками, 18 липня т.р. його козацькі полки (7 тисяч) у битві під Ладижином (нині – с.Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області) розгромили козацькі загони (4 тисячі) Михайла Ханенка. У повітрі запахтіло великою Перемогою, але – чужою…

27 серпня 1672 р. об'єднана українсько-османсько-татарська армада на чолі із султаном Мехмедом IV, кримським ханом Селімом I Гераєм (Selim Geray‎‎; 1631-1704) та гетьманом П.Дорошенком захопила фортецю Кам’янець (нині – Кам’янець-Подільський), покотила в Галичину, а 20 вересня 1672 р. почала облогу Львова. Та, витративши всі злоті на війну, уряд Речі Посполитої 18 (28) жовтня 1672 р. погодився на Бучацький мирний договір, кажуть, найганебніший в історії Польщі.

*   *   *

У кожної медалі є зворотний бік. Зміни у розстановці політичних сил у Східній Європі, відповідно до Бучацького мирного договору, Московське царство витлумачило, як нагоду, не порушуючи Андрусівського перемир’я (1667) з Річчю Посполитою, повернути собі… Правобережжя. Із рукава кафтана дістали заяложену дипломатичну карту – розповіді про Батю нації, нового “легітимного”.

Отож, на старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 р., замість скинутого третього очільника Лівобережжя Дем’яна Многогрішного та запопадливо відправленого у заслання в Бурятію овруцького полковника Децика Децка, гетьманом Лівобережної України обрали Івана Самойловича (1630-1690), якого 17 березня 1674 р. до всього ж проголосили гетьманом “обох боків Дніпра”. Ще не забули, хто і як таку ідею першим в Україні зреалізував, бажаючи Неньку під свої регіменти (читай: клейноди) поставити?

У червні 1674 р. московська армія під командуванням воєвод Григорія Ромодановського та Олексія Трубецького, а також козацькі полки під орудою гетьмана Івана Самойловича вдерлися в Правобережжя, а невдовзі взяли в облогу столицю – Чигирин. Два тижні гетьманські війська затято тримали оборону. На допомогу Петру Дорошенку прибула османсько-татарська армія під орудою 112-го великого візиря Мерзіфонлу Кара Мустафа-паші (Merzifonlu Kara Mustafa Paşa; 1634-1683), і разом вони відігнали московитську навалу.

*   *   *

Наче перехідний приз, Правобережжя знову стало під булаву Петра Дорошенка, та ситуація залишалася складною. Півтора десятиліття Руїни, позначені братовбивчими війнами, спричинили в українських містах і селах занепад. Так, відповідно до положень Бучацького мирного договору, з Правобережної України зникли усі польські залоги, натомість у всіх стратегічно важливих містах стояли османські військовики, що буквально висмоктували данину султанові.

Лише із подільської столиці, колись заможного Кам'янця до Стамбула відправили 100 возів цінних речей. Були пограбовані чи знищені всі міські церкви та костели, вивезені чи знищені всі дзвони. Головні храми Кам'янця перетворилися на мечеті, тоді як значна частина населення у пошуках безпечних умов життя емігрувала: міщани і шляхта переселилися до Речі Посполитої, а сільське населення чкурнуло за Дніпро. За приблизними підрахунками, на середину 1660-х років втрати населення Правобережжя сягали 65-70 відсотків.

Серед місцевого люду авторитет очільника Правобережної України П.Дорошенка настільки впав, що пригнічений політикою Османської імперії український санджак-бей восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність… цареві.

На цьому приниження колишнього глави Козацької держави “обох боків Дніпра” не припинилося, бо московський уряд зажадав, аби П.Дорошенко повторив присягу і на лівому березі Дніпра: у присутності колишніх запеклих ворогів – гетьмана Івана Самойловича та бєлгородського воєводи, князя Григорія Ромодановського. Від такої ганьби той категорично відмовився, хоча цар погрожував стратою його брата Григорія, який саме перебував у московському полоні.

*   *   *

Неслуху Білокам’яна знову захотіла довести, хто в домі господар. І восени 1676 р. московська армада та козацькі полки Івана Самойловича – разом 30 тисяч! – взяли в облогу Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв лише двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Петро Дорошенко переконав підлеглих козаків припинити опір і скласти зброю. Затим український гетьман зрікся булави… Як пишуть у тритомній “Історії війн і військового мистецтва” (2019) Леонтій Войтович і Віктор Голубко:

- Іван Самойлович достойно поступив з противником, який добровільно зрікся влади, надавши Дорошенку містечко Сосницю на Чернігівщині.

Коротати віку в сільській ідилії 49-річному вигнанцеві довго не довелося. Про нього згадали, й у березні 1677-го на вимогу царського уряду вивезли до москви, де на два роки взяли під арешт, а потім ламали дрібними подачками… На чужині, у першопрестольній, вибору він не мав – довелося присягнути на вірність царю Олексію Михайловичу. У 1679-1682 рр. українець служив в’ятським воєводою та мешкав безпосередньо у В’ятці. Кажуть (Роман Кухаренко), тоді Петро Дорошенко просив у листах до гетьмана Івана Самойловича – переселити його на Батьківщину, проте в плани російського уряду ностальгія не входила.

Останні роки життя П.Дорошенко провів у селі Ярополча Волоколамського повіту (нині – Волоколамський район Московської області), відданому в 1684 р. йому в спадкове володіння. Там, у віці 57-и років, добровільний бранець пошлюбив третю дружину, молоду стовпову дворянку Агафію Борисівну Єропкіну (1656-1702), котра народила чоловікові синів – Олександра, Петра й Олексія, а також дочку Катерину.

*   *   *

19 листопада 1698 р. у віці 70 років Петро Дорофійович Дорошенко помер.

Поховали покійного, за однією версією, у центрі села на березі р.Лама під правим крилосом церкви Св.Параскеви П’ятниці. За іншою – збереглася кам’яна плита з ґратчастою огорожею і написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили виставлене мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Готуючи публікацію, особисто я побачив одну із найтрагічніших фігур з-поміж вітчизняних державників. Почавши як щирий патріот, Петро Дорошенко не просто став успішним гетьманом Правобережної України, а намагався модернізувати козацьку державу, націлити в майбутнє. Але боротьба за владу і зазіхання на чуже штовхали патріота із одних загарбницьких обіймів в… інші. Не зумівши зіграти на суперечностях імперій, але заплутавшись в інтригах москви, Варшави і Стамбула, нічого ліпшого він не вигадав, як зректися булави та піти у служаки.

Доля Петра Дорошенка слугує повчальним прикладом вітчизняним політикам, які беруться за більше, хоча у підсумку не втримують у руках менше. Між іншим, новим гетьманом Лівобережної України 4 серпня 1687 р. став Іван Мазепа, котрий свого часу служив генеральним осавулом… у П.Дорошенка, а правнучка гетьмана П.Дорошенка – Наталія Гончарова, стала дружиною Олександра Пушкіна.

Але то вже інші історії.

Олександр Рудяченко