Павло Скоропадський. 2. Гетьманат у версії 2.0

Павло Скоропадський. 2. Гетьманат у версії 2.0

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про видатного українського військового й політичного діяча Павла Скоропадського

Ні, на вічне царство в Україні опальний генерал Скоропадський сам себе не висував. Так, були думки про місію, але, вибачте, жодного месіанства:

-Гетманское правительство ни на одну минуту не считало себя выразителем верховной воли народа, когда готовило созыв Учредительного сейма в феврале 1919 г. На себя и свою роль гетманское правительство смотрело лишь как на технический  (!!! – О. Р.) аппарат, а целью ставило удовлетворение текущих нужд народа и государственных потребностей, а также установление и поддержание порядка, необходимого при каждом политическом строе.

Деморалізовані пияцтвом, грабежами та насильством червоні довго не затрималися. 1 березня 1918 р. передові загони армії УНР: гайдамаки, січові стрільці і запорожці – зайняли західні околиці Києва, тоді як північні не-брати нас переконують, мовляв, Центральна Рада України повернулася в місто на семи пагорбах фактично на багнетах німецько-австрійських військ.

І знову суверенітет наступив на ті самі граблі: негайно було оголошено, що соціалістична політика Генеральним секретаріатом в УНР буде продовжена. Після підписання 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську представниками Радянської Росії з одного боку і Центральних держав (Німеччини, Австро-Угорщини, Османської імперії та Болгарського царства) з іншого Брестського мирного договору (1918), за яким від Росії відторгалася Україна, – німецькі війська не поспішаючи окупували Київ; чисельність вражала – 450 тис. німецьких і австрійських військових. Одразу ж намітився конфлікт між ними і УНР; кайзерівській Німеччини соціалізм був до лампочки, а Генеральний Секретаріат ЦРУ в промовах бунтував проти втручання німців у внутрішні справи України.

* * *

Щоб вкотре не розтринькати історичний шанс, наданий Україні, слід було діяти швидко і за іншим сценарієм. 24 квітня 1918 р. на вулиці Липській, 9, де в Києві розташовувався німецький штаб, Павло Скоропадський зустрівся з ключовим гравцем поточної політичної партії – начальником штабу групи армій "Київ" під керівництвом прусського генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна (Hermann von Eichhorn; 1848-1918), німецьким генерал-лейтенантом Вільгельмом Гренером (Karl Eduard Wilhelm Groener; 1867-1939). Фактично саме останній оперативно командував німецькою армією в Україні.

Неймовірно, але факт. Серед можливих наступників на посаді Михайла Грушевського – мова йшла про посаду саме гетьмана України – кайзерівська Німеччина розглядала кандидатуру... адмірала Олександра Васильовича Колчака (1874-1920), майбутнього верховного головнокомандувача Російською армією, якого нещодавно усунули з посади командувача Чорноморським флотом. Оскільки він симпатизував українській громаді Севастополя, святкував з нею Трійцю і навіть силкувався розмовляти українською.

Щоб заручитися мовчазною підтримкою німців – офіційно кайзерівське командування у битві за булаву, що розбурхувала Київ, зайняло нейтральну позицію – Павло Скоропадський взяв на себе низку зобов'язань політичного та економічного характеру. Так, пізніше важким тягарем вони тиснули на політику Другого Гетьманату, але по-іншому було не перемогти у війні на два фронти: проти хуторянських соціалістів всередині України і комісарів з більшовиками за її межами. У цій ситуації цікавим є інше: німці вибрали співпрацю з колишнім командувачем 1-м Українським корпусом, який до цього три роки воював проти них, а не командира мінної дивізії Балтійського флоту О. В. Колчака. Це свідчило про політичний авторитет, який швидко завоював П. П. Скоропадський, – воював гідно, здобув повагу ворога.

* * *

Слід було зробити останній крок – відібрати владу у Центральної Ради.

Час "Ч" настав 28 квітня 1918 р., коли в урочистій обстановці у залі київського Педагогічного музею Центральна Рада ухвалила Конституцію України. Фактично це був її політичний заповіт. Ввечері, на останнє пленарне засідання УЦР, з'явився німецький збройний конвой (напіврота солдатів) і прямо в залі... заарештував чотирьох міністрів та начальника Департаменту МВС УНР. Ніякої політики – один кримінал!

Звинувачення висувалися нечувані: викрадення "силовими" міністрами УЦР київського банкіра Абрама Доброго, якого прямо з дев'ятикімнатної київської квартири на вулиці Великій Житомирській, 8-б, забрали і спецвагоном Міністерства шляхів сполучення УНР доправили: спочатку – помилково, до Полтави, а потім вже до Харкова, щоб вимагати викуп... в 100 тисяч рублів. Гроші у того, кажуть, водилися: він був партнером не тільки "Deutsche Bank", але і німецького Імперського "Raichsbank".

Після прибуття до міста, викрадачі намагалися сховати банкіра у Холодногірському централі, але досвідчений начальник в'язниці відмовився прийняти в'язня без належно оформленого ордера про арешт і супровідних документів від МВС УНР. Тому бранця викрадачі утримували під охороною в одному з номерів... місцевого "Гранд готелю". Яка влада, такий і кіднепінг.

Коли наприкінці липня 1918 р. у Києві пройшов судовий процес над прем'єр-міністром Центральної Ради Всеволодом Голубовичем (1885-1939) і силовими міністрами, з'ясувалося: обвинувачені викрали банкіра Абрама Доброго не з метою викупу, а "в знак протеста против того, что генерал-фельдмаршал Герман фон Эйхгорн… отменил Универсал Центральной Рады о социализации земли". У підсумку німецьким військово-польовим судом до двох років ув'язнення були засуджені голова Ради народних міністрів УНР Всеволод Голубович і військовий міністр УНР Олександр Жуковський. Інші учасники викрадення А. Доброго були засуджені до одного року.

* * *

Отже, 28 квітня 1918 року Центральна Рада була ганебно розпущена, неарештованих її учасники обшукали на наявність зброї і відпустили на всі чотири боки. Більшість істориків пишуть, мовляв, так на німецьких багнетах відбувся Гетьманський переворот. Ідея реставрації Гетьманату у версії 2.0 знайшла у П. П. Скоропадського суто національну форму. Ідея Павла Скоропадського була зрозуміла простому хліборобу:

- Только национальное чувство можно противопоставить большевизму. Я убежден, что национальная идея может возродить народ и оздоровить его политически и морально после таких потрясений и унижений.

Жодних спроб захиститися, зберегти владу або відстояти суверенітет безхребетна Центральна Рада не зробила. Коли по тривозі були підняті єдині у Києві боєздатні підрозділи УНР, Буковинський курінь "січових стрільців" Євгена Коновальця (1891-1938), шлях їм до Педагогічного музею, не відкриваючи стрільби, перегородили два німецьких броньовики.

Це вся німецька військова підтримка, що тоді була надана Павлу Скоропадському. Втім, в цьому не було ніякого сенсу – так звана українська влада, називаючи себе владою народною, насправді не могла, та й не вміла управляти країною. Більшість партій і широкі верстви населення давно відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому зміна влади пройшла без пострілів та крові.

* * *

Між тим, спочатку сам Гетьманат у версії 2.0 попахував авантюрою: не можна змінювати країну, а тим більше – Україну, не маючи однодумців, програми та сформованого, хоча б поспіхом, уряду професіоналів. Згодом Павло Петрович зізнавався:

- Перед тем как брать власть в свои руки, я не имел людей, с которыми бы у меня нашелся общий язык, которые разделяли мои убеждения, которые доверяли мне, и я им – вполне.

Наступного дня, о 10:00 ранку 29 квітня 1918 р., у залі тодішнього двоповерхового цирку Крутикова, що стояв у Києві на вулиці Миколаївській (нині – академіка Городецького), зібрався Всеукраїнський з'їзд хліборобів-демократів, на який приїхало вісім тис. чоловік, що представляли інтереси 7-8 млн селян-землевласників з дев'яти губерній – до речі, найбільше в історії народне волевиявлення з часів Богдана Хмельницького. Представницькі збори одностайно оголосили про створення Української Держави, а головуючий, депутат від Київської області і останній Бессарабський губернатор Михайло Михайлович Воронович (1868-1918), закликав проголосити гетьманом України Павла Скоропадського, який у новому уряді отримав портфель міністра сповідань.

О 16:00 того ж дня у Софійському соборі за старовинним запорозьким звичаєм, відбулося "козаче коло" ("козацька рада"), що підтвердило легітимність обрання українського лідера, а і лише після цього єпископ Никодим (в миру – Микола Васильович Кротков; 1868-1938), який керував Київською кафедрою, миропомазав Гетьмана і відслужив при чесному народі урочистий молебень. Вперше публічно озвучили новий титул лідера країни – "Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України". Першими декретами П. П. Скоропадського Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, тоді як рядовим держслужбовцям було наказано продовжувати роботу.

- Мои отряды выступили и захватили учреждения согласно выработанному уже порядку. В отличие от частей, находившихся на стороне Центральной Рады, у каждого моего сторонника была белая повязка на левом рукаве и малиновая – на правом… Центральная Рада с подходом наших частей сечевиков разбежалась, так что почти никого не арестовали. Немцы были официально нейтральными.

* * *

Преференцій для себе гетьман ніяких не вимагав, а оселився в колишньому будинку Київського генерал-губернатора на вулиці Інститутській, 20 – будівля до наших днів не збереглася. Як не просили підлабузники, Маріїнський палац Павло Петрович не зайняв – там більшовики проводили страти. Його мучила невідомість. Лише у травні 1918 р. гетьман України дізнався, що його рідні з Орла успішно дісталися до Петрограда. Радянський уряд дозволив Олександрі Петрівні з п'ятьма дітьми виїхати до України. І лише 29 червня 1918 р. "державний потяг №1" благополучно доставив родину гетьмана з Петрограда до Києва. Своїх рідних він не бачив вісім бурхливих місяців.

Між тим, особняк на Інститутській, 20 будувався так, що на його поверхах завжди буде розміщуватися виключно чиновницький апарат. Саме з цієї причини спочатку діти гетьмана жили у... ванній кімнаті, "так как другого помещения не было". Вечорами Пан Гетьман Всієї України часто гуляв Хрещатиком, переодягнувшись в сірий цивільний костюм, – йому хотілося особисто бачити разючі зміни в суспільному житті. Всі закони, що діяли в УНР, скасовувалися. Назва "Українська Народна Республіка" змінилася на "Українська Держава". УНР перетворювалася на державу з національною формою правління, де, за давньою козацькою традицією, гетьман ставав верховний керівником держави, армії і судової влади в країні. Незабаром з'явився "Закон про тимчасовий державний устрій України", згідно з яким гетьман одержував широкі повноваження у всіх сферах, призначав "отамана" (голову Ради міністрів), затверджував склад Кабінету міністрів. Почали говорити про встановлення в країні монархії в українській версії.

Одержавши булаву, Павло Скоропадський заявив про себе як про вольову і сильну особистість у списку вертких українських правителів. За ним стали Українська народна громада, Союз земельних власників і Українська хліборобсько-демократична партія. Замість боягузливої української автономії у складі Російської федерації він першим проголосив Українську Державу. На відміну від УНР, жодного загравання з порожнім словом "народна" більше не було. З соціалізмом він покінчив, визнавши приватну власність, а соціальним ладом, на який відтепер націлилася Українська Держава, назвав капіталізм.

* * *

Усі "соціалістичні перетворення" згорталися, ніби до влади в Україні і справді прийшла права партія консервативного спрямування. Було відновлено велике землеволодіння. При цьому гетьман не суперечив хліборобському характеру українського народу, а до всього ж, сформувавши кілька національних дивізій, почав розбудовувати боєздатну національну армію, яку попередники-пацифісти з УНР... ліквідували. Де хитрістю, де переговорами П. П. Скоропадський повернув Україні Чорноморський флот.

Загалом за місяці Другого Гетьманату багато чого зробив Павло Петрович: затвердив державний герб, ухвалив закон про українське громадянство, запровадив власну грошову систему (25 і 50 карбованців), національна валюта вільно конвертувалася, так як була забезпечена... цукром, на фінансовому ринку з'явилися національні квитки (облігації) Державної скарбниці, що давали дохід 3,6% річних. Була проголошена автокефалія Української церкви.

Саме П. П. Скоропадський організував Українську Академію наук, відкрив два державних університети – у Києві та Кам'янці-Подільському, на бюджетні кошти створив 150 українських гімназій, 50 нових середніх шкіл, допоміг становленню декількох українських банків і акціонерних компаній. За часів Другого Гетьманату було видано понад 1000 книг українською мовою, яка офіційно стала державною.

Були сформовані Державний архів, Національна бібліотека. З'явилися Український державний театр драми і опери, Галерея мистецтв, Історичний музей, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр. У манері архаїчної модернізації його внутрішня політика будувалася на відродженні історичної національної традиції та відновленні дореволюційних порядків.

* * *

В рішучих перетвореннях Української Держави опорою гетьмана стала не національно свідома українська інтелігенція, а правоконсервативні кола. З цією метою П. П. Скоропадський провів чистку чиновників, вивівши з держслужби представників демократичних партій, але при цьому піддав помірним репресіям лівих націоналістів. Крім іншого, були влаштовані показові каральні експедиції проти селян, які захоплювали поміщицькі землі. Фактично заново в країні був створений державний апарат. У зовнішній політиці новий лідер України орієнтувався на Німеччину та її союзників, при цьому підтвердивши усі раніше укладені Україною угоди...

Як далекоглядний політик, при цьому Павло Скоропадський не зупинявся на досягнутому. Він потребував нових політичних союзів, з цією метою гетьман Української Держави уклав договір з націоналістичним Кримським краєвим урядом, який очолив литовський татарин, учасник російсько-японської та Першої світової воєн, генерал-лейтенант, Сулейман Сулькевич, а також вступив у військовий союз із козачими урядами Дону та Кубані.

П. П. Скоропадський завжди наполягав:

- Украина не может жить, не владея Крымом, это будет как тело без ног. Крым должен принадлежать Украине.

* * *

Була головна проблема: кадри. У липні 1918 р. Гетьман у розпачі запитував:

- Ну, где есть те украинцы? Ну, дайте их мне! Таких, как мне надо, с которыми я мог бы говорить и работать! Где они?

Так, він задавав тон змінам, він показував особистий приклад у державному будівництві, але цього було недостатньо. Коли 20 липня 1918 р. недалеко від маєтку гетьмана бойова група лівих есерів на чолі з Іриною Каховською (1887-1960) саморобною бомбою вбила німецького генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна, Скоропадський залишив резиденцію і на місце злочину зухвало вирушив пішки. Це справило величезне враження і на українців усіх мастей, і на розгублених німців. Знову ж таки, самої лише відваги в політиці Української Держави виявилося замало, потрібних кадрів, освічених однодумців так і не знайшлося для становлення Другого Гетьманату.

Він розумів, що наступну бомбу революціонери-терористи можуть кинути не лише у ненависного їм гетьмана, але і в його дружину і навіть дітей. Тому наприкінці літа 1918 р. Павло Петрович і Олександра Петрівна вирішили відправити своїх чад: Машу, Лізу, Петю, Ланю (крім трирічного Павла) до Одеси.

Щоб відволіктися, Павло Петрович знову навалився на невідкладні справи. Вперше почалися переговори про державний кордон з сусідами, ширилося поширення діловодства українською. Показово, що саме за часів Другого Гетьманату Українська Держава досягла значних успіхів у зовнішній політиці. За вісім з половиною місяців було відкрито 11 дипломатичних і 50 консульських представництв у 20 країнах, а в Україні – 12 дипломатичних і 42 консульських представництва 24 держав. Оцінюючи ситуацію у Києві, військовий аташе австро-угорського посольства, граф Спанокі доповідав у Відень:

- Если дело пойдёт таким образом, хотя бы несколько лет, мы и в самом деле будем читать в географии Европы об Украинской Державе.

* * *

За П. П. Скоропадського Українська Держава перетворювалася на острівець мирного ситого життя серед воюючих і голодуючих сусідів. Зміну зовнішньополітичного курсу оприлюднила 14 листопада 1918 р. "Грамота Гетьмана Всієї України до всіх українських громадян і козаків", що проголосила курс на співпрацю з усіма силами, що борються з більшовизмом на території Російської імперії. На думку більшості істориків, оголошена гетьманом грамота від 14 листопада 1918 р. про "федерацію з Росією" послужила каталізатором до повстання проти Української Держави і привела до влади Директорію. Насправді П. П. Скоропадського неправильно зрозуміли. Як професійний військовий: не історик, не юрист, а всього лише політик-початківець – в термін "федерація" він вкладав інший, популярний тоді сенс – "конфедерація".

Чи були підстави для таких суджень? До Граду чотирьохсот церков, яким раніше був Київ, потекли біженці з Радянської Росії, заповнюючи готелі, прибуткові будинки і квартири. Як написав у мемуарах “Люди. Годы. Жизни. Под колесами времени" (1951) наш земляк Ілля Еренбург (1891-1967), який приїхав восени 1918 р. на малу батьківщину, до двоюрідного брата – лікаря-венеролога Олександра Лур'є:

- Киев напоминал обшарпанный курорт, переполненный до отказа. Киевляне терялись среди беженцев с севера. Крещатик был первым этапом русской эмиграции – до одесской набережной, до турецких островов, до берлинских пансионов и парижских мансард… Были здесь и сиятельные петербуржские сановники, и пронырливые журналисты, и актрисы кафешантанов, и владельцы доходных домов, и заурядные обыватели – северный ветер гнал их, как ветер осеннюю листву. Каждый день открывались новые рестораны, паштетные, шашлычные: северяне после жизни в “сушь и впроголодь” тучнели на глазах.

Реально Україна перетворювалася на успішний соціальний антипод Радянської Росії. Це відзначали не лише неупереджені публіцисти, але і переконані противники реставрації гетьманату; такі, як лідер білого руху на півдні Росії, командувач Добровольчої армії (1918-1919), генерал Антон Іванович Денікін (1872-1947), вимушено визнав:

- Киев в это время (1918 р. – О. Р.) продолжал вбирать в себя всю соль российской буржуазии и интеллигенции. Из Москвы сюда постепенно перекочевывали и отдельные деятели, и целые организации. Здесь происходили сложение и дифференциация сил, падение одних и нарождение других группировок, которые затем, перенеся деятельность на юг России, играли известную роль в его судьбах.

Невипадково, дуже уважно, навіть з побоюванням, Москва стежила за модернізацією Української держави, а Володимир Ленін навіть лякав товаришів по партії:

- Если удержится Гетманщина, то Россия возвратится в границы Московского княжества XV века!

* * *

Найбільш повно гетьманську концепцію побудови нової України висловив український філософ-традиціоналіст, видатний гетьманський дипломат, посол України в Австро-Угорщині, ідеолог українського консерватизму, філософ і публіцист В'ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931). Цитовані нижче слова з листа 12 грудня 1925 р. Богдану Шемету (1903-1992) представляються квінтесенцією проведеної Павлом Скоропадським модернізації України:

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів. Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ’’поляків’’. Ткого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ’’українців’’ з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ’’українців’’ і знищать державну незалежність України. Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ’’національній вірі’’, то на Україні переможе завжди ’’Союзъ Русскаго Народа’’, а не ’’Союз Українського Народу’’. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ’’свій до свого’’) і на моду живучих від вівтарів ’’національної ідеї інтелігентів’’, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть. Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

* * *

На жаль, в Україні все сталося значно швидше і огидніше, ніж припускав В'ячеслав Липинський. 30 жовтня (13 листопада) 1918 р. у Києві в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій і обрали Директорію, до якої увійшли Володимир Винниченко (голова Директорії), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський. У зверненні до Директорії Української Народної Республіки до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а гетьман поставлений "поза законом". У Білій Церкві Симон Петлюра видав Універсал до народу із закликом до повстання. Цього разу в національній упаковці соціалізм знову проліз в українську душу.

Через місяць боїв, 1 (14) грудня 1918 р. війська Директорії, не кваплячись, оволоділи столицею Української Держави. Що відбувалося у місті після повалення Павла Скоропадського, так описала сестра милосердя часів Першої світової війни, а згодом мемуаристика Марія Антонівна Нестерович-Берг (1879-1941):

- На второй день после вторжения в Киев Симона Петлюры мне сообщили, что анатомический театр на Фундуклеевской улице завален трупами... Господи, что я увидела! На столах в пяти залах были сложены трупы жестоко, зверски, злодейски, изуверски замученных! Ни одного расстрелянного или просто убитого, все – со следами чудовищных пыток. На полах стояли лужи крови, пройти нельзя, и почти у всех головы отрублены, у многих оставалась только шея с частью подбородка, у некоторых распороты животы. Всю ночь их возили. Такого ужаса я не видела даже у большевиков. Видела много больше трупов, но таких умученных не было!..

Чи потрібно говорити, що 1 (14) грудня 1918 р. обставини змусили Павла Скоропадського у двокімнатному люксі готелю "Palast-Hotel" (нині – п'ятизірковий готель "Premier Palace" на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Пушкінської, 5-7), "руководствуясь исключительно благом Украины", зректися гетьманства. Під виглядом пораненого німецького майора на німецькому військовому ешелоні разом з дружиною вони залишили улюблений Київ; у пошуках зниклого гетьмана петлюрівці перевернули місто.

- Признавая две параллельные культуры, как глава государства, я старался относиться к обоим лагерям совершенно беспристрастно и объективно. Я глубоко верю, что только такая Украина жизненна, что она наиболее соответствует духу простого народа... При существовании у нас и свободном развитии русской и украинской культур мы можем расцвести, если же мы теперь откажемся от первой культуры, мы будем лишь подстилкой для других наций и никогда ничего великого создать не сумеем.

Що відкрилося зовсім недавно про гетьмана Скоропадського. Як вперше з'ясував публіцист і громадський діяч Віктор Писнячевський, відрікшись від влади, Павло Петрович до копійки передав новому уряду Директорії 3,8 млрд карбованців у різних валютах – суму, яку уряд П. П. Скоропадського збирав для повного повернення боргів Російської імперії перед Антантою в ім'я визнання України самостійною (!!!) державою. Що стало з цією астрономічною сумою? Ці гроші були витрачені на особисті потреби нових міністрів-самостійників і подальшу діяльність... проти Павла Скоропадського, який опинився у вимушеній еміграції.

* * *

Збувалися найсумніші пророцтва гетьмана:

- Интеллигенции в Украине нет: всё это полуинтеллигенты. Когда я говорил украинцам: “Подождите, не торопитесь, создавайте свою интеллигенцию, своих специалистов по всем отраслям государственного управления”, они вставали на дыбы и заявляли: “Це неможливо”. Если Директория не образумится и снова выгонит русскоязычных чиновников и посадит туда своих безграмотных молодых людей, из этого выйдет хаос, не лучше того, что было при Центральной Раде.

За два з половиною місяці існування стабільність Директорії зберігалася у штабному вагоні, який використовували голови Директорії та керівники Ради міністрів УНР для пересування країною.

Тоді ж українці приказку колоритну склали про неучів-самостийників:

- Їде вагон, а в ньому Директорія, – / а під вагоном – вся територія.

Тимчасових скинули швидко. Київська група військ Добровольчої армії під командуванням генерала-лейтенанта Миколи Емільовича Брєдова (1873-1945) увійшла до Києва 18 (31) серпня 1919 р., хоча вже 3 (16) грудня 1919 р. під натиском Червоної армії Град на семи пагорбах залишила, і вчетверте більшовики зайняли наше місто. З неприхованою гіркотою П. П. Скоропадський передбачав:

- Петлюра и Винниченко исчезли из Киева. Дальше будет хуже, большевизм зальет Украину. Не будет ни Украины, ни России. Неужели украинцам от этого лучше, или великоросские круги выиграли что-нибудь?

* * *

Колишній генерал-лейтенант Російської імператорської армії, колишній Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України вирушив до Швейцарії. Драматично склалася доля його дітей. Поки Одесу контролювали Антанта і білогвардійці, гетьманичам нічого не загрожувало. Але в березні 1919 р. до Перлини біля моря прийшли більшовики, що змусило Марію (21 рік), Єлизавету (20 років), Петра (19 років) і Данила (15 років) перебратися до Криму. Втім, і сам півострів опинився під загрозою червоного нашестя. Юним Скоропадським довелося поїздити: Румунія, Греція, Італія. Лише влітку 1919 р. сім'я возз'єдналася в Швейцарії, а за рік-півтора оселилися всі разом у північно-західному передмісті Берліна і жили за адресою: м. Ванзеє, Альзенштрассе, 17.

За два місяці після скинення Гетьман написав важке пророцтво:

- Гетманская Украина представляла громаднейший и богатейший плацдарм, поддерживая здоровое украинство, тем не менее не была враждебна России. Все ее помыслы были обращены на борьбу с большевизмом. С падением гетманщины в Украине будут или Петлюра с Винниченко, с его галицийской ориентацией, совершенно нам, русским украинцам, не свойственной, с униатством, с крайней социалистической программой наших доморощенных демагогов, которая, несомненно, приведет к большевизму, или же настоящий большевизм со всеми его вытекающими последствиями, окончательным разорением того прекрасного края, со страшным усилением российского большевизма.

В еміграції боротьби за Українську державу він не полишив. Вже у грудні 1920 р. у Відні П. П. Скоропадський разом із В'ячеславом Липинським і Сергієм Шеметом створили Український союз хліборобів-державників (УСХД), що відкрив філії у Польщі, Чехії, Німеччини, Югославії та Туреччини. Правда, у липні 1937 р. організація розкололася, припинивши своє існування. Однак у вересні 1937 прибічники гетьмана об'єдналися у нове утворення – Український союз гетьманців-державників (УСГД), мережа якого розрослася по всьому світу, від США до Китаю.

* * *

У Німеччині велика родина гетьмана в екзилі жила тихо. Як справжні українці, фрукти і овочі до столу Скоропадські вирощували в своєму саду власноруч, а на зиму запасалися консервацією. У домашньому господарстві тримали свиней і курей.

Вдома з булавою Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України не ходив, а залишався турботливим батьком і люблячим чоловіком. Рівно о 8:30 ранку він приносив дружині сніданок у ліжко, дві густо намазані маслом булки – улюблена їжа колишньої фрейліни імператриці! – і велику філіжанку міцної кави. Поки Олександра Петрівна снідала, батько сидів поруч. Це був час, коли вони належали не великій Ідеї, не Україні, а один одному.

Свою дружину П. П. Скоропадський відверто обожнював і не раз заявляв, що без Олександри Петрівни він – лише половина самого себе... До кінця днів своїх найбільше на світі чоловік боявся втратити свою половину. Іноді, повернувшись додому і не побачивши дружини, він нервово й голосно допитувався у домочадців:

- Де Аліна? Де моя дружина?

Причому, ці фрази він повторював всіма мовами, якими володів.

* * *

У роки Другої світової війни Павло Скоропадський відмовлявся співпрацювати з нацистами, а думками був з Батьківщиною. До кінця днів своїх гетьман в екзилі відстоював українські інтереси. Зокрема, коли зі згоди Берліна угорські війська 14-18 березня 1939 р. окупували Закарпатську Україну, в канцелярію Гітлера він направив телеграму протесту. Саме завдяки титанічним зусиллям П. П. Скоропадського були зобов'язані своїм звільненням у 1944 р. з німецького концтабору "Заксенхаузен" Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько та інші діячі українського національного Відродження.

З іншого боку, після еміграції з України до Німеччини жодних зарплат чи гонорарів від нацистського режиму він не брав.

Свого часу нагороджений орденом Червоного орла, П. П. Скоропадський отримував пенсію з Державної канцелярії німецького президента: спочатку – за першого президента Німеччини (Веймарська республіка, 1919-1925) Фрідріха Еберта, потім – за рейхспрезидента Німеччини (1925-1934) Пауля фон Гінденбурга, пізніше – за фюрера Німеччини (1934-1945) Адольфа Гітлера. Для чого? Щоб спонсорувати роботу заснованого ним Українського наукового інституту в Берліні.

8 квітня 1945 р. Павло Петрович Скоропадський з середньою донькою Єлизаветою, ад'ютантом Дмитром Грищинським і ще кількома людьми виїхали з села Меллінген, що під Веймаром, земля Тюрінгія, і попрямували до Оберстфорфа, Баварія. 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що за 140 км від Мюнхена, гетьмана з донькою засипало камінням зовнішньої стіни зруйнованого вокзалу, до бомбосховища вони не встигли добігти. Поранених відвезли до лікарні у Деггендорфі, а потім переправили в сусідній монастир Меттен (Metten). Від отриманих опіків у 72-річного гетьмана почалося сильне запалення. Як згадувала Єлизавета, яка була з тяжко пораненим батьком, в останні години життя Павлу Петровичу здавалося, що нарешті до нього прийшли дві головні в його житті жінки – дружина та її мати.

О 4 ранку 26 квітня смертельно контужений Павло Скоропадський помер у лікарні Бенедиктинського абатства і був похований на монастирському кладовищі греко-католицьким священиком Григорієм Онуфрівим. Як не намагалася донька Єлизавета, жодної квітки у всьому випаленому містечку для траурної церемонії прощання вона так і не знайшла, тому в труну покійного батька поклала просту зелену гілочку: нехай там покоїться з миром.

* * *

У 1946 р. останки Павла Скоропадського урочисто перезахоронили в Оберстдорфі. В одній баварській могилі з ним лежать усі члени сім'ї, які померли в еміграції, окрім Данила Скоропадського, який похований у Британії. Дружина гетьмана – Олександра Петрівна Скоропадська у Німеччині написала книгу, присвячену генеалогії родів Скоропадських і Дурново.

Вона померла 29 грудня 1952 р. в Оберстдорфі, Баварія і була похована поряд із чоловіком. Так дом Скоропадських зібрався разом, щоправда, не в Українській Державі.

Такої протягом наступних 70 років більше не було, збувся один з його прогнозів:

- Я не сомневаюсь, как и не сомневался раньше, что всякие социалистические эксперименты, раз у нас правительство было бы социалистическое, повели бы немедленно к тому, что вся страна в шесть недель стала бы добычей всепожирающего молоха-большевизма. Большевизм, уничтоживши всякую культуру, превратил бы нашу чудную страну в высохшую равнину, где со временем уселся бы капитализм, но какой!.. Не тот слабый, мягкотелый, который тлел у нас до сих пор, а всесильный Бог, в ногах которого будет валяться и пресмыкаться тот же народ.

Олександр Рудяченко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-