Куди поділись аристократи, що пам'ятали обов'язок перед суспільством?

Номан Бей - творець першої кримськотатарської модерної держави (і останній), автор першої серед мусульманських народів ліберальної конституції, в якій закріплялись права жінок на нечуваному навіть для Заходу рівні, фундатор перших демократичних самоврядних інституцій, муфтій Криму (а ще Польщі, Литви, Білорусі), автор слів та музики гімну кримськотатарського народу. Філософ, поет, державник. Не побоявся російських імперців, не побоявся російських більшовиків. Масштаб, глибина, сміливість, жертовність. Космос..

Ми, кримські татари, з того робимо і переконуємо себе та інших у простому, хоч і не завжди чітко артикульованому, висновку - раз серед нас народжуються такі сини, значить, ще не вмерла наша справа. Мовляв, можемо.

І все. День проходить. Усі вертаються до реального життя в поточному моменті. У якому немає майже нічого з того, що собою являв і з собою приніс Челебіджихан. Ні модерної держави, ні конституції. Ні філософів, ні державників. Ні того масштабу, ні тієї глибини.

І ми чомусь не задаємось питанням, а як так? Ми ж ніби ті самі кримські татари, що і століття тому. То чому не продукуємо таку якість, яку колись собою являв Челебіджихан.

Кілька рефлексій на цю тему.

1. Челебіджихан - з останніх поколінь людей, що жили в парадигмі світу, розшарованому на стани, де аристократи окрім прав, на які багато нарікали соціалісти, мали також і обов'язки. Серед таких обов'язків - ставити публічний інтерес над приватним. Відчувати обов'язок діяти для захисту такого інтересу. Честь і хоробрість - ось орієнтовні стрілки його морального компасу. Не знаю, чи Номан всотав це з дитинства, чи це набута якість, але він точно відчував себе аристократом. Це проявлялось у тому, як він говорив, як він виглядав. Це завжди було достойно.

Так ось. Та епоха лишилась позаду. У минулому столітті класичні стани рознеслись на шмаття в більшості країн світу, тим більше в колишньому совку. Ієрархії вибудувались за іншими параметрами (багатство, влада). Люди при цьому абсолютно легітимно керуються своїми індивідуальними інтересами (задоволення, користь). Публічний інтерес? Забудьте. Честь і хоробрість? Це в старих фільмах.

І ця нова парадигма сама по собі не сприяє появі героїв штибу Челебіджихана.

2. Протягом останніх двохсот років селекція (якщо так можна сказати), влаштована росіянами в Криму, системно працювала на винищення або витиснення найкращих з нас. Туреччина при цьому була таким собі ловцем наших сил. Душевних, інтелектуальних, моральних. Недарма кримські татари в Туреччині є представниками середнього класу - з Криму їхали ті, хто хотів і міг зберігти свою гідність та передати її своїм дітям. У Криму лишались ті, хто не розумів цього ісходу, або не міг собі його дозволити. Лишались ті, хто був вимушений мімікрувати під вимоги імперської/радянської влади, виживати при депортації та у місцях заслання. Памятаєте, що Франкл казав про тих, хто вижив у концтаборах. Так ось приблизно така сама негативна селекція працювала (і досі працює) для кримських татар. Челебіджихан постав через 100+ років після старту цього тренду. Ми сьогодні уже в 200+ році цього тренду. Дрібнішаємо далі.

3. І останнє. Правильно кажуть ті, хто стверджує, що героїзм непотрібний, коли працюють інституції. Навіть більше - він шкідливий. Якісна та системна робота інституцій у новітню епоху є демократичною відповіддю попередній епосі. Цілком вдалою відповіддю. Ми, кримці, могли би сьогодні сказати, що немає потреби сьогодні в героях на кшталт Челебіджихана. У 90-ті інтуїтивно чи раціонально осмислили абсолютно правильний шлях для колективної дії - запустили створення демократичних інституцій.

Але. Запустили і відпустили. Інституції занепали. Є питання, чи вони були взагалі? Або ж ми говоримо про клієнтелу одного лідера, який зміг обєднати національний рух під одну організаційну парасольку, яка ззовні скидається на демократичну інституцію, але по суті являє собою владну вертикаль однієї людини. Це відкрите питання, мабуть.

Занепад інституцій призводить до потреби в індивідуальному героїзмі. Потреби, яку сьогодні намагаються задовільнити окремі кримські татари своїми звитягами. Хтось на фронті, хтось чинячи супротив у Криму.

Але.. Не та епоха, і ми не ті.

Що робити? Є варіанти, але про це іншим разом.

Сьогодні ж ми вшановуємо память Номан ефенді.

Allah rahmet eylesin canına, ey Şehit.

П.С. Українці, які все це прочитали і проявили емпатію, співпереживання з кримськими татарами. Ви молодці. Нам потрібна буде ваша допомога.

Арсен Жумаділов

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства